Tag Archives: ворошиловград

Сергій Жадан: «Свої принципи потрібно захищати весь час, а не раз на 15 років»

Після кількарічної «прозової перерви» Сергій Жадан потішив своїх читачів новим романом «Ворошиловград», на який одразу ж з’вилися контрафактні рецензії. Одні кажуть, що роман сподобається тим, кому подобався і Жаданівський «Депеш Мод». Інші ж стверджую абсолютно протилежне. Сам же Сергій переконаний, «що «Ворошиловград» не сподобається тим, хто буде шукати в ньому якихось гумористичних моментів, якогось «гону», бо там його майже немає». На його думку проблема радше у тому, що журналісти говорять про цю книжку, виходячи з видавничої анотації, або з сюжетної зав’язки перших сторінок. Що є невдячною справою, оскільки роман не має лінійного сюжету, а вся ця зав’язка до середини книги свідомо розламується і герой опиняється в певній часово-просторовій пустці. Тому усі заяви Сергій вважає суб’єктивними, а щоб вирішити для себе подобається книга чи ні радить її просто прочитати.

– Коли ми обговорювали «Ворошиловград» з друзями після вашої презентації у театрі Курбаса, то зійшлися на думці, що в романі є кілька паралелей з «Депеш Модом». Там зникає Карбюратор, тут – брат. Протягом роману тягнеться лінія невідомого, бо ж брат так і не з’явився…

– Ну, той, хто шукає подібності, завжди їх знайде. На рівні сюжетної побудови, паралелі, звісно, є. Але сам сюжетний хід, коли головний герой отримує звістку і рушає в дальню путь – це, скоріше, «Одісея», а не «ДМ». Це така універсальна казково-міфологічна модель.

– А ще у «Ворошиловграді» є уривок ( ви нам його зачитували в театрі) схожий трохи на промову преподобного Джонсон-і-Джонсона…

-Так, у мене проповідники/пастори є майже в усіх книгах – і в «Анархії», і в «ГДМ». Але вони всі, як мені здається, різняться між собою. Джонсон-і-Джонсон – типовий фрік, а пресвітер із «Ворошиловграду» – чувак, який справді переймається життям громади, намагається їх усіх примирити, відчуває з ними всіма зв’язок, відчуває до них вдячність. За великим рахунком, це такий наш, український типаж, він тут народився, тут виріс, і готовий тут померти. В ньому, звісно, є своє зерно безумства, проте любові в ньому значно більше.

– Словом ми дійшли до висновку, що нічого не змінилося окрім того, що побільшало соціалки і виваженості, розважливості. Словом, здається Жадан подорослішав…

– Мені здається, змінилося все. Крім літер української абетки.

– «Ворошиловград» закінчується не зовсім хеппі-ендом. Та й взагалі ви здається не є прибічником щасливих кінців…

– Там немає щасливого завершення, але воно, завершення, доволі оптимістичне – громада витримує тиск, не прогинається, головні герої нарешті знаходять спільну мову, боротьба продовжується, не зважаючи на втрати та пресинг. Мені здається, ця історія може мати щасливе продовження.

– Хтось казав, що Харків – це місто-пекло, а мені це збоку виглядає трохи інакше. Я б сказала, що це культурна столиця, якою колись називали Львів. Тепер у вас там є Волокітін, у вас є Ушкалов і Жадан, у вас є «Люк», «Оркестр Че», Бабкін…

– Місто-пекло – це, скоріше, візуальне означення, а не метафізичне. Харків має потужну енергетику, безліч світлих голів і гарячих сердець. Просто не всі серця в ньому є гарячими, і не всі голови – світлими. А щодо означень на зразок «культурна столиця» чи «культурна провінція» – мені вони не подобаються в силу своєї неактуальності та умовності. Харкову, як і Львову, є чим пишатись, але є і що змінювати.

– Ви зараз активно займаєтеся і журналістською працею, маю на увазі цикл інтерв’ю в «ШО». А розкажіть, як обираєте «жертву», як готуєте запитання…

– Це не журналістська праця – це підтримка дружнього проекту. Ми завжди співпрацювали з ШО, просто тепер співпрацюємо більш тісно. Мені подобається, що на сторінках часопису з’являється щоразу більше українських авторів, по-моєму, це правильно. Я розмовляю з письменниками, яких люблю і які мені цікаві. Відбувається все це доволі спонтанно. Скажімо, я розпитував у Фоззі про його можливу нову книгу, не знаючи насправді, що вона вже написана і готується до друку. Вийшло доволі доречно.

– Невже ви читаєте те, що пишуть ваші колеги по клавіатурі, як от Курков чи Кокотюха і решта літературної братії?

-Звісно читаю. Як узагалі можна щось говорити чи писати про літературу, не читаючи її? Мене завжди страшенно дивувала позиція частини українських інтелектуалів, котрі автоматично відмовляють сучасній літературі в праві на існування, при цьому просто її не читаючи.

– Та й узагалі навіщо воно вам треба?

– Я люблю літературу.

– Казала Карпа, що одним із аргументів, чому вони з Норманом поїхали до Німеччини народжувати Кору ДЖі, було те, що там є Жадани.

– Так-так, далеко поза межами України відоме моє вміння приймати пологи.

– А розкажіть, що ви там робили, окрім того що каталися на роверах і пікетували Януковича? І коли плануєте повернутися та чи на довго…

– Я маю тут стипендію німецької академічної програми обміну, скоро вона закінчиться і я повернуся до Харкова. Надовго.

– Я знаю ви вважаєте дурістю, коли письменника запитують про політику, але зрозумійте, редактор просить,а я не можу йому відмовити, не відмовте і ви мені…

– Так, справді вважаю дурістю. Але не відмовлю.

– Тож щодо Януковичаа і акцій протесту. Вам аж так обрид наш антинародний режим, що ви вирішили його пікетувати аж у Німеччині? Наскільки такі акції можуть хоч щось змінити?

– Він мені не «набрид». Він викликає у мене спротив і заперечення. Я вважаю за необхідне озвучувати свою позицію. Незалежно від того, де знаходжусь – в Берліні, Києві чи Харкові. Чи можуть ці акції щось змінити? Не знаю, в будь-якому разі ситуація не зміниться, якщо не робити нічого.

– Сьогодні у суспільстві спостерігається апатія і зневіра, незважаючи на непопулярні дії влади і в політиці, і в економіці, й в гуманітарній сфері.

– Та чому ж «незважаючи»? Якраз не «незважаючи», а внаслідок.

– …Опозиція як така слабка і роздрібнена. Де, на вашу думку, можуть визріти (чи визрівають) осередки спротиву – не одинично-інтелігентські, а організовані й системні?

– Скоріш за все – в студентському середовищі. Студенти завжди більш безпосередньо й гостро переживають за свою країну, в них ще не наростає оцей ось жир втоми та інертності.

– Коли це може відбутися – скоро чи років через десять?

-Здається, це відбувається вже тепер.

-І що саме, якщо згадати історію, каталізуватиме процес творення такого руху?

– Як завжди – нахабство і цинізм влади, її жадібність та корумпованість, ігнорування нею суспільних інтересів. Історія, здається, нічому не вчить, і перш за все вона нічому не вчить тих, хто приходить до влади.

– Як вам ідея «Андрухоподілу України»?

-Не перекручуйте слова Юрка. Мені страшенно несимпатична оця атака націонал-патріотів на Андруховича. За цими нападами відчувається істеричність і дезорієнтованість.

– Андрухович відмовився друкуватися у «Фоліо» через Табачника. Як ви думаєте, це дієво?

– Думаю, ні. Сподіваюсь, це лише емоційна заява. Чим більше в українських видавництвах буде друкуватись українських книжок – тим краще для українського читача.

