Tag Archives: інтерв’ю

Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху

Сергій Жадан – поет, прозаїк, драматург. Один із авторів, які рідко заспокоюються на досягнутому. У 2009 його зірочки на фюзеляжі – збірки поезій “Ефіопія” та “Лілі Марлен”, а ще – передноворічна сварка з Добкіним, про чиї діла важко розповісти ямбом.

У 2010 Жадан уже встиг пережити прем’єру вистави “Червоний Елвіс” за своєю однойменною п’єсою та попрацювати над новим романом. Цікава штука: його перекладений російською роман “Anarchy in the UKR” увійшов у короткі списки російської літературної премії “Національний бестселер”, крім того, тексти Жадана з величезним задоволенням читають у більш далекому зарубіжжі, зокрема в Німеччині. Після прем’єри “Червоного Елвіса” в Харкові Сергій Жадан знайшов годинку вільного часу для лікбезу – і “Українська правда. Життя” вкотре згадала знайомі літери алфавіту.

А

Артилерія, авіація, всілякі “роди військ”.

Не знаю, як продовжити.

Чому саме з ними асоціюється? Травматичний досвід?

Травматичного досвіду немає. Та і тема ця неблизька. Просто вільні асоціації.

Але ж у рекламного агента з “Червоного Елвіса” тато – пілот бомбардувальника.

Це один із штампів. Там у текст закладалася максимальна кількість штампів – персонажі мали говорити так, як говорять персонажі голлівудських фільмів. Це ж розповсюджений персонаж – син пілота бомбардувальника, який сам є пілотом бомбардувальника. Який-небудь Том Круз, тато якого воював проти японців і пройшов Перл Харбор, а син пройшов В’єтнам. Вони – мачо-мени в дзеркальних окулярах, курять “Marlboro”. Такий ковбой, який пересів на бомбардувальник.

Але це все не відразу прочитується.

Можливо, занадто механістичне відтворення – треба бачити текст очима. Персонажі по тексту справді говорять штампами. Вони також мали б пародіювати мову менеджерів, яку можна почути в голлівудських комедіях середнього бюджету. В тексті всюди є апелювання до якихось “першоджерел”.

А про артилерію… Скажімо, тут поруч є колишній готель “Асторія”, який належав батькам Юри Зойфера. Цей готель у 19-му році захопили анархісти, які викотили на один з балконів гармату і почали розстрілювати Харків, у такий спосіб висловлюючи своє ставлення до соціальних проблем.

Або можна літературні асоціації провести – Аполінер. Він мені подобається. Тоді на “Б” має бути Бодлер, на “В” – Верлен, а на “Г” – Гі де Мопассан, Гюго…

Б

Остання Барикада

На цій самій вулиці Сумській, де ми тепер знаходимось, знаходиться також клуб “Остання Барикада”. Вона надалі зачинена – ніяк не можуть відремонтувати. Може, це інтерв’ю якось підштовхне ремонтно-будівельний процес…

А ще в Харкові був фестиваль “Харківська Барикада”.

Там одного разу стався такий момент: прийшов п’яний чоловік у зал. Сидів і час від часу щось говорив – загалом він спав, але, коли прокидався, то запитував: “Шо ви вопщє читаєте? Шо ви пишете? Шо це вопшє таке?”. Коли йому говорили “Тихо!”, він замовкав і знову засинав.

У певний момент я підійшов до нього, щоб заспокоїти. Щоби він не почав буянити, я його приобійняв. Він прокинувся. Побачив, що його хтось обіймає, подивився на мене страшенно здивованим поглядом, а потім – встав і мовчки пішов.

На літературних вечорах трапляються такі персонажі, які збивають увесь вечір. У нас в Харкові є такий чоловік, який ходить на літературні вечори й намагається почати розмову на 5-6 хвилині читання. В нього своя тактика – йому не цікаво що там читають, він чекає, поки пролунає перший меседж письменника, а потім випробовує, чи дадуть йому слово.

Ті, хто не знає, робить помилку – погоджується з ним поговорити. Тоді він збиває весь вечір: він надзвичайно начитаний, ерудований, тому починає говорити, що все щойно прочитане нічого не варте, бо все це вже колись було. Як правило, письменник обламується, ведучий теж обламується, і глядачі обламуються – а героєм вечора стає цей чувак.

Я схожого персонажа вичитав у повісті Саші Мільштейна “Вічний студент” про Харків 80-х років. Там є персонаж, який приходить до університету на всі захисти й починає валити тих, хто захищається. Робить це фахово, професійно, задавлює інтелектом і того, хто захищається, і того, хто опонує.

Це, очевидно, різні персонажі, але типаж мандрівний.

В

Ворошиловград

Я там народився. Себто, не в самому Ворошиловграді, а у Ворошиловградській області. Так що це моя “мала батьківщина”. У мене про це місто дивні спогади – я в дитинстві був там всього 2 чи 3 рази. Якось я не знав цього міста, тільки тепер, у дорослому віці, дізнався про нього трішки більше.

Я яскраво пам’ятаю поїздку у Ворошиловградський цирк. Це одне з найбільш яскравих вражень дитинства.

Це мандрівний цирк?

