и припоминать, как в вашем городе начиналась зима

… и припоминать, как в вашем городе начиналась зима,
как каждый, кто решился остаться, жить,
жить, цепляясь за снег, за воздух,
жить, прилагая усилия, чтобы жить;
как все твои знакомые, каждый
желал спасти тебя от потоков времени,
и как их всех накрывало первыми его волнами,
выжигало внутри, мотало по миру,
как каждому утренний луч перебивал позвоночник,
и каждый хотел делать так, как бы он хотел,
пусть еще и не знал, как.

Из тяжелой зимы, из затяжной депрессии выбираться в долгих вагонах,
истории, из которых никогда не выпутаешься,
любовь, к которой никак не привыкнешь,
в летающих сумерках, между каналов, тоннелей,
станционных складов, нефтяных эшелонов,
что — произношу — что мне без тебя делать
в этой пустоте, переполненной
твоим отсутствием, ненаписанными тобой письмами,
ненаговоренными разговорами, невидимыми небесами,
тихим теплом, несуществующим богом,
у меня, как выяснилось, и привычек-то нет,
у нас даже привычки и те все были едины;
да и какие возможны привычки посреди вот этого снега,
к которому невозможно привыкнуть.

Как начиналась эта зима?
Вот они лежат на кровати,
проспав занятия,
проиграв битву,
над ними только крыши и небо,
и никто не знает, что им действительно нужно.

Баржи плывут по направлению к Югославии,
ангелы ремонтируют бакены.
Только деревья рвутся наверх,
чтобы, когда он позовет их, находиться ближе к нему.

Утром в город привозят овощи,
и светится золотом против солнца
песок, перемешанный с кровью и вермутом,
на зубах и рубахах разнорабочих.

Никогда не выпутаться из этого криминала,
никогда не привыкнуть к этой стране,
никогда не забыть о необходимости смерти,
никогда не вспомнить ее объяснений.

**************
…і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? –
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

Сегрей Жадан. “Цитатник”

Богдана Пинчевская
Джерело: http://www.proza.ru/2009/02/21/133

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *