Tag Archives: критика

Клаптикове кохання: «Лілі Марлен» Жадана

Якщо хтось щиро переконаний, що від перестановки місць доданків сума не змінюється, то краще не читайте нову книжку Сергія Жадана. Всі ж інші отримають цілком новий погляд на любовну лірику найвідомішого, після Добкіна, харків’янина. Але текст постав не самотнім на сторінках цього видання, його доповнив своїми світлинами Ігор Нещерет.

Все починається «Біля казарми». Вірш Ганса Ляйпа є таким подовженим епіграфом, що закінчується словами:

Коли тумани ляжуть ген,
Я стану знов під ліхтарем,
Як вперш, Лілі Марлен.

Увага! Вірш написаний 1915 року і став одним з гімнів двох світових воєн, відкриває концептуальний витвір видавничого мистецтва, тобто двадцяте сторіччя не відпускає творців, народжених у концептуалізмі. На цьому місці можна і завершити розмову про будь-які концепти, бо далі будуть тільки вірші і світлини.

Любов, як відомо буває різна, але з усього багатства варіантів першим Жадан обирає кохання лесбійське. Чи то сучасний культурно-содомічний контекст, а чи особисті досвіди автора вплинули на вибір такої теми, але змушені констатувати, що він із нею впорався блискуче. Навряд якісь нарікання можуть виникнути як у гомосексуалів, так і у гомофобів, бо:

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.

Кохання ефіопських кочегарів виявляється не менш тужливим та переконливим. Тут уже не дорікнути у далекості від своїх персонажів знаному «співцю Донбасу». Близькість автора до цих людей варто окреслити його ж рядками:

До ранку було тихо, і тиша була такою,
Що чути було, як їм сниться море.

А от уже нам ввижається «Той, хто продавав кокаїн Марадонні…» такий собі

«…один із охоронців, стрижений
Відбитий охоронець, котрий прибігає
Зранку в хокейному светрі чікаго буллс, потім
Одягає уніформу і стає схожим на гея.»

Закоханості персонажів цієї збірки вирізняються не стільки флером романтики та заспокоєності, скільки відчуттям невідворотності та безумним бігом наввипередки до краю прірви, де виграє не той, хто швидше добіжить, а той, хто яскравіше бігтеме, бо єдиним, що ти зможеш сказати падаючи, буде:

«не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.»

Подальші мандри залишимо читачеві. Єдине що варто згадати – ще одну появу героїні книги у вірші «Станси для німецько-фашистських загарбників». Цим віршем можна пояснити і назву, і концепт, і світлини, що використані для ілюстрацій:

«Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке – совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.»

Таким суцільним закоханим маргінесом просякнута вся книжка. Але від таких персонажів неможливо відірвати погляду. Чимось таким вони симпатичні, може щирістю, а може тим, що читачеві таким не бути…

Автор: Андрій Пясецький
Джерело: http://sumno.com/literature-review/klaptykove-kohannya-lili-marlen-zhadana/

Tritt fassen im Tohuwabohu

Zwei furiose Erz?hlungsb?nde des Ukrainers Serhij Zhadan ?ber die T?cken der Transformationszeit

Ilma Rakusa ? Auf jedes neue Buch von Serhij Zhadan darf man gespannt sein, denn diese k?hnste Stimme der jungen ukrainischen Literaturszene weiss so lebensprall, verr?ckt und poetisch zu erz?hlen, dass man sich ihrem Sog nur schwer entziehen kann. Mit seinen f?nfunddreissig Jahren hat Zhadan schon zahlreiche Gedicht-, Erz?hlb?nde und Romane ver?ffentlicht (u. a. «Depeche Mode» und «Anarchy in the UKR»); bei Suhrkamp ist nun – in der fulminanten ?bersetzung von Juri Durkot und Sabine St?hr – sein Geschichtenband «Hymne der demokratischen Jugend» erschienen.

