Tag Archives: інтерв’ю

Сергей Жадан: «Политических убеждений у меня нет»

Украинский поэт развенчивает мифы о себе, рассказывает об участии в «оранжевой революции» и объясняет, что анархия — это хорошо

Жизнь своих героев Сергей Жадан знает не понаслышке и объясняет в интервью, что, когда за тобой гонятся сто человек с арматурой в руках, это действительно фантастическое ощущение.

Поэт, прозаик, переводчик, публицист, общественный деятель и культурный организатор, в свои тридцать пять Жадан стал центральной фигурой украинского литературного процесса. При этом молодая читательская аудитория его не просто ценит или уважает. Она его, без преувеличения, любит.

Большая часть прозы Жадана переведена на русский: это романы «Депеш Мод», «Anarchy in UKR», а также вышедший буквально на днях сборник «Красный Элвис».

Вокруг Жадана возникло множество мифов. Одни имеют под собой реальное основание, другие — чистый вздор. Чтобы этот вздор не перетекал из украинского культурного пространства в российское, многие вопросы интервью начинаются с оборота «а правда ли, что».

— Правда ли, что ты вырос не в Харькове, а в Старобельске, небольшом городке на Луганщине?
— Не совсем. Я сельский ребёнок. В Старобельске жил только два года, когда заканчивал школу. А в 1991 году поехал поступать в Харьков.

— То есть ты, как говорится, из простой семьи?
— Да. Правда, моя тётя преподаёт немецкий язык в Харьковском педагогическом университете и является членом Союза писателей Украины. В отличие от меня, она настоящий писатель, потому что я членом этого союза не являюсь.

Три стихотворения Сергея Жадана, одного из самых интересных и известных современных украинских писателей, написаны на животрепещущие темы. «Лукойл» и «Украина для украинцев» поднимают общественные вопросы, а «Касса справок не даёт» — вопросы личные. Тексты совсем свежие, хрустящие газетным листом и как бы пахнущие типографской краской. Актуальное искусство в чистом виде.
Читать дальше

Тётей в семье гордились — тогда было некое особое уважение к человеку творческой профессии. У неё вышли две книжки, её несколько раз показывали по УТ-1, в советское время это было круто, сам понимаешь.

Я с детства пробовал писать что-то, и она меня всегда поддерживала. Это было важно, потому что, когда начинаешь писать, это занятие кажется каким-то не очень достойным. Как в романе Андруховича — прячешь стихи за сливным бачком.

У меня, к счастью, было всё нормально: я знал, что стыдиться нечего, а наоборот, можно гордиться. Где-то в восьмом классе начал писать серьёзно, осознавая «миссию поэта».

Причём написал несколько стихотворений по-русски. Можешь себе представить, что это был за русский.

— Как раз об этом следующий вопрос. Правда ли, что на самом деле твой родной язык — русский, а на украинский ты перешёл уже в зрелом возрасте?
— Нет, неправда. По-русски я не говорил никогда. Специфика наших краёв в том, что это север Луганщины, то есть уже не Донбасс, а, скорее, Слобожанщина.

Если в тамошних сёлах и маленьких городках говорить на литературном русском, это кажется комичным. Впрочем, если говорить на литературном украинском — тоже.

Правильным языком там считается суржик. При этом каких-то конфликтов и проблем, связанных с языками и национальностями, в детстве у меня не было вообще.

— Ты опять предугадал вопрос. Правда ли что, твоя фамилия не Жадан, а Жадановский и что ты еврей? Не смейся — в интернете есть и такое.
— Нет, неправда. Смотри, какое дело. В моём первом паспорте была фамилия Жаданов, как у отца. А вот предки по его линии были просто Жаданы. Обычное в 30-х годах приписывание к украинской фамилии окончания «-ов».

Даже не в 30-х — Тычина в школьных документах, насколько я знаю, тоже был Тычининым. В первом паспорте, который я получал ещё в Советском Союзе, мне «Жадан» писать отказались.

Сказали, не заморачивайся, не надо нам тут проблем. Но в 20 лет я всё-таки получил паспорт с «исторической» фамилией. Что касается национальности, я тебе скажу: о существовании евреев или о делении на украинцев и русских я узнал где-то лет в пятнцадцать.

У нас довольно однотипное по составу население, там живут в основном украинцы, русских мало. Изредка появлявшиеся цыгане были страшной экзотикой.

— Лирический герой твоих текстов ездит стопом, курит травку, пьёт много алкогольных напитков, участвует в драках футбольных фанатов. Правда ли, что всё это было с тобой на самом деле? Насколько соответствует действительности образ этакого простого парня?
— Ну, я простой парень. Для меня всегда было важно ощущать связь с социальной средой, из которой я вышел. Насчёт того, насколько всё это правда, нужно каждый случай оговаривать отдельно.

