Tag Archives: політика

Жадан: Україна поки не тоталітарна держава

Харківський поет і письменник Сергій Жадан в інтерв’ю Deutsche Welle про 20 років незалежності, драконів сепаратизму, яких не варто будити, гарматне м?ясо останнього радянського покоління і його роль в Україні.

Deutsche Welle: Сергію, де ти був 24 серпня 1991 року в день ухвалення парламентом декларації про незалежність України? Пам’ятаєш цей день?

Сергій Жадан: Пам’ятаю, але не 24 серпня, я пам’ятаю початок путчу. Я був на колгоспній практиці (сміється). Я щойно вступив до педагогічного інституту, а нас ще у 1991-1992 роках возили на збирання яблук у радгосп «Перемога» у Харківській області. В один із днів нас застала ця звістка, і це викликало жваві дискусії.

– Про що говорили?

– Насправді мало хто знав, що там відбувалося. Тоді ж новини передавалися лише через телебачення та радіо, а в нас там нічого не було, ми жили в якихось бараках, і там нам переповідали через треті руки, що відбувається. Усе це закінчилося якимись сварками на політичні теми.

– А ти особисто що тоді думав?

– Я точно не пам’ятаю, але я послідовно виступав за незалежність України. Починаючи з 1989 року я регулярно був на мітингах у Харкові, які проводив Рух, українські демократичні сили. Для мене позиція була однозначна – що б там не сталося в Москві, Україна має отримати незалежність. Я тоді навіть не розумів, що це станеться так швидко.

– Тобто коли Україна проголосила незалежність, ти зрадів…

– Так. Але потім, грудень 1991, коли була ця «змова» в Біловезькій пущі, утворення СНД, ми з друзями це сприйняли як «два кроки назад». Нам здалося, що це якась зрада і боялися, що це якесь повернення Радянського Союзу і завуальована відмова від незалежності.

– Як так сталося, що в Харкові, який має імідж російського чи проросійського міста, з’явився україномовний поет Сергій Жадан, який ходив на мітинги Руху і підтримував незалежність?

– А чому це в Харкова імідж російського міста? Не має воно такого іміджу і ніколи не мало. І навіть те, що за цієї нової влади воно виконує функцію такого полігону, де випробовуються якісь абсурдні речі, на зразок підписання Харківських угод, чи богослужінь патріарха Кирила на площі з пам’ятником Леніну, все одно воно такого іміджу не має. Харків завжди мав імідж цілком інший. Він мав імідж демократичного міста. Власне на перших демократичних виборах в СРСР в Харкові перемогли «демократи». Крім того, в Харкові від 1989 року збиралися багатотисячні мітинги на підтримку демократичних реформ і перетворень. Те, що Харків російськомовний – так, але це інша річ. Там завжди були середовища, які говорили українською. Я пам’ятаю, як приїжджав і спілкувався з письменниками, музикантами, акторами – серед них було нормально говорити саме українською. Це були закриті групи, але вони існували.

– Якою ти хотів бачити Україну в 1991 і чи стала вона такою зараз?

– Я би зараз міг почати вигадувати, якою я хотів її бачити (сміється). 20 років тому мені було сімнадцять. Я був зовсім молодою людиною, і сказати, що в мене була якась чітка картина майбутнього, я не можу. Але оскільки я займався літературою, якимись мистецькими проектами, мені хотілося, щоб це була країна самодостатня в культурному плані, щоби її письменників читали, перекладали, щоб вона була такою, як яка-небудь Америка чи Іспанія, чи Італія. Були якісь романтичні абстрактні уявлення про те, якою має бути країна.

– Чи задоволений ти тим, якою Україна є зараз?

– Ні, я не задоволений, але я задоволений тим, що вона є, що вона не розпалася на якісь складові, що її не захопила яка-небудь країна, що вона існує в тих кордонах, в яких вона утворилася в 1991 році.

– А є зараз небезпека того, що Україна розпадеться?

– Складно сказати. Я просто боюся, що сказавши щось, я вербалізую якісь не надто позитивні речі…

– …Твій колега Юрій Андрухович з Івано-Франківська відносно недавно виступив з тезою, що, може, варто відокремити від України Крим і Донбас як регіони, які зовсім інші, які дивляться на Росію, не сприймають українське…

– Я живу якраз на тій території, якій Юрій хотів запропонувати в разі чого від’єднатись. Я швидше виступаю за те, щоби не давати таких можливостей, не треба цих драконів будити, не треба провокувати такі речі. Тому що насправді розвалити країну дуже легко. Два-три божевільних політика, а в нас їх значно більше, пару масових акцій, і все це може рушити в якийсь дуже негарний бік.
– А ти відчуваєш якісь такі настрої у Харкові?

