Tag Archives: інтерв’ю

Украинский писатель Сергей Жадан – фаворит немецких критиков

Книга молодого прозаика Сергея Жадана “Гимн демократической молодежи” заняла в январе первое место в списке бестселлеров, который составляется на основе рекомендаций ведущих немецких литературных критиков.

Каждый месяц одна из крупнейших немецких телерадиокомпаний SWR составляет список бестселлеров, опрашивая три десятка ведущих литературных критиков Германии. Они называют по четыре книги, которые больше всего рекомендуют прочитать. Из этих рекомендаций и складывается национальный рейтинг. В январе первое место в нем заняла книга рассказов украинского прозаика, поэта и эссеиста Сергея Жадана “Гимн демократической молодежи”, которая вышла по-немецки в издательстве Suhrkamp.

Жестче, пестрее, свободней

Сергей Жадан родился в Старобельске Луганской области, окончил Харьковский университет, живет и работает в Харькове. Кроме стихов и прозы, много занимается переводами, в частности, с немецкого языка. На немецком, а также английском, польском, сербском, русском и многих других языках выходят его собственные книги.

Русский перевод романа Сергея Жадана “Anarchy in the UKR” был в 2008 году номинирован на российскую литературную премию “Национальный бестселлер”. Затем по-русски вышел сборник его рассказов “Красный Элвис (социалистические веяния среди домохозяек”. Он и стал основой немецкого издания. “Гимн демократической молодежи” – одна из трех книг прозы, составивших сборник “Красный Элвис”.

Рассказами в классическом смысле его истории трудно назвать. Как выразился один из российских рецензентов, речь идет не о рассказах, а об эссе, “богатая на вкус и аромат субстанция которых разлита в ячейки сюжета”. Что, кроме всего прочего, не дает этой субстанции расползаться бесформенной массой. Темперамент, смелость, я бы даже сказал, лихость автора и его щедрость поразительны. В героях Жадана есть что-то от шукшинских “чудиков”, но эпоха другая: она жестче, свободней, предприимчивей, пестрее, гротескней шукшинской. Таковы и герои.

Один из немецких критиков, восторженно отзываясь о “Гимне демократической молодежи”, написал, что если бы Шехерезада жила не на Востоке в стародавние времена, а в сегодняшней Европе, то этой Шехерезадой был бы Сергей Жадан. Отстраняясь от некоторой цветистости этого комплимента, нужно признать, что в прозе Жадана и в самом деле невероятное количество фабул, анекдотов, историй.

Deutsche Welle: Сергей, вопрос несколько наивный, но в Вашем случае абсолютно правомочный: вы ваши истории берете из жизни или сочиняете? Каков процент художественного вымысла?

Сергей Жадан: Процент вымысла очень небольшой. Вот концентрация этих историй – действительно намного плотнее, а их абсурдность, их гротескность – больше, чем бывает в реальности. Я бы сказал так: даже если истории в таком именно виде не происходили в действительности, они могли бы произойти. Для меня вообще было важно и сейчас остается важным рассказывать как можно больше историй о простых, живых, реальных людях, которых я вижу вокруг себя.

– Я бы не сказал, что эти люди – совсем уж “простые”. В основном, это люди неприкаянные, потерянные, аутсайдеры…

– Я ставлю “простые”, скорее, в кавычки, отсылая к истории реалистической литературы 19 века. То есть речь идет о тех самых “униженных и оскорбленных”, но в ином ракурсе. Мне хотелось показать их неоднозначность, возможно, то, что вы назвали неприкаянностью. Другие люди в другом времени.

– Меня, как и многих, удивляет ваша литературная щедрость. Чуть ли не каждый ваш рассказ – это сюжет для небольшого или даже большого романа.

– А я сейчас как раз заканчиваю писать роман, который, надеюсь, будет уже в этом году опубликован и в Украине, и за пределами Украины. Что касается щедрости… Не жалко. Для меня в этом смысле нет какой бы то ни было существенной разницы между небольшим романом, рассказом, эссе или колонкой в журнале. Я ко всему отношусь с максимальной серьезностью. Не может быть и речи о том, чтобы сэкономить, где-то что-то не дописать, не доделать.

– Названия некоторых ваших произведений как бы отсылают к определенным музыкальным направлениям, эпохам. Одна книга называется “Depeche Mode”, другая – по аналогии с английским панк-хитом – “Anarchy in the UKR”. “Гимн демократической молодежи” тоже из этого ряда?

– Не совсем. К самой песне “Гимн демократической молодежи” это название отношения не имеет. Здесь иронические аллюзии не с поколением пятидесятых-шестидесятых, когда появилась песня, а с моим, последним советским поколением. Это люди, которые еще успели побывать в пионерах и комсомольцах, но в партию уже не успели вступить: Советский Союз развалился. Мы были последним поколением советской и первым поколением, собственно, уже украинской “демократической молодежи”.

– Раз уж зашла речь о демократии и молодежи, то не могу не задать в канун выборов вопрос…

– За кого я буду голосовать?

– Упаси Бог, нет. Во времена Майдана вы были активным сторонником, я бы даже сказал, агитатором “оранжевой революции”. Сегодня многие ее сторонники разочарованы. Вы тоже?

