Tag Archives: рецензії

Жити швидко, співати “Гімн демократичної молоді”

1 березня 2006 року вийшла в світ нова книга харківського письменника Сергія Жадана “Гімн демократичної молоді”. На обкладинці її, а також на рекламних плакатах можна побачити на фоні кольору червоної цегли фото Леоніда Брежнєва, який цілується з Еріхом Хоннекером.

Втім, у самому творі немає жодної згадки ні про одного, ні про іншого лідера соціалістичного табору, та й, чесно кажучи, молодь (судячи з книги, це поняття охоплює людей віку від 25 до 45 років, але здебільшого молоддю письменник вважає тридцятилітніх, тобто своїх однолітків) якось не назвеш “демократичною”.

В основному йдеться про тих, хто починав на початку дев’яностих у вуличних бандах, возив товар на польські базари й “кришував” гуртожитки та торговців на ринку, а нині, коли ситуація змінилася, герої Сергія Жадана намагаються знайти себе в тому, що прийнято називати “бізнесом”. Але їхня діяльність, описана Сергієм Жаданом, більше підходить назва “анти-бізнес” хоча б тому, що вона не приносить, а забирає гроші, примножує проблеми з податковою, пожежниками й братками-“суперксероксами”.

Це скоріше той самий карнавал першої половини дев’яностих, найбільш відомим літературним вираженням якого були “Рекреації” та “Московіада” Юрія Андруховича, просто перенесений із навколомистецьких пиятик під час рок-фестивалю або по гуртожитках в офіси, на оптові ринки, автостоянки, склади та на різні інші “виробничі майданчики”.

Пиятики та п’яний мордобій, утім, нікуди не поділися – напевне, читачі творів Жадана до них звикли – вони стали частиною того самого абсурдного виробничого процесу, внаслідок якого гроші не заробляються, а тільки витрачаються.

В “Гімні демократичної молоді” письменник відходить від жанру нон-фікшн, успішно освоєного ним у попередній книзі “Anarchy in the Ukr”, натомість пропонує чотири ґротескні й одночасно ліричні новели. В новому творі Сергій Жадан ще глибше й органічніше засвоює спадщину харківської української літератури 20-х років, насамперед прози Миколи Хвильового. Якщо в “Anarchy in the Ukr” Жадан перейняв основні образи-архетипи Хвильового: дорогу, революцію та анархію, а ще, так би мовити, загальний гарячий ліричний настрій, то в “Гімні демократичної молоді” він упритул підійшов до жанрової природи попередника.

В новелах, починаючи із збірки “Сині етюди”, а потім у повісті “Санаторійна зона” Хвильовий поєднував ліричне захоплення новим післяреволюційним життям й людьми, які його творять, із правдивим зображенням цього життя, тобто – з ґротескними очудненнями й викривленнями. Так робить уже на початку ХХІ століття Сергій Жадан , тільки замість більшовизму та “азійського ренесансу” – товарно-грошові відносини й “дикий” базарний капіталізм.

Є у Жадана також своя мрія, як і “загірна комуна” Хвильового, навіть набагато точніше локалізована – залізнична станція “Маріуполь-вантажний”. Скоріш за все, мрія Сергія Жадана має не надто багато спільного із реальним підприємством Укрзалізниці, що ним є згадана станція, проте елементи її, тобто мрії, тут зібрані якнайповніше – тут і махновська анархія, яка полягає в тому, що начальник станції може вважати себе верховною владою, скільки завгодно розподіляти “чорні”, “білі” й “сірі” вантажо-, пасажиро- та грошопотоки, і в той же час такі люди, як Іван та Єва, можуть без особливих проблем жити по-своєму; і постійне місце в вагоні, і вільна любов – і це не просто випадкові любощі похапцем, а справжня залізнична “Кама-сутра”, і запас коньяку в буфеті; а ще – на довершення всього – цілий потяг з наркотиками, сорок вагонів зовсім близько, десь на запасній колії, і в небі довгий, неначе загуслий, серпень, щоб насолоджуватися усім цим.