Скажем, алкоголь и травка — это не какая-то там диковина, наше население вообще много пьёт. Ситуации, описанные в «Anarchy in the UKR» и «Депеш Мод», вполне реальные.

У нас была достаточно странная университетская общежитская компания, что-то вроде коммуны. Алкоголя и лёгких наркотиков там хватало, это да.

Что касается фанатской драки, описанной в рассказе «Порно», мы тогда, насколько я помню, не столько дрались, сколько спасались бегством.

Когда ты бежишь в толпе из ста человек, а за тобой гонятся другие сто человек с арматурой в руках — это фантастическое ощущение, редкий драйв.

— Тебя не смущало такое окружение, такой образ жизни? Всё-таки миссия поэта…
— Миссия поэта рассосалась уже к восемнадцати. К занятиям литературой я стал относиться без какого-либо апломба и пиетета. Кстати, в моих первых стихах всего этого социального фона не было. Он появился уже в 2000-х.

— Правда ли, что в интервью ты никогда не говоришь о своей личной жизни?
— Правда. Я этого не люблю. И о родителях тоже никогда не рассказывал. С другой стороны, ты первый, кто спросил.

— Правда ли, что зимой и летом ты ходишь в кедах?
— Как видишь, сейчас я не в кедах — слишком холодно. А вообще-то — да.

— Вот мне мама в детстве говорила, что кеды носить вредно — это же резина.
— Мне мама тоже всё время об этом говорит. Наверное, это у меня такой протест против мамы.

— Какие кеды ты предпочитаешь — конверсы или китайские, с рынка?
— Обыкновенные китайские. Последнюю пару я купил за 50 гривен.

— Правда ли, что по своим политическим убеждениям ты левый, поклонник Че и чуть ли не коммунист?
— Политических убеждений у меня нет. Это скорее мировоззренческие предпочтения. Я могу поддерживать какие-либо социальные и молодёжные группы, находящиеся в границах левого дискурса.

Скажем, когда на «Металлисте» милиция бьёт молодёжь, я считаю, что, как писатель, обязан публично за них вступиться. Хотя здесь, наверное, речь о левом дискурсе не идёт.

— 70 лет советской власти приучили нас к тому, что левая идея — это плохо, что революция — это торжество анархии, беспредела…
— Начнём с того, что советская власть приучила нас к тому, что анархия — это плохо. Вследствие работы советской идеологической машины у нас анархия ассоциируется с хаосом. В то время как анархия — это больший порядок, чем либерально-демократическая система.

— Есть примеры государств, построенных по принципу анархии?
— Не государств, но территориальных образований. Например, махновская республика.

— Долго она не продержались.
— Это другое дело, но некоторое время она всё же существовала. История махновщины очень противоречива. Когда они занимали города, например Екатеринослав, были и мародёрство, и грабежи; видно было, что махновщина — сугубо сельский феномен, в ней участвовали преимущественно крестьяне, и в городе они себя не могли найти, это была чуждая им среда.

В общем, Жадана и Полякова не связывает почти ничего, кроме Сида. В этой тройке его место явно посередине — как в отношении поэтики, так и просто «по жизни». Именно с подачи Сида состоялось личное знакомство двух очень разных, но одинаково замечательных поэтов. Именно по его инициативе сборник «Кордон» увидел свет в московском издательстве.
Читать дальше

А вот когда Махно контролировал Гуляйполе, там было больше порядка, чем на территориях, которые держали большевики. Я понимаю, что эти методы трудно было бы распространить на всю Украину, но в границах определённой автономной зоны они работали вполне эффективно.

Если бы не было Гражданской войны, прессинга со стороны большевиков и деникинцев, тот социальный эксперимент, которым являлась махновская республика, мог бы реализоваться, как мне кажется.

У меня есть идея когда-нибудь написать трилогию исторических романов. Первый был бы посвящён сентябрю 1920 года, когда Махно занял мой родной Старобельск.

Он тогда подписал с Троцким очередное перемирие, одним из пунктов которого было отведение территории для создания анархической республики. И Махно просил под это не своё Гуляйполе, а как раз Старобельск.

— Твои тексты отличаются ярко выраженным субъективным взглядом. Можно ли написать в таком духе исторический роман?
— Понятно, что я не буду писать исторический роман в классическом смысле этого слова. Речь идёт о таком понимании и освещении истории, как, скажем, в «Московской саге» Аксёнова. Там есть как реальный исторический фон, так и множество авторских субъективных вещей, которые, возможно, не соответствуют действительности.

С одной стороны, сохраняется специфический аксёновский стиль, а с другой, этот текст читается как некий, пусть и субъективный, документ эпохи.

— Ты большой знаток и любитель Харькова. Не собираешься написать что-нибудь об этом городе?
— Вот как раз вторая и третья книги этой трилогии были бы посвящены Харькову.

В его истории для меня есть три особо важных момента, вокруг которых и строится некая, опять-таки субъективная, мифология города.

Первый — период Гражданской войны, причём не столько создание УССР, сколько провозглашение Донецко-Криворожской республики. Такой коммунистический футуристический проект, достаточно искусственное образование, собственно, как и сам советский Харьков, который благодаря «красному ренессансу» превратился из провинциального губернского города в промышленного и культурного монстра.

Действие второй книги происходило бы в 1933-м — это год смерти Хвылевого и начала репрессий против писателей: всё-таки 20—30-е годы — это феноменальная веха в истории украинской литературы.

И наконец, период Второй мировой: третья книга была бы о Харьковском котле 1942 года. Там происходило множество трагических противоречивых событий.

Скажем, опыт коллаборационизма, который традиционно замалчивается. Или громкие поражения Красной армии и, соответственно, блестящие победы гитлеровцев. Об этом мало кто говорит — не очень красивая история.

— Правда ли, что во время «оранжевой революции» ты был комендантом палаточного городка на харьковском Майдане?
— Да.

— Почему ты там был?
— Я не мог там не быть. Мы с друзьями занимались политическими акциями (или акциями, которые казались нам политическими) ещё с конца 90-х годов, всё это потом вылилось в движение «Украина без Кучмы» и кассетный скандал, связанный с убийством Гонгадзе.

В 2004 году мы пытались всячески поддерживать оппозиционеров — не потому, что мне был симпатичен Ющенко или его политическая программа, а потому, что я видел давление со стороны государства, попытки манипуляций, попытки подмять под себя общественное сознание.

Лично для меня это была не поддержка «оранжевых» сил, а сопротивление власти как таковой. Скорее анархистская позиция, чем позиция некого демо-либерала.

— А у тебя нет ощущения, что тебя использовали?
— Нет. Я всё делал сознательно. Я был наблюдателем на первом туре выборов, видел фальсификации, «карусели» с бюллетенями, и это вызывало сильное возмущение.

Кстати, когда стало известно, что будет третий тур, я сразу оттуда ушёл. И убедил харьковский штаб Ющенко, что нужно свернуть наш лагерь, иначе всё это превратится в дешёвый популизм.

Сейчас есть чувство не то чтобы разочарования, а нехорошей обиды на представителей тех политических сил, которые пришли к власти вследствие того, что люди стояли на Майдане, и которые фактически упустили очень важный исторический шанс.

— Есть ли на Украине моральные авторитеты — я имею в виду, понятное дело, не политиков, а гуманитариев, интеллектуалов? Есть ли они как для страны, так и для тебя лично?
— Я не могу никого назвать, даже из моих близких друзей. Я их уважаю, но не скажу, чтобы их жизненная позиция была для меня авторитетна. Много в чём я с ними не согласен.

Однако идеологические, мировоззренческие и моральные расхождения на нашу дружбу не влияют.

— Отсутствие таких авторитетов — беда для народа или, может, это, наоборот, хорошо?
— Безусловно, беда. Интеллектуалы, наверное, должны были бы стать некой альтернативой политикуму, поскольку доверие к политикам в стране катастрофически падает.

Но что-то в этой системе не срабатывает — у нас по телевидению с утра до вечера показывают именно представителей различных политических сил, и голосов интеллектуалов за этим дружным хором просто не слышно.

— Ставишь ли ты себе какие-то глобальные творческие задачи?
— Только локальные, на ближайшие несколько лет. Я раньше думал, что должен что-то написать, причём кому именно должен, не понимал — это были довольно субъективные личные вещи.

Где-то после «Эфиопии» страх ненаписанности каких-то текстов исчез. Это не значит, что мне стало всё равно. Просто пропал груз ответственности, пропал страх, появилось равновесие.

Беседовал Юрий Володарский
Джерело: http://www.chaskor.ru/article/sergej_zhadan_politicheskih_ubezhdenij_u_menya_net_14064

Сергій Жадан: «Письменників використовують як піддослідних щурів»

Під час новорічних свят мер міста Михайло Добкін легким порухом руки викреслює відомого (модного) українського поета, письменника, есеїста Сергія Жадана зі списку лауреатів муніципальної премії імені Б.Чичибабіна (мотивація: він же, Жадан, спалив колись на Майдані книжку Є.Кушнарьова). Місцеві літератори вчинком мера обурені. Далі — гучний епістолярій. Добкін пише відверте послання вдові Чичибабіна, а Жадан публікує відкритий лист меру (див. нижче). «Харків, Харків, де твоє обличчя?»