– Я разочарован не в “оранжевой революции”, а в политиках, которые в ходе революции пришли к власти. В них я, конечно, разочарован. А что касается моего участия… Понятно, что тогда мы все были либо на одной стороне, либо на другой. Нейтральных тогда в стране почти не осталось. Но для меня лично (я всегда об этом говорил) участие определялось не столько поддержкой одного из кандидатов, сколько возможностью выступить против власти. Для меня всегда противостояние власти играло очень важную роль. Но на сегодняшний день это было мое последнее соприкосновение с политикой. С тех пор я политикой стараюсь не заниматься.

-Тогда вернемся к литературе. Вы много переводите, в том числе – с немецкого языка. Что для вас немецкая литература?

– Ну, во-первых, я – германист по образованию. То есть для меня это, кроме всего прочего, – профессия. У меня диплом преподавателя немецкого языка и литературы. Но, кроме того, я просто люблю немецкую литературу – и классическую, и современную.

-А как вы думаете, что именно привлекает в ваших книгах, так высоко оцененных критикой в Германии, немецких читателей? Все-таки совершенно чужая жизнь…

– Трудно сказать. С одной стороны, вы правильно говорите: чужая жизнь, абсолютно все по-другому. С другой: ведь мы же находимся совсем рядом. Это не Индия, не Китай, не Африка, где для читателей важную роль играет элемент экзотики, это рядом, под боком… Польша, и дальше уже мы…

– То есть Запад есть Запад, Восток есть Восток, но вместе им – сойтись?

– А вот этого как раз, по моему мнению, не будет.

Беседовал Ефим Шуман
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/13/221117.html

Литература утратила связь с реальностью

Накануне этого интервью в петербургском издательстве «Амфора» вышла книга «Красный Элвис (социалистические веяния среди домохозяек)» – сборник русских переводов работ украинского поэта, прозаика и переводчика Сергея Жадана. Он является одним из немногих украинских литераторов, чьи книги регулярно издаются в России и хорошо известны в контркультурной среде на всем пространстве бывшего СССР. Депрессивная социальная действительность, отраженная в книгах Жадана, в одинаковой мере знакома жителям Западной Украины, Сибири, Крыма или Петербурга. А их герои – это люди, которые вчера встретились вам в пивной за углом вашего дома, в каком бы из постсоветских городов он не находился. Отвечая на вопросы, Сергей Жадан констатирует общие тенденции в современной литературе, оторванной от реальной жизни своих современников, дает оценку книжному рынку и цензурной политике украинской Нацкомиссии по морали. А также говорит о «левой» литературе, «буржуазной» оранжевой революции и будущих президентских выборах – без выбора для украинцев.

– Как вы считаете, экономический кризис каким-то образом отразился на украинском литературном процессе? Не только в смысле издательских проблем.

– Ну, в мировоззренческом плане он вряд ли как-то повлиял. Так или иначе, кризис касается финансовых аспектов. В случае с «литературным процессом» это не только издательские проблемы, это, в общем, проблемы организационного характера. Если конкретнее – презентации, выступления, фестивали, сотрудничество со СМИ, и так далее. До кризиса просматривалась определенная тенденция спайки актуального искусства со средним бизнесом, через спонсорство, разнообразные благотворительные фонды, одним словом – через откаты в пользу этого самого актуального искусства. «Откатывались», как правило, средства, которые кризис потом и сожрал. А, учитывая, что сотрудничество с государственными институциями почти полностью отсутствует, в силу неэффективности и маразматичности этих институций, можно утверждать, что литературный (да и, в общем, культурный) процесс в Украине пострадал не меньше банковской системы.

Хотя, опять таки, для многих этот кризис стал удобной причиной не проявлять инициативности. Например, не писать книги – потому что кто их во время кризиса будет издавать, а главное – читать.

– Почему в современной украинской литературе так мало образов учителей, шахтеров, заробитчан, врачей, экс-колохозников, базарных торговок, люмпенов? Украинские литераторы почти не пишут об увольнениях и забастовках. Почему у нас нет спроса на социальную литературу, хотя в стране столько социальных проблем?

– Во-первых, потому, что украинские писатели (впрочем, не только украинские) не знают социальных проблем, которыми живет общество, вообще – не знают этого общества, боятся его и не доверяют ему. Нужно признать, что общество отвечает украинским писателям взаимностью. Большинство писателей – филологи, люди, которые мало что в этой жизни видели и переживали. Сложно требовать от человека без собственной биографии, чтобы он воссоздавал чужие судьбы.

Во-вторых, у меня есть большое подозрение, что при оценке социального антагонизма, который присутствует сегодня в украинском социуме, многие из писателей совсем не стоят на позициях защиты учителей, шахтеров и базарных торговок. То есть для значительной части украинской интеллигенции определяющим является не социальный, а национальный (читай – националистический) вектор. Поэтому произведения на национально-освободительную тематику имеют куда больше шансов на успех среди этой аудитории, чем произведения на темы социально-экономические. Думаю, что в представлении членов официального союза писателей слова «профсоюз» и «забастовка» имеют четко выраженный антиукраинский характер.

