Tag Archives: публіцистика

Населений мною пункт

Нещодавно приїхав у гості знайомий із Москви. Востаннє в Харкові був років п’ять тому. Давай, – говорю, – походимо містом. Перейшовши трамвайні колії на Пушкінській, прямо під сецесійними вікнами, де нещодавно відкрили магазин одягу, завернули в старий прохідняк. Зараз, – кажу, – вийдемо на вулицю. Ага, – випередив він мене, – це за синагогою. А ти звідки знаєш? – здивувався я. Ми вже тут були, – пояснив знайомий, – п’ять років тому. Що сталось за останні п’ять років? Насправді сталось так багато всього, що важко з чогось почати. Змінилось майже все. І майже всі. А ось двори залишились. Трамвайні колії залишились. Сецесія ще стоїть, хоча її все намагаються євровідремонтувати. І прохідних дворів стає все менше, за цим і відчуваєш, що час іде: хтось постійно перекриває брами воріт на старих харківських подвір’ях, закладає цеглою пройми і діри в мурах, через які можна було вибратись лише тобі відомим маршрутом, хтось вибиває старі рами і вставляє у вікна склопакет, збиває зі стін ліпнину і відгороджує цілі поверхи конструктивістських будинків металевими дверима. Спочатку можна подумати, що місто весь час добудовується, проте це не зовсім так – воно не добудовується, воно перебудовується, зникає, щезає з твоїх очей. Плани будівель, які ти вивчив і до яких звик, виявляються непотрібними, оскільки ними не можна скористатись, оскільки вони не відповідають дійсності, оскільки сама дійсність не відповідає собі самій, постійно втікаючи з рук. Перш за все впадають в око якісь дрібниці – забілені написи на стінах, котрі зберігались із сорокових-п’ятдесятих, коди на дверях, що не дозволяють пройти через чорний вхід на паралельну вулицю, зачинені лавки для ремонту взуття та виготовлення ключів, що тулились у підвалах на тихих бокових вуличках. Потім, піднявши голову, раптом зауважуєш, що справа не лише в підвалах і чорних ходах, що змінюється ціле місто, і що поміж старих, червоної цегли будинків, уже напхано нових будівель із бетону та скла, котрі заступають собою дерева, за якими ти і визначав відстань до того чи іншого району. Виявляється, п’яти років цілком достатньо, щоби повернутись і нічого не впізнати. Це як у дитинстві, коли одного разу ти заходиш до свого помешкання і бачиш, що всі меблі переставлені дорослими, а в твоїх улюблених схованках та закутках стоїть пилосос і рулони шпалер. І після цього ти навіть не станеш любити своє помешкання менше, оскільки це все-таки твоє помешкання, а пилосос усе одно коли-небудь зламається. Поступово ти звикаєш до змін у своїй квартирі, вона починає тобі навіть подобатись, ти облаштовуєш собі нові схованки, зживаєшся з ними, ховаєшся в них, губишся. І так триває до нового ремонту, до нової перестановки меблів. Але потім, коли ти виростеш, і можливо навіть переїдеш до нового помешкання, щоби майже ніколи не повертатися назад, найміцніше в пам’яті будуть сидіти саме ці дитячі схованки. І пилосос.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1339

МЫ, МОЛОДЫЕ, МЫ ДУМАЛИ — ВЫ МОЦАРТ

Какой украинский писатель не любит путаных заголовков! Как можно, называя собственное произведение и выпуская его «в люди», не нагромоздить на титуле что-нибудь концептуальное, глубинное и мировоззренческое, чтобы сразу было видно, как глубоко он — автор — копает! Как мог украинский автор Александр Ирванец, написав роман, не назвать его как-нибудь затейливо. Вот он его и назвал — «Рівне/Ровно, (Стіна)» (тоже мне пинкфлойд нашелся, хи-хи), с подзаголовком «Нібито роман». Правильно, уж если называть, так называть, чего там.

