Tag Archives: публіцистика

Ісус любить тебе

Можливо, якби я дивився телебачення частіше, я давно б уже звик. А так кожного разу одне й те саме – на тебе вивалюють якусь незбагненну інформацію і далі ти мусиш жити з нею. А з нею жити важко. Скажімо, подивився нещодавно якісь пропагандистські російські ролики, і ось що виявляється. Виявляється, що 10 відсотків населення Російської федерації за останнє десятиріччя були втягнені до тоталітарних сект. І це ще не найгірше! Найгірше те, чим саме займались вищезазначені тоталітарні секти. А займались вони, щоб ви знали, промисловим шпіонажем на користь Америки та моральним розтлінням російського держапарату. Я не жартую, так і було сказано – «действия координировались руководством ЦРУ». Як доказ цього, телевізійники показали знайдені в одній із нових, некошерних церков, фотоплівки та папку, на якій було написано від руки «Чорномирдін». Ну, з Чорномирдіним, припустімо, не все так просто – можливо, це і не шпіонаж, а всього лише планова місіонерська робота. А з усім іншим я, скажімо, можу погодитись. А погодившись, тривожно спитати в прогресивної громадськості – а що ж ми? Невже ж знову пасемо задніх? Який у нас відсоток ярових та озимих свіжо наверненими душами зібрали афро-американські пастирі? І хто саме потрапив у їхні сіті? Тут бачиться три напрямки діяльності місіонерів. По-перше, політична еліта. Те, що більшість українських політиків є жертвами тоталітарного сектантства, не викликає жодного сумніву. Питання лише в тому, які шляхи потенційного зомбування обирають для себе заокеанські пастирі. На що можна купити українського політика? Що його взагалі цікавить? Секс, кокс і слово боже. Два останні компоненти настільки міцно ввійшли в реалії вітчизняного політикуму, що політичний, так сзать, бомонд України ще довго буде асоціюватись із образами наших мерів, котрі на ранковому кумарі намагаються записати чергове звернення до міської громади. Натомість, секс. Його присутність в українській політиці не виявлена достатньою мірою, з причини очевидного домінування двох інших компонентів. По-друге, трудова міграція. Жодного сумніву не викликає те, що беззаперечними носіями сектантських ідей є представники трудової китайсько-корейської та студентської південно-африканської молоді, котра активно обживається на мирних теренах Соборної України. І хто знає, чим, окрім демографічного вибуху, загрожує нашій республіці така легковажна політика з асиміляції та депортації молодих хунвейбінів із гуртових ринків країни. По-третє, транснаціональні корпорації та макдональдз. Ніхто до сьогодні не заперечив причетність макдоналдза до тоталітарного сектантства та не виозначив його роль у домінуванні серед українських політиків трьох світоглядних складових, а саме сексу, коксу та слова божого. А оскільки заперечень немає, то й підозри лишаються. І ось виходячи із цього, я собі думаю – це ж якщо взяти за основу скромні російські підрахунки, і уявити, що щонайменше 10 відсотків наших співгромадян так само є членами тоталітарних сект, то напрошується логічне питання – де були ці люди 30 вересня 2007-го року, і чому блок КУЧМА не пройшов до парламенту? Ага, і ще одне: хто в такому разі має відповідати за Динамо?

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1221

Слобожанська Швейцарія

Всі говорять: українізація, українізація. Українізують, мовляв, порядних громадян, позбавляють їх конституційних прав та моральної цноти. А їм, натомість, відповідають, що, мовляв, яка може бути моральна цнота в країні, де існує три радіо «Шансон», мовляв, жодної такої українізації насправді не існує, хоча в боротьбі за поступ національного відродження всі засоби є виправданими, тому й починати потрібно з публічного спалення російських книжок, бажано – разом із їхніми авторами, ще краще – з українськими також. Боротьба за духовність вимагає неабиякої запеклості, тут утратою цноти може не обійтись. Але так чи інакше – всі зав’язані на своїх дитячих страхах та сексуальних травмах – і ті, хто збирається книжки палити, і ті, хто продовжує їх писати. Натомість, що ж українізація? Вона, як видається, залежить не стільки від морально-вольових імператив, скільки від імператив соціально-економічних. І тут хочеться зазирнути в світле майбутнє. Що чекає в майбутньому східні креси незалежної України? Скажімо, Донбас. Отже, 2012 рік. Україна, разом із Польщею, виходять до фіналу чемпіонату Європи з футболу. Наголошую – не до фінальної частини, а саме до фіналу. Спеціальна комісія європарламенту дозволяє їм, як господарям турніру, не розігрувати між собою золоті медалі, а оголошує переможцями обидві команди. Що, в свою чергу, відбивається на зростанні пдв, ввп та пва, і призводить до системних реформ в економічному секторі. Скажімо, президент України, як справжня залізна леді, закриває шахти Донбасу. Внаслідок чого з Донбасу до сусідньої Росії спішно виїжджають представники тіньового бізнесу, члени євразійського союзу молоді та футбольний клуб «Шахтар», який відразу ж вилітає там до першої ліги. Натомість, лишаються справжні шахтарі, котрі змушені тепер об’єднуватись у незалежні, а головне – непродажні – профспілки. А профспілки, як відомо, це школа комунізму. Просто закінчують її не всі. Одним словом, справа так чи інакше йде до федерального устрою країни, як того і вимагають усі цивілізаційні процеси. Бо лише в межах Федеративної Республіки України мовне питання може бути вирішене без жодних політичних спекуляцій та ненав’язливої побутової ксенофобії. Скажімо, моя рідна Слобожанщина в цьому випадку перетворюється на таку собі слобожанську Швейцарію, з надійними банками (я не маю на увазі консервні) та гірким шоколадом, з трьома мовами домінуючого населення (українською, китайською і в’єтнамською) та вільним культурним розвитком малих народностей (татар, чеченців і росіян). В сусідньому Сєвєродонецьку замість культури споживання трамадолу приживається культура споживання сирів. А в столиці федеральної землі Полтавщина Кременчуці, після перепрофілізації неприбуткових промислових об’єктів, замість автомобілів «Краз» починають виготовляти якісні механічні годинники. Відповідно, внаслідок урегулювання мовного питання, з парламенту назавжди вилітають комуністи, оскільки спекулювати більше немає на чому, натомість туди потрапляють зелені, котрі відразу ж починають засаджувати терикони дубами, ялинами, та – з причин політкоректності – берези. А головне – жодного тобі радіо «Шансон», себто взагалі – жодного. Оскільки китайці відмовляються його слухати з ідеологічних причин, чеченці – з релігійних, росіяни – зі згаданих вище причин політкоректності, а українці нарешті признаються самим собі, та й усім навколо – що насправді їм це радіо ніколи й не подобалося, просто крутили його – ось вони й слухали. А там, дивись, і «Шахтар» повернеться, і знову стане чемпіоном. Так що оле-оле, Україна!