Щоправда, дорога, яку долає Іван в цей анархо-залізничний рай, ті дванадцять (магічне число!) вагонів, що їх він нескінченно-довго проходить, ті усі примари, котрі трапляются на його шляху, нагадують смерть і нове народження…

Згадати прозу Миколу Хвильового хочеться й говорячи про героїв “Гімну демократичної молоді”. Взяти, наприклад, братів Григорія та Саву Лихуїв, або Санича, або юриста Кагановича – всі вони, колишні “королі” серед безладдя першої половини 90-х, тепер все більше відчувають свою зайвість в новому проспілково-корпоратизованому світі, стають блазнями, як анарх або Хлоня в “Санаторійній зоні”.

В жіночих образах теж можна впізнати підмічені Хвильовим типажі: вони всі зневірені в своєму майбутньому, насамперед тому, що категорично не хочуть народжувати дітей, як Єва, яка в свої сорок п’ять усвідомлює, що за рік-два до неї прийде старість, почнеться розпад тіла і наближення смерті – і не хоче скористатися, можливо, останньою в житті можливістю завагітніти. А до подружки юриста Кагановича смерть приходить уже в двадцять п’ять, коли до решти розпалося не так тіло, як її особистість – наприкінці життя вже не тримаються купи особисті речі, які вона носить із собою, і знайомства, які вона заводить. Як не згадати тут жінок з творів Миколи Хвильового, Мар’яну з новели “Заулок”, яка вирішила покінчити з життям, і “щоб не було повороту”, віддалася сифілітикові, або Б’янку, головну героїню повісті “Сентиментальна історія”, яка від незреалізованості свого кохання до художника Чаргара віддається діловодові Кукові (власне, обставлено нею втрату дівочості як самогубство – ранній ранок, посильний із запискою) із тією самою метою – “щоб не було повороту”.

Той, хто прочитав попередній твір Сергія Жадана, “Anarchy in the Ukr”, знає, що він закінчується “кльовою” переводною картинкою з написом “Жити швидко, померти молодим”. Мені здається, що ці словами стали лейтмотивом, суттю, ідеєю “Гімну демократичної молоді”. Герої нової книги в певний момент перестають бачити й відчувати своє майбутнє, й можлива смерть наступного дня чи години буде сприйнята без спротиву чи заперечень, хіба що із здивуванням. Їхнє життя – це п’яно-невизначений час тридцятиліття, за яким “завтра” зовсім не проглядається…

Хочеться сказати іще про одну річ, яка проглядається в базарно-балаганно-бізнесовому ґротеску книги Жадана. Справа в тому, що тих людей, про яких він пише, майже не видно, вони по-справжньому не можуть заявити про своє існування.

Міфічний гей-клуб, про який у Харкові ходили тільки чутки, але насправді ніхто не знав, де він є, фантасмагорична доповідь Івана в Будапешті на конгресі про “ойкумену” (от він, привіт “Перверзії” Юрія Андруховича!), герой, який прокидається одного разу в телевізорі – в смислі з надітим на голову телевізором без кінескопа, коли його будять прикордонники на пропускному пункті – це все ґротескні ілюстрації неможливості висловитися й бути почутим.

Герої Сергія Жадана занадто мало платять податків, надто мало зароблять, надто багато ризикують і надто мало спроможні на справжній учинок, щоби впевнено заявляти про себе, вони за життя можуть потрапити хіба що в напіваматорський порнофільм і в кримінальну хроніку, але вже здебільшого після смерті. Проте автор приготував їм нечуваний подарунок, щось, про що вони вже давно не насмілюються навіть мріяти – він пише про них так, як ще зовсім нещодавно писав про самого себе в жанрі “нон-фікшн”. І не в якомусь там репортажі – він складає на їх честь “Гімн…”

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Березень 06, 2006 р., понеділок.
Джерело: http://kut.org.ua/books_a0081.php

Постколоніальний ГЕНдер

Гендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі.