Відповідаючи на запитання «ДТ» з цього приводу, Сергій Жадан зауважив: жаль, що ЗМІ згадують про літературу лише у зв’язку з такими ситуаціями.

— Сергію, ви особисто знайомі з Михайлом Добкіним?

— Ні. Особисто не знайомий.

— Можливо, бували у нього на прийомах у мерії?

— На прийомах не бував. І в нього особисто нічого не просив.

— Тоді що в основі його вчинку стосовно саме вас (у зв’язку з премією Чичибабіна): особиста неприязнь чи певний алгоритм поведінки сучасного «постмайданного» українського чиновника?

— Сумніваюся, що в нього є до мене якась особиста неприязнь. Підозрюю, він раніше просто не здогадувався про моє існування. Думаю, це справді модель формування в майбутньому «культурної політики» — за принципом політичної лояльності. Та, мабуть, не лише культурної… Просто письменників часто використовують як піддослідних щурів.

— Тоді що корисного — звісно, на ваш погляд, — зробив той-таки пан Добкін для культури міста Харкова? І які конкретні негаразди (власне, у культурі) саме цей пан приніс Харкову?

— Олеже, я насправді не стежу за діяльністю Добкіна. У нас трохи різні культурні інтереси, які рідко перетинаються.

— Можливо, ви вже отримали відповідь мера на свій «відкритий лист»?

— Ні-ні, навряд чи він стане щось писати. Загалом, ця історія, як на мене, трішки затяглася. Жаль, що наші ЗМІ згадують про літературу лише у зв’язку з такими ситуаціями. Мені із самого початку було прикро, що нас із центром імені Чичибабіна втягнули в цей політичний конфлікт, оскільки все це страшенно далеке від того, чим ми зазвичай займаємось, — а саме від літератури.

— Сергію, нещодавно ви спільно з Юрієм Андруховичем та Андрієм Бондарем вирішили виступити проти політики НЕК (Національна комісія з питань моралі). Але як врятувати «мораль» у суспільстві, де король фанери виступає «довіреною особою» в одного кандидата, а попса з хибною звивиною, за версіями ЗМІ, отримує по мільйону доларів на брата за агітаційні тури у кандидата іншого? А це ж також — «мораль», суспільна?

— Та тут не йдеться про «порятунок» суспільної моралі від когось конкретного. Йдеться про цензуру та боротьбу з нею. Оскільки НЕК — структура, яка впроваджує цензуру на державному рівні. І після виборів її діяльність може лише активізуватися.

Потрібно добиватися ліквідації цієї комісії. Потрібно вимагати внесення змін у закон про захист суспільної моралі. Оскільки це тоталітарні механізми, які можуть будь-якої хвилини почати працювати. Краще не чекати, коли це станеться.

— Юрій Олеша на початку ХХ століття зауважив, що письменники — це «інженери людських душ». А на початку ХХІ століття, ви як письменник могли б визначити «місію» літератора саме в сучасному суспільстві? Хоча б на власному прикладі?

— Місію — ні… Не зміг би визначити. Якусь стратегію? Можливо. Вона полягає в самій традиції написання та читання, себто функціонування літератури.

Часи змінились, і не в кращий для літератури бік. Але, так чи інакше, найбільше задоволення — це сама можливість мати справу зі згаданими вами вище «людськими душами». Це, мабуть, найбільш спокусливий і найбільш небезпечний аспект «літературної діяльності».

— А вас не засмучує, що монопольні полиці українських книгарень зараз займають суцільні томи чарівної дівчини з косою Л.Лузіної, видані, до речі, харківським «Фоліо». І рідше на тих самих полицях трапляються книжки М.Матіос, С.Жадана чи Ю.Андруховича… Як узагалі ставитеся до сучасного українського маскульту?

— Ні, мене не засмучує, коли полиці книгарень займають книжки, видані в Україні. До маскультури ставлюся цілком спокійно. Просто мені б хотілось, аби це справді була вітчизняна маскультура — себто написана й видана саме тут. А далі вже — справа смаку. Хто що хоче — той те й читає. Головне, аби був вибір.

— Аналітики навипередки заявляють, що українське суспільство знову в розпачі. Знову ні на кого «ставити» — у черговій «грі». Не називаючи прізвищ, а суто з естетичних, художніх міркувань: на «що» насамперед має ставити суспільство, коли йдеться про майбуття?

