Tag Archives: публіцистика

«НАША СЛУЖБА И ОПАСНА, И ТРУДНА…»

Той, хто почне звинувачувати письменника Андрія Кокотюху, що ось, мовляв, що ж ти — продався москалям, матиме рацію лише частково. Насправді, видавши у харківському «Фоліо» два своїх романи у власному знову ж таки перекладі російською (теж мені поліглот, хе-хе), Кокотюха продався не «мовно». Він продався ідеологічно.

Вже від кого від кого, а від нього не доводилось чекати твору про позитивних міліціонерів. Ще якби вони — міліціонери — в його романі всі були позитивними, це ще можна було б віднести на рахунок яких-небудь баптистських просвітлень у свідомості автора, можна було б припустити, що автор змінив свою думку про внутрішні органи взагалі і про міліцію зокрема, або що його, на крайняк, взяли на ставку до прес-служби МВС. Але ж ні. Все набагато гірше. Кокотюха йде на жахливий компроміс і створює паршиву історію з подвійними стандартами — є в нього «погана» міліція, яка захопила владу в певному місті (під яким, безперечно, вгадується город-герой Харків) і є міліція «хороша» (в тому числі й героїчний «супермен» Сергій Сомов, на честь якого названо цілу серію російськомовних романів Кокотюхи, що їх видання мужньо взяло на себе «Фоліо»), яка намагається надерти задницю міліції поганій. Дивовижний, незрозумілий вчинок з боку Кокотюхи. Кому, як не йому — тертому книшеві київських райвідділів і аборигену харківських опорних пунктів — знати, що насправді міліціонери, як і футболісти, не бувають хороші й погані, вони бувають або у формі, або в штатському.

Але Кокотюха пішов на компроміс із власним сумлінням, і читаємо ось таку історію, яка називається «Ментовский город». Суть цієї історії має, як вже згадувалося, подвійне дно. На перший погляд здається, що основні колізії будуть пов’язані саме з боротьбою «супермена» проти міліції «города», яка відверто зажерлась і замахала трудове населення першої столиці. Супермен успішно вживається в злочинне середовище (звісно ж, через жінку, використовуючи свої суперменські маскулінні переваги) і швидко завойовує авторитет серед ґанґстерських бонз.

Здавалося б, злочинні елементи (насамперед — злобні ґобліни в синіх міліціянтських одностроях) ось-ось отримають під зад кованим чоботом українського правосуддя, але ж ні — виявляється, що справа зовсім і не в міліції! Спробуйте здогадатись у чому. Що могло стати, на думку письменника Кокотюхи, першопричиною всієї цієї кривавої і пафосної вакханалії? За що проливають свою кров кращі кадри київських спецслужб? Що не дає спокою генералам оперативних штабів і примушує їх іти на порушення уставу? Звичайно ж, водяра! Вона — ця квінтесенція всієї творчості детективіста Кокотюхи, тільки вона стає в уяві письменника і показником росту внутрішнього валового продукту нашої молодої республіки, і мірилом демократичного розвитку суспільства в ній. Я вже писав про той безберегий алкоголічний безконтроль, присутній у попередньому романі Кокотюхи, присвяченому нечистій силі. У своєму новому дітищі письменник, вочевидь, вирішив розробляти знайдену ним плодоносну жилу, себто струю, і визначившись з темою та ідеєю свого роману (а ідея тут одна і доволі нав’язлива — як би «бахнути»), помчався на всіх духмяних сивушних парах назустріч хепі-енду.

Говорячи про водяру, письменник Кокотюха стає наївний і відвертий, відкриваючи читачеві своє згорьоване від надмірних переживань з цього приводу нутро. Його київські супермени звертають увагу на харківські безобразія лише тоді, коли розуміють, що водка витікає їм із рук, себто що мафія під надійною мусарською «кришою» жене безакцизну водяру на Росію, оминаючи, ясна річ, просторі київські комори, себто не сплачуючи в казну належні відсотки. Тут навіть холоднокровні і незворушні спецслужбісти починають обурюватись — як же, мовляв, так — нашу водяру гнати в Росію! Ну, добре — репресії, геноцид харківської алкашні, інші злочини проти народу, все це ще можна стерпіти. Але водяру! В Росію! І починається «махалово».

