ВИВАЛЮВАННЯ ПРАВДИ-МАТІНКИ

Чомусь мені здається, що анотацію до свого роману «Інфекція» письменник Степан Процюк написав сам. Надто підозріло в ній — анотації — виглядає таке місце: «у своєму новому романі «Інфекція» Степан Процюк дешифрує псевдоміти», надто вже чіпляється око за оте «дешифрує псевдоміти», за яким вгадується давня Степанова любов до міцного й незатяганого українського слова, яким у нашому конкретному випадку і є слово «псевдоміти».

Бо й увесь роман Степана Процюка десь відсотків на сімдесят складається саме з такого штибу лексики, решта — цитати з російської поп-музики, вітчизняної класики і просто медичні терміни, натомість основний масив тексту щедро пересипаний запашними лексемами і словосполученнями на кшталт «артикуляційна оргія обличчя» (це про п’яного головного героя), «рецидиви відродження лівої ідеології у сучасній Європі» (це розмова головного героя (того, що з оргією на обличчі) з головною героїнею після першого вдалого (для головного героя) сексу), «генітальний безум», «лімфа непорочності» (про що це, я не зрозумів, але, здається, про Київ), «збезуміла кролиха, якій ущеплено некерований ген сексуального сказу» (еротичні мрії головного неґативного героя), «сільські дидаскалки» (в контексті щось поза сумнівом пов’язане з українською літературою), ну і так далі. Є, є за що зачепитись оком, аж до цілих речень і фраз, побудованих Степаном Процюком в такий спосіб, що після прочитання їх вже й холодний розум усе стравлює і приймає, а гаряче серце і далі зачудовано повторює, як ось це, моє улюблене — «Київське ґетто, слова російського не почуєш, наче опиняєшся на острівку національного щастя, державної відбулості, навколо всі однодумці. Одним словом, настрій якнайсприятливіший для розслабухи, трішки випив, пожвавився…», ну і далі за текстом.

Все ж, попри всі Степанові заморочки (або, як сказав би сам автор — гіперстепанові псевдозаморочки), можна сказати — безумовно, цей роман, зрештою, як і все, написане Степаном, цікавий передусім мовно (безумовно). Подієве його наповнення відступає вбік одразу ж після першого авторського демаршу, в якому горопашний Сава Чорнокрил (головний герой, той, що з оргією на обличчі) чомусь не любить України. Далі все більш-менш у цьому дусі, й говорити особливо немає про що. Натомість хочеться говорити про мову, саме про неї, тому що коли знаходиш в романі місце, де чиїсь руки «скидають із володарки одяг, лишаючи її у костюмі Єви», мимоволі відзначаєш про себе, що в цьому випадку «костюм Єви» звучить приблизно як «костюм водолаза». Загалом мова видає Процюка. Говорити, що це просто авторська мова — зайве. Це така собі суперавторська гіпермова, якою користуються всі без винятку герої роману, незалежно від соціального, алкогольного чи емоційного стану. Я вже мовчу про статевий поділ — справді, що там заморочуватись, баба теж має право на свою гіпермову.

Це особливо зворушливо, тому що авторська присутність вгадується всюди — й під час політичних промов, і під час пейзажних описів, і під час любощів. Під час любощів особливо цікаво впізнавати авторську інтонацію у тривожних зойках, скажімо, головної героїні — вставляє, чого там. У принципі, можна все це звести до проблеми невиписаності — і те, що всі герої роману говорять, як Степан Процюк у житті, і те що говорити так у житті, попри всі намагання автора надати діалогам життєвості, можуть хіба що якісь лінґвістичні монстри й акули, нормальна людина такого не подужає, яка вже там розслабуха з такою кількістю складнопідрядних наворотів. Можна списати на авторську невправність цілковите нехтування діалогами, бо й уявити собі діалоги цих людей просто-таки неможливо. За всіма цими більш-менш ретельно виписаними образами стоїть печальний і наскрізь монологічний Степан Процюк, для якого головне навіть не те, порозуміються герої поміж собою чи ні, а те, що Сава Чорнокрил України не любить, і що ти йому — Саві Чорнокрилові — зробиш!

Отож, можна все це авторові закидати, звісно, можна. Але можна цього й не робити, тому що мені особисто «Інфекція» нагадує великий, існуючий за своїми внутрішніми незбагненними законами мовний заповідник, який при ближчому розгляді легко надається до класифікування. Ось, коли Степан описує гарну дівчину, він пише «супервродлива та гіпердоброзичлива» (просто гібрид якийсь), а негарній, відповідно, теж чітко вказує на її місце: «Ох ти ж, курво, з манікюрами та педикюрами, червоними, як невинна кров». Все чітко і зрозуміло. Або, наприклад, згадувані вище цитати з російської. Автор ними відверто не гребує, але при цьому подає їх у такій психоделічній транскрипції, що його герої, використовуючи російську, починають говорити, як ґестапівські офіцери в радянських фільмах про війну: «Ти помніш, мая Акуліна, наш пєрвий нальот на любофь, а всьо ета била в сарає, в тєлятнікє возлє кароф». Особливо зворушує оте «кароф», яке римується зі «Смірнофф».

«Зараз пишу наступний свій роман — «Офіра», — заявив нещодавно в одному з інтерв’ю Степан Процюк, — де роблю чергову спробу психоаналітичного розтину людської душі». Звучить як погроза. Мені тут згадується чомусь Венедикт Єрофєєв зі своїм сакраментальним «я еще поболее околесицы наплету». Але авторське самоозначення дуже вірне, недаремно ж я говорив про підозри щодо анотації: Процюк справді чітко знає, як назвати все те, чим він займається, — якщо вже псевдоміти, то псевдоміти, якщо вже розтин — то розтин, і ніяких припарок.

Хоча чим переважно зайняті герої роману Степана Процюка? Переважно вони думають (на самотині) чи говорять (в більших чи менших компаніях, ну, себто коли пішла розслабуха) про наболіле. Це наболіле в них усіх знаходиться на одному і тому ж місці, тож малюючи картини чи займаючись оральним сексом, герої «Інфекції» незрадливо говорять (малюючи) чи просто думають (займаючись оральним сексом) про Україну. Авторські ж ескапади в цих випадках набувають особливої епічності, як от концептуальне: «Сава Чорнокрил не любив України», чи не менш концептуальне: «Кирило Орленко не церемонився, вивалюючи гостям правду-матінку», або ж зовсім сакраментальне: «а у Пирятині ти був, у Яготині був, у Почаєві був, у Берестечку був, питаю руба, був чи не був?» Як правило, відповіді на його руба ніхто не дає, бо що ж ти на це відповіси, коли події роману відбуваються ніби в якійсь паралельній реальності, такій собі матриці, до якої зась усякому, хто не переймається українськими проблемами. Натомість для тих, хто переймається, будь ласка — «випив, розслабився» і гайда дешифрувати псевдоміти по повній програмі.

Загалом же, після прочитання саме цього твору, починаєш розуміти, за що одні українську літературу ненавидять, а другі її ж, цю літературу, обожнюють, і чому цих перших набагато більше, ніж других. Тож якщо ви прочитали «Інфекцію» і байдуже знизали плечима, то ви або не розумієте української мови, або, подібно до неодноразово згаданого нами тут Сави Чорнокрила, України не любите. Але тоді з вами просто немає про що говорити.

Дзеркало тижня, № 14 (439) 12 — 18 квітня 2003
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/38190/

One thought on “ВИВАЛЮВАННЯ ПРАВДИ-МАТІНКИ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *