Tag Archives: творчість

Над прірвою в житі

Потрапив нещодавно до одного приватного ліцею. Знаходиться він на передмістях Харкова, посеред наукового містечка, що було збудоване для «технічної інтелігенції», з усіма наслідками, що звідси витікають: НІІ, оборонка, конструкторські бюро, секретні лабораторії та інший науково-технічний потенціал, котрий накрився разом із Союзом. Сам ліцей розташований у колишньому дитячому садочку. Мені він відразу сподобався відсутністю євроремонту та зовнішнім виглядом ліцеїстів – жодних тобі «бордових піджаків», жодних понтів із мобілами та охоронцями на шкільному ганку. Натомість, зі стін звисають старі шпалери, а на самих стінах висять, в якості декору, драні джинси та інші ніштяки. Одним словом, в такому навчальному закладі справді хочеться навчатись. По-друге, здивував не стільки зовнішній вигляд тих, хто тут навчається та навчає, скільки їхні «внутрішні світи та горизонти»: вони цікавляться літературою, плюс пишуть самі, більше того – будуть у себе в ліцеї невеликий театр! Це мене вразило найбільше – навколо ржавіли розібрані ракетні шахти колишніх військових частин, дев’ятиповерхівки, збудовані для «технічної інтелігенції», густо обступались куркульським приватним сектором, сам садочок стояв за якихось двісті метрів від прірви, за якою в осінніх сутінках видно було заметений снігами українсько-російський кордон, а вони сиділи і розповідали про свій театр, про те, як добудують його і будуть робити там літературні вечори та театральні постановки. А головне – їм, здається, там подобалось, у їхньому ліцеї, над їхньою прірвою, посеред розваленої «оборонки». Подобалось, навіть попри відсутність бордових піджаків та євроремонту. Ось у таких ситуаціях, кожного разу стає боязко за дітей, в таких ситуаціях кожного разу думаєш – ну, добре, зараз вони читають книги, грають у шкільному театрі, не паряться особливо з приводу бабла та шмоток, їм усім по п’ятнадцять-шістнадцять років і це прекрасно. Але завтра почнеться їхнє доросле життя і нічого, крім перших обломів, воно їм не принесе. А разом із першими обломами прийде й сувора «правда жизні», згідно з якою з усіх книжок найважливішою є чекова, і в театри краще ходити на презентації з фуршетами, та й джинси – одяг зручний, проте дешевий і неструйовий. Але поки що вони будують свій театр над самою прірвою, і навіть не замислюються над тим, куди поділись усі ті люди, для яких будувалось це наукове містечко, вся ця «технічна інтелігенція», куди вона здиміла, а головне – хто заселився до їхніх квартир? І ніхто не розповість їм, що люди, які водили своїх дітей до садочка, в якому тепер знаходиться їхній ліцей, у більшості своїй не витримали, зламались і виїхали з цієї країни, залишивши напризволяще і дитячі садочки, і військові частини, і оборонку, і саму країну. Вони, очевидно, нічого не чули про «утечку мозгов», про масовий від’їзд людей, котрі за інших – гірших – обставин могли бути їхніми батьками, забезпечивши їм навчання в ліцеях зовсім інших країн. Вони про це не чули, і слава богу. Існує два, найбільш невдячних заняття: засуджувати тих, хто не витримав, і закликати інших триматись. Кожен сам вибирає, на оборону якої країни йому працювати. Але ось я познайомився з цими дивними людьми і мені чомусь хочеться їм ще і ще раз говорити: ви головне тримайтеся, добре? Тому що коли ви зламаєтесь, після вас може нікого більше й не бути. Тому що коли ви перестанете читати, писати просто не буде для кого. Тому, врешті-решт, що коли ви всі поїдете, у вашому театрі ніколи не буде аншлагу.