Но надо признать: кроме сложноподчиненного названия, роман Александра Ирванца наделен еще рядом достоинств, к которым в первую очередь следует отнести простоту и прозрачность этой прозы, за которыми стоит, разумеется, стилистическое мастерство автора, подкрепленное дипломом выпускника литинститута им. Горького. «Рівне/Ровно» можно читать с начала, можно с середины, можно, конечно, вообще не читать, но это уже другой случай. Вообще же нельзя не заметить, что и в своем романе Ирванец остается тем же старым добрым бубабистом, которого хочется выучить наизусть, цитировать, попирать, отрицать и вообще поливать всяческими литературно-критическими помоями.

Как и следует в подобных случаях, уже в первом своем масштабном прозаическом полотне лирический герой Ирванца героически борется с графоманами из ровенского отделения Союза писателей, стоически относится к притеснениям со стороны отечественных спецслужб, а главное! — более-менее успешно вступает в половую связь (и даже естественным образом) с бывшей одноклассницей Облей, которая, по-видимому, в свое время, как сказали бы те же графоманы из ровенского отделения Союза писателей, Ирванца конкретно отшила, за что теперь и поплатилась. Короче — все драконы, бередившие измученную чрезмерным бубабизмом душу Ирванца, убиты и от самого Ирванца, казалось бы, следует ожидать новых романов, не отягощенных погромыхивающими сублимационными тучами. Ан нет. Отбросьте, дорогие читатели, малейшие иллюзии по поводу Александра Ирванца. Никогда не будет он писать вещи реалистические, психологические, не говоря уж об интеллектуальных. Век бродить ему в сумерках им самим же выдуманных утопических и антиутопических коллизий, наталкиваясь там время от времени на собственные детские тайники и, ковыряясь в ароматных и запыленных закоулках счастливого ровенского детства, находить там щемящие от воспоминаний и нафталина пионерские галстуки, коробки из-под конфет или женское белье, которое к тому же ему и не принадлежит. Он не начнет писать иначе, вот увидите. Даже если он захочет скромно и честно описать свой жизненный и творческий путь или если надумает обнародовать какую-нибудь лав стори, все равно в самый лирический и пикантный момент, где-нибудь между анчоусами и очередной бутылкой шампанского «Кристалл», принесенной в номер, обязательно появится знакомое до боли рыло Зубчука Трофима Дормидонтовича, ответственного секретаря и председателя ровенского отделения Союза писателей СРУ и, судорожно пытаясь попасть ногой в штанину, Ирванец снова бросится к перу, разоблачая и обстебывая всех и вся кругом. Все-таки многолетняя принадлежность к украинской литературе дает о себе знать. А где еще, как не в украинской литературе, можно заметить такую нелюбовь и отвращение к жизни вообще и к собственной в частности? Вот и он не может просто так признаться в любви к собственному городу, ему обязательно нужно перегородить сперва этот город эфемерными стенами и шлагбаумами, а потом сугубо по-сыновнему залить говном и написать обо всем этом лирическое стихотворение. Посильнее «Прапороносців» Гончара будет.

Говоря об этом романе, критика почему-то подчеркивает визионерство Ирванца, что вот, дескать, чувак нас всех предостерегает и для этого изображает нам вполне возможный вариант развития нашей с вами, дорогие друзья, независимости. Но это не совсем так. Самое интересное то, что в Ирванцовых визиях Ровно будущего рисуется абсолютно будничным и в нем нет ничего такого утопического. Вот здесь сыновья любовь действительно берет свое и Сашко всего лишь тщательно — кубик за кубиком — восстанавливает свой город, каким он его знал и каким он, скорее всего, и остался. И если из текста вычленить упоминавшиеся нами сублимативные страницы творчества автора, к которым, очевидно, можно отнести отель «Европейский-Гоф» в западном Ривном и успешную карьеру драматурга-Ирванца в Западной Европе, то останется и впрямь детский сборно-разборный конструктор авторской памяти, где ни одна деталь не может потеряться просто потому, что именно здесь ей место и без нее — без этой детали — игра просто не состоится. Роман, впрочем, и делится на два типа картинок — выдуманных и реальных, и следует отметить — реальные производят впечатление более приятное и убедительное. Иными словами — Ирванцу куда лучше удаются графоманы из ровенского отделения Союза писателей, нежели злые гении и партийные, мягко говоря, бонзы, поскольку в жизни Ирванцу приходилось общаться все-таки преимущественно с графоманами, а не с бонзами, хотя и среди бонз, согласитесь, случаются люди творческие.