Насправді в цьому весь письменник Кокотюха. Неозброєним оком видно, що це його — авторове — бачення і обурення передається головним героям роману, тому що сам Кокотюха може, вочевидь, пробачити рідним органам все — неуставні відносини, неохайність зовнішнього вигляду, загалом — нелюбов до нього, Кокотюхи, як суб’єкта і громадянина, але продаж водяри — ніколи! Як писав класик — можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки акцизний збір із продажу лікеро-горілчаних виробів. Так що тут тобі й тема, тут тобі й ідея, тут тобі й психологічні портрети сучасників.

Ще трохи про роман. Не може не тішити його мова, себто оцей самий, згаданий нами вище, авторський переклад. Кокотюха при цьому наступає на п’яти іншому великому ніжинцю і просто-таки завалює сторінки роману пристрасним «южноруським» акцентом, а враховуючи легкість і екзистенційну карколомність сюжету, можна лише захоплено вигукувати «отакої», знаходячи на сторінках «Ментовского города» всі ці милі й дорогі серцю «коняки», «дядько», «ховать», «родич», «малюет», «лялька», «хиба», «ото», «хлопцы». Одним словом, такий собі пасічник-супермен Рудий Панько.

Ну і, звісно ж, ляпи. Іноді мені здається, що Андрій спеціально наймає кого-небудь із колишніх редакторів «Молоді» чи «Укрпису», щоби вони йому попсували текст, наповнивши його якомого щільніше внутрішніми парадоксами й зовнішніми протиріччями. Те, що його герої час від часу міняють зовнішність, це ще Бог з ним (так, виведена автором на сторінці 64 «коротко стриженная шатенка» вже до сторінки 73—74 благополучно перетворюється на так само коротко «стриженную блондинку»). Те, що головний герой із «Сергея Палыча» (стор.158) безболісно перетворюється на «Сергея Иваныча» (стор.162) теж нічого — на те він і супермен. Те, що пара героїв-антагоністів, котрі, відзначимо, росли й виховувались в різних реґіонах нашої молодої республіки і на сторінки «Ментовского города» потрапили від різних профспілок, вимовляють незалежно одне від одного сакраментальну і блискучу фразу «Замахался я, шо гад» — це теж можна пропустити, тим більше, враховуючи специфіку сюжету, під «гадом» тут, очевидно, мається на увазі зелений змій. Усе це можна списати на неуважність і самого автора, і коректорів цього роману, якщо вони існують в природі взагалі.

Але є в стилістиці письменника Кокотюхи щось інше — ледь вловиме і на перший погляд непомітне, що разом з тим не дасть вам помилитися при прочитанні будь-якого шматка з роману стосовно того, хто ж саме є автором щойно прочитаного. Читаєш собі, наприклад, таке речення: «Компьютеров в распоряжении журналистов имелось ровно столько, сколько винтовок в первые месяцы Второй мировой войны — один на двоих». І хочеться запитати автора — це ж у кого там у них на початку Другої світової, себто у вересні 1939-го, не вистачало гвинтівок — у поляків чи в німців? Мабуть, усе-таки в поляків, бо німці зазвичай користувались «шмайсерами» і гвинтівок у них і справді було не так багато. Або знаходиш на сторінках такий пасаж: «То и дело нога нарушала приятно шуршавший, словно новая купюра, красно-желтый ковер из опавших листьев», — і відразу ж хочеться перепитати в автора, що там у нього з ногою.

Річ не в тім. А в тім, що в той самий час, коли київські супермени борються з харківськими безпринципними уродами за чистоту вітчизняних горілчаних потоків, десь збоку сидить собі згорьований читач і тихо спивається, не знаходячи серед потужного нагромадження новітнього українського бестселеротворення бодай чогось їстівного, або хоча б стравного. Сидить собі цей читач — обділений, замучений і замаханий. Шо гад.

Судьба гуцула

(Любов, розлука, кримінал)

– А ти можеш написати щось про жизнь? – запитав він.
– Можу, – сказав я, не подумавши.
– Напиши про мене, – сказав він. – Я тобі розповім свою історію. Це, можна сказати, «Судьба гуцула».

Історія була така.