Что касается спроса на социальную литературу – литература сегодня не относится к сфере интересов «социальных низов», скорее она «удовлетворяет» эстетические запросы студенческой молодежи, тонкой прослойки интеллигенции и среднего класса, который, так или иначе, имеет какие-то культурные пристрастия. Это если говорить про так называемую «серьезную» литературу. А «массовая» литература и не должна поднимать социальные проблемы, по определению.

– Верно ли, что большинство современных писателей далеки от «народных читательских масс»?

– Да, наверное. Но, опять таки – это не только в Украине. Думаю, польские или австрийские писатели в подавляющем своем большинстве так же «страшно далеки от народа». Мне кажется, проблема тут не в необходимости «пролеткульта» или выработки новых идей народничества. Дело в том, что современная литература, да и культура в целом, утратила широкую связь не только с читателем, а и вообще – с реальностью. Искусство герметизируется, художники не интересуется жизнью, жизнь, соответственно, не интересуется художниками.

– Должна ли культура быть массовой?

– Массовая культура, безусловно, должна быть массовой. Немассовая культура должна быть интересной.

– Больше ли, меньше ли стала читать Украина в последние годы? Как меняются вкусы и предпочтения аудитории? Какую моду на книги диктует рынок?

– Читать, несомненно, стали меньше. Это легко заметить, спустившись в метрополитен. Еще десять лет назад читали больше. Сейчас не так часто встретишь даже читателей дамских романов или детективов. Думаю, это, опять таки, тенденция не украинская, а мировая. В Германии тоже стали читать меньше, просто понятие «меньше» в наших и в их условиях отличается. Вкусы меняются в сторону нечитания, в сторону отказа от книги как таковой, перехода на тотальную телевизионную жвачку.

Что диктует рынок? Рынок в Украине ничего не диктует, поскольку, по большому счету, своего книжного рынка у нас нет, а влияние российского довольно прогнозируемо. В книжных магазинах выставляются российские новинки, но каким спросом они пользуются – мне сложно сказать. Но, так или иначе – имена, которые на слуху в Москве, знают и тут, это обыкновенный вариант подминания новых сегментов рынка. Издатели не предлагают украинской аудитории читать Пригова или Сорокина, так же как и российской.

– Роман «Anarchy in the UKR» получил в Москве премию* и попал в списки российских бестселлеров. Критика высоко оценивала Ваши книги, изданные «Амфорой». Какой Вы видите свою читательскую аудиторию в России?

– Да нет, премии он, кажется, не получал, по крайней мере, я про это не слышал. Про читательскую аудиторию трудно говорить, поскольку я редко бываю в России, а на выступления там приходят почти исключительно поэты. Так, время от времени вижу какие-то отзывы в сети, но составлять из них какой-то объективный портрет целевой аудитории я бы не брался. Вот образ российского интеллектуала, который сидит в Интернете, и как-то рефлексирует на поэтические или прозаические тексты, переведенные с украинского, у меня сложился. Мне кажется, что это умный, начитанный, хотя и несколько скептически настроенный реципиент. В любом случае среди российских читателей есть большое число непредвзято настроенных к украинской литературе, хотя есть и достаточное число шовинистов. Лично мне больше везло на умных читателей.

– Когда выйдет ваша следующая книга? Планируется ли сейчас перевод и издание ваших работ на русском?

– У меня буквально на днях в «Амфоре» вышла книга «Красный Элвис». Это собранные под одну обложку книги прозы «Гимн демократической молодежи» и «Биг Мак», а также монопьеса «Красный Элвис». Поддержал это издание наш журнал «ШО», который вообще много делает для современной украинской литературы. Сборник переводили разные переводчики, которым я страшно за это благодарен.

– Читают ли сейчас в России классическую и современную украинскую литературу?

– Понятия не имею. Подозреваю, что нет. Особенно, что касается классической литературы. Она же не издается, как ее могут читать?

– Каких современных украинских авторов, по вашему мнению, стоило бы переводить сегодня на русский и издавать в России? И что из современной российской литературы стоило бы популяризировать в Украине?

– Тех, кого я бы посоветовал, и так переводят: Тараса Прохасько, Таню Малярчук, Наталку Сняданко. Было бы интересно посмотреть, как российская публика могла бы принять прозу Издрыка, или Павла Вольвача, или Софии Андрухович, или Александра Ушкалова. Или стихи Грыцька Чубая, Олега Лышеги, Василия Герасимьюка, Тараса Федюка, Андрея Бондаря, Остапа Слывынского. Вот недавно появилась подборка стихов Игоря Рымарука на русском, по-моему, это очень здорово, надеюсь книга тоже появится.

Что касается современной российской литературы, то, к большому сожалению, самые интересные ее образцы в Украину почти не попадают. К нам массово завозят различный коммерческий неликвид, а, например, про актуальную российскую поэзию тут мало что знают. Думаю, для многих украинских читателей, современная российская поэзия – это Евтушенко. Или Илья Резник. Но это все такие дискуссионные моменты – возможно «заробитчанам, врачам и экс-колхозникам» действительно ближе Евтушенко, который про них, кстати, писал.

– Переводите ли вы сейчас российских авторов?