Einmal mehr ist der Schauplatz Charkiw, Zhadans Heimatstadt im wilden Osten der Ukraine; einmal mehr spielen die Geschichten im zwielichtigen Milieu von mafiosen Gesch?ftemachern, von Dealern, Prostituierten, Kriegsheimkehrern, Alkoholikern, die im Tohuwabohu der Transformationszeit Tritt zu fassen versuchen, meist aber sch?ndlich untergehen. Die Geschichten – oft verschachtelt und von verschiedenen Erz?hlern wiedergegeben – sind so halsbrecherisch und komisch, so wahnwitzig, traurig und temporeich, dass einem beim Lesen schwindlig wird. Doch das ist Methode, ebenso wie die satirische ?bertreibung und die poetische Melancholie, die bei Zhadan eine aparte Verbindung eingehen.

Wer sich als Verzweifelter in ein Business st?rzt, darf schon als Verlierer gelten. Goga, ein ehemaliger Tschetschenienk?mpfer, und San Sanytsch, ein Ringk?mpfer mit Abitur, beschliessen, gemeinsam einen Klub zu gr?nden. Im Sandwichladen namens «Butterbrot-Bar» er?ffnen sie den ersten Schwulenklub der Stadt. Doch das Gesch?ft l?uft schlecht, Feste arten in Schl?gereien aus, Liebesaff?ren geraten zur Katastrophe. Am Ende ist Goga allein und macht aus dem Schwulenklub eine Spielhalle. Nach dem Motto: «Wodka und Tussen gen?gen» oder «Ich werde gleich den Rigips verscheuern und ab nach Zypern.»

Moral ist nicht nur kein Zauberwort, sondern inexistent. Aus «angeborenem slawischem Leichtsinn und genauso angeborenen kriminellen Neigungen» gr?nden die Oschwanz-Br?der mit Hilfe eines Popen ein «B?ro ritueller Dienstleistungen», sprich die Bestattungsfirma «House of Dead», die sich mit dubiosen Power-Point-Pr?sentationen blamiert. Daneben betreiben sie Drogengesch?fte. Die kostbare Fracht usbekischer Drogen lagert in vierzig Waggons in Mariupol. Ausgerechnet der junge, unf?hige Iwan wird zur Abnahme der Fracht nach Mariupol abkommandiert. Die n?chtliche Zugfahrt erlebt er, alkoholisiert, wie ein phantastisches olfaktorisches Lebensr?sum? – Wenedikt Jerofejews rauschhaftes Prosapoem «Moskau– Petuschki» l?sst gr?ssen –, und am Bestimmungsort angekommen, k?mmert er sich naturgem?ss nicht um die Erf?llung des Auftrags, sondern verbringt die Tage in seliger Umarmung mit der ?lteren Eva, auf dem G?terbahnhof. Die Rache folgt auf dem Fuss, doch trifft sie nicht den d?mmlichen Helden, sondern die Frau, die als «Hurensau» von den Oschwanz-Br?dern «kaputtgetreten» wird.
Wie bitterb?se M?rchen

Manchmal lesen sich Zhadans Geschichten wie bitterb?se M?rchen, obwohl sie mit handfester Realit?t ges?ttigt sind. Erschreckend, was sie ?ber den Schmuggel von inneren Organen und Prostituierten, von gef?lschten Schengen-Visa und gestohlenen Autos erz?hlen. Das Cin?ma V?rit? ist an Niedertr?chtigkeit nicht zu ?berbieten, wobei Sprachk?nstler Zhadan die schlechte Wirklichkeit so demontiert, dass immer wieder Splitter von Hoffnung, Komik und Poesie aufscheinen und riesige Problemkomplexe zum lakonischen Paradox zusammenschnurren. Eines lautet so: «Die ganzen Strassenkriminellen [. . .] haben grosse Lebenserfahrung, weil sie ein Geheimnis kennen, und dieses Geheimnis besteht darin, dass sie auf das Leben verzichten k?nnen, das Leben aber nicht auf sie.»