Населений мною пункт

Нещодавно приїхав у гості знайомий із Москви. Востаннє в Харкові був років п’ять тому. Давай, – говорю, – походимо містом. Перейшовши трамвайні колії на Пушкінській, прямо під сецесійними вікнами, де нещодавно відкрили магазин одягу, завернули в старий прохідняк. Зараз, – кажу, – вийдемо на вулицю. Ага, – випередив він мене, – це за синагогою. А ти звідки знаєш? – здивувався я. Ми вже тут були, – пояснив знайомий, – п’ять років тому. Що сталось за останні п’ять років? Насправді сталось так багато всього, що важко з чогось почати. Змінилось майже все. І майже всі. А ось двори залишились. Трамвайні колії залишились. Сецесія ще стоїть, хоча її все намагаються євровідремонтувати. І прохідних дворів стає все менше, за цим і відчуваєш, що час іде: хтось постійно перекриває брами воріт на старих харківських подвір’ях, закладає цеглою пройми і діри в мурах, через які можна було вибратись лише тобі відомим маршрутом, хтось вибиває старі рами і вставляє у вікна склопакет, збиває зі стін ліпнину і відгороджує цілі поверхи конструктивістських будинків металевими дверима. Спочатку можна подумати, що місто весь час добудовується, проте це не зовсім так – воно не добудовується, воно перебудовується, зникає, щезає з твоїх очей. Плани будівель, які ти вивчив і до яких звик, виявляються непотрібними, оскільки ними не можна скористатись, оскільки вони не відповідають дійсності, оскільки сама дійсність не відповідає собі самій, постійно втікаючи з рук. Перш за все впадають в око якісь дрібниці – забілені написи на стінах, котрі зберігались із сорокових-п’ятдесятих, коди на дверях, що не дозволяють пройти через чорний вхід на паралельну вулицю, зачинені лавки для ремонту взуття та виготовлення ключів, що тулились у підвалах на тихих бокових вуличках. Потім, піднявши голову, раптом зауважуєш, що справа не лише в підвалах і чорних ходах, що змінюється ціле місто, і що поміж старих, червоної цегли будинків, уже напхано нових будівель із бетону та скла, котрі заступають собою дерева, за якими ти і визначав відстань до того чи іншого району. Виявляється, п’яти років цілком достатньо, щоби повернутись і нічого не впізнати. Це як у дитинстві, коли одного разу ти заходиш до свого помешкання і бачиш, що всі меблі переставлені дорослими, а в твоїх улюблених схованках та закутках стоїть пилосос і рулони шпалер. І після цього ти навіть не станеш любити своє помешкання менше, оскільки це все-таки твоє помешкання, а пилосос усе одно коли-небудь зламається. Поступово ти звикаєш до змін у своїй квартирі, вона починає тобі навіть подобатись, ти облаштовуєш собі нові схованки, зживаєшся з ними, ховаєшся в них, губишся. І так триває до нового ремонту, до нової перестановки меблів. Але потім, коли ти виростеш, і можливо навіть переїдеш до нового помешкання, щоби майже ніколи не повертатися назад, найміцніше в пам’яті будуть сидіти саме ці дитячі схованки. І пилосос.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1339

и припоминать, как в вашем городе начиналась зима

… и припоминать, как в вашем городе начиналась зима,
как каждый, кто решился остаться, жить,
жить, цепляясь за снег, за воздух,
жить, прилагая усилия, чтобы жить;
как все твои знакомые, каждый
желал спасти тебя от потоков времени,
и как их всех накрывало первыми его волнами,
выжигало внутри, мотало по миру,
как каждому утренний луч перебивал позвоночник,
и каждый хотел делать так, как бы он хотел,
пусть еще и не знал, как.

Из тяжелой зимы, из затяжной депрессии выбираться в долгих вагонах,
истории, из которых никогда не выпутаешься,
любовь, к которой никак не привыкнешь,
в летающих сумерках, между каналов, тоннелей,
станционных складов, нефтяных эшелонов,
что — произношу — что мне без тебя делать
в этой пустоте, переполненной
твоим отсутствием, ненаписанными тобой письмами,
ненаговоренными разговорами, невидимыми небесами,
тихим теплом, несуществующим богом,
у меня, как выяснилось, и привычек-то нет,
у нас даже привычки и те все были едины;
да и какие возможны привычки посреди вот этого снега,
к которому невозможно привыкнуть.

Как начиналась эта зима?
Вот они лежат на кровати,
проспав занятия,
проиграв битву,
над ними только крыши и небо,
и никто не знает, что им действительно нужно.

Баржи плывут по направлению к Югославии,
ангелы ремонтируют бакены.
Только деревья рвутся наверх,
чтобы, когда он позовет их, находиться ближе к нему.

Утром в город привозят овощи,
и светится золотом против солнца
песок, перемешанный с кровью и вермутом,
на зубах и рубахах разнорабочих.

Никогда не выпутаться из этого криминала,
никогда не привыкнуть к этой стране,
никогда не забыть о необходимости смерти,
никогда не вспомнить ее объяснений.

**************
…і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? –
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

Сегрей Жадан. “Цитатник”

Богдана Пинчевская
Джерело: http://www.proza.ru/2009/02/21/133