Частина 1

Герої роману “Депеш Мод” п’ють горілку на початку, в середині й у кінці роману. В проміжках між тим вони, вибачаюсь, блюють, лаються, втікають від міліціонерів, рекетирів, цигана-наркодилера та провідника-збоченця. Тікають без гонору. Перепуджені й принижені. Чи це і є прояв задекларованого автором “побутового пох…зму й незламної душевної рівноваги”?

Не можна сказати, щоби в їхньому житті не було жодної світлої плями. Безперечно світлою плямою є продавщиця гастроному в білому халаті, яка крізь вітрину та ще й з похмілля цілком здатна видатися золотозубим янголом. Взагалі янголи та хрести з розп’яттям, схоже, з’являються тут щоразу, як автор починає відчувати, що його текст перетворюється на якісний “чорнушний” продукт часів перебудови. Напевно, коли Жадану самому ставало від цього нудно, він цяткував книгу символами вічності. Виглядає як професійний письменницький прийом. Але, боюсь, кілька янголів навіть укупі із символічною рибиною, погризеною зсередини бджолами, справи не виправлять. Бо коли Сергій Жадан у “Поруйнуванні Єрусалиму” писав: “…Лицарю перед богом / Глибоко пої…ти /Щодо наслідків того”, – ми бачили мужчину-воїна, якому потрібна розрядка після того, як він убивав людей і ризикував власним життям. Вагомість і значущість попсового “хулі”, яким начинений роман “Депеш Мод”, лишається незбагненною. Поруйнувати Єрусалим та, втираючи бруд і сльози, вигукнути: “Пої…ти”, – чи, напившись, обригати таксі й смердючим ротом пробелькотіти “Хулі” – є різниця. Останнє з чоловічим началом не має нічого спільного. Так само, як немає нічого спільного з нею глухий кут резиґнації, в який заганяє себе герой: “Зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із життям, навіть попри його клінічну мудаковатість”.

Чоловік – суто символічно – це активне начало, яке ставить перед собою мету й досягає її. В цього чоловіка мета (як це по східному) тотожна засобам: чималий шмат книги присвячений історії про те, як герої продають горілку, аби купити її ще більше. Нечоловіча, віктимна поведінка у спілкуванні з правоохоронними органами. Нечоловіча, споживацька поведінка у спілкуванні з жінками.

Власне, жінок тут майже немає. Є обкурена дівчинка-Маруся, донька грошовитого батька. В неї завжди можна отримати нічліг, трохи сексу й грошей. Є золотозуба продавщиця гастроному. Є тітки в різнокольоровій білизні. Така неестетичність серйозно дратує героїв. Однак ці жінки чомусь не дуже переймаються через нелюбов до них п’яних хлопчаків, з поганим запахом з рота, плямами від блювоти на одязі, зате з витонченим смаком і високими вимогами до протилежної статі.

Ця вимогливість до жінок, – можливо, єдина ознака їхньої мужності. Дефіцит маскулінних рис набирає особливого значення, зважаючи на поодинокі соціальні медитації автора, присвячені роздумам над не зовсім щасливою, хоча й не найгіршою долею рідної країни. В деяких дослідженнях, виконаних за допомогою методики постколоніального аналізу (Сюзан Лейтон, О.Забужко), звертається увага на ототожнення колонізованої нації з жінкою: вона слабка, вона підкоряється, її ґвалтує завойовник. Відтак свідомість чоловіка-представника цієї нації також набуває фемінних рис. Якщо він хоче зайняти чоловічу позицію, то повинен стати на бік метрополії-колонізатора.

