Жовтий китайський джип

Історія, яку я тут розповім, могла відбутись лише на різдво. Інакше кажучи, це різдвяна історія, з усіма належними ознаками – посланцями, вісниками, янгольським співом у гранатовому небі грудня й відчуттям дива, яке живе в кожному з нас. За великим рахунком, якщо уважно послухати, історія ця ніби натякає, що диво в своєму первинному вигляді завжди існує поруч. Просто потрібно не вимахуватись і спробувати відчути його присутність.

Сталася ця історія пару років тому з одним моїм знайомим, молодим партійним функціонером, представником міської адміністрації. Звали його Гєшою і відповідав він за інвестиційний клімат у регіоні. Приймав делегації з Західної Європи, возив їх по харківських кабаках, селив у готелях, домовлявся з проститутками про знижки, одним словом – покращував інвестиційний клімат, як умів. Особливо потоваришував із німецькими християнськими демократами. Німецькі християнські демократи якось особливо перейнялись інвестиційним кліматом у нашому регіоні, часто прилітали на круглі столи та конференції, цілими днями не вилазячи з харківських саун. Гєша завжди був поруч, пояснюючи західним колегам особливості становлення демократії в нашій країні та благаючи потенційних інвесторів закушувати. Серед християнських демократів непідробними симпатіями до молодої української демократії вирізнявся такий собі пан Кляйс – депутат, вегетаріанець та спеціаліст із посттоталітарного самоврядування. Познайомились вони з Гєшою в сауні, куди німецька делегація поїхала безпосередньо з летовища, а вже там, роздягнувшись та розслабившись, всі почали обмінюватись візитівками. Прізвища свого нового приятеля Гєша запам’ятати не зумів і надалі називав його Клаус, а той і не сильно заперечував, почасти з причини власної скромності, а передусім через те, що весь час був у стані середнього сп’яніння й навколишній інвестиційний клімат бачився йому в легкому мерехтливому тумані.

На якомусь етапі стосунки між партнерами стали особливо довірлими й Гєша запропонував християнському демократу вкласти бабки хоча б у щось. Скажімо, в завод із виготовлення морозива. Вони сиділи в сауні, Клаус знуджено лизав пломбір, говорив, що в умовах посттоталітарного розвитку місцевого самоврядування харчова промисловість не видається йому пріоритетним напрямком для інвестицій, і просив замовити ще шампанського. На третій день перемовин, в тій таки сауні, кінцево виявилось, що в завод Клаус бабки вкладати не буде, натомість готовий вкласти їх у туристичний бізнес, і просить Гєшу знайти в Карпатах який-небудь старий посттоталітарний готель, який можна було б викупити, відремонтувати, добудувати сауну і відпочивати там фракціями. Це було не зовсім те, що від Гєші вимагалось, проте він подумав, що не час перебирати, і відпровадивши друга на летовище, взявся досліджувати ринок. До осені знайшов належний об’єкт, стелефонувався з Клаусом, і швидко домовився їхати з ним на православне різдво в гори – дивитись об’єкт і славити Ісуса.

Наприкінці грудня Клаус, зробивши у Відні пересадку, прилетів до Харкова. Гєша зустрів його китайським джипом жовтого кольору, партнери завантажили до салону все необхідне знаряддя, взяли двох референток-перекладачок Машу-Наташу й поїхали в Карпати.

Першу зупинку вони зробили під Полтавою. При дорозі світився синіми вогнями універсам «Центральний», і Клаус оминати його в жодному разі не захотів. В універсамі компанія поснідала пельменями з грузинським вином і почала співати під караоке. Гєша, дарма що за кермом, пив більше за всіх, оскільки мав у салоні свого китайського джипа освіжував повітря, і тому просив усіх заспокоїтись. Співали довго. По обіді Маша-Наташа разом занили, що їм, мовляв, треба їхати і що лишатись вони тут не хочуть. Клаус впирався і їхати не бажав, пропонував зустрічати новий рік прямо в універсамі, знаходив на караоке пісні Елтона Джона, ну, відповідним чином і поводився. Зрештою, їхати погодився, але разом із караоке. Гєша, відчуваючи, що інвестор може будь-якої миті зірватися з гачка, заплатив директорці універсаму за апарат, завантажив його разом із Клаусом до машини, і рушив уперед.