– Як на вашу думку, які узагалі усі ці діла-розмови про мови, реформи освіти ітд можуть мати наслідки? Бо ж ті дядьки до влади прийшли і підуть, а держава ж залишиться із усім цим щастям… Наскільки оці всі процеси є незворотними і небезпечними для держави?

– Незворотнім є лише процес старіння. Все інше завжди можна відіграти назад. Головне, хотіти цього.

– Політреформу відмінили і Януковичк став як Кучма, а то й крутіше.

– Та ну, в порівнянні з Даніличем вони всі пацани, котрі думають, що підім’яли під себе все. Гадаю, вони навіть не уявляють, із чим їм тепер доведеться мати справу.

-І всі заверещали про тоталітаризм і все таке.

– Ну, не заверещали, заговорили.

– Може, то фатум такий для України? Може Україна не готова до демократії – саме до демократії, а не до бардака? Раз так швидко все міняється, а ми йдемо по російському сценарію влади…

– Демократія, це і є, за великим рахунком, добре організований бардак. Але, якщо серйозно, це занепадницькі настрої – женіть їх від себе. До всього ми готові. Просто свої принципи потрібно захищати весь час, а не раз на 15 років.

Автор: Божена Городницька
Джерело: http://sumno.com/article/sergij-zhadan-svoji-pryntsypy-potribno-zahyschaty-/

Сергій Жадан: Iдеологія має поступитися порозумінню та індивідуальній пам’яті

Напевно поета, прозаїка, перекладача й есеїста Сергія Жадана немає потреби аж так представляти читачам «Дня». Він також є одним із найбільш знаних за кордоном українських авторів. Інтерв’ю з ним в українській пресі з’являються чи не щотижня, але йому й далі завжди є що сказати.

— Твоя нова книга «Ворошиловград» — якоюсь мірою ніби продовження «Депеш Мод», чи ти погоджуєшся з таким визначенням?

— Один рецензент сказав приблизно так, що це книга про героїв із «ДМ», які нарешті повертаються додому. Мабуть, десь так воно і є. Хронологічно це справді можна сприймати як продовження — герої «Ворошиловграда» могли б свого часу з’явитися на сторінках «ДМ». Але формально і стилістично це, звісно ж, зовсім інша книга, тому читачі, які сподіватимуться знайти в ній продовження тієї історії, боюсь, розчаруються — роман написано зовсім інакше і зовсім про інше. Принаймні, мені так здається.

— У книжці чимало місця приділено такій собі умовно радянській історичній пам’яті, не в ідеологічному, звісно, сенсі, а радше в людському, індивідуальному розумінні. Власне кажучи, вона з’являється у багатьох твоїх творах…

— Ти знаєш, на мою думку, людська, індивідуальна пам’ять, якраз і не може бути радянською чи антирадянською. Речі інтимні, по-справжньому приватні, вони ж позбавлені ідеології, позбавлені політики, максимум — можуть бути пов’язані з соціумом. Але все одно, пам’ять — річ приватна, вона вибудовується на досвіді, власних надбаннях, власних утратах, тобто зворотна оптика тягнеться від приватного до суспільного, так мені здається. Тому ні в цій книжці, ні в «Анархії» не йдеться про жодну «радянську історичну пам’ять», ідеться про особисту, надзвичайно суб’єктивну, проте надзвичайно живучу пам’ять конкретної людини, з її конкретним і приватним досвідом. Просто так сталось, що хронологічно ця пам’ять стосується сімдесятих — вісімдесятих років. Інакше кажучи, мене завжди цікавили механізми пам’яті, а не механізми відтворення радянської ідеології. Більше того — ідеологія мене не цікавить узагалі.

— Як гадаєш, що має відбутися і чи має щось відбутися, аби різні контексти пам’яті («австро-угорський міф», радянський дискурс, різні трактування подій останніх війн) не сприймались у нашій культурі як взаємовичерпні?

— Власне, ідеологія має поступитись порозумінню й приватній пам’яті. На жаль, в ідеологічному сенсі згадані тобою «контексти пам’яті» справді є взаємовичерпними, виглядають несумісними і непоєднуваними. Мені видається, що поєднати їх із точки зору національної ідеї, геополітичних векторів чи державної ідеології — річ просто неможлива. Потрібно, вочевидь, виходити з ідеї національного порозуміння та об’єднання заради руху вперед та подальшого існування цієї країни в її теперішніх межах. Політика тут просто безсила, має бути справжній суспільний запит. Доки його не буде, у нас і далі триватимуть віртуальні бої бандерівців зі смершівцями, а населення буде позбавлене як минулого, так, що найпечальніше, і майбутнього.

— Багато хто трактує «Ворошиловград» певною мірою політичним твором у сенсі пропагування самоорганізації суспільства.

—Мені не йшлося про підтримку певних політичних концепцій. Йшлося, скоріше, про зображення певної суспільної моделі, котра би могла чинити спротив, опиратися зовнішньому тиску, відстоювати приватні інтереси. Ясна річ, що в умовах сьогоднішнього тиску з боку влади все це може сприйматись як політична позиція.

— Зрештою, про такі речі ти ще давно говорив, а які маєш враження зараз, коли нова влада все більш закручує гайки на тлі байдужості громадян — чи здатне подорослішати наше суспільство в цих умовах і почати само себе облаштовувати?

— Мені здається, воно так чи інакше змушене буде дорослішати і давати собі раду. На жаль, причиною такого дорослішання навряд чи стануть питання світоглядного характеру — скажімо, ідеї свободи, рівності… Скоріше за все, суспільство зреагує на проблеми соціально-економічного характеру. Але, з іншого боку, можливо це й стане початком згаданого вище об’єднання та порозуміння — все-таки досвід показує, що нас можуть по-справжньому поєднувати чи розділяти не питання мови, конфесії чи свободи слова, а питання хліба, землі та дешевих енергоносіїв.

— Часом від деяких читачів мені доводилося чути запитання: а де Сергій Жадан бере для своїх творів таких персонажів і такі сюжети — часом девіантні, часом асоціальні, часом злочинні, часом із дуже специфічних соціальних груп? І справді, звідки такі образи та історії?

— Та ні, спеціально не занурююсь, але завжди з інтересом намагаюсь вислуховувати людей, з якими доводиться спілкуватися, завжди з інтересом за ними спостерігаю. Як правило, персонажі з’являються в твоєму житті самі, потрібно лише їх не ігнорувати. Ось, скажімо, коли писав «Ворошиловград», багато спілкувався з харківськими, та й не лише харківськими, істориками (хотів написати — «чорними археологами», але це було б не зовсім коректно стосовно багатьох із них), які копають на місцях боїв другої світової. Там оця лінія історика Ернста Тельмана, який намагається викопати німецький «тигр», мала бути більш прописаною. Потім мені здалося, що це історія з іншої книги. Може, колись до неї повернусь — матеріал надзвичайно цікавий. Ну і, так чи інакше, доводилося спілкуватись із персонажами, котрі мають дрібний бізнес на кордоні, це ж не вигадані герої, вони майже всі з когось списані. Одне слово — реальність може бути щедрою і вдячною, варто лише виявляти до неї інтерес та уважність.

— А як ставишся до книжок, які зображують навпаки — більш делікатні й «вишукані» сфери реальності?

— До книжок узагалі ставлюсь із повагою. Просто не всі читаю. Мені подобається пізнавати в книзі певні життєві реалії, обставини та ситуації. Але це дуже особисте ставлення до літератури, очевидно, що воно не може бути універсальним. Іноді людині потрібно тікати в книгу від своїх проблем та негараздів. Люди мають різні рівні захисту й фільтрів, деякі з них просто не вміють давати собі раду з «жорстокою дійсністю», тому їм необхідна така можливість впадання в певну віртуальність, і зовсім не потрібно читати соціальні романи про кров, м’яcо і піт.

— Що зараз читаєш? І яку книжку порадив би читачам «Дня»?

— Саме читаю прозу Олександра Мільштейна — харківського прозаїка, який живе в Мюнхені. Познайомився з ним пару років тому, ну і з того часу прочитав майже все, що він написав. Ось у нього має вийти книга у видавництві «Фоліо» — раджу її. Якісна інтелектуальна проза.

А якщо взагалі подивитись на останні прочитані книги, то список вийде дещо еклектичний — остання (на сьогодні) книга Андрія Кокотюхи, останнє (теж на сьогодні) вибране Івана Малковича. Ще тепер читаю і намагаюсь перекладати останню, знову ж таки на сьогодні, книжку німецької молодої поетки Енн Коттен. Хочу запросити наступного року до України кількох молодих німецьких авторів, оскільки у нас про сучасну лірику Німеччини майже нічого не відомо.

— Яке враження від нинішнього стану українського книжкового ринку?

— Враження дуже печальне. Особливо у зв’язку з кризою. Багато видавництв, перш за все невеличких, тих, які спеціалізувались на виданні некомерційної літератури, просто не пережили фінансових зрушень останнього часу. Вижили й більш-менш тримаються на плаву лише великі видавництва, які закривають відразу «всі ніші» й мають свої мережі розповсюдження. Це не ринок, це ілюзія. Найгірше, що все це так чи інакше відбивається на літературі — немає попиту, немає пропозиції. І навпаки.

— У яких нових проектах планує взяти участь Сергій Жадан?

— Ну, найближчий проект — це антологія «Метаморфози», таке собі продовження «Декамерона», «десять українських поетів останніх десяти років». Ми плануємо з «Клубом сімейного дозвілля» зробити її десь на зиму, сподіваюсь, нічого не станеться і книга таки з’явиться. Мене якось тішить цей проект, оскільки засвідчує, що принаймні з українською поезією все гаразд. Як і завжди, зрештою…

— Мабуть, тобі неодноразово доводилося стикатися з людьми, які кажуть: «Ось, ці письменники, вони ж по-справжньому не працюють, а лише паразитують на тілі суспільства!» Що ти їм відповідаєш?

—Ти знаєш, насправді з такими людьми майже не доводилось зустрічатись. Скоріше навпаки — часто трапляються ситуації, коли зустрічаєш у людей, далеких від літератури, від мистецтва загалом (себто в «простих українців») несподівано шанобливе ставлення до професії літератора. Не знаю, можливо це така ментальна фішка, можливо пострадянський атавізм, але я з цим справді часто стикаюсь. Але це, скажімо, зовсім не стосується інтернет-аудиторії, тут ідеться справді про мешканців вулиць та пасажирів електричок. Як правило, українці книжок не читають, але до людей, які їх пишуть, ставляться з повагою. Що вселяє в душу священний трепет і химерну надію на світле майбутнє.

Джерело: День
Розмовляв Олег Коцарев

Старі примари у новому романі Сергія Жадана

За мандрівною фабулою, новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей, розмов і справ, які не мають до тебе жодного стосунку. Цього разу герой нового Жаданового творива на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт.

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським, і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість упевненості в майбутньому, існує лише впевненість у минулому? До речі, саме через це його (себто життя) і немає, оскільки до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так ось, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ну, і щоб посміятися дорогою, аякже.

Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої роману Жадана, можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріат Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльності героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у «Ворошиловграді», – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці, чи пак на малій батьківщини героя, відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання сумної провінційної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити в примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Розважити романне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульності: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою».

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яті. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яті йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Джерело: УНІАН