Над прірвою в житі

Потрапив нещодавно до одного приватного ліцею. Знаходиться він на передмістях Харкова, посеред наукового містечка, що було збудоване для «технічної інтелігенції», з усіма наслідками, що звідси витікають: НІІ, оборонка, конструкторські бюро, секретні лабораторії та інший науково-технічний потенціал, котрий накрився разом із Союзом. Сам ліцей розташований у колишньому дитячому садочку. Мені він відразу сподобався відсутністю євроремонту та зовнішнім виглядом ліцеїстів – жодних тобі «бордових піджаків», жодних понтів із мобілами та охоронцями на шкільному ганку. Натомість, зі стін звисають старі шпалери, а на самих стінах висять, в якості декору, драні джинси та інші ніштяки. Одним словом, в такому навчальному закладі справді хочеться навчатись. По-друге, здивував не стільки зовнішній вигляд тих, хто тут навчається та навчає, скільки їхні «внутрішні світи та горизонти»: вони цікавляться літературою, плюс пишуть самі, більше того – будуть у себе в ліцеї невеликий театр! Це мене вразило найбільше – навколо ржавіли розібрані ракетні шахти колишніх військових частин, дев’ятиповерхівки, збудовані для «технічної інтелігенції», густо обступались куркульським приватним сектором, сам садочок стояв за якихось двісті метрів від прірви, за якою в осінніх сутінках видно було заметений снігами українсько-російський кордон, а вони сиділи і розповідали про свій театр, про те, як добудують його і будуть робити там літературні вечори та театральні постановки. А головне – їм, здається, там подобалось, у їхньому ліцеї, над їхньою прірвою, посеред розваленої «оборонки». Подобалось, навіть попри відсутність бордових піджаків та євроремонту. Ось у таких ситуаціях, кожного разу стає боязко за дітей, в таких ситуаціях кожного разу думаєш – ну, добре, зараз вони читають книги, грають у шкільному театрі, не паряться особливо з приводу бабла та шмоток, їм усім по п’ятнадцять-шістнадцять років і це прекрасно. Але завтра почнеться їхнє доросле життя і нічого, крім перших обломів, воно їм не принесе. А разом із першими обломами прийде й сувора «правда жизні», згідно з якою з усіх книжок найважливішою є чекова, і в театри краще ходити на презентації з фуршетами, та й джинси – одяг зручний, проте дешевий і неструйовий. Але поки що вони будують свій театр над самою прірвою, і навіть не замислюються над тим, куди поділись усі ті люди, для яких будувалось це наукове містечко, вся ця «технічна інтелігенція», куди вона здиміла, а головне – хто заселився до їхніх квартир? І ніхто не розповість їм, що люди, які водили своїх дітей до садочка, в якому тепер знаходиться їхній ліцей, у більшості своїй не витримали, зламались і виїхали з цієї країни, залишивши напризволяще і дитячі садочки, і військові частини, і оборонку, і саму країну. Вони, очевидно, нічого не чули про «утечку мозгов», про масовий від’їзд людей, котрі за інших – гірших – обставин могли бути їхніми батьками, забезпечивши їм навчання в ліцеях зовсім інших країн. Вони про це не чули, і слава богу. Існує два, найбільш невдячних заняття: засуджувати тих, хто не витримав, і закликати інших триматись. Кожен сам вибирає, на оборону якої країни йому працювати. Але ось я познайомився з цими дивними людьми і мені чомусь хочеться їм ще і ще раз говорити: ви головне тримайтеся, добре? Тому що коли ви зламаєтесь, після вас може нікого більше й не бути. Тому що коли ви перестанете читати, писати просто не буде для кого. Тому, врешті-решт, що коли ви всі поїдете, у вашому театрі ніколи не буде аншлагу.