– Время от времени. Я не занимаюсь этим в больших объемах по той простой причине, что для подобных проектов трудно найти издателя. У нас очень специфическое отношение к российской литературе. Я иногда его не понимаю: даже русофобски настроенные культурные деятели считают нецелесообразным переводить с русского, поскольку русский в Украине пока что понимают все и потому переводить с него не нужно. Одним словом, это дискуссия не литературного характера, а скорее геополитического. Но вот, скажем, мы некоторое время назад делали сборник по результатам литературного фестиваля, и там есть много переводов российских авторов – Дмитрия Кузьмина, Данилы Давыдова, Андрея Родионова, Германа Лукомникова и других авторов, которые, как мне кажется, звучат на украинском вполне органично.

– Как вы прокомментируете арест Александра Володарского, попавшего в СИЗО за имитацию полового акта у Верховной Рады? Можно ли видеть тенденцию в цензурных «рекомендациях» Нацкомиссии по вопросам защиты общественной морали? Есть ли угроза ограничения гражданских прав и свобод по российскому образцу?

– С точки зрения законодательства арест, подозреваю, является оправданным. Но с точки зрения здравого смысла угроза получить за художественный акт (не половой!) четыре-пять лет, оправданной не является. Это свидетельство того, что на самом деле закон в стране трактуется так, как это нужно тому, кто его трактует. Тенденция в рекомендациях комиссии, безусловно, есть, и тенденция эта чрезвычайно печальна – у нас в регионах, «на местах», создаются отделения этой комиссии, которые собираются на общественных началах. Это чрезвычайно удобная платформа для разнообразных политических и общественных маргиналов, которые таким образом вдруг получают рычаги влияния на культурную ситуацию, привлекаются к каким то новым каналом публичной деятельности.

Сама комиссия, безусловно, явление вредное и неактуальное, ее попытки реагировать хотя бы каким-то образом на культурное и информационное пространство страны являются довольно громоздкими, сомнительными и реакционными. Хуже всего то, что деятельность комиссии, ее активизация и все более наглые вмешательства в художественный процесс, на самом деле являются отражением культурной и национальной политики, которую проводит нынешняя власть, и которая направлена на выработку «правой» модели, основанной на национализме и консерватизме. Мне кажется, что в заявлениях и действиях нацкомиссии мы наблюдаем агонию сегодняшней политической системы, для которой всегда остается действенной возможность перевести разговор с проблем социального характера на проблемы, связанные с выработкой национальной идеи, или поисками национальной идентификации, или возвращением к историческим истокам. Одним словом, обычная капиталистическая наёбка, на которую, к сожалению, многие покупаются.

Есть ли угроза российского варианта? Надеюсь, нет, хотя для многих – как представителей власти, так и представителей «широких народных масс» – это был бы удобный и желаемый вариант.

– Нацизм в России и Украине – это пубертатные игры уличных подростков, или реальная угроза?

– Мне сложно оценивать российскую ситуацию, я с ней не слишком хорошо ознакомлен. Нацизм в Украине существует скорее на уровне политической риторики, которая вряд ли в ближайшее время получит открытую поддержку на государственном уровне. Хотя какие-то предпосылки общественного сползания вправо, безусловно, есть. Так же, как есть вполне четкие и реальные предпосылки противостоять этому сползанию. Все зависит от реакции общества, а реакцию общества тормозят с помощью дефолтов и борьбы с эпидемией.

– Сегодня наметился робкий интерес к левой украинской литературе двадцатых годов. Стоит ли сейчас издавать и публиковать в учебниках стихи Майка Йогансена, Эллана-Блакытного, Плужника, Ивана Кулика и других, не выкидывая из них неудобные строки?

Безусловно, стоит. Причем, без оглядки на их «левизну», а исходя из эстетической и культурной ценности литературного мегатекста двадцатых. Кстати, много чего и перепечатывается, что приятно, причем перепечатываются вещи, которые, казалось бы, не укладываются в сегодняшнюю «культурную парадигму» – открыто антипетлюровские книги Яновского или Панча. Мне кажется, это правильно – литература не должна быть заложницей политической конъюнктуры, редактировать мертвых – плохой тон. А у нас это иногда сегодня случается – некоторых авторов двадцатых годов действительно цензурируют, как это делалось при совке. В принципе, закономерно, поскольку школьные программы составляют те же специалисты, которые составляли их двадцать или тридцать лет назад. Для них левое искусство являлось враждебным и тогда и сегодня.

– Возможно ли, что марксизм или анархизм когда-либо будут снова влиять на литературу постсоветских стран?

– По-моему, это не лучший вариант, когда та или иная идеологическая доктрина начинает доминировать в литературном процессе. Для того, чтобы писать коммунистические произведения, не обязательно быть членом компартии и жить в тоталитарном государстве. И, наоборот – произведения, написанные членами компартии, не обязательно будут левыми по своему духу. По-моему, в произведениях Хармса значительно больше коммунизма, чем в произведениях Маяковского.

– Пять лет назад, во время Майдана, Вы были комендантом палаточного городка в Харькове. За что вы боролись в те дни, и в какой революции согласились бы участвовать в будущем?