Ситуацію в нашій країні ускладнив тоталітарний режим, який в принципі культивував у громадян стереотипно жіночі риси: поступливість, прагнення зберегти стабільність (див. відраза, навіть зневага героя “Депеш Мод” до слимачка, який намагається рухатися в бік Заходу) тощо. Сила, мужність мали право на виявлення лише …в казармі. Там можна було любити жінок – по-солдатськи. Романтично – бо на відстані. Безвідповідально – бо вірність чоловічому братерству могла бути приводом для ігнорування зобов’язань перед жінкою і сім’єю. До речі, Забужко й у цьому вбачає фемінність: у “Хроніках від Фортінбраса” вона натякає на схожість подібного братерства з гомосексуальними союзами.

Модель саме такого, хоча й не військового, але чоловічого братерства й вимальовується в романі Жадана. Людські, відповідальні стосунки складаються в його героїв лише з друзями. Заради того, щоб повідомити другу про смерть вітчима, вони роблять неабиякі зусилля: знімаються з місця, з’ясовують його місцеперебування. Варто додати до цього готовність ризикувати здоров’ям і свободою, захищаючи людину, яку несправедливо ображають. Один із хлопців рішуче встряє в бійку з міліціонерами, яких ще недавно боявся. Але ж тоді йшлося про нього самого. Тепер – про іншу, сторонню людину. Це вже благородство. Хоча й цього разу відхилення від моделі чоловічого братерства несуттєве: “підзахисний” – мужчина й такий самий, як і герої, соціально неадаптований вуличний музикант.

За цими пошуками все ж таки визирає абрис ще однієї, крім горілки та чоловічої дружби, цінності. Ця цінність – сім’я. Хлопці розуміють: навіть якщо друг Вася терпіти не міг свого вітчима, вони – родина, а отже люди не байдужі одне одному. Тож є надія, що коли-небудь їм захочеться створити власну сім’ю, де доведеться виявляти чи виховувати в собі чоловіче начало. Імовірність того, що експеримент закінчиться вдало, невелика, але вона є.

Частина 2

Фільм Б.Бертолучі “Під високим небом” оператор Віторіо Стореро представив як діалог двох кольорів, співвіднесених з двома головними героями: червоного, як активного й дієвого, – з чоловіком; синього чи блакитного, як заспокійливого й осілого, – з жінкою. Проте, якщо порівнювати рецензовані романи С.Жадана і І.Карпи, то доведеться поміняти кольори. В “чоловічому” “Депеш Мод” чітко зафіксований простір, подолати який герої не можуть і навряд чи хочуть. Про це свідчить хоча би такий фінал роману: “Я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід – на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя”. Не вельми оптимістично. Тут домінує очевидно не червоний.

Зате сама лише географія “жіночого” роману “Фройд би плакав” збуджує уяву й обіцяє динаміку: Париж-Франкфурт-Джокджакарта-Бангкок-Київ-Яремча-Джакарта-Ґілі Айр-Убуд-Берлін-Мюнхен-Делі-Аґра-Катманду-Тхімпху-Лімасол-Ярославль. Героїня Марла Фріксен у величезних штанях “мілітарі”, яка має одночасно не менше двох партнерів, наполегливо акцентує увагу на тому, що вона має їх, а не вони її, та ще й кохається з випадковими дівчатками в нічних клубах та літаках. Вона майже постійно чимось зайнята. Навіть коли коханий шведський хлопець Х’ялмар чи росіянин Ілля забезпечують їй побутовий мінімум, вона не розлучається з ноутбуком. Пише пісні, статті в журнали, розсилає свої світлини для фотосесій, отримує запрошення на зйомки в кліпі. Вона багато рухається, багато думає, аналізує, рефлексує не без самокритики, по-справжньому любить і цінує чоловіків та носорогів. Наявність кількох коханих одночасно допомагає їй зберегти відчуття власної свободи. Досвід закордонних подорожей в наплічнику дозволяє іронізувати над недоладними й претензійними хохлами-співвітчизниками й дистанціюватися від рідної країни, про існування якої майже ніхто не знає в тому великому світі, до якого вона так вдало адаптувалася.

