Tag Archives: творчість

Фрагмент нового роману

Фрагмент нового роману, який з`явиться друком 2010-го року у видавництві „Фоліо”

Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено, і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим. Уночі б я ще зміг це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся, і намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, прихопив годинник, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Якраз на випадок махача, подумав, і пішов назустріч невідомому.

Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я намагався мислити логічно, й розумів, що перед подібними прогулянками краще не їсти взагалі. І десь у такому бойовому настрої провалився в солодкий ранковий сон.

Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря, і з’явився незрозумілий протяг. Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром. Жар цей в’їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки наважився втекти, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких ставало солодко й тривожно. Сон уже відійшов, почуття впевненості натомість не з’являлось. І я розумів чому. Навіть не відкриваючи очей, здогадувався, у чому тут річ, і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, Ікарус, цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.

– Ти що, – спитав, – так і поїдеш?
– Ну, – відповів я невпевнено, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навіщо? – далі дивувався Травмований. – Собак відганяти?
– Це я так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований, і відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку і оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову окинув поглядом автобусні сутінки, й невпевнено помахав рукою, ніби намагаючись привітатись із пасажирами цього мертвотного транспорту. І це був сигнал. Автобус тут таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:

– Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
– Здоров, – увімкнулись відразу міцні горлянки, – здоров, сучара!

Я дещо розгублено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається. Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.

Були тут усі – і Саша Пітон, зі скляним оком, і Андрюха Майкл Джексон, із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй, з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор, з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови – всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги, з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм, з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою, з болгаркою в руках, і Вася Отріцало, з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний – одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» – команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу, і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся, і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.

– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радості спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною – друзі, перезирнувшись, весело посміхались і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.

– Гєрич! – кричав Гогі Православний. – Дарагой! Ну ти даєш!
– Ну ти й даєш, Гєра! &n dash; підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. – Ну ти й даєш, брат!

І всі інші теж голосно гелготали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.

– Який сьогодні день, Германе? – запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.
– Неділя, – невпевнено відповів я, не розуміючи куди він хилить.
– Точно, Германе, – сказав на це Травмований, – точно. А значить сьогодні що? – Запитав він, озираючи друзів.
– ГРА! – випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.
– Зрозумів? – запитав мене Травмований, коли хвиля захвату спала.
– Зрозумів, – не зрозумів я. – Я думав, ви давно не граєте.
– Взагалі-то ми й не граємо, – сказав на це Травмований, – але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того – сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!

І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.
– Тому давай, браток, – підштовхнув мене Травмований, – займай своє місце. Ти нам потрібен.
Дещо заспокоївшись, я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся навколо. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу і пригальмував.

– Ей, батя! – закричав до водія Вася Отріцало. – Давай якусь музику увімкни!
– Давай, батя! – радісно підхопили Балалаєшнікови. – Давай музику!
– Давай, дарагой! – загорлав слідом за ними Гогі. – Давай музику!

І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав, і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі, 81-го року, назад в чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом із усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри, й виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, переодягаючись у цьому мороці, б’ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус трапляв до чергової ями.

– Ей, а Гєричу? – раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.
– Точно, а Гєричу? – згадали про мене всі, і знову почали копатись у торбах.

І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла, а Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, ніби відриваючи від серця найдорожче. А Саша Пітон, зблискуючи скляним оком, дістав новенькі гетри, і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкіські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри й розгублено зазирав під крісла, ніби намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.

– Реб’ята! – знову закричав Равзан. – Він же босий!
– Ах ти ж йоб! – погодились реб’ята. – І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь – дайте йому бутси! – благали вони один одного.

Але зайвих бутсів ні в кого не було – ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси, й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я розгублено подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п’ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, тому нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесяті ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив, і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п’ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без кількох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в’їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав:

– Тримай, Гєрич, це спеціально для тебе.

Команда підтримала свого капітана товариським ревом і щирим братанням. Я взяв бутси і сів на місце.
Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників. Переді мною переодягались брати Балалаєшнікови. І в молодшого, Равзана, на лівому плечі вибито було голову кота, на правому стегні жінка палала на багатті, а на лівому був якийсь біс, протятий гострим ножем. Кіт, який за попередньою задумкою мав, очевидно, бути хижим і незалежним, виглядав доволі домашньо, можливо тому, що Равзан із часу нанесення цього малюнка сильно розтовстів, то й кота рознесло по всьому передпліччю. Жінка на багатті схожа була на нашу з Равзаном учительку хімії, а протятий ножем біс теж когось невловимо нагадував, але я не міг зрозуміти кого. В середнього Балалаєшнікова, Шаміля, на грудях, під лівим соском, наколото було кілька зірок, все це нагадувало дитячу гру в генералів, коли ордени й медалі малювались просто на шкірі. Під медалями готичним шрифтом було написано «немає Бога крім Аллаха». У старшого ж із братів, Баруха, шкірою теж рясно було розсипано зірки, хрести й розп’яття, а в районі живота зображений був орел із валізою в дзьобі, що, наскільки мені було відомо, мало би символізувати схильність Баруха до втеч із місць позбавлення волі. Валіза нагадувала дипломат, із яким ходив Травмований. Приглядаючись до решти старих друзів, я помічав на їхніх побитих життям та суперниками тілах подібні числені зображення, котрі м’яко тьмяніли в яскравому сонячному світлі. Їхні спини й поясниці, груди й лопатки помічені були черепами й серпами, жіночими обличчями й незрозумілими цифровими комбінаціями, кістяками й зображеннями богородиці, похмурими закляттями й сповненими гідності формулами. Найбільш аскетично виглядав Семен Чорний Хуй, на грудях якого можна було прочитати «Мій Бог – Адольф Гітлер», а на спині, відповідно – «Главний в зоні – вор в законі».

Джерело: http://www.e-radar.pl/de,artykuly,6,2964.php?ch_lng=ua

Відкритий лист Харківському міському голові Михайлу Добкіну

Останні тижні мене не було в місті, тому, на жаль, не мав змоги нормально відреагувати на ваше рішення щодо вручення муніципальної премії імені Бориса Чичибабіна. Аж ось повернувся додому, ознайомився з вашою позицією, і тепер не знаю що й думати. Ви пишете: «повинні життєвим прикладом показувати», «як потрібно робити і як не потрібно», і так далі. І все було б зрозуміло, але річ у тім, що в мене вже є почесна грамота з вашим підписом. Ви мабуть не пам’ятаєте, але я вам нагадаю – мені її дали позаминулого (2008-го) року під час книжкового фестивалю «Світ книги». Ви ще особисто мали її вручати, але чомусь не прийшли (можливо дельфінарій будували, не знаю). Нагородили ви мене тоді, цитую, «за багаторічну плідну працю, високий професіоналізм», але головне за «вагомий особистий внесок у розвиток і пропаганду вітчизняної книги та підвищення культурного рівня мешканців м. Харкова». Одним словом, буде нагода – обов’язково подивіться, там ще в слові «есеїст» зроблено дві помилки. І ось тепер я думаю – з чим же у вас проблеми: з пам’яттю чи все таки з моральними принципами, які дозволяють вам, залежно від політичної кон’юнктури, то говорити про пропаганду книги та плідну працю, а то боротись із поетами та «ессеістами» за допомогою залізної мітли адмінресурсу.

Я розумію – у вас попереду вибори, вам потрібно в належний термін перетворити це населення на електорат, вам необхідно знову розколоти місто на два ворожих табори, щоби мати беззаперечну підтримку одного з них. Але все одно – страшенно незручно за ці ваші спроби впровадження в літературний простір Харкова чіткої партійної лінії та генерального художнього методу, базованих на певній політичній орієнтованості. Література не покликана обслуговувати ті чи інші партійні інтереси, шкода, що ви цього не розумієте. Найгірше навіть не те, що ви дозволяєте собі ділити поетів та «помаранчевих» та «біло-синіх», на лояльних та нелояльних, на «своїх» та «чужих». Найгірше, що всі ці політичні спекуляції відбуваються навколо премії імені Бориса Чичибабіна – харків’янина, котрий знав ціну владі та її культурним пріоритетам.

Тому дякую вам, що все таки внесли ясність у це питання та розставили все на свої місця. Бо після вручення минулої грамоти могла виникнути підозра, що особисто вам справді подобається моя «ессеістика». Наступного разу навіть не пропонуйте. І загалом, з огляду на ваші методи формування культурного середовища в місті, радив би вам більше займатись усе таки дельфінами. З ними у вас виходить значно краще, аніж із поетами.

Сергій Жадан,
поет, прозаїк, есеїст

Ты держался за эти края, пацан…

Ты держался за эти края, пацан,
за горячие эти пески,
где месяц с синим лицом мертвеца
гонит табун трески.

Но однажды ты понял, что готов
отчалить раз и навсегда
от выгоревших дотла берегов,
не оставляя следа.

Это вера несла тебя на руках
из глухой пустоты,
вербуя в черных ночных портах
ватаги таких, как ты.

И кочегары в липком дыму,
роняя блестящий пот,
крепко вгоняли в сладкую тьму
медленный пароход.

Там песни матросов к звездам плывут,
и с ними — песня твоя,
и, зеленым флагом отдав салют,
лежит Эфиопия.

Там бродит солнце в прибрежных лесах,
и светится океан,
и покоем наполнены голоса
всех растафариан.

Там небо вспыхивает костром,
и теплый сгорает мрак,
и выворачивает нутро
море в сухой овраг.

У каждого, кто попадает туда,
пусть дорога и не легка,
всегда будут хлеб, сахар, вода
и полный карман табака.

Поскольку смерть отпускает того,
кто заплатил по счетам,
кто в трюме железном плывет далеко,
навстречу горячим ветрам.

Поскольку кровь в каждом из нас
вращается без конца,
перекатываясь всякий раз
через наши сердца,

и каждое слово звонким песком
у горла стоит твоего,
чтобы ты мог своим языком
произнести его.

Перевод с украинского Игоря Белова. Журнал “Новый мир”, № 11, 2009.