– Я боролся против скатывания страны в тоталитаризм, против нарушений избирательного процесса, против оборзения власти, вообще – против власти как таковой. Моя позиция в этом случае была более анархистской, думаю, ее вряд ли разделяли большинство сторонников оранжевой революции, для которых это выступление носило больше национальный и демократический характер. Так или иначе, мне кажется, это была ярко выраженная буржуазная революция, победу которой обеспечила, прежде всего, именно молодая украинская буржуазия, которая нуждалась в каких то гарантиях и развитии для своего бизнеса. По крайней мере, о социальных реформах в те дни вспоминали крайне редко.

Что касается революции, в которой я бы согласился участвовать, это как-то кокетливо звучит – к участию в революции не приглашают, да и революции не происходят по заказу. Но если в Украине начнутся социальные выступления – конечно, я пойду поддерживать своих, я же безработный, мне нечего терять, кроме свободного времени.

– Оставляют ли Украине выбор президентские выборы?

Нет, это манипулятивное действо, направленное на то, чтобы затянуть на избирательные участки как можно большее количество избирателей и заставить их проголосовать за один из двух олигархических кланов. Выбор в этом случае совершается между двумя мешками с баблом. Про какие-либо перемены и перспективы в этой ситуации можно забыть. Выборы нужно игнорировать.

Автор: Андрей Манчук
Джерело: http://kermanich.livejournal.com/244414.html

Місто сонця

Щодо співрозмовника про Харків сумнівів не було апріорі: про столицю Слобожанщини мав розказати один із її найвідоміших мешканців — поет, прозаїк, публіцист Сергій Жадан.

— Почнемо традиційно, з біографії: як ти опинився у Харкові?

— Я в 11-му класі переміг на республіканській олімпіаді з української літератури, тож мав можливість вступити без іспитів на будь-який філфак УРСР. Якийсь час вагався між Луганськом і Харковом. Однак у Харкові в педагогічному інституті до сьогодні працює моя тітка, Олександра Ковальова: поетка, перекладач, філолог-германіст. Вона і сказала: «Спробуй до нас, у нас гарна германістика». Я часто бував у неї в гостях, тож вирішив, що так справді буде краще. І 1991-го вступив до Харківського педагогічного. Отже це великою мірою випадковість, за яку я дуже вдячний тому, хто цими випадками нас наділяє.

— Якими були перші враження?

— Розмір міста, масштаб, ландшафт. Коли їдеш зі сходу, з боку Рогані, бачиш Тракторний завод і всю цю пролетарську орнаменталістику, то опиняєшся ніби в декорації з фільму. У вісім-десять років це вражало. Плюс відчуття зовсім інакшого ритму життя. Коли, скажімо, влітку, у сезон відпусток, частина міщан гарячково бігає по роботі, а решта просто відпочиває — ось ця неузгодженість і незвична ритміка, яка вибиває тебе, одразу кидалися в очі.

— З тих пір, вочевидь, місто відчутно змінилося…

— Двоїсте ставлення до того, що відбувається тепер. Харків кінця 80-х — початку 90-х мав доволі занедбаний центр. Але це була дбайливо доглянута занедбаність: наливайки, гастрономи, молочні магазини, парки з побитими лавками, надщербленими пам’ятниками; в тих речах зафіксувався час, в них була своя приватність, обжитість. Зараз усе це прибирають, і це з одного боку правильно: місто розвивається, ремонтуються дороги, зводяться нові будинки, життя триває, а втім — зникає без повернення дух старого Харкова, і за ним відчуваю певну ностальгію. Ось той-таки стадіон «Металіст» тепер реставрують. Звичайно, добре, що матимемо стадіон, який відповідає стандартам УЄФА, але більше не буде атмосфери «Металіста» 80—90-х років, а то ж ціла культура, особливий спосіб життя. Так чи інакше, це по-природному цинічний процес: на старих кістках виростає щось нове. Погано, мабуть, те, що в наших умовах еволюція відбувається саме за рахунок витіснення попередніх культурних шарів, їхнього фактичного заміщення. Традицій культурної тяглості у нас так і не виробилось. Одним словом, я сумуватиму за старими наливайками.

— Але ж якісь власні улюблені місця ще лишилися?

— Вулиці Пушкінська, Дарвіна, Фрунзе, Бажанова… Взагалі історичний центр від Пушкінської і вниз до ріки. Там ще лишилися куточки старого Харкова, багато цікавих садиб, двориків, якихось понівечених брам і незачинених під’їздів. Вулиця Дарвіна майже вся забудована Бекетовим — це наша знаменитість, великий харківський архітектор, який сто років тому забудовував центр. На тих вуличках мало що змінюється, все майже неторкане, на щастя. Туди можна забрести і ходити без будь-якої мети. Скажімо, на одній із таких вулиць знаходиться «моє» видавництво «Фоліо», і я туди постійно «по роботі» зазираю: насправді просто люблю там ходити.

— А які ще специфічні сентименти маєш до міста?

— Старий парк Горького. Коли мій син народився, ми з ним там гуляли. Він уже дорослий, 13 років, і нещодавно ми знову туди ходили, на тих самих галявинах розстрілювали консервні банки з пістолета Макарова. Або Будинок письменників на Чернишевського, де стоїть старий більярд, на якому грали цілі покоління письменників. Ми з друзями теж грали на ньому в 90-х роках, коли там узимку не опалювалося, і публіка на вечорах сиділа в шубах. Всі дев’яності там і тусували. Багато таких об’єктів — будинків, дворів, вулиць, із якими щось пов’язано. Внутрішня топографія, яку важко пояснити.