Ні, там є стаціонарний цирк. Це був цирк на воді. Там на початку виходив ведучий і говорив віршик, який закінчувався такими рядками:

Снова цирк зажигает огни на земле Ворошиловграда!

Після цього там плавали якісь пірати. І це запам’яталося.

Я туди їздив виступати минулого серпня – мені друзі показали квартали старого Луганська. Бо центр Луганська – нічого особливого, таке радянське квартально-гніздове місто, хай не ображаються луганчани.

Старий Луганськ – це де?

Це біля залізничного вокзалу. Старим його можна назвати умовно, просто там такі дворики, якась своя атмосфера. Можливо, це тому, що була ніч – десь перша ночі. І настрій був. Ми дуже добре ходили тим нічним Луганськом, було надзвичайно атмосферно, багато повітря, багато простору. Можливо тому, що була ніч, і ти міг собі довигадувати те, чого насправді не бачив.

Г

Гуляйполе

В Гуляйполі надзвичайно цікаво і печально. Цікаво й печально спостерігати, як місцеве населення категорично не сприймає організаторів та учасників фестивалю, який там останніми роками проводиться. Місцеві учасників і гостей інакше як “клоунами” не називають.

Участі у фестивалі місцеві також не беруть. Таке тотальне несприйняття. Вони були лише на першому фестивалі, коли вхід був вільний: дивувались, кого це їм привезли, і чому немає Вєрки Сердючки чи Софії Ротару. А тепер, коли вхід став платний, місцеві цілими родинами ходять навколо стадіону, з сємками.

Провокацій немає?

Б’ються іноді. Але не надто – там багато міліції. Минулого року було смішно. На базарі у бабусь, у яких, я думаю, не надто високий річний виторг, ми купували якісь овочі. І ті бабусі, беручи в нас гроші, сказали, щоби ми більше до них не приїжджали.

Я розумію, чому вони нас не сприймають. От приїжджає до них якийсь харківський панк в кілті шотландському… А в Гуляйполі вони ходять у палених спортивних костюмах “Адідас”. Інакше кажучи, вони просто візуально бачать образ ворога. Це українська ментальність, і це дуже чітко характеризує наше суспільство – недовірливість, закритість, несприйняття інших.

А може місто поміняти?

Ну можна, але ж це теж наше місто. З іншого боку – де ще митці побачать народ, якому служать?

Пам’ятаю, коли ми вперше туди приїхали, мені здалося, що люди там інакші, бо історія якось має все-таки відбиватись на генах. Але ніфіга не відбивається… де те все ділося?

Ґ

Ґудзь

Юджин Ґудзь із “Гоголь Бордело”. Він же на Ґ? Чи на Г? Я про нього далі ще розповім.

Д

Донбас

Про Донбас я можу багато розповідати, бо весь його в дитинстві об’їздив. У мене є якісь родичі, що працювали в шахті й розповідали про важку шахтарську долю, про травматизм і тому подібне.

Але по-справжньому я все це побачив у 2005 році. Тоді ми з нью-йоркським фотографом Маргарет Нортон та режисером Вірляною Ткач поїхали знімати Донбас. Взяли машину, водія і поїхали – це була “копійка” з новим движком. Він просто рвався вперед, виривався із капота жигуля.

Маргарет і Вірляна дивилися на все це широко розплющеними очима – ми заїжджали в дуже глухі місця, в містечка, що будувалися навколо шахт, але де ті шахти більше не працюють.

Шахти немає, і “посьолок” починає розпадатися, як труп. Людям немає де працювати. Ті, хто активніші, хто менше п’є, їдуть на заробітки, переважно в Росію або в інші міста України. А інші лишаються. І все виглядає приблизно так, як в анекдотах про донецьких. Я жодною мірою на них не наговорюю, але коли ти в’їжджаєш у п.г.т. (поселок городского типа – І.С.) о 10 ранку, а там народ уже лежить п’яний…

Або траса між двома містечками, а на трасі стоїть яке-небудь кафе “Минутка”. Ти заходиш туди, а там є певний набір алкоголю, і пиво є тільки одне – “Сармат”… І також є ігрові автомати – переливаються блиском, лампочками. Тобто навколо все таке роздовбане-роздовбане, лише гральні автомати блищать.

А була якась виставка за результатами тієї мандрівки?

Не знаю, здається не було. Але через півроку я знову поїхав на Донбас із фотографом із Відня, Крістофом Лінгом. На відміну від американок, він знімав лише мертвий індастріал. Йому було потрібно, аби шахта стояла, аби завод не працював – якщо там ходила хоч одна людина, він не знімав, бо це було не за концепцією.

Він об’їхав усю Східну і Центральну Європу, Монголію, Бурятію. Ось він зробив виставку, але там був не лише Донбас. Виставка виставлялась у Відні, він навіть видав альбом із фотографіями, дуже гарний. Але це мистецтво з мертвими об’єктами. Те, що знімала Маргарет мені більше подобалось – вона знімала людей.

Е

Енеїда

Є у нас фотограф – Юрій Ворошилов. Надзвичайно колоритний чоловік. Одного разу, ще у вісімдесятих, він отримав замовлення журналу “Огонек”: запросив симфонічний оркестр, зупинив роботу одного з цехів Харківського тракторного заводу на 2 години, посадив музикантів у цеху, а робітники стояли і слухали класичну музику. А він усе це фотографував.