Ностальгией и искренним хлеборобским драйвом дышат в романе сцены из жизни ровенских писателей, ровенских гэбэшников и прочих ровенских ханыг, зато футуристические фантазмы и злостные предсказания Ирванца дышат, пусть извинит меня автор, исключительно «Галицькими контрактами», и ничего тут не попишешь. Вот в этом месте и следовало бы пожелать автору в дальнейшем быть ближе к народу и его мучениям, но делать этого я, конечно же, не буду, поскольку, честно говоря, несмотря на все нагромождение плодов болезненной Ирванцовой фантазии, роман я еще и сейчас время от времени перечитываю, особенно подолгу останавливаясь на сцене писательских собраний в ровенском «домі ідейної роботи» и удивленно вчитываясь в фамилии всех этих любовно выведенных автором баранюков и гимнюков. Может, именно ради таких отдельных сцен и стоит писать толстые романы, и действительно пройдет лет эдак десять-двадцать, и будет, вот увидите — будет, ученик десятого класса одной из ривненских школ Олесь Баранюк на встрече со стареньким классиком ривненской литературы А.Ирванцом отвечать на вопрос учительницы:

«— То ж як, Олесю, називається найвідоміша книга нашого славного земляка?

— «Рівне»… Себто «Ровно»… Себто «Стіна».

— І шо ж воно таке?

— Та нібито роман».

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35690/

МИ, МОЛОДІ, МИ ДУМАЛИ — ВИ МОЦАРТ

Який український письменник не любить плутаних заголовків! Як можна, називаючи власний твір і пускаючи його межи люди, та й не нагромадити на титулі що-небудь концептуальне, глибинне і світоглядне, аби відразу було видно, як глибоко він — автор — копає! Як міг український автор Олександр Ірванець, написавши роман, не назвати його як-небудь затійливо. Ось він його і назвав — «Рівне/Ровно (Стіна)» (теж мені пінкфлойд знайшовся, хе-хе), з підзаголовком «Нібито роман». Правильно, вже як називати, то називати, чого там.

Але слід визнати, що, окрім складнопідрядної назви, роман Олександра Ірванця наділений ще рядом чеснот, до яких насамперед слід віднести простоту і прозорість цієї прози, за якими стоїть, ясна річ, стилістична вправність автора, підкріплена, своєю чергою, дипломом випускника літінституту ім. Горького. «Рівне/Ровно» можна читати спочатку, можна зсередини, можна, звісно, взагалі не читати, але це вже інший випадок, загалом же не можна не помітити, що і в своєму романі Ірванець лишається тим-таки старим добрим бубабістом, якого хочеться вивчати напам’ять, цитувати, зневажати, заперечувати і взагалі поливати всілякими літературно-критичними помиями.

Як і належиться в подібних випадках, уже в першому своєму масштабному прозовому полотні ліричний герой Ірванця героїчно бореться з графоманами з рівненського відділення Спілки письменників, стоїчно сприймає утиски з боку вітчизняних спецслужб, а головне! — більш-менш успішно вступає в статевий зв’язок (і навіть в природний спосіб) із колишньою однокласницею Облею, яка, очевидно, свого часу, як сказали б ті ж таки графомани з рівненського відділення Спілки письменників, дала Ірванцеві конкретного одкоша, за що тепер і поплатилась. Одне слово — всіх драконів, котрі ятрили Ірванцеву змучену надмірним бубабізмом душу, вбито і від самого Ірванця здавалося б слід чекати нових романів, не обтяжених грімкотливим сублімаційним хмаровинням. А зась. Відкиньте, дорогі читачі, найменші ілюзії щодо Олександра Ірванця. Ніколи не буде він писати речей реалістичних, психологічних, не говорячи вже інтелектуальних. Нипати йому довіку в сутінках ним же вигаданих утопічних і антиутопічних колізій, надибуючи там час від часу власні дитячі сховки і, длубаючись в пахучих і запилених закамарках щасливого рівненського дитинства, знаходити йому там щемкі від спогадів і нафталіну піонерські галстуки, коробки з-під цукерок чи жіночу білизну, яка до того ж йому і не належить. Він не почне писати інакше, ось побачите. Навіть якщо він захоче скромно і чесно описати свій життєвий і творчий шлях чи якщо надумає оприлюднити яку-небудь лав сторі, все одно в найбільш ліричний і пікантний момент, де-небудь поміж анчоусами і черговою пляшкою шампанського «Кристал», принесеною в номер, обов’язково з’явиться знайоме до болю рило Зубчука Трохима Дормидонтовича, відповідального секретаря і голови Ровенського відділення Спілки письменників СРУ і, хапливо попадаючи ногою в штанину, Ірванець знову кинеться до пера, викриваючи і обстьобуючи все навсібіч. Все-таки багаторічна приналежність до української літератури дається взнаки, а де ще, як не в українській літературі можна помітити таку нелюбов і нехіть до життя взагалі і до власного зокрема. Ось і він не може просто так освідчитись в любові до власного міста, йому обов’язково потрібно перегородити спочатку це місто ефемерними мурами і шлагбаумами, а потім чисто по-синівському залити гівном і написати про все це ліричного вірша. Посильніше «Прапороносців» Гончара виходить.