Він народився і виріс у Рахові, був рахівським гуцулом. Більше того, вважав, що саме рахівські гуцули є, так би мовити, центровими, а всі решта гуцули – не канають і за гуцулів не рахуються. Загалом, Рахів він любив і вважав окрасою Карпат, незаслужено обійденою увагою цивілізації. В досить таки юному віці, ще в дев’яностих, пішов у бізнес. Поїхав до Праги і залишився там розрулювати різні фішки. На запитання, чим саме займався, він десь так і відповів – мовляв, розрулював фішки, допомагав нашим. У мене судьба така: всім допомагати, – пояснив, – може від цього і всі мої проблеми. У Празі він доволі швидко піднявся, заробив перші бабки, купив першу машину. На вихідні приїздив до Рахова, додому, – пояснював, – возив дівчат на тачці, заправлявся бензином в Україні. Одним словом – трудові гуцульські будні.

І тут починається любовна лінія. Одного разу, приїхавши додому, і відвідуючи друзів у сусідньому містечку, він посеред вулиці побачив її. Вона йшла кудись зі своїми подружками. Він відчув, що це воно, себто – Вона. Підійшов і попросив записати телефон. Якщо ви не знаєте – в гуцулів за такі речі розстрілюють на місці. Але вона, на диво, погодилась, і телефон записала, оскільки теж щось відчула. А він поїхав назад до Праги, розрулювати фішки. Потім приїхав ще раз і набрав її номер. Домовились зустрітись. Значить так, – сказав він їй при зустрічі, – зараз я знову з’їжджу на кілька днів до Праги, порозрулюю фішки, а потім чекай сватів. І поїхав. А вона залишилась чекати. І ось того самого дня, коли він мав повертатись додому і засилати до неї сватів, його арештували. Почекай, – не зрозумів я, – за що це тебе арештували? Ти ж криміналом не займався? Не займався, – підтвердив він, – але я перед цим набив одному їхньому пику. За те, що він заривався і чіпав наших. Ти розумієш, – сказав він, – в чому річ: якби я виїхав на день раніше, усе було б добре. А так мені дали два роки і забрали весь бізнес.

І ось вона сидить у себе вдома, в Україні, і чекає від нього сватів. Натомість, він через знайомих якимось чином пересилає їй листа, в якому пише про все, що з ним трапилось, і просить почекати його два роки. Нагадаю, що бачились вони двічі. Найцікавіше те, що вона погоджується чекати. А він пише їй листи. Ось, дивись, – показав він, – бачиш: я теж вірші писав, до неї. Це ось російською, а це українською. Я почав читати. В одному вірші були такі рядки: «У тебя сейчас двадцятка, у меня счас непонятка». Прикольно, – сказав я, – тільки розмір у деяких місцях збивається. Ти зрозумій, – пояснив він, – я ж їй не просто так писав, я ж із певною метою: аби вона дочекалась.

Вона дочекалась. Він повернувся – без тачки, без бабок і без бізнесу, знайшов її, і майже відразу потрапив під потяг. У мене, – сказав, – на п’ятці чотири переломи. Сказав, що під потяг потрапив теж через неї. Я навіть не став розпитувати про деталі. Але, так чи інакше, вони одружились. Він зробив собі новий закордонний паспорт і спробував знову поїхати в Прагу. Його не впустили. Тоді він узяв її прізвище, зробив ще один паспорт, і спробував в’їхати через Словаччину. Але його знову не впустили. Фактично, ми з ним познайомились у такий дивний для нього період, коли він чекав на кращі часи, перед цим їздив на кілька місяців до Москви, грачував там, потім повернувся і зайнявся сателітними антенами.

Живуть вони в старій гуцульській хаті, до даху якої прибито сателіт, а всередині зроблено євроремонт і по телевізору транслюються 500 телеканалів, із порнографічними включно. На вихідні їздять кататись на лижах. Він має з десяток фотоальбомів і відеокасет, на яких всюди є вона. В мене, – говорить, – зараз пішла чорна полоса, я навіть їздив до дєда-знахаря, просив допомогти. Звозив його пару разів на ринок. Ну, мені не важко, я завжди допомагаю людям, у мене судьба така. Ось тільки мені щось не щастить. Нічого, – кажу, – коли-небудь обов’язково попре. Мені б до Праги прорватись, – погоджується, – а там би я все розрулив.

Іноді я думаю, що література – найбільш нечесне заняття. Скільки б ти не вигадував, скільки б не вкладав різної шняги в своє письмо, скільки б не намагався здивувати всіх вершинами та глибинами реалізму, але ось з’являється тобі раптом на дорозі такий чувак, і відразу розумієш, що насправді це не ти вигадуєш персонажів, а персонажі вигадують тебе.

Головне, чого мені хочеться, – говорить він, – це аби люди дізнались про Рахів. Це ж центр Європи, просто не розкручений. Потрібно, щоби люди сюди почали їздити. Тут не про бабки йдеться, мені з цього нічого не треба, ти зрозумій.

Найгірше те, – додає вже наостанок, – що люди у нас безжальні. Якщо ти вже раз упав, то вважай, утратив увесь свій престиж. Для них головне – це понти. Якщо ти все втратив, тебе вже ніхто не буде сприймати. Ти подивись, як тут у нас, у Рахові, будинки ремонтують: вони ж фарбують лише фасад, ту стіну, яка виходить на вулицю, на показ. А все інше хай стоїть нефарбоване. Ну, це не лише в Рахові так, – сказав я йому. – Так що не парся.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1727

Мій Фідель

Більшість мешканців нашої маленької планети сприймають політику особистісно, без прив’язки до геополітичних векторів, пропускають промови своїх президентів через серце, оскільки в голові вони не вміщаються. Більшість із нас, через сорок років, навіть не згадає, чим відрізнялись програми партій, котрі йшли на чергові вибори, тоді – сорок років тому. Згадуватись будуть речі особистісні – дефолт, революція, бомбардування, смерть Саддама, відставка Фіделя. Ніхто не згадає імена політв’язнів, за долю яких так переживає американський уряд, ніхто не згадає американський уряд, з його єзуїтською політикою чесних виборів у країнах третього світу, ніхто, зрештою, не згадає кому Фідель передав владу. Натомість, всі будуть згадувати кінець правління Фіделя, занепад його епохи, в яку вмістилося все, крім світових воєн. Людям притаманно впадати в оману, не помічати речей, які їм не подобаються; людська свідомість запрограмована на перебільшення та ідеалізацію, можливо, саме завдяки цьому людство ще не загинуло. Скільки світлих голів і гарячих сердець підтримували усю цю байду, пов’язану з островом свободи, скільки бійців невидимого фронту готові були пробачити Фіделю невиліковні совкові рецидиви, аби хоча б щось мати на противагу переможній ході американського долара. В кому, як не в Фіделі, усі «ліві» бачили вічного революціонера, де, як не на Кубі, проходила лінія їхнього невидимого фронту, куди, зрештою, як не в Гавану, можна було злітати, аби на власні очі переконатись у реальності та фінансовій доступності свободи. Фідель – це Маркес політики, соціаліст-утопіст, котрий так вдало угадав із масштабами своєї країни, вибравши собі за поле експерименту острів, на якому є все, що потрібно справжньому революціонеру – пляжі й плантації. Хто, як не Фідель, справляв враження бійця, котрий помре на посту, виконуючи бойове завдання. І ось раптом ця відставка, це бажання писати мемуари, мирна передача влади, втрата останніх залишків революційної романтики. Мабуть так, печально та бюрократично, і мало завершитись ХХ століття: відставкою старого команданте, котрий вийшов на пенсію, з бажанням засісти за публіцистику. Зрештою, не найгірше завершення соціалістичного експерименту. Тиха спокійна старість значно краще старості галасливої та публічної.

Оскільки це все стосується речей особистісних, то я від себе і додаю: бай-бай, Фідель, я ніколи не мав ілюзій, але завжди хотів їх мати. Для нас, дітей соціалізму, залишиться при собі щось своє на згадку про тебе, щось таке, про що ми не будемо зайвий раз розводитись, аби це не звучало занадто пафосно і наївно. Бувай, Фідель, сподіваюсь, ми дочекаємось твоїх мемуарів в українському перекладі. Не думаю, що там будуть відповіді на всі наші питання, але, зрештою: головне – не відповіді, головне – можливість запитати. Хороший політик іде з політики сам, поганих виносять вперед ногами.

П.С. Не в тему. Дорогі брати і сестри. Нещодавно переглянув свої записи і виявив, що перший із них вивішено було 1 червня. Себто, дев’ять місяців тому. Не такий малий термін. Мені було цікаво і приємно, у більшості випадків, із вами спілкуватись, сподіваюсь, ви теж були не проти все це читати. Ну, але так чи інакше, все рано чи пізно закінчується. Так і з цим блогом. Все менше часу знаходиться на його писання. До того ж, мені завжди було незручно спілкуватись із людьми, що ховаються за ніками. Тому можна вважати це останнім дописом. Дуже дякую «Кореспонденту» за можливість висловлюватись. Гарного вам трафіку!

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a2051