Взагалі, адаптація – це швидше жіночий, ніж чоловічий талант. Але в цьому випадку відбувається адаптація до активного рухливого життя. Навіть лайка з цього сексуального спраглого ротика злітає не тоді, коли дівчинка обкурена, а тоді, коли вона, наприклад, в мокрих шкарпетках лізе в гору спостерігати схід сонця. Тобто матюк використовується тут для того, для чого його зроду звіку використовували чоловіки: як засіб зняти напругу в екстремальній ситуації. І червоний колір Марлиного волосся поруч із депресивно-алкогольною “чоловічою” сагою Жадана наштовхує на думку про гендерну інверсію. Не Фройд, а Стореро би плакав: бо червоної фарби вимагає роман з героїнею-жінкою. Синьої – з героями-чоловіками.

Проте фінал усе ставить на свої місця. Марлина свобода виявляється ілюзорною, адже це поняття не пов’язане з широтою простору, який ти освоїв, чи з кількістю чоловіків, які готові тобою опікуватися. Можливо, перепоною на шляху Марли стає саме цей розрахунок на чоловічу опіку. Не вони їздять слідом за нею. Вона їздить за чоловіками. Отже червоний – то тільки колір волосся. “Штани “мілітарі” – лише камуфляж. Справжня Марла плаче. Вона соромиться своєї країни. Вона соромиться свого бажання бути з чоловіком. І втеча від Анджея – це не втеча від чоловіків взагалі в пошуках свободи. Це звичайна для жінки втеча від нелюба. Бо ті, з ким вона хотіла б лишитися, ніколи не захочуть лишитися з нею назавжди: один одружений, інший – надто молодий і надто практичний, щоб перейматися цим питанням зараз, коли воно вже почало турбувати Марлу.

Частина 3

Таким чином, маємо доконану й звичну для постколоніальної та посттоталітарної країни гендерну інверсію: чоловічі образи в романі Жадана, просякнуті фемінними рисами.

Маємо також і гендерну квазі-інверсію в романі Карпи: жінку, яка претендує на володіння маскулінними рисами, необхідними їй для подолання тієї ж таки постколоніальної та посттоталітарної спадщини.

Однак, крізь павутиння фемінних рис жаданівських героїв пробивається природна чоловіча потреба когось захищати й усвідомлення сім’ї як великої цінності. Крізь маскулінне марево Марли Фріксен блищать сльози класичної жіночності – не зґвалтованої і не приниженої. Але всерозуміючої, ніжної і чутливої. Очевидно, бідна дівчинка, за відсутності гідних чоловіків у зовнішньому світі, змушена проектувати те, в чому вона має потребу, на свій внутрішній світ, обростаючи маскулінними рисами.

Так книги Сергія Жадана та Ірени Карпи змушують переформулювати відоме гасло “Шукайте жінку” в інше, актуальніше: “Шукаймо чоловіка”.

С. Жадан. Депеш Мод. – Харків:Фоліо, 2004. – 229 с.;
І. Карпа. Фройд би плакав. – Харків: Фоліо, 2004. – 238 с.

Щиро дякуємо видавництву “Фоліо” за книжки.

Ганна ЧЕРНЕНКО, Київ.
Червень 27, 2005 р., понеділок.
Джерело: http://www.kut.org.ua/books_a0025.php

Анархія вже десь поруч

Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.
Сергій Жадан “Anarchy in the Ukr”

Книга Сергія Жадана Anarchy in the Ukr починається з відбуття головного героя в подорож. Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, є майже точним відображенням самого автора в “задзеркаллі” свого твору, автор узагалі намагається створити і якнайбільше поширити враження про невигаданість усього написаного. Тому і подорож ця претендує на те, щоб бути відтвореною не тільки в уяві читача, а й – гіпотетично – у реальності. Тобто є ілюзія того, що можна хоч завтра відтворити самому цю подорож – узяти квиток із Харкова до Сватового на поїзд, указаний автором, і далі розгортати свою подорож степами й містами за вказаним у книжці маршрутом.