І ось він вирішив робити фотоальбом про Полтаву кілька років тому. Знайшов гелікоптер, щоб літати над і знімати місто, ледь не випав із того гелікоптера. Але знімки вийшли дуже добрі. Полтава взагалі дуже цікава з пташиного польоту, там залізниця робить природні кола і центр побудований за петербурзьким принципом, туди теж в основу коло закладене.

Він попросив мене розробити під це якусь “концепцію”. З чим асоціюється Полтава, крім Полтавської битви? Напевно, з “Енеїдою”, з Котляревським.

Саме тоді я востаннє перечитував “Енеїду”, вишукував там цитати.

І я запропонував зробити це у вигляді лялькового вертепу, все тематично розбити. Вийшов верхній поверх із небожителями і пекло – виробники, сільське господарство, все, що ближче до землі.

Але більшість замовників Ворошилова представляли саме сільське господарство і виробників. Вони сказали, що треба все поміняти, і їх, замовників, із пекла перенести нагору. Тож у нижньому ярусі залишилось лише мистецтво і ще щось таке, несолідне.

Тоді мені довелося піти на внутрішній компроміс. Я написав передмову до цього альбому. І її прочитав чи то губернатор, чи то мер, я так і не знаю, хто саме. І, ясна річ, нічого не зрозумів, крім прізвища Котляревського. Тоді він попросив написати “зрозуміліше”, як у передовицях обласних газет. І я мусив написати щось таке просте і життєствердне, аби виручити друга і довести все це до логічного завершення.

Альбом вийшов, але, на щастя, він ніде не продається – це єдине, що мене заспокоює.

Важко писати таку заказуху, тексти, де стилістику вже визначено?

Писати не важко, писати дуже легко, тільки совість потім мучить. Але письменник повинен уміти написати на будь-яку тему.

Там що, заказухє – да?

Ну, коли це не йде проти твоїх переконань. Так чи інакше письменники співпрацюють із виданнями – де теж заказуха. Просто якщо ти зберігаєш свою територію і водночас виконуєш замовлення – я в цьому нічого поганого не бачу. Це професійна майстерність, ремесло.

Ось Бунін стверджував, що треба писати щодня – просто сідати і фігачити по кілька годин. На його думку, головне для письменника – це “преодолеть отвращение перед чистым листом бумаги”. Це геніальна фраза, оскільки більшість письменників обламуються, саме коли бачать оцей самий чистий аркуш.

Через це у нас так мало прози, мало есеїстики… І загалом так мало літератури.

А що ти називаєш літературою? Як розрізнити, це – література, а це – фуфло?

Я говорю про літературу загалом, для мене все література. Ось мій друг Кокотюха – для мене це література, хоча які-небудь сноби, якщо в Україні є сноби, це літературою можуть і не вважати. Але на таку кількість письменників дуже мало текстів виходить, дуже мало новинок – навіть не резонансних книжок, а хоча б просто новинок.

Ну це такий тренд – Забужко писала роман 7 років, Шкляр писав свій роман 13 років.

Ну, добре, що писали. Ось у мене остання книжка прози виходила чотири року тому… Щоправда, відтоді вийшло 3 книги віршів, але ж прози не виходило. І чим я займався ті чотири роки?

А справді – чим ти займався?

А чим займалися інші?

Є

Єдність

У нас є такий Український культурний центр, в приміщенні колишньої університетської церкви. В 90-х роках ми робили там багато акцій – нас туди чомусь пускали. Директором там був дуже дивний чувак, він завжди якось нервово себе поводив, смиканий якийсь був. А ще він дивився на тебе такими очима людини, якій є що втрачати. Це справляло дивне враження – я не розумів, що йому втрачати в тому напіврозваленому культурному центрі.

Коли я приходив із ним домовлятися, він питав, що ми йому дамо. Я йому щось платив, він відкривав шухляду столу і я клав туди ті гривні.

А на сцені висіло гасло: “Кохаймося! Єднаймося! Будьмо!”

Ж

Жиба

Сергій Жиба – бас-гітарист групи “Калєкція”. Ми з ним досі спілкуємось. Він говорить такою надзвичайною харківською говіркою – “р” випирає, “і” та “и” плутаються. Цю говірку відразу впізнаєш.

До них на концерти завжди приходила дивна компанія, з купою випивки та їжі. Після концертів кожного разу влаштовували якесь сільське весілля. Одного разу хтось приніс великий тазик пельменів, закутаний у якісь простирадла.

Ми з Жибою іноді ходимо на футбол. Востаннє ходили на відкриття стадіону “Металіст”. Знову була дивна компанія, якій дивним чином вдалося пронести на трибуни купу алкоголю, попри те, що на вході перевіряють. Але у них із собою була купа водяри. Потім погубились усі до кінця матчу, навіть не додивились футбол.

Ти взагалі вболівальник?

Так, я завжди ходив на “Металіст”, але зараз це вже не так приємно, тому що почали ходити на “Металіст” багато лівих, тих хто футбол насправді і не люблять. Вони ходять, тому що це модно, тому що “Металіст” почав вигравати. А коли “Металіст” програвав, коли він вилітав у першу лігу, вони на футбол не ходили.

Футбол загалом утрачає драматизм і щирість. Мене це насторожує.