— Є тут те, що дратує?

— Дратує втрата старого Харкова — більш інтелігентного, людянішого… Ясно, що будь-яке велике місто по-своєму цинічне та холодне, мегаполіси занадто великі, щоб бути сентиментальними. Це маленьке містечко сентиментальне. А місто велике мусить бути жорстким, щоб забезпечувати власне функціонування. Тим не менше, старий Харків був інтелігентнішим. Зрозуміло, що він сильно змінився протягом останніх 15-ти років. Багато харків’ян виїхали звідти. Емігрували хто до Києва, хто до Москви, хто взагалі за «далекий» кордон, і це місту на користь не йде, бо на місця тих, хто виїхав, приходить не краще поповнення. Харків стає меркантильнішим, як, зрештою, і вся країна. Починає нагадувати великий базар. На кожному розі чимось торгують, стоять супермаркети. І це не суто харківська специфіка, це всюди тепер відбувається, на жаль. Але це, знову ж таки, природні процеси — як ти на них можеш вплинути?

Ще не подобаються зміни в зовнішньому вигляді. Старі будинки руйнуються, на їхньому місці з’являються хмарочоси. Я розумію, що це так само необхідно, бо так чи інакше місто мусить рости. Але це часто робиться в доволі неконструктивний спосіб, коли мало зважають на історичний вигляд міста. Будують «свічки», які просто псують краєвид. З іншого боку, коли в 1920-х роках Харків забудовували конструктивістськими будинками, підозрюю, багатьма старими харків’янами це теж сприймалося як варварство. Сьогодні ж ці будівлі є шедеврами конструктивізму і забезпечують архітектурну славу місту… Так чи інакше, сподіваюся, що років через п’ять-десять Харків поверне собі інтелігентний вигляд. А в супермаркетах влаштують галереї сучасного мистецтва.

— Давай тоді ближче до мистецтва. Наскільки Харків сформував тебе як поета?

— Мабуть, доволі серйозно. Коли я переїхав, мені було 17 років. Якщо ти займаєшся літературою, то це саме той вік, коли закладається, що і як ти писатимеш. І саме Харків з’явився в моєму житті, з його літературою 20-х років — саме цей літературний наскрізний текст на мене найбільше вплинув. Семенко, Хвильовий, Куліш, Йогансен, Шкурупій, Влизько. Я дуже добре це пам’ятаю, бо тоді 1989 року відкрився Харківський літературний музей, який діє досі. Для мене він став одним з найважливіших місць. Їхня перша виставка була присвячена саме літературі «Червоного Ренесансу». Заходиш — і два поверхи присвячено розстріляним поетам — можеш відразу відчути дух Харкова 20-х років. Зрештою, я потім у цьому музеї працював, брав участь у виставках, ми там і дотепер робимо якісь акції, виставки, вечори.

— Ми говоримо переважно про XX століття, проте Слобожанщина має багатющу історію. Яка з епох, на твою думку, лишила по собі найбільший слід у місті?

— Не знаю, наскільки давні цивілізації могли на щось уплинути. Хоча, очевидно, «слобожанський менталітет» складався не за сто років. А от сьогоднішній Харків остаточно сформувався наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, перетворившись на величезний торгівельний і залізничний центр на роздоріжжі. Це, як мені видається, закладено у характер і поведінку його мешканців. Велике і, до певної міри, космополітичне місто, населене різними народами, така собі українська Америка. Безліч можливостей для реалізації. Сьогодні, можливо, це менше відчувається, бо централізація, яку Україна перейняла від СРСР, коли все зосереджується в столиці, вбиває всі здорові ініціативи «на місцях». Харків завжди був динамічною і живою альтернативою більш поміркованому Києву.

— Ну, якщо вже говорити про столичний статус, то я помітив, що в Харкові дуже добре пам’ятають про ті роки, коли він сам був столицею Радянської України.

— Для когось це безперечно предмет гордості, для когось — комплексів, більшість людей просто не звертають на таке уваги, займаючись своїми повсякденними справами. Хоча політики постійно нагадують, та й чимало інших не відстають, починаючи від футбольних фанатів, які кричать на стадіоні, що ми перша столиця, і закінчуючи мером міста. Це таки добрий концепт, не найгірша річ, якою можна пишатись.

— Тож Харків український, російський чи радянський?

— Думаю, всі ці три бачення й розуміння свого місця тут присутні. Є люди, налаштовані суто проросійськи. Є ті, хто дивиться більше назад, на радянський час. Хтось налаштований проукраїнськи, хоча це не означає, що ці люди говорять українською, це просто така більш загальна українськість. Насправді не можна сказати, що Харків сьогодні є суто проросійським, так само, як і не можна стверджувати, що він є платформою для українського націоналізму. Тут усього багато, і поки що всі ці геополітичні вектори більш-менш мирно уживаються, що не може не тішити. Хоча місто змінюється навіть у національному плані. У нас зараз приростають національні діаспори — китайська, корейська, африканська — за рахунок ринків. Ось я щойно подумав, що збоку це звучить, як «за рахунок ринків невільників». Насправді маю на увазі: за рахунок ринків, на яких представники Азії та Африки займаються бізнесом. Цілком можливо, і я про це постійно говорю, що незабаром у Харкові з’явиться свій чайнатаун, і важко зпрогнозувати, як поводитимуться представники китайської, корейської чи в’єтнамської діаспор через кілька років у плані політичної чи національної орієнтації. А це надзвичайно цікаво, тому що так чи інакше їх нині тисячі, а через кілька років, цілком можливо, їх буде десятки тисяч, із ними доведеться рахуватись.