Чому ілюзія? Тому що розповідь про мандрівку, як, власне, про все, що траплялося з головним героєм, інколи рішуче відмовляється слідувати ритму, притаманному, наприклад, подорожнім заміткам, або несподівано перетворюється, скажімо, в музичну тему, тільки явлену за допомогою слів.

Однією з таких тем – вирішеною у стилі “панк”, з рваним, “брудним”, злим звучанням – є найбільш цитований в Інтернеті уривок твору, що має навіть музичну назву – “Лівий марш”. В ньому ритм створюється безнастанним запереченням (“Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо”) на початку й повторення мотиву купівлі-продажу в закінченні (“вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений – у тебе немає президента!”). Експресію, так би мовити, “драйв” уривку передано тим, що усе висловлення з приводу політики, викладене в книжці на двох з половиною сторінках, подане одним реченням, із збільшенням кількості знаків оклику ближче до фіналу. А тоді втомлений епілог теми – “І спробуй після цього всього не продатися”.

Втім, “Лівий марш” – це приклад майже прямолінійного розгортання теми, у ньому все підпорядковане музичному ритму, суцільному й міцному, крізь який прозова оповідь нездатна пробитися, як через кіловатне звучання на концерті не чути ніякого іншого голосу або звуку. В багатьох місцях, навпаки, музичний ритм пробивається через тканину оповіді, наприклад, про мандри нічним Сватовим:

Зараз десь близько п’ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, в будинку за зачиненими вікнами працює телевізор, дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе і гучномовців, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялись, суки, на всі замки і дивляться телевізор до самого ранку, що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? Що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чекають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? – що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор у п’ятій ранку? баскетбол?точно, мабуть, баскетбол, що ж іще, як не баскетбол.

Потім музична тема, що розвивається від раннього ранку надворі, зачинених наглухо вікон і дверей, відсутності в містечку не те що якогось найменшого комфорту – взагалі ознак життя, і водночас працюючого за зачиненими вікнами телевізора – до баскетболу, перехрещується й сплітається з сюжетною оповіддю про появу “дивної істоти, нічного помороченого мужика, сутінкового проспиртованого метелика” аж до того, що коли цей новий персонаж питає про те, де можна випити (у Жадана – міцніше слівце), йому відповідають – мовляв, тут не вип’єш, тут всі баскетбол дивляться.

Отже, тут, як і неодноразово далі в “Anarchy in the Ukr”, між двома реальностями – оповідною та “драйвовою” – ставиться знак рівності. Увага автора до рок-музики, до того, наскільки міцно вона злилася в одне ціле з головним героєм, велика й неослабна – остання частина книжки має підзаголовок “десять треків, які я хотів би почути на власних поминках”. В ній, зокрема, написане таке:

Так чи інакше все зав’язується на музиці – і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш взагалі. Музичний формат насправді є форматом поведінковим…

Але повернемось до першої частини “Анархії”. Для Сергія Жадана (не письменника, а персонажа книжки) це повинна була бути “ідейна” подорож – він, вважаючи себе сучасним анархістом, мав намір “проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати”. Втім, Сергій сам не вірить в те, що стане щось писати. Суть їх взаємостосунів – Сергія-автора й Сергія-героя – виражено угодою, в якій перший сприймає й описує другого таким, як він є, а натомість герой погоджується допускати присутність у собі автора. Ось формула:

Близько року тому, в якомусь інтерв’ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, щоб не писати.

Отже, мотивація того, чому Сергій із другом Льошкою вирушили тягатися безкінечними соняшниковими полями, поганими автодорогами із зариганими придорожніми зупинками, інколи чекаючи всю ніч на холодному безлюдному вокзалі ранішню електричку; сонними містечками з пам’ятниками радянського часу, незатишними вулицями, де життя, здається, тільки й збереглося на напіврозвалених холодних вокзалах, – це точно не книга, не майбутній твір. У поїздку герої відправилися й не для розваги й дружньої пиятики – хоч нагоди на це вони, звичайно, не минають, проте зізнаються:

А за самогоном зовсім не обов’язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові, але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря – пообіднім, Донецька область – Запорізькою.