З

Наталя Забіла

Як поетку я її ніколи не любив, але вона часто зустрічається у спогадах про Харків 20-30 років.

Є фантастичний роман Сосюри “Третя рота” – він після 80-х, здається, і не перевидавався. Там є просто неймовірні прозріння, моменти шизофренічної відвертості, коли людина пише, намагаючись приховати свої думки, але насправді зрозуміло, про що насправді він хотів промовчати.

Сосюра згадує, як призначав Забілі побачення на міському цвинтарі, а вона на них не приходила. Там місто закінчувалось, і цвинтар майже не функціонував, тому закохані призначали побачення. Потім цвинтар зруйнували, на його місці тепер Молодіжний парк.

То вона такий богемний персонаж?

Вона не богемна, а нормальна справжня українська поетка, яка не постраждала в усіх цих репресіях.

От цікаво, вижити під час тогочасних репресій – це соромно?

Вижити можна було по-різному. Можна було вижити так, як Остап Вишня – відсидівши. А можна було не вижити так, як Корнійчук.

Когось звинувачувати – справа невдячна. Не нашкодити іншим – це вже була неабияка чеснота.

И

Ихью

У Довлатова є епізод, коли вони з фотографом поїхали робити репортаж про доярку. В потязі прокіряли цілу ніч, а зранку провідник сказав їм із докором: “Спите? А мы Ыхью проезжаем”.

На що фотограф висловився, що уявляє, як збираються провідники і один із них говорить: “Все могу простить человеку, но ежели кто спит, а мы Ыхью проезжаем – век тому не прощу”.

І

Ірванець

Я його дуже люблю, майже як Аполінера. Ми одного разу були в Познані на фестивалі. Ірванець повів мене показувати місто. Ми щось підпили, він веде мене, показує архітектуру, приобіймає знову ж таки за плечі й так ніжно пригортає до свого старечого серця… А потім ми зупинилися на якійсь площі, а Ірванець каже: “Ось ти знаєш, ми з тобою зараз схожі на двох п*дарів. Причому я – на старого, а ти – на молодого”.

За таку щирість та безпосередність я його і люблю. Декілька разів їздив виступати до нього в Острозьку академію. Це такий український Гарвард – весь райцентр працює на академію.

Востаннє, коли туди їздив, мене студенти запросили разом піти бухати – я погодився за умови, що підемо разом із Ірванцем. Студенти погодились неохоче – мовляв, він такий строгий, так нас ганяє на заняттях… І того вечора один студент напився і неадекватно себе поводив. Закінчилось все тим, що Ірванець як педагог не витримав, схопив того студента за шкірки і викинув із того кафе. Макаренко, одним словом.

Ї

Їжачатко з їжачком

Їли кашку з молочком

Це з абетки, яку видав Малкович у дев’яностих. Перша книжка “А-ба-ба-би-га-ла-ма-ги”. Вона мені дуже подобалась саме тим, що Іван понаписував деякі вірші сам. Там були фантастичні речі. Наприклад:

Носоріг носорогу наступає на ногу.

Й

Йога

Я Любка Дереша називаю молодим йогом. Він займається йогою. Любко взагалі страшенно цікава людина.

Пам’ятаю, ми жили місяць на віллі під Берліном у сусідніх кімнатах. Любко зранку приходив і говорив: “Ну що – підемо купимо бухла?”

Ми приходили в супермаркет о 8 ранку. Я набирав бухла, а він набирав собі всіляких екзотичних фруктів і овочів. Ми поверталися на віллу, де на кухні Любко починав готувати суп у величезному баняку. Цей баняк супу стояв потім цілий тиждень і смердів на всю кухню. Така в нас була йога.

К

Колос

У моєму рідному Старобільську є стадіон, який називається “Колос”. Одного разу ми виграли там чемпіонат району серед школярів. У команді-переможці я стояв на воротах. У фіналі відбив пенальті.

На руках носили?

Ні, але це було дуже круто. Нам тоді поставили з фізкультури річні п’ятірки.

У нас взагалі була дивна команда. Була там два брати, Андрій і Юра, що приїхали щойно зі Східної Німеччини – у них тато був кадровий військовий. З собою привезли купу кассет “Accept”, “Metallica”, інша, модна на той час музика. Вони були металісти і взагалі неабиякі розгільдяї. Погано вчилися, але завжди вступалися один за одного. І плакали завжди разом, вірніше, плакали вони на моїх очах одного разу, але разом.

Вони близнюки?

Двійнята. У них і зачіски у були різні, і характери. Юра писав вірші. Андрій був більш прагматичний. Але це справді були брати. І у футбол добре грали – та “п’ятірка” з фізкультури у них була єдиною за весь час.

А ти як вчився?

Добре вчився. До 8 класу був відмінником, але потім усі ці точні науки, фізика-хімія…

Зате твори напевно писав добре.

Так. Навіть колись виграв республіканську олімпіаду з української мови. За твір виграв. Щось там було про Батьківщину чи про мову.

Це був 1991 рік, олімпіада в Рівному. Зібралася доволі дивна компанія, я там познайомився з багатьма із тих, кого потім зустрів у “великій літературі”. Наприклад, з Назаром Федораком.