– Насправді, ні. Звичайно, є люди, які хочуть назад до Росії, назад у Радянський Союз, хочуть в Австро-Угорщину або ще куди – не харків’яни, а українці. Але більша частина громадян України, наскільки я бачу, не хоче державних переформатувань. Це якось втішає і заспокоює. Є настрої агресивні, але швидше спрямовані не на розшматування країни, а проти влади, проти політики в цілому. Але враховуючи те, яка політика проводилася останніми роками, це цілком виправдані настрої.

– Якщо говорити про зовнішню політику, де ти бачиш Україну – як окрему державу, в союзі з Росією чи у складі Європейського Союзу?

– В Україні зараз так багато внутрішніх проблем, що треба спочатку з ними розібратися, а потім уже визначатися з зовнішніми векторами, факторами і рухами. Тому що сьогодні будь-яке декларування зовнішнього вектора – чи то в західному напрямку, чи то в східному, обов’язково тягне за собою купу якихось протидій.

– А куди хочеш рухати Україну ти особисто?

– Я (сміється) її нікуди не хочу рухати, я хочу, щоб в Україні був лад, спокій, і вона була нормальним, соціально захищеним державним утворенням, щоб там людям було добре і комфортно. Я думаю, тоді само собою визначиться, в якому напрямку вона буде рухатися. Якщо говорити про геополітичні пріоритети, мені не дуже симпатичний ні рух на Захід, ні рух на Схід.

– Чому?

– У мене є певні упередження щодо обох варіантів. Я не геополітик, я це сприймаю на якомусь інтуїтивному рівні. Мені часто доводиться бувати в Шенгенській зоні, в країнах об’єднаної Європи, я, скажімо, бачу досвід Румунії, яку прийняли у «велику сім’ю народів» ЄС. Я бачив румунів, які на вокзалах Берліна грають на гармошках і намагаються заробити собі на харчі, або грають «у наперстки» на вулицях Барселони. Якийсь такий варіант євроінтеграції для України, по-моєму, доволі принизливий. А якийсь інший варіант за нинішніх умов мені видається просто нереальним. Ми зовсім в іншій позиції, ніж та ж Польща або Чехія.

– А чим Україна відрізняється?

– Ну, наприклад, рівнем корупції. Можна декларувати що завгодно, можна говорити про демократичні принципи, промовляти красиві слова, але це просто слова, за якими нічого не стоїть.

– Україна – це Європа чи щось інше ?

– Географічно, так. Але, очевидно, питання стосується метафізичного. В Україні дуже багато залишилося совкового, радянського. Починаючи від ментальності й закінчуючи культурою – політичною, поведінковою.

– Якщо говорити про твоє покоління українців, які ще пожили при СРСР і зараз живуть в Україні – чого вони прагнуть?

– Вони дуже різні. Україна – це такий великий казан, у якому вариться дуже багато всього. Це, з одного боку, дуже цікаво, тому ще немає якоїсь однорідності – не на рівні політичних симпатій чи мовної приналежності, чи конфесійної, а просто на рівні якихось бажань. Є люди, для яких найбільшим бажанням є – виїхати з цієї країни, просто отримати освіту бодай якусь і звалити.

– Кажуть, що таких побільшало після приходу до влади президента Віктора Януковича…

– …Я відчуваю такі настрої скоріше серед інтелігенції, серед тих, хто підтримував помаранчевих, і тут прийшли ті, проти кого вони голосували. За ними говорити про всю країну, очевидно, не можна. Їх меншість. Вони активно присутні в інтернеті й може здатися, що це – голос України. Насправді це голос лише цих інтелектуалів.

– У тебе особисто ніколи не було таких думок – емігрувати?

– Ні, не було, немає, і сподіваюся, ніколи не з’явиться. Мені в Україні подобається і я нікуди не хочу їхати. Мене там все, за великим рахунком, влаштовує. Проти того, що мене не влаштовує, я маю можливість виступати, протестувати і з цим якось боротися. Україна – це не Росія і не Білорусь. Це поки що не тоталітарна держава.

– А ти бачиш загрозу виникнення тоталітаризму в Україні?

– Чесно кажучи, не бачу. Доки є активна частина суспільства, молоді люди, які хочуть не виїжджати з України, а лишатися і боротися, скажімо, з міністром освіти, боротися з адміністрацією президента. Ці люди є і їх стає щоразу більше. Хоча якщо завтра студенти чи літні люди не вийдуть на мітинг проти якогось закону, післязавтра тоталітаризм може несподівано з’явитися.

– Окрім корупції, що би ти хотів, щоб змінилося в Україні?

– Соціальні стандарти – освіта, медицина, якісь соціальні гарантії для бюджетників, пенсійне забезпечення. У нас все це на якомусь феодальному рівні, а ті реформи, які започаткувала влада минулого року, вони не лише не вирішили цих проблем, вони їх поглибили.

– Скільки існує Україна, стільки тривають розмови про запровадження російської мови як другої державної чи надання їй якогось іншого схожого статусу. Як ти до цього ставишся?

– Обережно. Так чи інакше, двомовність в Україні присутня. Вона де-факто існує.

– Можливо, варто просто її закріпити?

– У принципі, якщо ми слідуємо якимось демократичним деклараціям, якщо ми хочемо буди «у великій сім’ї європейських народів», очевидно, ми мали би її затвердити. Але всім зрозуміло, що двомовність, яка існує де-факто, якщо завтра її затвердити де-юре, просто зникне. І буде одномовність. Російська. Сьогодні, попри те, що офіційною є українська, в інформаційному просторі, в системі освіти й у повсякденному житті російська всюди присутня. Я особливих утисків її не бачу… Мені здається, що на сьогоднішній момент – найкраще це питання просто заморозити доти, доки його можна буде вирішити без якогось політичного контексту. Тому що сьогодні, як тільки «мова заходить про мову», все перетворюється на політичні спекуляції як з одного, так і з іншого боку.

– Наскільки тобі як україномовному автору важко жити і працювати в Харкові?

– Мені дуже добре жити і працювати (сміється). Харків – толерантне місто і жодних проблем ні зі своєю українською, ні з російською своїх сусідів не бачу. Це надумана проблема. Я народився в одній країні, виріс в іншій країні в умовах двомовності. Мені здається, проблема виникає тоді, коли людина себе невпевнено почуває в своєму мовному просторі. Коли в неї якісь комплекси, якась невпевненість, в неї з’являється агресія.

– Наскільки міняється мовна ситуація в Харкові, ти це відчуваєш?

– Так. Харків – це ж не мономовне місто, воно не всуціль російськомовне. Заїздиш у приватний сектор, куди-небудь на передмістя, там не завжди говорять російською мовою. Там часто говорять або суржиком, або українською з великою кількістю російських слів. Або якщо це російська, то вона доволі страшна, там купа українських лексем. Я постійно бачу, як якісь бабусі сидять біля свого під’їзду і говорять між собою суржиком українським, а потім сідають у трамвай і переходять на російську. Є психологічний бар’єр, такий стереотип про те, що українська є хатньою, а публічною є російська, і користуватися в місті треба саме нею. Або багато україномовних людей із сіл приїздять до Харкова, і тут переходять на російську. У себе в родинах, вдома вони й далі говорять українською, а в магазинах, театрах і на вулиці – російською. Мовне поле Харкова дуже нерівне. Говорити, що це російськомовна пустеля, де немає українського слова, яке гноблять, це не зовсім справедливо і не зовсім об’єктивно. Хоча я пам’ятаю Харків на початку 1990-х. Тоді в частини городян справді було доволі агресивне ставлення до української. Але все змінилося. Цей злам відбувся на початку 2000-х.

– 20 років тому не лише утворилася незалежна Україна, а й розпався СРСР. Наскільки в Харкові відчувається туга за Союзом?

– На візуальному рівні час від часу доводиться бачити якихось водіїв, які їздять з прапорцями СРСР або портретами Сталіна. Наскільки сильна туга за СРСР – складно сказати. Очевидно, серед старших людей вона є. Натомість часто доводиться зустрічати якісь совково-ностальгійні настрої серед моїх однолітків. Як правило, ці люди намагаються аргументувати подібні настрої якимись конкретними речами – сильна економіка, система освіти, безкоштовна медицина, чого вони не бачать у сьогоднішній Україні. А молодші, я думаю, слабко собі уявляють, що таке Радянський Союз, хто такий Ленін. Серед школярів теж така дивна штука – можна зустріти людей, які є фанатами Росії або Путіна зокрема.

– Чому?

– Очевидно, вони з ранку до вечора дивляться російські телеканали, які присутні в українському телепросторі. Можливо, ці стереотипи батьки закладають у голову – «є сильна, потужна, квітуча Росія, і є Україна, де все так погано».

– Зараз виповнюється маже 20 років твоєї творчості як письменника. Наскільки це було важливо для тебе – починати працювати в незалежній Україні. Чи можеш ти собі уявити, що став би таким же поетом і письменником у СРСР?

– Я боюся, що я би став якимось секретарем Спілки письменників (сміється) – у піджаку з краваткою, нечищених черевиках… Хоча насправді мені складно це уявити. Коли я почав писати, це вже не був Радянський Союз. Що таке цензура, що таке літературна спілка як єдина можлива форма літературного існування, я собі не уявляю. Я членом спілки не був, кар’єру молодого радянського письменника не встиг зробити, за чим абсолютно не шкодую.

– Твоє покоління більше виграло чи програло від розвалу СРСР?

– Достатньо подивитися, скільки серед тих, кому зараз 35-40 років, мільйонерів або власників великого бізнесу. Ким би вони були за Радянського Союзу? Максимум – вони були б партійним керівниками районного масштабу або якими-небудь профспілковими діячами. Оцінювати загалом покоління, я би не взявся – лузерів серед нас так само багато. Хоча від капіталізму по-українськи теж багато хто виграв.

– Чи можна говорити про «втрачене покоління», що «загубилося» між СРСР і незалежною Україною?

– Термін «втрачене покоління» взагалі претензійний, він не зовсім відбиває стан мого покоління – останнього радянського покоління. У мене є книга «Гімн демократичної молоді». Мені йшлося про те, що ми, ті, хто народилися в 1970-х роках, були останнім поколінням радянської «демократичної» молоді й першим поколінням демократичної молоді незалежної України. Ми двічі були «демократичної молоддю» у взаємозаперечних політичних системах. Цікава доля цього покоління в 1990-х роках, коли воно потрапило як гарматне м’ясо в усі ці реформи, в умови виживання, в «дикі 1990-ті», і доля цього ж покоління в 2000-х, коли ті, хто вижив, хто «реалізувався», став визначати багато чого в житті країни. Тобто доля цього покоління неоднозначна. Тим більше, доля ця ще не закінчилася. Зараз мої однолітки починають складати середній клас – найбільш активний прошарок капіталістичного суспільства. Залежно від того, яку позицію вони займають, туди країна і рухається. Коли вони в 2004 року масово вийшли на Майдан, вони великою мірою і зумовили перемогу Віктора Ющенка. Коли вони на останніх виборах, підозрюю, масово не вийшли на вибори, тому що серед них було найбільше розчарування, вони теж цим спричинили результат президентських виборів. Я думаю, що зараз від них і молодших студентів великою мірою залежатиме, що буде далі. За кого голосуватимуть 30-річні та 40-річні, і чи прийдуть вони на вибори узагалі – це є найбільшою інтригою суспільства.

– Через 10 років твоє покоління прийде до влади – якою буде їхня політика?

– Я думаю, що років через 5-10 вони навряд чи будуть проводити політику, яка буде кардинально відмінною від сьогоднішньої. Очевидно, це буде щось таке ліберально-демократичне за своїми деклараціями і порожнє за своєю суттю. Мені здається, що нова політика з’явиться трошки пізніше, коли до влади прийдуть сьогоднішні 20-літні, ті, хто виходить на вулиці протестувати проти міністра освіти; ті, хто приходить підтримувати ліві виступи на перше травня; ті, хто намагається знайти нову ідентифікацію українця без правих чи радянських кліше. Одним словом, коли до влади прийдуть нові ліві.

Розмовляли Леся Юрченко і Роман Гончаренко

Джерело: http://bukvoid.com.ua/digest/2011/07/01/112707.html

С.Жадан: Лісоповал імені Кернеса

Здається, вони зовсім утратили відчуття реальності. Зрозуміло, що вони завжди всіх своїх опонентів вважали винними. Зрозуміло, що всі, хто був не з ними, лишався для них лузерами та правопорушниками. Ясна річ, їм не йдеться про жоден діалог чи порозуміння.