Говорячи про цей роман, критика чомусь наголошує на Ірванцевому візіонерстві, що ось, мовляв, чувак нас всіх застерігає і для цього змальовує нам цілком імовірний варіант розвитку нашої з вами, дорогі друзі, незалежності. Але це не зовсім так. Найцікавіше те, що в Ірванцевих візіях Ровно майбутнього малюється цілком буденним і в ньому немає нічого аж такого утопічного. Ось тут синівська любов справді бере своє і Сашко всього-на-всього ретельно — кубик за кубиком — відбудовує своє місто, яким він його знав і яким воно, скоріш за все, і лишилось. І якщо з тексту вичленувати згадувані нами сублімативні сторінки творчості автора, до яких вочевидь можна віднести готель «Європейський-Гоф» у західному Рівному і успішну кар’єру драматурга-Ірванця в Західній Європі, то залишиться справді дитячий збірно-розбірний конструктор авторової пам’яті, де жодна деталь не може загубитись просто тому, що саме тут її місце і без неї — без цієї деталі — гри просто не відбудеться. Роман, зрештою, і поділяється на два типи картинок — вигаданих і дійсних, і слід зауважити — дійсні справляють враження приємніше і переконливіше. Інакше кажучи — Ірванцеві куди краще вдаються графомани з рівненського відділення Спілки письменників, аніж злі генії і партійні, м’яко кажучи, бонзи, оскільки в житті Ірванцеві доводилось спілкуватись все-таки переважно з графоманами, а не з бонзами, хоча й серед бонз, слід погодитись, трапляються люди творчі.

Ностальгією і щирим хліборобським драйвом дихають в романі сцени з життя рівненських письменників, рівненських гебешників та інших рівненських ханиг, натомість футуристичні фантазми і злісні пророкування Ірванця дихають, хай вибачить мені автор, виключно «Галицькими контрактами», і на те немає ради. Ось в цьому місці і годилося б побажати авторові в подальшому бути ближчим до народу та його гризот, але робити цього я, звичайно ж, не буду, бо, чесно кажучи, попри все нагромадження витворів хворобливої Ірванцевої фантазії, роман я ще й тепер час від часу перечитую, особливо надовго зупиняючись на сцені письменницьких зборів в ровенському «домі ідейної роботи» і зачудовано вчитуючись в прізвища всіх цих любовно виведених автором баранюків і гімнюків. Може, саме заради таких поодиноких сцен і варто писати грубі романи, і справді, мине так років десять-двадцять, і буде, ось побачите — буде, учень десятого класу однієї з рівненських шкіл Олесь Баранюк на зустрічі зі стареньким класиком рівненської літератури О.Ірванцем відповідати на питання вчительки:

— То ж як, Олесю, називається найвідоміша книга нашого славного земляка?

— «Рівне»… Себто, «Ровно»… Себто «Стіна».

— І шо ж воно таке?

— Та нібито роман.

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35690/