— Як на мене, доля Харкова багато в чому визначається тим, що він засновувався як останній форпост на кордоні степів, як фортеця, по суті.

— Скоріше, місто-вокзал, місто-транзит. Це моя дуже суб’єктивна візія, але відчувається, що місто дійсно прикордонне. Навіть якщо подивитися рецепцію Харкова в літературі — він часто присутній у класичних та й сучасних текстах як транзитний пункт між Москвою, Києвом, Кримом і Кавказом. Постійно через нього туди-сюди проїжджають тисячі громадян різних країн, переганяють безкінечні вагони з вантажами. Це, мабуть, таки відбивається на ментальності мешканців, адже чимало їх вважають за потрібне звідси виїхати. З другого боку, постійна присутність на вокзалі, в цьому транзитному пункті, надзвичайно цікава, вона дає відчуття масштабу, відчуття ритму, який навколо пульсує. Очевидно, статус фортеці, останнього форпоста так чи інакше, дещо розвинувшись, трансформувавшися, зберігся.

— Як це позначилося на рельєфі міста?

— Центр стоїть на горі, оточений ріками. Справді класична фортеця. І спальні райони, які її оточують — колишні слободи, хутори, які у 20-ті роки зрослися з містом. Коли заводи почали втягуватися в інфраструктуру, утворився потужний клубок, який сьогодні надзвичайно складно, але цікаво розплутувати. Є, скажімо, дивовижні заводські райони, де архітектура ще дореволюційна, або щойно пореволюційна. Атмосфера червоної столиці найбільше збереглася там. Повторюся — коли заїздиш, таке враження, що потрапляєш між декорацій фільму про революцію 1905 року. Але таких куточків стає все менше.

— Давай цю фортецю трохи залюднимо. Які, на твої думку, існують міські типи? Хто вони, як живуть?

— Типів, безперечно, багато. Щоби якось вивести їхню класифікацію, потрібні час і зусилля. Я згадаю найсимпатичніших мені і найсимптоматичніших для міста. По-перше, «технарі» — рештки харківської технічної інтелігенції, математики, фізики, інженери, котрі будували ракети-літаки-турбіни-танки, і разом із тим читали книги і слухали рок. Такий собі гібрид фізиків з ліриками. Я ними завжди страшенно захоплювався, вони мені видавалися «сіллю» цього міста. Їх можна було зустріти де завгодно — від політичного мітингу до літературного вечора. Вони якимось дивним чином поєднували в собі надзвичайну фаховість із рідкісною неврівноваженістю та непристосованістю. Їх, на жаль, лишається все менше. Тим більш варто їх цінувати. По-друге, люмпени. Харківський декласований пролетаріат — це взагалі окрема історія. Колишні сантехніки, що малюють картини, бухгалтери, що складають політичні програми, працівниці цехів і депо, що стають порнозірками — за всім цим стоїть безліч історій, переповідати які можна теж безкінечно, а почути які вдається не кожному, бо зазвичай харків’яни стримані й скромні. І, звісно, харківські гопники. Молода шпана, яка коли-небудь обов’язково заллє потопом своєї пристрасті й нескореності вулиці міста й оновить їх в інтересах прогресу й подальшої еволюції.

— Можу заперечити щодо еволюції, залучивши твого колегу по цеху, Лімонова — цілком імовірно, що я помиляюся, та все ж таки, здається, саме йому приписують вислів, що Харків — це місто, в якому ідеї не знаходять реалізації…

— Та ні, я так не думаю. Насправді це позиція виправдання. Я згоден з першою частиною: в Харкові з’являється багато ідей. Це історично, починаючи з політики та науки, і закінчуючи спортом та культурою. І не скажу, що ті ідеї неможливо реалізувати. Скоріше навпаки — для мене це місто людей, які реалізувалися. Взяти того ж Бориса Михайлова, який ходить Харковом з фотоапаратом, фотографує харків’ян, а потім ці роботи виставляються в найпрестижніших галереях світу. Те ж стосується і музики… Знаєш, якщо ця фраза справді належить Лимонову, то це доволі характерно, бо він — людина з минулого століття. Попри те, що він великий письменник, він неактуальний. Він — людина тоталітарної системи, надзвичайно радянська людина, для якої подібний централізм дуже важливий. Для нього вкрай важливо бути саме у метрополії. Через що, як мені видається, він і тікав спочатку до Москви, потім до Нью-Йорка, потім до Парижа, постійно шукав центр, серце світу. А у сьогоднішнього світу багато сердець. Немає такого поняття, як столиця і провінція. Змінилася культурна, суспільна парадигма, і центр там, де ти, де ти щось робиш, де ти щось реалізуєш.