— Це було б занадто «понтово» з мого боку — давати суспільству якісь поради! Я особисто завжди ставив на сусідів із під’їзду: вони чесно працюють і не цікавляться політикою.

— І все ж продовжу в тому ж ритмі… Сьогодення — дні нашого життя, — на ваш погляд, який це «жанр»? Комедія? Трагедія? Можливо, мелодрама чи?..

— Це — чорна комедія, безперечно. У міру жорстка й іронічна.

— Якщо про комедію, у драматургічному аспекті, то вже давненько говорять про виставу за вашим твором «Гімн демократичної молоді» в Національному театрі імені Івана Франка… Але тільки говорять. Із чим пов’язана затримка? Проблема в режисері Юрії Одинокому? Чи, можливо, в адаптації непростого твору для сцени?

— Навіть не знаю, чесно кажучи. Підозрюю, жодних проблем немає. Просто вистава ж за місяць не робиться! Тут усе залежить від режисера. І, думаю, він усе зробить як слід.

— Я знаю, що в театрі шукають «пристойні еквіваленти» нецензурній лексиці у ваших текстах. Хоча, наприклад, нова російська драматургія, ті ж такі брати Преснякови, вже давно й навіть занадто відверта, інколи не добираючи слів… Підтримуєте художній «рух» у такому напрямі? Чи все-таки є моральні застереження?

— Та ні, жодних «рухів» не підтримую. Хоча згоден: нашій драматургії, нашому театрові взагалі бракує відвертості. Мова, звісно, не лише про нецензурну лексику, йдеться, швидше, про якусь загальну відкритість до того життя, яке існує навколо нас.

— А можна всерйоз говорити вже про «харківський театр» як про цікаве художнє явище — саме сьогодні? Власне, як глядач маєте якісь останні цікаві враження?

— Я зовсім не театральна людина. Тому навряд чи зможу відповісти на це запитання фахово. Я можу лише стверджувати, що в Харкові є великий інтерес до театру з боку публіки, глядачів. Мені страшенно цікаво спостерігати за всім тим, що відбувається, скажімо, в межах Харківського театрального центру, — там постійно можна зустріти якихось дивовижних людей із нестандартними ідеями. Але наскільки це культурне явище серйозне — мені сказати важко.

— Ваші твори перекладено різними мовами. Чи донесено до іноземних читачів особливу мелодику ваших текстів? І чи самі ви завжди задоволені перекладами інших та своїми власними?

— На жаль, не всі свої переклади можу відстежувати. Скажімо, навіть приблизно не уявляю, наскільки добре все це звучить італійською, шведською чи литовською. Але в тих випадках, коли є можливість попрацювати з перекладачем, зазвичай усе виходить добре. Себто своїми німецькими, польськими, білоруськими чи російськими перекладами я задоволений.

— У ваших книжках є надзвичайно точне і спектральне відчуття 90-х. А яке у вас відчуття 2000-х, саме тепер, на початку 2010-го?

— Я зараз пишу новий роман. Ось там і будуть відчуття саме 2000-х.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/15/102052.html
Автор: Олег Вергеліс

Література проти моралі. Андрухович, Бондар, Жадан, Подерв’янський про НЕК

Національній експертній комісії з питань захисту суспільної моралі оголошено війну. Цього тижня група літераторів (Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Сергій Жадан і Лесь Подерв?янський) започатковує громадську кампанію, кінцева мета якої – скасування моральної цензури та відміна закону “Про захист суспільної моралі”, що містить загрозу базовим демократичним свободам.

Як не дивно, одне із гасел майбутньої кампанії – ініціювати широке громадське обговорення діяльності моральної комісії – збігається з першим пріоритетом самого НЕКу, неодноразово проголошеним у пресі та в офіційних документах, а саме – “започаткувати відкритий діалог з суспільством”, “організувати відкриту дискусію про суспільну мораль”.

Чи не вступають літератори у бій за чужими правилами? Чи зможуть вони нав?язати власний спосіб ведення дискусії, що не обмежуватиметься реакцією на дії опонентів? Чи можна взагалі вважати “суспільну мораль” легітимною темою для дискусії? Якою буде реакція вітчизняних митців на “моральну цензуру”? Чому голос консерваторів-моралістів дедалі гучніший в публічній дискусії? Чому влада представляє українців “генетичними консерваторами”, а українську культуру – цнотливою та асексуальною?

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об?єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов?язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв?ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій”), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов?язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон?юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв?янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав?язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав?язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Автор: Олексій Радинський
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/14/184754.html