В Полтаві вони заблукали і повернули на Кременчук. В Кременчуці компанія кінцево виснажилась і мусила зупинитись на ніч в готелі «Затишок». В «Затишку» з відремонтованих були тільки кімнати на чотири персони. Адміністрація довго відмовлялась селити їх до одного покою, безпідставно звинувачуючи Машу-Наташу в проституції. Гєша мусив показати посвідчення помічника депутата. Спати лягли так: в одному ліжку спали Маша-Наташа, не знімаючи дублянок, в другому – Гєша, роздягнувшись, проте не скидаючи вовняних шкарпеток, в третьому ліжку безтурботно спав п’яний Клаус із мікрофоном від караоке. Саме караоке поклали на четверте ліжко, проте вмикати його Маші-Наташі Гєша суворо заборонив.

Наступного ранку мандрівники спустились до їдальні. Їли холодний сир, пили розчинну каву, дивились телевізор, в якому все містичніше спалахували різдвяні зірки і все солодше лунали голоси дітей, сповнені передчуттям свята. Завантажившись і помолившись, рушили на північ. Під Черкасами Клаусу стало погано. Він довго ходив дніпровими схилами, хотів зателефонувати своєму психоаналітику до Ганновера, проте зв’язку не було аж до самого Житомира.

Під Житомиром Клаус, котрий відчував докори сумління за вчорашнє, купив якихось стрьомних червоних грибів і довго вибирав для Маші-Наташі на придорожньому базарчику м’які іграшки. Вибрав двох, апельсинового кольору зебр, після чого заспокоєно заснув. Зебри в сутінках світились й іскрили.

Під Хмельницьким Клаус отруївся грибами. Йому знову стало погано, він довго ходив придорожніми лісосмугами і далі їхати не хотів. Зупинились на ніч в якомусь райцентрі. Доки Гєша укладав компаньйона спати, Маша-Наташа одягли святкові сукні й пішли на дискотеку. Там вмазали шампанського з коньяком і почали битись. Офіціантка, котра змішувала їм шампанське з коньяком, не розгубилась і побігла до Гєші. Той швидко з’явився, грамотно оцінив ситуацію, і кинувся розтягувати Машу від Наташі. Зрештою, місцеві охоронці не витримали, і викинули його на вулицю. Гєша встав, знову грамотно оцінив ситуацію, і пішов спати. Зранку в обриганих дублянках прийшли Маша-Наташа, тримаючись за руки, мов дві найкращі подруги.

По обіді, виспавшись, випивши і знову заснувши, наші мандрівники рушили в невідоме. Невідоме було все ближче.

В Тернополі вони заблукали і, покрутившись містом, повернули назад. Над вечір доїхали до знайомого райцентру. Гєша плюнув на все і пішов спати. Маша-Наташа помінялись святковими сукнями і пішли на дискотеку. Клаус зателефонував психоаналітику й довго говорив із ним про своє дитинство. Психоаналітик був не зовсім тверезий, сварив систему соціального страхування, і Клаусу довелось його втішати й заспокоювати.

По обіді, виспавшись і не бажаючи зустрічати новий рік у китайському джипі, друзі рушили вперед. Доїхали до Тернополя. Поблукали центром. Вирвались за окружну і промчавши кілька годин сірими передріздвяними долинами, дістались Прикарпаття. Гєша гнав, не спиняючись, Маша-Наташа пищали від втоми та зневіри, Клаус телефонував психоаналітику і довго його втішав, говорячи що життя, на загал, приємна штука, потрібно лише навчитись правильно позиціонувати власні життєві пріоритети. Незабаром на обрії тьмяно загромадились гори. Друзі ввімкнули радіо і заспівали тужливої української естради. Попереду теплими вогнями й золотим дзвоном їх зустрічала Яремча.