Я все це добре пам’ятаю, оскільки саме там уперше прочитав свої вірші. Тоді я їх написав уже 5 чи 6. Нам влаштували зустріч із місцевими письменниками – і мав прийти Ірванець, до речі, але не прийшов. Ірванця я тоді вже знав як поета, бо вийшла його “Тінь великого класика”.

Коли місцеві письменники виступили, то запитали, чи є такі, хто пише вірші. І мої приятелі, яким я тоді щось сказав, про те, що сам пишу, випхали мене на сцену. Сиділо чоловік 400, я хвилювався, але почав читати – і це сприйняли якось добре. Вірші були погані, але сприймали їх добре, бо я був свій, не місцевий письменник.

Вірші були про любов?

Яка любов у 16 років? Філософські роздуми. Мені відразу ж сподобалось бути письменником. Я подумав, що це добре, коли ти читаєш, а тебе слухають і плескають.

Л

Литва

Я колись їздив до Литви, і це була дивовижна поїздка. Мене там перекладав такий поет Томас Арунас Рудокас. Дуже дивний і позитивний чувак. По-перше, він любить випити, по-друге він схожий на прибалтів із анекдотів.

Пам’ятаю, коли закінчився фестиваль, ми дуже довго сиділи в якійсь туристичній агенції. Нас туди пустила дівчина, котра там і працювала, і жила. І ось на ранок, коли вже все випили, вона почала нас виганяти, оскільки незабаром до офісу, де ми сиділи, мали прийти перші клієнти. Сама вона після нічної зміни заступала на денну. Звідти ми поверталися порожнім ранковим містом, і на одній із вулиць стояли в ряд тролейбуси.

З тих пір для мене Вільнюс – це ранкове сонячне місто з порожніми тролейбусами.

М

Метрополітен

Харківський метрополітен – неглибокий. Цим він вигідно відрізняється від Київського.

Чим?

Ну, в Київський поки спустишся, поки підіймешся…

В мене колись була ідея зробити якусь акцію чи фестиваль в метрополітені, але мене випередили – на станції метро “Університет” відбувся концерт симфонічного оркестру.

Н

Нью-Йорк

Дуже люблю це місто. Ми там робили виставу з Вірляною Ткач. Після однієї з репетицій вона запропонувала поїхати в Болгарський культурний центр – там крутив дискотеки Юджин Ґудзь із “Gogol Bordello”.

Їх тоді в Україні мало хто знав, але я його записи чув – мені їх дав послухати Андрухович. Юрко розповідав таку історію – зустрічали вони з Юрком Позаяком новий рік. В Німеччині. І до їхньої україномовної компанії приєдналась якась місцева жінка. Всі слухали перший альбом “Gogol Bordello” Позаяк взявся перекласти для німкені тексти.

Проблеми почалися на фразі: “Подайте мне карету вот эту, мы поедем к ебеням”.

О

“Острів”

Фільм із Мамоновим. Мабуть, останній російський фільм, який по-справжньому сподобався. Навіть попри те, що там попівщина в кожному кадрі. Мені розповідали, що цей фільм продається на церковних розкладках РПЦ, поруч із іконками та свічками. По-моєму, Мамонов у цьому житті переміг.

П

Порнографія

Знайомий, який працює на телебаченні, розповідав, що в Україні є комітет, який рекомендує фільми до показу.

НЕК?

Ні, не НЕК. Про цей комітет мало хто знає. Це поважні люди, які сідають і переглядають порнуху. У них є графіки й розпорядок дня: спочатку фільм “Намилені білявки 5”, потім – “Гарячі попки 6”. І вони повинні це дивитися, щоб поставити червоний квадратик чи жовтий трикутничок.

Це щоденна виснажлива робота. Вони стільки фільмів закрили і заборонили – і про це ніхто не знає. Єзуїтська робота.

А сам ти порнуху любиш?

Ставлюсь із інтересом. Це велике мистецтво. Мені цікаво дивитися вітчизняні фільми.

Є українська порнуха?

Звичайно. Особливо домашнє відео. Тут же цікаві не фрікції, а контекст. Цікаво, коли вгадуються характери, передається соціальне тло, побутові реалії.

А назви які. “Симпатичну брюнетку розводять в общазі”. І за цією назвою з’являється цілий соціальний зріз: студенти молодших і старших курсів, мама в райцентрі, проблеми з деканатом.

Про те, як знімають українську порнуху, можна зняти захоплюючий фільм: кастинги, актори, декорації, правоохоронні органи…

Якщо на це дивитися як на відео-арт – це дуже цікаво. Там є своя чітка структура сценарію, сюжети, стандарти. Це як вестерн, за великим рахунком, лише без коней.

Р

Саша Рикун

Мій улюблений гравець. У мене навіть є матрьошка з його зображенням. Минулого року він пішов із футболу, але потім повернувся. Він надзвичайно розумний футболіст. Таких в українському футболі більше немає.

Що ти маєш на увазі?

Він дуже добре розуміє гру. Він займається розпасовкою. Як гарний шахіст, бачить гру на декілька ходів уперед. Це величезне задоволення: спостерігати, як він відчуває розвиток атаки, відходить назад, як він вибирає місце на полі. Він взагалі мало бігає – коли він починає бігти через поле, то всі на це звертають увагу. Але зазвичай він стоїть на місці, а всі атаки йдуть через нього.