Не мають герої-подорожники також радості від повернення до рідних місць, вони радше згадують з усього прожитого тут все неприємне й болюче, що встигло забутися й заспокоїтися.

…загалом – повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорію, в якому тебе одного разу вже спалили.

Герої вирушили у мандрівку Східною Україною, аби побачити й самим відчути усе замовчане й стерте з історичної пам’яті, те, що вони майже наочно відчувають як “чорні діри в навколишньому просторі”. Власне, їхня поїздка – це внутрішній бунт проти східноукраїнського відфільтрованого радянською пропаґандою минулого, протест проти збоченої історичної пам’яті, образа за те, що чимало представників старшого покоління, особливо тих, хто цю історичну пам’ять мав ревно берегти й передавати, свідомо робили зі своїх нащадків “лохів”, й нині, коли розкрилася вся глибина неправди й масштаби втрат, вони просто не знають, чому вірити й хто вони є.

…в самому Старобільську справи обмежилися якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками і численними колаборантами, ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило – столиця Української РСР (1943 року, під час наступу радянських військ – Є.П.) і якась замурзана румунська варта, куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста і показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але непритомних від народної любові ветеранів у медалях (…)

У книжці є декілька фотоілюстрацій із подорожі, зроблених Олексієм Радинським, з підписами із тексту “Anarchy in the Ukr”. Серед них є та, що просто-таки геніально виражає сутність сучасної Східної України:

Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велися напружені бої з перемінним успіхом.

Насправді в Східній Україні відбувалось не менше, ніж в якому-небудь іншому місці на світі, цікавих і величних, і трагічних подій, серед яких обов’язково знайдеться така, завдяки якій можна пишатися, що народився саме тут. Але згадки про ці події безперестанку нищить порожнеча, заступає їх собою і в душах, і, так би мовити, в ландшафті. На фото, між іншим, можна побачити, що порожнеча – це не “чистий аркуш” або “відсутність чогось”, це щось таке, що заповнює простір якимись стінами з іржавими, колись червоними, прапорцями, пам’ятниками з гіпсовими вазами й масонськими формулюваннями – “Вічна слава героям революції – каменярам нового світу”, схололими елеваторами й ще якимось подібним до того мотлохом. В голову також намагається пролізти порожнеча, яка набуває, наприклад, вигляд “ідеологічно витриманої пурги про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності”, або вже згаданих вище розповідей про нібито жорстокі бої на підступах до Старобільська, словом, яскравої і простої “картинки” (в тому сенсі, в якому говорять телевізійники про “картинку” в кадрі), покликаної показати “правильне” минуле.

Річ лише в тому, що рано чи пізно довіра до цієї “картинки” буде підірване, бо одного разу хтось із старших людей розкаже про голод 1933 року, про колективізацію, про доноси до НКВД або про ще щось із того, що насправді наповнювало те “правильне” минуле. Наприклад, лише зовсім недавно я прочитав у газеті підтвердження тому, про що вже давно знаю від бабусі – як після визволення Західного Донбасу й Гуляйпілля у вересні 1943 року новоприбулі військкомати мобілізували всіх чоловіків призовного віку, серед яких було багато 17 18 річних хлопців, й кинули їх, зовсім ненавчених і “необстріляних”, просто на німецькі кулемети. І лише цієї осені їх нарешті поховали, й згадали про трагедію. Виявилося, що солдатам віддали абсолютно безглуздий наказ атакувати пагорб під Оріховим, на якому закріпилася німецька артилерія й кулеметники, при тому, що висоту, яка забрала не одну тисячу людських життів, можна було обійти з півночі.