Звернувши, не доїжджаючи до міста, і покрутившись присілками, вони зупинились у приватному секторі, де на них вже чекав Іван Іванович – вірний друг блукальців, відважних мандрівників та інших чайників, котрі традиційно цілими натовпами приїжджали зустрічати різдво в Карпатах. Іван Іванович сказав, що всякому бізнесу свій час і повів гостей в сауну. Маша-Наташа мились, не знімаючи дублянок. Гєша притягнув караоке і вчив Івана Івановича пісень Елтона Джона. Клаус був у захваті від української гостинності й братався з лісорубами, котрі прийшли в гості до Івана Івановича. Новий рік зустріли всі разом, у басейні, під завивання караоке й веселий щебіт Маші-Наташі, які голосно коментували новорічне звернення президента України.

Наступного дня Іван Іванович довго всіх лікував гірськими травами, вимоченими в самогоні, говорив, що до справ братися не час і повів усіх на концерт Зиновія Гучка. Зиновій виступав на засніженій сцені, серед вулиці, був у чорному костюмі, з під-якого виглядали сині спортивні штани. Співав під мінус, вітав гостей міста зі святами і вітався за руку з міліціянтами. Міліціянти віддавали йому честь і заздрісно дивились на спортивні штани. Після концерту Іван Іванович повіз гостей до колиби. За кермом китайського джипа сидів сам, оскільки Гєша вперто не хотів зупинятись на світлофорах, ледь не подавивши музикантів із групи Зиновія Гучка.

Заночували в колибі. Маша-Наташа пили шампанське на брудершафт із однієї пляшки, Іван Іванович розмовляв із Клаусом про особливості двопалатного парламенту чистою німецькою мовою, якою зазвичай, у тверезому стані, не говорив, а Гєша спав на м’яких іграшках, що люмінісцентно підсвічували його кількаденний заріст.

Третього січня компаньйони прийшли до тями й пішли дивитись об’єкт. Іван Іванович вивів їх із колиби, провів городами, завів до лісу. Лісом ішли довго, аж почало сутеніти. Врешті вийшли на велику галявину. Посеред галявини було викопано яму, де-не-де з-під снігу стриміли бетонні плити. Іван Іванович зупинився. Ось, сказав, тут і має бути наш об’єкт. Фундамент ще совіти поклали. Роботи лишилось зовсім небагато. Головне – викупити ліс. Клаус гірко оглянув засніжену яму і попросив відвести його назад до колиби.

В колибі зайшла суперечка. Клаус говорив, що в принципі ідея з морозивом йому подобається більше, і що ліс йому не потрібен. Та що ви «ліс-ліс»! – перебивав його Іван Іванович, – ліс – це правильна шняга! Так, так, ліс – це правильна шняга, – підтакували лісоруби, котрі прийшли підтримати Івана Івановича. Маша-Наташа перекладали це Клаусу як могли, але той вперто не погоджувався і просив йому більше не наливати. Гєша внутрішньо був на боці колеги, але дуже хотів продати цей чортів фундамент. Клаус зателефонував психоаналітику і той порадив йому слухатись свого серця. Після чого всі довго сварились. Потім співали. Особливо голосно й піднесено співали Маша-Наташа, які не хотіли більше нічого перекладати. Потім почали підписувати угоди й обмінюватись адресами. До ранку братались і пили на брудершафт із Машею-Наташею. Маю таку проблему, друже, – довірливо промовив Іван Іванович до Клауса, – у нас тут із хлопцями ансамбль, співаємо повстанських пісень. Хочемо виступити в Берліні, показати їм український характер. Так-так, – відповів на це Клаус, – дуже добре, це саме те, чого нам усім бракує. Візи у нас є, – гнув своєї Іван Іванович, – бобік, щоби доїхати, є, немає представника на місці, який би усе розвів. Клаус замислився, проте ненадовго, і дав Івану Івановичу телефон свого психоаналітика, сказав, що той на місці все проб’є, потрібно лише йому зателефонувати. І вони міцно обійнялись, як і належиться справжнім партнерам по бізнесу, котрі продають одне одному власні душі.

