Tag Archives: творчість

С.Жадан: Лісоповал імені Кернеса

Здається, вони зовсім утратили відчуття реальності. Зрозуміло, що вони завжди всіх своїх опонентів вважали винними. Зрозуміло, що всі, хто був не з ними, лишався для них лузерами та правопорушниками. Ясна річ, їм не йдеться про жоден діалог чи порозуміння.

Всі пам’ятають події на вулиці Клочківській у Харкові, де теж задіяні були “санітари лісу”в білих рукавичках. Думаю, тоді багато хто заспокоював себе думкою, що йдеться всього лише про чийсь бізнес, тому не потрібно особливо напружуватись, це всього лише розбірки між двома фінансовими групами, просто одна із них була при владі, інша – без влади, одним словом – кого цікавлять чужі переломи. Але ось тепер вони – ті, хто й далі лишається при владі, зробили все, аби позбавити тебе можливості залишитись осторонь. Тому що так чи інакше, вже самою своєю позицією щодо влади, ти займаєш своє місце з того чи іншого боку барикад. І третього варіанту тут немає. Або ти підтримуєш тих, у кого в руках бензопили, або тих, хто намагається зупинити екскаватори. Можливості не брати в усьому цьому участі вони не лишають, оскільки українське громадянське суспільство побудоване сьогодні таким чином, що або ти знаходишся за кермом екскаватора, або опиняєшся на його шляху.

Харківська влада не просто цинічна, підла та брехлива. Вона ще надзвичайно небезпечна. Вона свідомо провокує громадянське протистояння, не надто замислюючись над наслідками побиття одних харків’ян іншими. Вся їхня риторика, побудована на захисті інтересів “територіальної громади”, всі їхні пафосні заяви про розвиток міста та постійні звинувачення всіх і всього в проплаченості й намаганні попіаритись (очевидно, перед лісорубами), мають вагу доти, доки не побачиш реальних відеокадрів із харківського парку Горького. Тому що коли бачиш на власні очі, як міліція б’є представників згаданої вище “громади”, мимоволі виникає підозра – можливо, ми просто належимо не до тієї громади? Можливо, існує ще якась міфічна “територіальна громада”, який-небудь внутрішній Харків, громадяни якого принципово не користуються трамваями (це я вже про вулицю Пушкінську), задихаються без котеджів та супермаркетів, а довгими тихими вечорами грають у гольф? Підозрюю, що для членів саме цієї громади і організовується, зрештою, Євро-2012, що це саме вони прийдуть на стадіони, оскільки все вірно – лузерів, екологів та інших правопорушників на стадіон краще не пускати взагалі. В цьому контексті надзвичайно химерно звучать докори з боку влади – ми ж, мовляв, все це для вас робимо, для вас стараємось, чим же ви незадоволені. А коли хтось справді намагається відповісти, чим він не задоволений, його, виявляється, вже давно ніхто не слухає. Оскільки ця влада питання ставить не для того, аби отримати відповідь, а для того, аби заповнити незручну паузу.

Загалом, розчулює й зворушує вся ця ненав’язлива буржуалізація харківської влади, всі ці гольф-клуби й смокінги, всі ці дельфіни з динозаврами, всі ці пам’ятники під куленепробивним склом, закатування все асфальтом і возведення саркофагів у харківських парках. Весь цей несмак та непотріб, нове обличчя міста, такий собі добкінський ренесанс, яким будуть лякати п’яних британських туристів під час чемпіонату Європи. Розчулює набожність нової влади, всі ці “золотые купола на груди”, котрі вони оголюють під час купання на Йордан, розчулює їхня любов до військової техніки та масових видовищ. Хоча, ось я думаю – звідки в них цей потяг до лісопорубок, до цього безкінечного лісоповалу? Якось він із новою буржуазністю не в’яжеться, скоріше зі складним, проте вчасно переосмисленим минулим. Одне можна сказати напевне – цю владу запам’ятають надовго. І тих, хто виконував її накази, дуже сподіваюсь, запам’ятають теж. Відео та фотоматеріали, відзняті в парку Горького, дають підстави на це сподіватись.

Зрозуміло, що вони не підуть на жоден діалог. Влада, для якої найзручнішим аргументом є екскаватор, навряд чи захоче з цього екскаватора вилазити. Їй там зручніше. Й виглядає вона там переконливіше. Інша річ – коли поруч не буде ні техніки, ні лісорубів, ні штрейкбрехерів, ні каральних загонів. Тоді так чи інакше доведеться вийти з лісу й відповісти за все. Сподіваюсь, хоча б це вони розуміють.

Джерело: http://tsn.ua/analitika/lisopoval-imeni-kernesa-park-kulturi-ta-vidpochinku.html

…Це і є життя

Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.

Це й була боротьба —
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.

Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття —
це і є життя,

коли застуда стара,
коли вона завмира,
і говорить, стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові —
злагоджені,
хорові.

ШУКАЙТЕ ЦЕНЗОРА В СОБІ

Надто ревна діяльність Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі викликає дедалі більше занепокоєння в колах творчої інтелігенції. Свідчення цього — акція «АнтіНЕК», яку нещодавно провели у Києві українські письменники. Один із них — автор сороміцьких п’єс Лесь Подерв’янський — влаштував публічне читання своїх текстів. Двоє інших — Юрій Андрухович та Андрій Бондар — виступили з філіпіками проти цензури та почитали вірші — не лише власні, а й чи не найпопулярнішого в країні поета, недавнього володаря премії імені Джозефа Конрада харків’янина Сергія Жадана. Сам він на акцію приїхати не зміг, проте спеціально для «СН» написав есе, у якому розмірковує щодо сумісності цензури та демократії.

Я живу в найкращій країні. Де б іще так турбувалися про моїх дітей? Я знаю, про що говорю — скільки доводилося спілкуватись із моральними експертами, офіційними та громадськими представниками Національної експертної комісії в центрі й на місцях, і кожного разу те саме: просто під час розмови ловлю себе на думці, який же я бездуховний покруч, як мало в мені лишилося суспільно-морального і як багато — індивідуально-порнографічного. Бо кожного разу, варто лише заговорити про свободу слова та громадянські свободи, кожен більш-менш відповідальний представник морально-каральних органів обов’язково спитає: скажіть, а ви, ось особисто ви, хочете, аби ваші діти дивилися порнографію?! (варіанти: виросли маніяками? вживали наркотики? стали гомосексуалістами? читали ваші книги?). І кожного разу просто губишся під тиском залізобетонних аргументів, вагаючись поміж ствердною та заперечною відповіддю: оскільки, що б ти в цьому випадку не відповів, так чи інакше будеш виглядати дауном, котрий виправдовується перед учителями за погану поведінку на великій перерві.

Це вже потім, після дискусій та полемік, починаєш сам себе переконувати: які наркотики, яка порнографія? Адже очевидно, що ці єзуїти на ставці займаються елементарним популізмом, виставляючи всіх своїх опонентів монстрами й педофілами. Адже послухайте, що вони говорять: якщо ти проти НЕК, значить, ти проти моральності, проти духовності й тисячолітніх культурно-етичних надбань українського народу. Адже вони ніколи не визнають присутності у своїх діях елементів цензури чи обмежень, вони будуть до останнього переконувати, що, вказуючи тобі, платнику податків, фактично за твої, платника податків, гроші, що тобі дивитись, слухати або читати, вони керуються у своїй виснажливій праці виключно турботою про твоїх дітей. Адже ти сам у їхніх турботливо-бюрократичних очах всього лише недоумок, котрий не зрозуміло як і навіщо отримав-таки громадянство, вищу освіту й такий-сякий життєвий досвід, насправді так і залишившись недоумком, чия суспільна моральність зводиться виключно до постійного й неконтрольованого бажання дивитись порнуху та фільми жахів, причому бажано в дитячій компанії, причому — особливо бажано — аби діти були чужі.

Тож сам посуди: як тобі можна довірити таку серйозну та відповідальну справу, як виховання власних дітей? Як узагалі можна обійтись при вихованні дітей без карного кодексу та регулярних експертиз? І якщо батьки насправді виявляються такими недоумками, що не розуміють усього невідворотно-згубного впливу «Сімпсонів» на нестійку дитячу психіку, то кому, як не членам НЕК, перейматись духовним здоров’ям широких народних мас? Хто, як не Василь Костицький, прочитає моїм дітям їхню першу казку, хто, як не він, видалить з мого компа файли з порнофільмами (перед тим прискіпливо їх переглянувши), у кого, як не в нього, болить серце, коли на екранах українських кінотеатрів усілякі садисти, мазохісти та інші постмодерністи відрізають одне одному життєво важливі кінцівки? Не в мене ж, вірно? Хіба в мене взагалі може щось боліти? І з яких причин? Не через громадянські ж свободи? Які можуть бути громадянські свободи, коли хтось комусь відрізає щось життєво важливе, самі подумайте!

Що мене в цій ситуації обурює по-справжньому? Мене обурює, що купка цинічних, брехливих клерків, котрі дорвалися до бюджетного корита, дозволяють собі шантажувати мене моральним рівнем моїх дітей. Що незрозумілі типи з очевидними комплексами й амбіціями відкрито маніпулюють важливими й направду серйозними речами, займаючись при цьому банальним і неприхованим цензуруванням. Що сумнівна структура, чия діяльність є відверто антиконституційною, а легітимність визначається непевним тоталітарним законом, намагається отримати монополію на визначення духовних чеснот та моральних цінностей, на свій смак та розсуд вишукуючи порнографію та аморалку в нав колишньому середовищі. Загалом, погодьтеся, доволі сумнівне заняття для дорослих і переважно одружених чоловіків — давати оцінку продукції сексуально-еротичного характеру. Якби ще це робилося для душі, було б зрозуміло. Але за гроші? Причому — за народні!

Так чи інакше, варто спитати: чого я насправді хочу, коли йдеться про наших дітей? Мені би хотілось, аби наші діти не стикались у житті з подібним дрімучим «совком», аби жоден експерт, незалежно від рівня його кваліфікації та кількості проведених у темному кабінеті експертиз, не вказував би їм, що вони мають дивитись, читати чи слухати, а що — ні, аби, врешті-решт, вони жили в нормальній країні — без цензури, заборон та подвійної моралі. З усім іншим, гадаю, вони якось дадуть собі раду. У разі чого — спитають у батьків.

Джерело: http://cn.com.ua/N591/culture/position/2.html