Ein schneidender Satz, wie es so viele bei Zhadan gibt. Auch im Band «Die Selbstmordrate bei Clowns», der pr?gnante k?rzere Erz?hlungen sowie Glossen vereinigt und durch Schwarzweissfotos von Jacek Dziaczkowski aus dem Hoffnungsjahr 2004 erg?nzt wird. Zu sehen sind Lemberger Passanten mit einem kleinen orangen Zeichen an ihrer Kleidung. Heute, nachdem die Aufbruchsstimmung verflogen ist, wirken die Bilder melancholisch entr?ckt. Und Melancholie durchzieht auch die Texte von Zhadan, ob sie von der ukrainischen Mittelschicht, von der «Liebe in Zeiten der Bankenkrise» oder von den «traurigen D?monen der Schlafst?dte» handeln.
Schonungslos direkt

Melancholie und bisweilen auch Zorn, denn in seinen Glossen gibt sich Zhadan polemisch, ganz down-to-earth und schonungslos direkt. Hier geht es um Einmischung, Aufr?ttelung, ja Provokation, in einer zupackenden, mit Slang durchsetzten Sprache (die Claudia Dathe stilsicher wiedergegeben hat). Angeprangert werden «schwarze Buchmacher» und Wettb?robesitzer, korrupte Medienvertreter und Firmeninhaber, die ukrainische B?rokratie und die Politikverdrossenheit der B?rger. («Politik interessiert die Leute nur so lange, wie der Werbeblock l?uft. Dann sehen sie die Wettervorhersage.») Dabei ersteht der Alltag mit all seinen Facetten und Verr?cktheiten, mit Hausfrauenelend, Winterfussball und Kellerkonzerten.

Wer sich ein Bild von der heutigen ukrainischen Gesellschaft und von den Transformationsprozessen der letzten zwanzig Jahre machen will, kommt hier auf seine Rechnung, zumal Zhadan sein Ohr auch Fremdstimmen leiht. Nachdenklich stimmt seine Schlussvignette ?ber die eigene Zunft. Literatur, so Zhadan, entstehe im Gespr?ch mit Toten oder wenn sich der Schriftsteller mit «einsturzgef?hrdeten Kaufh?usern, Klubs voller Geister, Fl?ssen voller Leichen, Metros voller Menschen, diesem ganzen Schrott » anfreunde. Im ?brigen sei die Literatur «wie alter Schnee: Sie kann die Zeit nicht aufhalten, aber etwas verlangsamen».

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/tritt_fassen_im_tohuwabohu_1.3962370.html

Намацати шлях посеред гармидеру

Сентиментальні повії, вчорашні бандюки та сумнівні священики – із цим збориськом маргіналів і диваків Харкова тепер познайомляться в німецькомовних країнах. Книжку Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді», як і всю писанину українського письменника, можна чекати тільки з нетерпінням – пише Ільма Ракуза у швейцарській Neue Z?rcher Zeitung.

Кожної нової книжки Сергія Жадана можна чекати з нетерпінням, бо цей найсміливіший голос молодої української літературної сцени потрафить розповісти так смачно, божевільно й поетично, що майже неможливо пручатися. У свої 35 років Жадан опублікував уже багацько віршових і прозових збірок та романів (серед них «Депеш Мод» і «Anarchy in the UKR»). Тепер у [німецькому] видавництві Suhrkamp вийшла книжка оповідок «Гімн демократичної молоді» в блискучому перекладі Юрія Дуркота й Забіне Штьор.

Знову дія відбувається в Харкові, рідному місті Жадана на дикому сході України; знову історії розгортаються у тьмяному світі мафіозних ділків, дилерів, проституток, учасників бойових дій та алкоголіків, які посеред гармидеру перехідної доби намагаються намацати шлях, проте переважно ганебно йдуть на дно. Історії – часто переплетені та від різних оповідачів – настільки відчайдушні та комічні, але й сумні, настільки пришелепуваті й динамічні, що від читання в голові паморочиться. Та це такий метод, так само як і сатиричні перебільшення та поетична меланхолія, які в Жадана вишукано поєднується.