Зранку розпашілий Клаус вийшов надвір. Сніг сліпив очі, лежав на пагорбах і осипався з гілок. Двері колиби рипнули і до Клауса підійшов Іван Іванович. Вони довго стояли, курили кемел і дивились на тьмяне срібло хмар, що зникали за перевалом. Сніг робив гори вищими й чистішими.

Під обід вирішили роз’їжджатись. Гєша завантажив до джипа подарунки, поклав до багажника куплені в лісорубів дві бензопилки «Тайга». Всі довго й гамірливо цілувались, після чого друзі сіли до джипа й рушили на схід. А Іван Іванович з лісорубами завантажили до свого військового бобіка скрипки, трембіти й сопілки, і поїхали на Рахів. Там виїхали на перевал, спустились в долину зі словацького боку і, як морський пісок, розчинились у безберегій шенгенській зоні.

Вже внизу, коли останні гірські пасма відступили й зникли в сніговому серпанку, Клаус піймав глюк. Маша-Наташа спали на задньому сидінні валетом, накрившись дублянками, Гєша розглядав карту України, Клаус вийшов із джипа й зайшов у засніжене поле. З-поза обрію повз нього тяглась дивна валка. Були тут верблюди, вантажені прянощами та зброєю, віслюки, на яких сиділи погоничі-араби, позаду йшли радісні танцівники, тонучи босими ногами в сліпучих снігах, за ними рухались чорношкірі жінки, тримаючи на головах глечики з вином, оливковим маслом та медом. Слава Йсу, промовила одна з муринок до Клауса. Навіки слава Богу, – завчено відповів християнський демократ. І валка посунула далі, розчиняючись у сліпучій сонячній заметілі. Підійшов Гєша. Це хто – посланці? – запитав його Клаус. Це? – подивився услід каравану Гєша. – Це азербайджанці. У нас із ними угода про безмитний перетин кордону. На Рахів пішли, там у них свої люди на митниці, – сказав він, і дістав кемел. Славен Господь, – сказав йому на це Клаус, – і славні діла його. Амінь, – сказав Гєша, і простягнув другові останню цигарку.

– Що лишається робити в цій ситуації, за цих умов посттоталітарного культурного спадку? – журналіст протер скельця окулярів і відкинувся на спинку крісла. Світло м’яко відбивалось у дзеркалах, тиша западала в цій затишній берлінській кнайпі, і за вікнами осипався солодкий січневий сніг.

– Розумієте, колего, – Іван Іванович підпалив сигару й глибоко затягнувся, випускаючи кільцями запашний тютюновий дим, – збереження культурної спадщини в постінформаційному суспільстві потребує не так знання, як терпіння. Духовна уніфікація, як складова неоліберального проекту, позбавляє нас дуже важливих речей, скажімо, вміння нехтувати спільним, задля збереження відмінного.

– Хіба в нас так багато спільного, аби нехтувати ним? – недовірливо запитав журналіст, вже завершуючи розмову і просячи кельнера принести рахунок.

– Хто може визначити міру великого? – відповів йому питанням на питання Іван Іванович, перехопивши в кельнера рахунок, й розплатившись за себе й за журналіста. – Тоталітаризм лишив нам у спадок наші підвалини, наш фундамент. З нього виростає наша любов і наш смуток, на ньому стоїть наш плач і наші співи. Всі чинники, покликані нас об’єднувати, насправді лише підкреслюють нашу відмінність. І подолати цю відмінність не здатен ніхто. Тому що Господь у нас один, але народжується він у різний час, аби не морочити нам усім голову. Саме про це і йдеться в новому альбомі нашого колективу.

Джерело: http://artvertep.dp.ua/news/7633.html

2 thoughts on “Жовтий китайський джип

  1. критик пшик

    ну так я би погодився шо тема залишається незмінною про життя і про любов але не набридає поки що і перечитую знову і знову щоб запамятати

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *