Tag Archives: Оркестр Че

Сергій Жадан: Естетика мого покоління — важкий алкоголь, сучасного — легкі наркотики

Один із найвідоміших молодих українських письменників — про своє «Порно», стосунки з державою й поїздку на «мундіаль»

Одна моя харківська знайома прийшла на іспит із сучасної української літератури у білій майці, на якій темним маркером було написано «Оленці від Жадана!». На екзамені, звісно, проблем не було, хіба що із заздрісними поглядами викладача. Студентське покоління Харкова виростає на віршах і прозі цього, як про нього кажуть, завжди молодого письменника, воно вчить українську, аби мати можливість поставити запитання Жадану під час зустрічі, й прогулює пари задля презентацій його нових книжок; воно, власне, ігнорує ті пари, поринаючи під монотонний голос викладача у світ героїв Сергія; воно ділиться автографами, спогадами від зустрічі із ним в арт-клубі «ОstаNNя барикада». Чи не вперше українська молодь знайшла себе у літературі, адже їй розповідають не про столітню давнину, а про те, що було, що є сьогодні в її житті; чи не вперше молодь має змогу говорити зі своїм письменником, говорити на «ти», говорити і бути почутою. Настала моя черга ділитися смайликами та словами Сергія Жадана, приводом до яких стала зовсім не поява чергової книжки, а рідкісне, слід сказати, для Харкова явище — кількаденна присутність у ньому харківського письменника.
Поезiя i «мундiаль»

— Сергію, не бачила тебе близько двох місяців. Де ти за цей час побував, які міста відвідав, у яких акціях взяв участь (чула лише про «Київські лаври»), кому читав свої тексти?..

— Згадати, знаєш, важко. На «Київських лаврах» я був ведучим вечора української поезії. Ми з Сашею Кабановим, який, власне, є організатором фестивалю (дуже гарний, як на мене, російськомовний поет), маємо ідею продовжити подібні штуки в Києві, є ідея навіть робити цілу поетичну бібліотеку, себто видавати книжки молодих авторів — українських і російських. Перед тим я брав участь в одному надзвичайно химерному фестивалі в Німеччині. Він відбувався в рамках якихось театральних днів, там зібрали 32 письменники із країн, які потрапили на чемпіонат світу з футболу, і влаштували такий собі «мундіаль» серед письменників із настольного футболу. Божевільне видовище вийшло. А завершилося все це тим, що ми читали п’єсу Бекета «Ендшпіль», кожен своєю мовою, уявляєш? І відбувалося все в напівзакритому театральному приміщенні. Якась така масонська штука, я не зрозумів, для чого все це робилось, але було цікаво. А ще перед тим ми були у Варшаві та Кракові з «Оркестром Че» на презентації польського видання «Депеш Мод». А власне після того я був у Варшаві безпосередньо на концерті «Депеш Мод». А потім ми з Андруховичем поїхали на чемпіонат світу з футболу. Це вже до літератури відношення не має…

— Ви були на першому матчі?

— Ми були на трьох перших іграх нашої збірної, себто в Лейпцігу на Іспанії, у Гамбурзі на Саудах і потім у Берліні — на Тунісі. Все це нагадувало якийсь безкінечний карнавал або сільське весілля, що, в принципі, мало чим різниться. Мабуть, тому, що це були відбіркові ігри, ще не було напруги, народ ходив радісний, попущений і неагресивний. Берлін перетворився на такий собі Вавилон: ціле місто туристів, місто, яке говорить сотнею мов.

— І як там зараз реагують на Україну?

— Дуже добре. Навіть «бабки» на Україну ставили. Так що все рухається в позитивному напрямку, і жоден наступ реакції не може змінити загального позитивного враження від нас.

— Сергію, я от спостерігала за футбольним Харковом, і виникла думка, що футбол на сьогодні — це чи не єдиний вияв всеохопного патріотизму…

— І це правильно. Патріотизм — штука делікатна, він надзвичайно легко обростає якимись пафосними нюансами і збивається на сентиментальні соплі. А футбол дозволяє зберігати певну дистанційованість, збиває нездоровий пафос. Себто це, звичайно, видавлює адреналін, але ж усі розуміють умовність: яким би ти фанатом не був, якщо твоя команда програє, максимум, що з тобою може трапитися, це якийсь серцевий напад. З твоєю країною, у всякому разі, нічого страшного не станеться. Такі речі й повинні об’єднувати. Не економічна програма нового уряду, а, власне, футбол.
Неприродний педагог

— Добре, не будемо про «мундіаль». Я помітила, що поряд із твоїм прізвищем усілякі рецензенти-критики завжди ставлять два епітети -“молодий” і «харківський». Щодо «харківського». Харків’яни постійно повторюють, що у них ось є Сергій Жадан, вони пишаються, що у російськомовному місті українська культура на високому рівні, а мені хочеться їм сказати: люди, але ж він не з Харкова!

— Це ти маєш на увазі, що нічого пишатися…

— Ні, я про те, що ти не харків’янин. От узяв би і розкрив таємницю…

— Так я всюди і говорю, що з Луганщини. Мені тут навіть вручали грамоту на книжковому ярмарку, так вони просто написали, що я з Луганська. Я не заперечував.

— Але ти себе вважаєш харківським письменником?

— Знаєш, географічна належність — це якийсь рецидив ХІХ століття. Яка різниця, звідки ти?

— Щодо «молодого». Ти себе вважаєш молодим чи молодіжним письменником?

— Ну, не молодіжним і не молодим. Я себе просто письменником вважаю.

— А можеш себе уявити у ролі Павла Загребельного, який у такому віці пише рецензії на книжки молодих авторів?

— Хотів би дожити до віку Павла Архиповича і зберегти такий світлий розум. Але це малоймовірно, у мене забагато шкідливих звичок. Плюс біографія підгуляла — я не брав участі у Другій світовій війні. У першій, у принципі, теж не брав…

— А можеш уявити, що ти напишеш стільки ж книжок, як і Павло Загребельний?

— Навряд чи. Я б i не хотів стільки писати. Чим більше пишеш, тим глибше усвідомлюєш умовність написаного. Краще багато не писати. Краще багато читати.

— Ти дуже впливаєш на молодь…

— Негативно, я сподіваюсь.

— Ні, навпаки. Я помічала, що багато, приміром, студентів, прочитавши якусь одну твою книжку, потім починали читати інші. Далі, потребуючи якогось наповнення, бралися за інших українських авторів, переходили на українську в спілкуванні. Ти відчуваєш відповідальність за це покоління?

— Ні, ні. Якщо ти вже відчуваєш відповідальність, якщо починаєш постійно контролювати власну поведінку, думати про можливі впливи й наслідки, фактично ти перетворюєшся на заручника цього всього, втрачаєш свободу дій. Так, я, скажімо, бачу, що хтось щось читав, хтось після цього почав цікавитися літературою, але не думаю, що це масові вияви. Насправді сьогодні українська література достатньо цікава, щоб її просто читали, без жодних впливів.

— А якби в тебе запитали, який свій твір ти вніс би до шкільної хрестоматії (певно, для 11 класу), що б ти запропонував?

— Ну, я взагалі не радив би цього робити. А коли вже щось вносити, якби мене питав хто-небудь, хай би внесли, наприклад, «Депеш Мод», але щоб без цензури. А оскільки цього не буде, то я й не пропонуватиму. Хоча це не заважає Міністерству освіти вносити твори до програми. Взагалі є така парадоксальна штука: вони це роблять, навіть не радячись iз авторами, не попереджуючи їх. Себто таке поняття, як копірайт, для Міносвіти, очевидно, взагалі не зрозуміле. В принципі це, можливо, свідчить про якусь таку продвинутість працівників міністерства, тому що взагалі копірайт — це буржуйська штука, і з нею треба боротися. З іншого боку, якби мене попередили, мені було б якось приємніше.

— Я чула від декого пропозиції внести до шкільних антологій «Порно», бо це така вибухова річ, яку в школі мають читати.

— Знаєш, я як професійний педагог сказав би, що сучасну літературу, та й загалом найкращі літературні твори до програми потрібно вносити факультативно, тому що насправді викладання в українських школах української літератури породжує лише ненависть до неї з боку школярів. По-перше, у нас програми не максимально адаптовані до навчального процесу. По-друге, у нас не надто кваліфіковані викладачі. Це призводить до того, що все це викликає алергію на подальше вивчення української літератури, та й не лише української. Та й не лише літератури.

— Запитання до Жадана-педагога. Ти не хочеш повернутися до педагогічного університету? Наскільки природно для тебе було викладати?

— Стрьомно було, насправді я відчував усю неприродність своєї посади. Мені простіше було зі студентами після пар де-небудь пиво пити. Я розумів усю непедагогічність моєї присутності у стінах ВНЗ і усвідомлював, що треба якомога швидше і якомога далі звідти йти. Було кілька речей, які мене просто вбили свого часу. Скажімо, наші студенти активно підтримували акцію «Україна без Кучми». Ми робили якісь концерти, зустрічі з опозиціонерами. Ясно, що я не кликав туди студентів. Скоріше, навпаки, — мені було б спокійніше, якби вони не приходили: на той час це було доволі небезпечно, в них могли виникнути проблеми. Але деякі викладачі говорили кому треба, що мої студенти ходять на ці акції, тому що я їх примушую, погрожую не поставити якийсь залік. Ясна річ, що багато наших викладачів просто відверто співпрацювали з тією владою, очевидно, з цією теж, тобто для них у цьому випадку мало що змінилося. Думаю, і зараз залишилося все це галіфе використання адмінресурсу, співпраця з органами безпеки і так далі. Це такі заповідники совка, які фактично існують для контролю за доволі значною частиною населення. А ми говоримо — шкільні програми.
Двомовнiсть як мiсячнi…

— А для тебе влада змінилася?

— Для мене влада ніколи не існувала як щось персоніфіковане. Ситуація, безперечно, змінилася, змінилася загалом атмосфера. А влада для мене ніколи не асоціювалася з конкретними персоналіями. Для мене це інституція, яка є паразитичною у своїй основі. Розумієш, зміна якихось представників усередині неї не змінює анти… пафосно кажучи, антигуманності цієї інституції. Себто з владою треба боротися не тому, що її представляють ті чи інші політики, а тому що це паразитичний експлуататорський інструмент. Не розуміти цього — значить обдурювати себе, створювати собі ілюзії, що ось, можливо, є десь ідеальний представник влади, який завтра прийде і змінить усе на краще.

— А як ти оцінюєш наше коаліційне безвладдя?

— Знаєш, я політикою цікавився тоді, коли вона встрявала в моє життя. Зараз, слава Богу, вона туди не встряє. Хоча ці камбеки, які зараз відбуваються… Загалом, коли суспільство говорить про політику, — значить політика суспільству заважає.

— А як ти сприйняв вистави із регіональною мовою?

— Ну, якось же треба людям «бабки» заробляти. Проблеми з двомовністю як місячні — виникають постійно і регулярно, якраз перед виборами.
Пiсля Iздрика в «Четвер»

— Ситуація з літературно-художніми журналами в Україні вкрай складна. Держава фактично позбавила їх фінансування, існують такі часописи лише завдяки ентузіастам. Які, на твою думку, є шляхи вирішення цієї проблеми?

— Думаю, частково це має бути пов’язано з мережею «Союздруку». І частково з книгарнями, оскільки часописами цікавляться ті люди, які цікавляться літературою. Причому людей цих досить багато, а точок продажу літературної преси фактично немає. Висновок: потрібно якось підлаштовуватися під читача, під його запити. Читач є, і успіх деяких українських видавництв, які зуміли вийти на свого читача, лише це підтверджує. Не помічати цього, працювати на гетто, на якісь українські громади, які фактично є закритими до нової інформації, до чогось нового — неефективно і нецікаво.

— І яке тут місце держави?

— Ну, скажімо, координуюче. Не думаю, що держава повинна усе це фінансувати. Так чи інакше фінансування передбачає певний контроль, певне замовлення, певний звіт. Інакше й бути не може: той, хто платить, той замовляє музику. Легко може з’явитися з боку держави бажання ввести якусь цензуру, контроль, підминати усе під себе. Виникає спокуса і для тих людей, які роблять ці часописи, підлаштовуватись під державу. Мовляв, дивіться, ми повністю лояльні, так що ви, держава, повинні нас фінансувати. Печальний досвід більшості українських літературних видань, починаючи з «Літературної України», якраз про це свідчить. Прогинання під владу, бажання потрапити у мейнстрим, у струмінь державного фінансування завжди призводили до того, що видання втрачало власне обличчя, якщо воно в нього було.

— Тобто таким часописам слід підлаштовуватися під умови ринку, вивчати основи реклами і PR?

— Розумієш, мало хто зважає справді на покупців, на потенційних читачів. Вони просто продаються тому, хто має гроші. Майже не лишилося літературних видань, що зберегли власне обличчя. Скажімо, «Березіль», «Кур’єр Кривбасу» — більше і не назвеш.

— Чи був альтернативою таким виданням «Четвер»?

— «Четвер» був альтернативою всьому, але я не знаю, чи він ще існує. «Четвер» взагалі унікальна штука, він просто не вписується у всю цю панораму українських літературних часописів. Він загнувся, очевидно, з тієї причини, що редактором був Іздрик, фантастичний редактор, але так само фантастичний розгільдяй.
Жадан i «LЮК» — не Пахмутова i Добронравов

— А як складаються сьогодні стосунки між письменником і видавцем? При цьому не виникає контроль, як із боку держави?

— Як правило, коли людина щось замовляє, вона знає, що саме вона замовила. Але коли я укладав угоду з «Фоліо», вони мені просто замовили чотири книжки. Що це буде, їх не цікавило. У вересні плануємо видати ці чотири книжки одним томом.

— Цікаво, як Жадан-філолог реагує на ті помилки, які через недогляд редакторів з’являються у твоїх текстах?

— Погано реагую. Але, як правило, я працюю з гарними редакторами, тому такі речі рідко трапляються.

— Наскільки важливими для тебе є заголовки текстів?

— Все просто — головне придумати вдалий заголовок, а вже потім… Потім уже можна не писати. Насправді у таких візуальних речах, як літери заголовку, є велика енергетика. Більшість людей люблять читати не книжки, а їхні назви.

— Про музику. Твоя співпраця із харківською групою «LЮK» триває?

— Це ж не робота, ми не Пахмутова і Добронравов. Я з ними познайомився, коли вони повністю співали російською. Я запропонував перекласти їхні тексти. Вони погодились. Ми робили якісь виступи, потім робили виставу, потім час від часу вони зверталися, просили щось перекласти або написати. Це не співпраця, просто дружні стосунки.

— А яку музику слухає Сергій Жадан, окрім Depeche Mode і Степана Галябарди?

— Так, Галябарда — це любов мого життя. Музику слухаю дуже різну. З української, скоріше, фолк, якісь етнічні штуки. Наприклад, «Гайдамаки», «Перкалаба» чи «Гуцул Каліпсо». Остання річ, яка мене просто вбила,- харківський проект «Коло». Це харківська супергрупа, яку складають музиканти з різних колективів. Просто фантастичний проект.

— Ось ти згадував про виставу, яку робив із «Lюками». Малася на увазі «Мері Крістмас, Джізус Крайст», поставлена театром «Арабески» і до якої ти, власне, написав текст. Ти так собі це уявляв на сцені? Взагалі наскільки тобі близькою є «театральна» роль?

— Я так і уявляв. Це було ще чотири роки тому. Потім ми робили виставу з Вірляною Ткач у Нью-Йорку. Це був дуже дивний, абсолютно божевільний проект, де грали люди з України, з Бурятії, з Японії, Австралії, Аргентини, українці з Америки,- було багато всього намішано, дуже цікаво.

— Ти часто знайомиш Харків з українськими письменниками: Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом, Галею Крук, Іреною Карпою, Юрком Покальчуком, Наталкою Сняданко, Назаром Федораком, Ірен Роздобудько і-і-і. Це просто твої колеги, ви маєте спільну «роботу» чи більше?..

— Це у багатьох випадках приятельські стосунки. Хоча, з іншого боку, в цьому є здорове культуртрегерство. Якби ми з друзями не запрошували сюди письменників, вони би не приїздили. Жити у вакуумі важко — створюється атмосфера гетто, а вона сама по собі не інспіративна. Цікаво створювати культурну ситуацію, хай навіть штучним шляхом, цікаво, коли з таких кубиків формується культурне середовище на порожньому місці. Я з гордістю тепер говорю, що ми з друзями першими запросили «Бу-Ба-Бу», і життя міста після того змінилося.

— Один твій щирий фан колись сказав, що українських письменників надто мало, і тому вони пишуть одне одному передмови, згадують скрізь про спільні мандрівки (Андрухович «передмовляє» до твого «Цитатника» і «післямовляє» у своєму романі про ваші спільні посиденьки в Німеччині)…

— Просто потрібно прочитати не дві книжки, а, скажімо, двадцять дві. А ще краще — сто двадцять дві.
Любов на похмiлля — лише до батькiвщини

— Сергію, скажи, чим відрізняється моє покоління (покоління Любка Дереша) від покоління Анатолія Дністрового, зображеного у «Пациках», від покоління Сергія Жадана?

— Різниця принципова. Наше з Толиком покоління — покоління 90-х — відрізняється від вашого світоглядно, тому що ми все-таки радянське покоління, причому я не вкладаю в цей термін якесь негативне значення. Це часове означення. Суто візуальна відмінність — у нас було більше шкідливих звичок. І лишилося. У вас їх менше. Естетика 90-х — алкогольна естетика, естетика важкого алкоголю. Естетика двотисячних — це, умовно кажучи, естетика легких наркотиків. Сьогоднішні двадцятилітні прагматичніші, впевненіші в собі, менше залежать від обставин, більше покладаються на себе.

— Універівські викладачі говорять нам на лекціях, що у творах Жадана немає кохання. Ти заперечиш це?

— Чому у вас на лекціях говорять про кохання? «Гімн демократичної молоді» — це якраз книга про кохання, суцільна love story, там у кожному тексті є любовний сюжет. Звісно, є нетрадиційні любовні зв’язки або нетрадиційні методи їхнього публічного вираження. Я робив це свідомо: мені хотілося подати ліричний зріз українського мідл-класу. В Anarchy in the UKR кохання і не може бути: це книжка великою мірою ідеологічна, вона, скоріше, теоретична, аніж практична. Теоретизувати на тему кохання не дуже цікаво. Натомість «Депеш Мод» — це соціальна проза, твір про класову боротьбу з власним алкоголізмом. Там не може бути жодної любові, бо вона у випадку класової боротьби обов’язково зводиться до групового сексу. Тому любові там немає, хоча є її велика потреба. Головні герої її прагнуть, але не знають, як досягти. Це ніби й природно: коли тобі 18 років і в тебе триденне похмілля — яка любов? Хіба що до батьківщини.
Футуризм як сексуальна травма молодостi

— Наскільки для тебе є важливими умови, в яких ти пишеш?

— Ну, я всюди пишу. Єдине — щоб ніхто не заважав. «Гімн» я писав фактично в дорозі, на вокзалах, в аеропортах різних країн. «Анархію» писав у Варшаві, «Депеш Мод» — тут, у Харкові.

— А як же робітня письменника? Море словників, про які ти розповідав студентам?

— Немає ніякої робітні. Море словників розкидано по кімнатах. Немає бібліотеки, запилених фоліантів із закладками на улюблених місцях. Я просто ставлюся до побуту, намагаюся не дозволити йому маніпулювати мною.

— Під час читання ти робиш якісь ремарки на полях книжки?

— Ні, я дуже важко читаю, дуже повільно. Знаєш, коли я починаю читати або дивитися кіно, я легко підпадаю під вплив: підтримую позитивного героя, бажаю смерті негативному, важко відходжу після книжок. Я ставлюся до книг із трепетом, можливо тому, що сам написав 11 книжок.

— Твої літературні вчителі?

— Немає в мене літературних вчителів. Складати ці синонімічні ряди ніби й дуже просто, але, коли починаєш згадувати, хто для тебе дійсно є важливим, хто ні, когось навмисне оминаєш, когось намагаєшся у цей список ввести, навіть якщо важливим він для тебе не є. Думаєш не стільки про сам перелік, скільки про те, як він виглядатиме ззовні.

— А захоплення футуризмом?

— Це сексуальна травма молодості. Це була фактично перша справжня поезія, котра трапилась мені до рук.

— Що для тебе стоїть на першому місці: поезія чи проза?

— Я б їх не поділяв. Просто є література як певне поле діяльності, на якому ти працюєш. Узагалі, всі ці дефініції суто літературознавчі і на сьогодні неактуальні.

— Яке місце на цьому полі займає діяльність перекладача?

— Це, швидше, хобі. Просто хочеться перекласти якісь тексти тією мовою, якою пишеш свої. Хоча інколи є якась просвітницька мета — коли прагнеш, пафосно кажучи, донести до читача текст якогось автора, без якого — і тексту, і автора — на твоє глибоке переконання, читач просто потерпає.

— Якби твої тексти читали лише близькі і знайомі, ти б продовжував писати в шухляду?

— Звичайно. Це, перш за все, потреба внутрішня, потім уже фінансова.

— Наскільки реально прожити за рахунок написання книжок?

— Реально, якщо ти не потребуєш щодня банки кокаїну і не мусиш заправляти свою яхту дорогим паливом.

— Банально — «запитання про перший вірш»…

— Я в дитинстві щось писав, вірші про друзів. Навіть написав великий поетичний цикл із великою знову ж таки кількістю ненормативної лексики. Вперше мої вірші надрукували в якомусь дитячому журналі. Мені було 16 років, і я брав участь у республіканській олімпіаді з української літератури. На той час я вже писав вірші. Написав п’ять чи шість. Вони були переписані каліграфічним почерком у блокнот. І на якійсь творчій зустрічі я це прочитав, після чого до мене підійшли професійні поети і сказали: «Чувак! Кльово! Ми тебе надрукуємо в дитячому журналі». Надрукували, там ще поряд була така дурацька картинка :), там діти бігали, трава якась росла, хмари угорі. Потім мені це надіслали, я був збаранілий від радості: мій вірш надрукували, картинки, хмари, трава знову ж таки…

— Чи відрізняється якось література Східної України від літератури Західної України?

— Я б не сказав, що простежуються «кардинальні відмінності». Якщо вони і є, то свідчать, скоріше, про наслідування стилістики не якоїсь школи, а окремих авторів. Література Східної України — це моя дуже суб’єктивна думка — має більший потенціал. Тут років через п’ять все і буде відбуватися.

— Як ти ставишся до ситуації з дублюванням фільмів українською мовою?

— Мені подобається югославський варіант: вони просто дають титри і не перекладають. Акторська озвучка — це велике мистецтво, а не просто порожні фрази. У нас і титри не точні, і переклади погані. Те, що демонструють наші канали, просто страшно. Паскудять діалоги, роботу сценариста, із Тарантіно діда Панаса роблять.

— Але ж це можна пояснити нерозробленістю української розмовної мови?

— Це і є, як на мене, найбільшою проблемою і української прози, і української культури загалом. Розмовною мовою ніколи ніхто не займався. Для багатьох це просто незвично. У цьому одна з можливих передумов появи маскульту. Коли місто заговорить українською мовою, тоді з’явиться масова культура. Штучно створити її не можна. Є великою помилкою думати, що коли ненормативна лексика буде звучати з екранів телевізорів, то нею активно користуватимуться у побуті. Крім того, нею й так користуються. Суспільство має якісь захисні запобіжники, і, коли буде перебір, вони обов’язково спрацюють. У будь-якому випадку цензура набагато шкідливіша за здоровий мат.

— А чи є варіантом розмовної мови суржик?

— Я б на це простіше дивився — існування в суспільстві різних мовних середовищ, різних мовних культур іде, скоріше, на користь цьому суспільству, воно свідчить про його неоднорідність і нестандартність.

— Для тебе мова — це засіб спілкування?

— Це засіб спілкування.

— Скажи, а як ти ставишся до російськомовної української літератури? Це є елемент нашої культури чи все ж російської?

— Знаєш, це, як Крим. Ясна річ, що до України він жодного відношення не має, але спробуй відбери його тепер. В Україні живе кілька дуже сильних російськомовних письменників, мені навіть інколи здається, що в Росії їх менше.
У планах — трансвестити

— Чи є Харків європейським містом?

— Ти розумієш, подібні означення завжди викликають думку, що десь поруч сидить людина, яка хоче на цьому «наварити бабла». Коли говорять про європейську чи євразійську інтеграцію, про дві України — мені стає страшно. Загалом, коли людина на повному серйозі вимовляє слово «інтеграція», у державі народжується ще один фашист. Як на мене, то неприродно, коли країна намагається до чогось долучитися, з кимось об’єднатися, відкрити свої кордони і впустити до себе чужі танки. Кордони — погана річ, але гірше кордонів можуть бути лише об’єднані кордони.

— Банальне запитання «намбер-ту» — «творчі плани». Що ти зараз пишеш?

— Пишу нову книжку віршів. З’явиться, думаю, наступного року. Пишу новий текст для «Арабесок», має бути прикольна штука, про трансвеститів. Крім того, ми з друзями готуємо кілька масштабних акцій: хочемо організувати «День незалежності з Махном», це має бути альтернативний мистецький фестиваль у Гуляйполі 24–25 серпня, плануємо запросити туди найцікавіших письменників, якісь альтернативні команди з України і влаштувати святковий дебош. Після того влаштуємо фестиваль у Харкові, хочемо взяти театральне приміщення і на кiлька днів його окупувати, зробити на майданчиках різні прикольні речі.

— Перефразовуючи назву твого твору «Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці», попрошу ще одну «смайл»-історію від Жадана.

— Можу про чемпіонат світу розповісти. Це було напередодні гри з Іспанією. Все почалось із того, що ми з одним моїм знайомим перетнули пішки польсько-німецький кордон. У Ляйпцігу на нас чекав Андрухович, у нього там ще був виступ. Ми проїхали стопом пів-Німеччини, ночували на якихось вокзалах, iшли пішки автобанами, маскувалися від поліції. Коли врешті доїхали до Ляйпціга і знайшли готель, Андрухович відкрив нам двері і сказав: «Хлопці, готельний номер, який нам замовили,- для інвалідів, але, сподіваюся, це не натяк на сьогоднішню гру». Власне, після цього і було 0:4… Це справді був номер для інвалідів, там навіть можна було сидячи приймати душ.

Тетяна Терен, «Україна Молода»
Джерело: http://artvertep.dp.ua/news/904.html