Це справжнє мистецтво. Хоча у нього зазвичай проблеми з режимом. Відчувається, що це людина з біографією, з характером – він не просто атлет, який вміє бігати.

Гравців такого рівня зараз немає. Гравці “Динамо” та “Шахтаря” здебільшого просто позбавлені індивідуальності.

С

Старобільськ

Одного разу я добирався з Луганська в Старобільськ маршруткою, що їздить по всьому місту і збирає людей – минає робітничі квартали, потім починається сільська місцевість. Ці містечка вздовж траси практично не змінилися. Я дуже добре їх пам’ятаю – ми з татом їздили, він водій, я про це писав.

Люди там не змінилися. Час загус. Враження, що там досі 1988 рік. Це дуже дивно і страшенно нервує. Там люди тебе не сприймають як свого, як співгромадянина.

Як ти це бачиш?

Я ж спілкуюся з ними. Це люди з маршрутки, які сідають, висідають. Я міг їх знати 20 чи 30 років тому.

Т

Тролейбус

Пам’ятаю, коли навчався, їздив 38 тролейбусом. Маршруток тоді не було, таксі ми собі дозволити не могли. 4 роки – щоденний переповнений тролейбус. Тому з тролейбусами пов’язана купа історій. Одного разу ми влаштували бійку з водіями тролейбусів у депо.

Як це сталося?

Ми хотіли сісти в тролейбус, який приїхав на кінцеву і далі не їхав. Але ми були в такому стані, що не могли цього зрозуміти. Водії билися з нами суто з профспілкової солідарності. Вийшли на нас із монтіровками, але ми тоді навіть не відчували болю – вони б’ють, а нам не боляче. Боляче стало зранку.

А ще одного разу мої друзі десь дістали пугач і захопили тролейбус.

Заручників взяли?

Ні. Це був нічний рейс, вони підійшли до водія з пістолетом і наказали їхати до кінцевої без зупинок. Водій побачив пістолет і поїхав.

У

Угорщина

Дивовижна країна, яка для мене асоціюється виключно з транзитом. Очевидно тому, що я в ній ніколи по-справжньому не зупинявся, завжди перетинав її, то в західному, то в південному, а то в східному напрямку.

Пам’ятаю, коли вперше потрапив до Будапешта, мало що про нього знаючи і уявляючи, якийсь місцевий таксист узявся перевезти мене з одного вокзалу на інший. Довго-довго возив мене містом, як я тепер уже розумію кружляв навколо тих самих кварталів, врешті-решт збив із мене 50 баксів, і, задоволений собою, побажав щасливої дороги.

Ф

Футбол

Пам’ятаю, ми їхали з Запоріжжя в Гуляйполе маршруткою і в місті Оріхове підсіли четверо ПТУшників у спортивних костюмах. Ми з ними розговорилися – виявилося, вони повертаються з районного футбольного турніру.

Вони переживали, бо вийшли у фінал, але програли. І не знали, як до цього ставитись: чи то радіти, що вийшли в фінал, чи сумувати, що програли. Там за перемогу у фіналі давали телевізор – вони говорили, що могли б їхати додому з телевізором.

У них через цю поразку відразу почали виявлятися інші інтереси – вони почали говорити, що можна було б підкупити суддів або поговорити з суперниками, які нічого не втрачали.

Один напився, почав кричати, згадувати батька Махна. Інший розчаровано телефонував своїй дівчині, домовлявся про зустріч увечері.

Всі виявилися дуже різними, хоча на перший погляд мало між собою різнились – чорні спортивні костюми, короткі стрижки, говорять суржиком, та і взагалі нічого хорошого не говорять. Але за кожним стояла якась своя історія. Про це можна було б зняти дуже хороший чорно-білий фільм.

Хотів би написати сценарій?

Так. Взагалі, українські райцентри дуже цікаві. Ось я пишу свій новий роман саме про райцентр. Там все відбувається в східному Донбасі – прикордонні території, порожнеча кругом.

Це буде про одне місто?

Там в центрі одне місто, а навколо нього все відбуватиметься.

Х

ХІРЕ

Харківський інститут радіоелектроніки. Їхній гуртожиток був напроти нашого. У них переважно хлопці студенти, а у нас – дівчата, тому вони часто ходили в наш гуртожиток. Час від часу гуртожитки виходили стінка на стінку.

Пам’ятаю, в ХІРЕ був якийсь студент, який співав руський рок противним голосом – тягнув кожну ноту, кожну букву. Вночі він виходив на балкон і кричав: “Пєд! Стройся! Пєд, бл*дь, стройся!”

Весь наш гуртожиток прокидався, і тоді він грав на гітарі Шевчука. Це тривало півгодини, годину…

Гнилими помідорами в нього не кидали?

Кидали, намагалися перекричати.

Ц

Цирк

Скажімо, харківський цирк “Міссурі”, котрий згорів у двадцятих роках – його коробка і досі стоїть в старих кварталах коло вокзалу, там постійно якісь неформали тусують, хоча все навколо огороджене і зачинене.

Таке дивне місце – заходиш туди, а там величезний порожній зал, який ось-ось має обвалитись, але все не обвалюється. Мені знайомий історик розповідав, що після революції, там відбувались усі харківські політичні мітинги. Причому вхід на мітинги був платний. По-моєму, це дуже правильно.

Ч

“Челсі”

Футбольний клуб, який я ненавиджу всіма фібрами своєї душі. Загалом, терпіти не можу всі ці клуби-мільйонери, які скуповують усіх більш-менш знакових гравців, фактично, нівелюючи саме поняття футбольної селекції.

Ш

Шахта

Коли ми подорожували Донбасом з Маргарет Нортон, то бачили багато закинутих шахт, офіційно зачинених. Підходиш до них і чуєш, що під землею хтось працює. І тільки починаєш знімати, як з’являється охорона і виганяє тебе. Це був 2005 рік, ще тривала помаранчева ейфорія, тому всі вони були страшенно перелякані.

Нас на одній такій шахті заарештували. Мене тримали на КПП. Начальник охорони бігав кудись телефонувати, телефонував більше години, а я сидів із шахтарями. Вони радили не ображатись на начальника охорони, казали, що він відморожений, бо взимку купається в ополонці. Було видно, що вони хороші, ці шахтарі. Як у книгах про шахтарів

Ще вони дуже любили Ахметова. Говорили, що лише він їх і підтримує, що без нього нічого б не було, що якби не він – пропали б вони. Така щира закоханість.

А іншим разом ми набрели на таку гору шлаку. Там діти працюють – збирають вугілля, це така вторинна переробка сировини. Як у фільмах: діти лазять навкарачки схилом, збирають вугілля до мішків та кошиків, навколо їздить джип, в ньому сидить охорона. Можна знімати кіно про колумбійську мафію.

Такого я більше ніде не бачив – журналісти про це не пишуть, на телебаченні цього немає, господарі Донбасу теж про це не говорять. Хоча це незаконна праця. І люди, які це покривають, зараз фактично перемогли.

Щ

“Щуроград”

Повість Винничука “Ласкаво просимо в Щуроград”. Ми з друзями в молодості захоплювались Винничуком, Кривенком, “Пост-Поступом”. Зрештою, я і тепер ними захоплююсь.

Ь

Жень-шень

У всіх цих східних мовах м’який знак виникає в найнесподіваніших місцях. До цього довго звикаєш, коли говориш із китайцями чи корейцями. А найцікавіше, що велика кількість м’яких знаків у мові зовсім не свідчить про м’якість їхнього характеру. Скоріше, про закритість та мудрість.

Ю

Югославія

Дивовижна країна, якої вже немає, але про яку і дотепер часто доводиться чути. В мене свого часу було багато друзів із Балкан, і всі вони розповідали про Югославію зовсім різні речі. Тож скласти якогось цілісного враження про неї мені так і не вдалось. Мабуть тому вона мене й досі цікавить та бентежить.

Я

Japanishe aviator

Одного разу якийсь студент подарував мені танкістський шолом. А я наступного дня летів у Швейцарію, де ми мали з Андруховичем виступати. Це було 13 березня, на день народження Юрка, тому я вирішив шолом подарувати йому.

Я приїхав і подарував. Андрухович одягнув шолом після виступу і пішов у ньому вулицями Берна. Ми йдемо в готель, зупиняємо таксі, там сидить балканець, який говорить жахливою німецькою мовою. Подивився на Андруховича і радісно розсміявся: “О, Japanisсhe aviator!”.

Джерело: http://life.pravda.com.ua/interview/4b97794e90f49/
Автор: Ірина Славінська

Сергій Жадан: «Я у невпинних творчих злетах»

Якщо вам важко вловити зв’язок між Лілі Марлен, поцілунком Брежнєва з Хонеккером та іронічно-ностальгійно-меланхолійними творами про любов та бізнес – почитайте Сергія Жадана.

Для розмови з письменником Сергієм Жаданом та одним з його перекладачів німецькою Юрієм Дуркотом у нас було щонайменше три приводи. По-перше, минулого тижня побачив світ німецький переклад книги Жадана «Гімн демократичної молоді». По-друге, першого вересня у в харківському клубі «Остання барикада» презентували нову книгу Сергія «Лілі Марлен». І по-третє, у вересні письменник вирушає в німецько-австрійське турне зі своїми читаннями.

DW: Сергію, ви взагалі охоче зустрічаєтеся з німецькомовною публікою?

С.Ж.: Так, мені цікаво зустрічатися не лише з німецькомовною публікою, але й загалом завжди цікаво приїхати в інше місто чи в іншу країну й поговорити з читачами. А тут у нас намічається ще й дуже весела подорож, тому що ми їдемо з гуртом «Собака в космосі». Ми це називаємо «Шенген-тур». З одного боку, це презентація книги «Гімн демократичної молоді». А потім у кожному місті ми ще й робитимемо спільний виступ із музикантами, поєднуючи приємне з корисним.

DW: Про що йдеться у книзі «Гімн демократичної молоді»?

С.Ж.: «Гімн демократичної молоді» – це остання на сьогодні моя прозова книга. Вона вийшла в 2006 році. Це книга іронічно-ностальгійно-меланхолійних історій про любов та бізнес. Історій, які між собою дещо переплітаються, мають певні наскрізні сюжетні лінії, і герої переходять з оповідання до оповідання. Тобто, з одного боку, це книга новел, а з іншого – вона якось тримається купи.