Хто, впавши у відчай, пірнає в бізнес, той уже може вважатися невдахою. Гога, який воював у Чечні, та Сан Санич, учений-борець, вирішують заснувати клуб. У кафе «Бутерброди» вони відкривають перший гей-клуб у місті. Але бізнес не йде, свята переходять у бійки, на інтимному фронті теж катастрофа. Укінці Гога лишається сам і перепрофільовує гей-клуб на ігровий зал. Усе під гаслом «Шо нада – водку і тьолку» або «Я тільки продам гіпсокартон – і на Кіпр».

Мораль – то не лише не чарівне слово; її просто немає. З «вродженою слов’янською легковажністю і, так само вродженими, кримінальними нахилами» брати Лихуї за допомогою одного попа засновують бюро ритуальних послуг, тобто комерційний крематорій, який ганьбить себе сумнівними Power-Point-презентаціями. Паралельно вони займаються наркотиками. Дорогоцінний вантаж узбецьких наркотиків зберігається в сорока вагонах у Маріуполі. Молодого, незугарного Івана командирують на прийом маріупольського вантажу. Далі його поїздка в нічному потязі, експерименти з оковитою, химерна картина світу в запахах – привіт дурманній поемі в прозі Вєнєдікта Єрофєєва «Москва – Петушки». У місці призначення Іван, природно, не переймається виконанням доручення, а проводить дні в блаженних обіймах зрілої Єви, на товарній станції. Розплата, втім, наздоганяє не придуркуватого героя, а жінку: брати Лихуї «завалюють» ту «шльондру»…

Наче чорна казка

Часом оповідання Жадана читаються як чорні казки, хоча вони пересичені жорсткою реальністю. Те, що вони розповідають про контрабанду внутрішніх органів і проституток, про підроблені шенгенські візи та вкрадені машини, жахає. Навіть жанр cin?ma-v?rit? не здатен перевершити новели Жадана за ницістю, бо цей майстер мови так розсікає гнилу реальність, що сиплються нові й нові уламки надії, комізму та поезії, а цілі комплекси проблем ув’язуються в лаконічний парадокс. Один із них звучить так: «Усі вуличні бандюки <...> мають великий життєвий досвід, бо знають одну таємницю, а таємниця в тому, що вони можуть відмовитися від життя, а життя від них ні».

Речення ріже наповал, і таких у Жадана вдосталь. Зокрема, й у збірці «Відсоток самогубств серед клоунів», що об’єднує короткі влучні оповідки та примітки й доповнена чорно-білими світлинами Яцека Дзячковського з багатонадійного 2004-го року. На них, наприклад, львівські перехожі з маленькими помаранчевими відзначками на одязі. Нині, коли дух прориву розвіявся, знімки виглядають меланхолійно й віддалено. Меланхолія пронизує і тексти Жадана, йдеться в них про український середній клас, про «кохання в час банківської кризи» чи про «сумних демонів спальних районів».

Безжально впрост

Меланхолія й місцями гнів – бо у примітках Жадан висловлюється полемічно, без прикрас і безжально впрост. Тут це вже втручання, струшування, ба навіть провокація, і все це активною, сленгом натовченою мовою (стиль якої зберегла перекладачка Клаудіа Дате). Викриваються «чорні букмекери», господарі букмекерських контор, корумповані представники медіабізнесу та власники фірм, українська бюрократія та остогидлість політики для громадян. («Політика цікавить людей, лише доки йде рекламний блок. А потім вони дивляться прогноз погоди».) Так і постають будні з усіма їхніми гранями та божевіллям, жалюгідністю домогосподарок, зимовим футболом і концертами у підвалах.

Кому кортить скласти картину про сучасне українське суспільство та про перехідні процеси останніх двадцяти років, тому сюди й дорога, тим паче що Жадан вислуховує і чужі голоси. Замислитися змушує його прикінцева віньєтка про власне майбутнє. Література, пише Жадан, народжується в розмовах із мертвими або коли письменник знайомиться з універмагами, що ось-ось обваляться, клубами повними духів, річками повними трупів, метром повним людей, «усією цією покиддю». До речі, література, за Жаданом, як і все старомодне: не може затримати час, але трохи сповільнює його.

Neue Zuercher Zeitung (Швейцарія)
Автор: Ільма Ракуза