Всі пам’ятають події на вулиці Клочківській у Харкові, де теж задіяні були “санітари лісу”в білих рукавичках. Думаю, тоді багато хто заспокоював себе думкою, що йдеться всього лише про чийсь бізнес, тому не потрібно особливо напружуватись, це всього лише розбірки між двома фінансовими групами, просто одна із них була при владі, інша – без влади, одним словом – кого цікавлять чужі переломи. Але ось тепер вони – ті, хто й далі лишається при владі, зробили все, аби позбавити тебе можливості залишитись осторонь. Тому що так чи інакше, вже самою своєю позицією щодо влади, ти займаєш своє місце з того чи іншого боку барикад. І третього варіанту тут немає. Або ти підтримуєш тих, у кого в руках бензопили, або тих, хто намагається зупинити екскаватори. Можливості не брати в усьому цьому участі вони не лишають, оскільки українське громадянське суспільство побудоване сьогодні таким чином, що або ти знаходишся за кермом екскаватора, або опиняєшся на його шляху.

Харківська влада не просто цинічна, підла та брехлива. Вона ще надзвичайно небезпечна. Вона свідомо провокує громадянське протистояння, не надто замислюючись над наслідками побиття одних харків’ян іншими. Вся їхня риторика, побудована на захисті інтересів “територіальної громади”, всі їхні пафосні заяви про розвиток міста та постійні звинувачення всіх і всього в проплаченості й намаганні попіаритись (очевидно, перед лісорубами), мають вагу доти, доки не побачиш реальних відеокадрів із харківського парку Горького. Тому що коли бачиш на власні очі, як міліція б’є представників згаданої вище “громади”, мимоволі виникає підозра – можливо, ми просто належимо не до тієї громади? Можливо, існує ще якась міфічна “територіальна громада”, який-небудь внутрішній Харків, громадяни якого принципово не користуються трамваями (це я вже про вулицю Пушкінську), задихаються без котеджів та супермаркетів, а довгими тихими вечорами грають у гольф? Підозрюю, що для членів саме цієї громади і організовується, зрештою, Євро-2012, що це саме вони прийдуть на стадіони, оскільки все вірно – лузерів, екологів та інших правопорушників на стадіон краще не пускати взагалі. В цьому контексті надзвичайно химерно звучать докори з боку влади – ми ж, мовляв, все це для вас робимо, для вас стараємось, чим же ви незадоволені. А коли хтось справді намагається відповісти, чим він не задоволений, його, виявляється, вже давно ніхто не слухає. Оскільки ця влада питання ставить не для того, аби отримати відповідь, а для того, аби заповнити незручну паузу.

Загалом, розчулює й зворушує вся ця ненав’язлива буржуалізація харківської влади, всі ці гольф-клуби й смокінги, всі ці дельфіни з динозаврами, всі ці пам’ятники під куленепробивним склом, закатування все асфальтом і возведення саркофагів у харківських парках. Весь цей несмак та непотріб, нове обличчя міста, такий собі добкінський ренесанс, яким будуть лякати п’яних британських туристів під час чемпіонату Європи. Розчулює набожність нової влади, всі ці “золотые купола на груди”, котрі вони оголюють під час купання на Йордан, розчулює їхня любов до військової техніки та масових видовищ. Хоча, ось я думаю – звідки в них цей потяг до лісопорубок, до цього безкінечного лісоповалу? Якось він із новою буржуазністю не в’яжеться, скоріше зі складним, проте вчасно переосмисленим минулим. Одне можна сказати напевне – цю владу запам’ятають надовго. І тих, хто виконував її накази, дуже сподіваюсь, запам’ятають теж. Відео та фотоматеріали, відзняті в парку Горького, дають підстави на це сподіватись.

Зрозуміло, що вони не підуть на жоден діалог. Влада, для якої найзручнішим аргументом є екскаватор, навряд чи захоче з цього екскаватора вилазити. Їй там зручніше. Й виглядає вона там переконливіше. Інша річ – коли поруч не буде ні техніки, ні лісорубів, ні штрейкбрехерів, ні каральних загонів. Тоді так чи інакше доведеться вийти з лісу й відповісти за все. Сподіваюсь, хоча б це вони розуміють.

Джерело: http://tsn.ua/analitika/lisopoval-imeni-kernesa-park-kulturi-ta-vidpochinku.html