Складалося враження, що той, хто цей наказ віддав, належав до зовсім іншої армії і служив інший країні, – в голові не вкладається, як можна так поводитися зі своїми співгромадянами. Причому ця людина, напевне, десь досі вважається героєм Вітчизняної війни, захисником Вітчизни. Ось така одна з “чорних дірок у навколишньому просторі”. Коли нині відкривається щось подібне й настає прозріння, то минуле вже не є цілісним, воно нагадує картину із старобільського автовокзалу із Іллічем та З’їздом Рад, якою заткнули вікно й лише через дірки в ній можна побачити “далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці” (це з другої частини, яка називається “Мої вісімдесяті”).

Чим заповнити “чорні діри” в існуванні? Герої Сергія Жадана роблять це двома способами. Про перший вже трохи була мова – перенестися в музику й навзаєм взятий із музики ритм, під який можна жити власним життям, як під мелодію в пісні співати слова. Причому ритм може бути не тільки “брудний”, рваний та аґресивний, а, скажімо, елегійним. Наприклад:

Ось хоча б і за цим Сватовим є одне таке місце, одна розвилка, на якій мене висадили якогось вересневого дня випадкові далекобійники, викинули і повернули праворуч, і я лишився стояти серед порожніх вересневих полів, з яких сходило тепло, як із зарізаної тварини кров, уночі вже було холодно, але вдень ще яскраво світило сонце, я перед тим їхав майже добу і висівши на тій розвилці, тримав у собі всю чорноту і тяжкість моєї дороги, дороги, яку я проїхав, я стояв на сірому асфальті й слухав, як кричать наді мною птахи, котрі ще не встигли відлетіти, але котрі неспинно відлітали, і раптом усвідомив, що коли залишитись тут і довго стояти, дуже довго, можна буде спостерігти, як пташиних голосів стає все менше й менше, щоразу менше й менше, а потім вони взагалі зникнуть, зовсім-зовсім, і на їхньому місці з’явиться щось інше, наприклад, тиша.

Інший шлях – зібрати докупи всі спогади – власні, батьків, близьких, друзів, – і створити з них цілісний, без “чорних дірок”, світ. А де можна бачити найцілісніший світ, з барвами, світлом, рухом, звуком, музикою? Звичайно ж, у кіно:

Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очами; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків(…)

Густота й відсутність порожнин у тому світі, що його прагне відтворити герой-розповідач “Моїх вісімдесятих”, не в останню чергу досягається незамовчуванням, до-мовленістю (не можу пригадати іншого антоніма недомовленості). Тобто коли маєш щось висловити, ти не зупиняєшся, не зважаєш на сором, пекучий біль, безглуздість, недоречність, неприйнятність твого спогаду. Саме до-мовленістю Сергій Жадан полемізує із своїм відомим земляком, поетом Володимиром Сосюрою:

…не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами (епізоди із книги спогадів В.Сосюри “Третя Рота”- Є.П.) щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, – тому що насправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров’ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише?

Ця сміливість незамовчування, що інколи доходить до зухвалого атакування дійсності з усіма її численними “чорними дірками” неправди, асоціються для героя із справжньою справою, яка виправдовує його чоловічу самототожність. Усьому цьому він не забуває надати військового антуражу – від черги із справжнього калаша на полігоні під час шкільних зборів допризовників під пильним поглядом капітана Кобилка до майже карнавально-бутафорської уявної стрільби на харківському Майдані Свободи:

Не вистачає крейсера аврори, щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хай не всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експропріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

Проте це аж ніяк не схиляння перед воєнщиною, просто пуляти з гармати, хай навіть уявної, по навколишніх будівлях тоді, як усі довкола по-побутовому б’ють одне одному морду – це один з виявів асоціальності. Того неприйняття звичних для всіх довкола конформістських практик, без якого ніяк не впоратися із чорними дірами в повітрі, без якого не можна не відбутися як анархістові-борцю, чоловікові та лірику…

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 05, 2005 р., понеділок.
джерело: http://kut.org.ua/books_a0066.php