Tag Archives: творчість

Старі примари у новому романі Сергія Жадана

За мандрівною фабулою, новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей, розмов і справ, які не мають до тебе жодного стосунку. Цього разу герой нового Жаданового творива на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт.

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським, і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість упевненості в майбутньому, існує лише впевненість у минулому? До речі, саме через це його (себто життя) і немає, оскільки до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так ось, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ну, і щоб посміятися дорогою, аякже.

Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої роману Жадана, можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріат Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльності героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у «Ворошиловграді», – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці, чи пак на малій батьківщини героя, відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання сумної провінційної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити в примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Розважити романне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульності: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою».

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яті. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яті йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Джерело: УНІАН

Фабрики в дождь под печальною пеленою..

Фабрики в дождь под печальною пеленою,
дождь над мостами прекращается, пролетая.
Тебе самой решать — признаться, сказаться больною,
или пусть себе дальше живут, ничего не зная.

Да ты и сама вернешься, когда пожелаешь,
стоит только забыть запреты-законы.
Сидишь себе, воспоминания перегоняешь,
как перегоняют пустые вагоны.

И каждая размокшая рама оконная —
будто убежище, что опустело.
И дым покидает трубу каминную,
словно душа покидает мертвое тело.

Смотришь, будто прощаясь — медленны взоры, —
словно и впрямь последние дни наступили,
на станки железные, на черные коридоры,
словно знаешь ответы, а тебя ни о чем не спросили.

Переклад: Борис Херсонский
Джерело: http://magazines.russ.ru/novyi_mi/2010/7/zh11.html

Ворошиловград

Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?

Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи,
виходимо зі старих корабелень,
зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді,
що назавжди від нас відпливає.

Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?

Ми згадуємо, Господи, наші міста, й плачемо за ними.
Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби, і заходимо в ріку.
Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.
Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю,
що витікає крізь пальці.

І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?

Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештанський чай.
Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.
Весь наш спів – лише згадка про ті
гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.
І якби ми забули свої будинки – чи мали б про що співати.
Ми говоримо пам`яті – лишайся з нами, не залишай нас самих.
Всі наші співи про банки й магазини,зруйновані часом,
про крамниці й склади, повні мануфактури.
Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти,
і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.

Ми всі пов’язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.
І наші жінки стоять із нами на цих берегах.
Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху,
витирає робочий піт, дзвенить цвяхами
й ножицями в кишенях свого комбінезону,
змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.
Доки немає роботи і можна дивитись у небеса,
доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.

Лишися в нашій пам’яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.
Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій:
кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.

Нам так легко ділитись минулим.
Життя – це машина, яку зробили для нас,
і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.
Золоті цехи відкривають для нас свої брами.
Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.
І все, що на нас чекає – пустка і забуття,
все що на нас чекає – любов і спасіння.