— І дійсно так, адже, якщо подивитися мистецьку історію, то Харків постає як справжній Клондайк мистецтв. Бурлюки, ВАПЛІТЕ, Михайлов, той же Лімонов…

— Звичайно. Увесь російський футуризм розвивався у Харкові на початку ХХ століття. Хлєбніков, Маяковський, Асєєв, Пєтніков були доволі тісно пов’язані з Харковом, плюс, знов-таки, Червоний Ренесанс 20-х, література 60-х років, коли в місті жили Василь Мисик, Борис Чичибабін. Те ж стосується і художнього життя, і музичного, і театру — згадати того-таки Курбаса. Та й сьогодні з’являється багато цікавих, талановитих людей.

— Чому так? Плодюча земля?

— Можливо, спрацьовує оцей геній місця, але є так само суб’єктивні чинники. Останні двісті років Харків — це великий університетський, освітній центр. У нас сьогодні, наскільки я знаю, найбільша кількість студентів в Україні — понад 200 тисяч. Закладено було доволі потужне культурно-освітнє поле, котре так чи інакше спонукає до занять мистецтвом, наукою, збирає талановитих людей. Харківський університет один із найстаріших у країні, і довкола нього постійно вибудовувались і розвивалися надзвичайно цікаві речі.

— Потужне інтелектуальне середовище зазвичай продукує власну міфологію чи навіть міфології. Які найпоширеніші міфи про Харків?

— Існує величезна кількість цікавих історій і концепцій. У кожного вони свої. Для мене міф №1 — це Харків як столиця. Ідеальне Місто сонця, яке намагалися збудувати українські комуністи в 20-х роках, коли з фактично губернського центра спробували витворити ідеальне комуністичне місто, і робота ця велася в кількох напрямках, починаючи від адміністративного, закінчуючи культурним. Робили якусь альтернативу Москві та Києву, навіть через архітектурні експерименти, коли місто забудовувалося у футуристичному контексті, за ідеальною, дещо утопічною матрицею: квартали науковців, квартали робітників, квартали діячів мистецтва.

— Чистий Кампанелла…

— Так, поєднання Середньовіччя з футуристичним утопізмом. Це дуже цікаво. Лишається тільки гадати, що було б, якби у Харкова не відібрали цей статус столичності, якби місто лишалося столицею ще років 20—25, якби не Друга світова. Те саме стосується активізації культурно-мистецького життя: ти подивись, неодноразово нами згадуваний тут Червоний Ренесанс — він створився з нічого. 1919 року, коли Харків став столицею червоної України, там не було українських письменників. Їх туди звезли в добровільно-примусовому порядку. «Перших хоробрих» були одиниці — Сосюра, Елан-Блакитний, Йогансен, Хвильовий, Тичина. А вже через п’ять-десять років їх було дві-три сотні. І це вже було надзвичайно насичене літературне життя, багато видавництв, безліч редакцій, літературно-мистецькі майданчики, виникла потужна література, створена в певний інкубаторський спосіб, коли зібрали письменників — і раптом усе це прижилося. Здається, на ніби зовсім не українському, як на перший погляд, харківському грунті. Слобожанське підгрунтя, яке там було закладено, далі підгодовувало.

— В чому тоді таємниця міста?

— Є якісь речі, але я навіть сформулювати їх нормально не можу. Вони пов’язані, передусім, із топонімікою. Якісь місця, повернення до яких ти потребуєш, ситуації, які ти постійно тримаєш у голові. Безперечно, для мене це місто відкрите, воно постійно підкидає якісь ідеї, нові концепції. Надзвичайно цікаве місто, маловідоме, зокрема і тому, що не так потужно, як слід було б очікувати, присутнє в українській літературі. У мене, загалом, є така концепція, що територія, не присутня у художньому тексті, — великою мірою не присутня і в житті соціуму. Схід України насправді мало представлений в нашій літературі. І цей стан так чи інакше відбивається на суспільному житті. Думаю, що чим більше буде з’являтися текстів про Харків, тим кращим його розуміння буде в українців. У Києві існує безліч стереотипів, причому доволі спрощених і не дуже приємних, про Харків як про сепаратистське місто, зорієнтоване на Росію, місто, яке незрозуміло чим живе, складається з пролетарів і вищезгаданих гопників. А хто покликаний боротись зі стереотипами, як не письменники? Тому слід сподіватися на харківські романи, вони все прояснять.

— Якщо уявити, що місто — це певна особистість, з власним характером і особливими рисами, то які ваші стосунки?

— Не знаю, яке в нього до мене ставлення, але у мене до нього, скоріше, як до такого собі кузена. Я вріс у це місто, страшенно його люблю. Розумію, що це абстрактні фрази, за ними зазвичай мало що стоїть, але завжди люблю повертатися до Харкова.

— А загалом, на що схожий Харків? Яка метафора йому личить?

— Парк культури і відпочинку імені Горького, який я згадував. Він почався з того, що там акуратно висаджували алеї. Це клопітка робота садівництва, спрямована на багато років уперед, і разом з тим це ніби територія, відведена на відверті, швидкоплинні розваги, — оце поєднання тяглості з минущістю і є Харків.

Джерело: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»