DW: Чи дозволяє німецька мова передати колоритну стилістику Ваших творів? Маю на увазі насамперед красномовні епітети та нецензурні вислови, якими часом рясніють Ваші тексти?

С.Ж.: Очевидно, на всі сто відсотків неможливо перекласти й відтворити нічого так, як воно є рідною. Але тут є ще один момент. Іноді мені здається, що й українською мовою теж не на сто відсотків передані всі нюанси мовлення персонажів, їхніх діалогів. Бо слід визнати, що так чи інакше в реальному житті мої персонажі говорять все-таки російською мовою, а не українською. Тому це вже теж певною мірою такий собі авторизований переклад. І далі він або наближує читача до першоджерел, або віддалює. Я сподіваюся, що Юрко Дуркот та Сабіна Штьор все-таки змогли передати якомога повніше те, що я закладав в уста своїх героїв.

DW: Юрію, а як вам узагалі працюється з текстами Сергія? Це легкий до перекладу продукт?

Ю.Д.: Я б не сказав, що це легкий до перекладу продукт. Тексти Жадана все ж таки надзвичайно багаті мовою. Крім того, ми маємо дуже багато цікавих речей у текстах Сергія. Я маю на увазі і молодіжний сленг, і якісь речі пов’язані з до певної міри суржиком, хоча якраз у Сергія Жадана суржику, можливо, й не дуже багато. Тобто це все речі, які потрібно враховувати при перекладі і які майже ніколи не можна перекласти точно. Тобто тут дуже часто потрібно шукати якісь інтеркультурні й інтертекстуальні відповідники. З одного боку, це важко, але з іншого – дуже цікаво.

DW: Сергію, чи виникають у Вас якісь розбіжності в роботі з перекладачами?

С.Ж.: Загалом я впевнений у їхній кваліфікації. А впевнений я через те, що тісно співпрацюю з ними і маю можливість особисто переконатися в їхній кваліфікованості. Зокрема Юрій Дуркот і Сабіна Штьор, котрі переклали «Гімн», до цього вже переклали мою книгу «Депеш Мод». І згодом мені довелося чути багато схвальних відгуків саме про якість перекладу. Тому я з ними працював, працюю і я їм цілком і повністю довіряю.

Ю.Д.: Ми даємо Сергієві читати чорнову версію перекладу. І, звісно ж, намагаємося враховувати всі його зауваження, оскільки Сергій досить добре знає німецьку мову. Тому я не можу сказати, що виникають якісь серйозні розбіжності. Розбіжності в автора виникають радше не з перекладачами, а з видавництвами. Приміром, у німецькому варіанті книги «Депеш Мод» ми зіткнулися з певною мірою цензурою. У цій книзі в автора є уривок, де він фактично описує інструкції з виготовлення вибухових пристроїв. Це все є жарт і авторський сарказм, але такий пасаж у німецькому видавництві «Зуркамп» викликав незгоду, мовляв, у Німеччині в такому контексті опублікувати даний текст було неможливо. Радилися навіть з прокуратурою, і довелося деякі речі з цього пасажу викинути.

DW: Юрію, Ви були присутні на багатьох читаннях Сергія Жадана в Німеччині. Як зустрічає його німецька публіка? Ваше враження?

Ю.Д.: Мені здається, що німецька публіка сприймає Жадана з дуже великим інтересом. Я навіть можу пригадати, як свого часу Інґо Шульце (відомий сучасний німецький письменник. – Х.Н.) сказав про Жадана. Він взагалі є досить великим прихильником творчості Сергія. Коли кілька років тому в Німеччині вийшла перша збірка поезій Жадана, Шульце був абсолютно у захваті від творів Сергія і сказав мені тоді, що це просто феноменально, як людина у такому ще молодому віці пише такі глибокі вірші.

DW: В українському варіанті на обкладинці «Гімну демократичної молоді» зображено фото Леоніда Брежнєва, який цілується з Еріхом Хоннекером на червоному фоні. Німецька обкладинка натомість виглядає досить таки нейтрально, якщо не сказати буденно, і не справляє такого ж епатажного враження, як українська. Чому така різниця?

Ю.Д.: І справді німецька обкладинка виглядає не настільки епатажною, наскільки обкладинка, що супроводжує український текст. Зображена якась молода дівчина в купальнику і, наскільки я розумію, винищувач на фоні неба, вкритого хмаринками. Загалом рішення щодо обкладинки приймають виключно видавництва. Вони не радяться ні з авторами, ні з перекладачами.

С.Ж.: Насправді там зображена дівчина в шортах з написом «Дольче Габбана» на фоні ракети. Тому я з вами категорично не згоден, що це сіро і буденно. Я не знаю, хто автор цієї обкладинки, але мені сподобалося, тому що тут добре поєднана естетика сталінізму з реаліями українського сьогодення. Тобто радянські пам’ятники, переплетені з «Дольче Габбана». По-моєму, це саме те, про що я пишу. Зрештою, я би й не хотів давати Брежнєва з Хоннекером у німецькому варіанті. По-моєму, для німців це вже такий конкретний попс, якийсь кон’юнктурний символ. В українському виданні це я вигадав помістити на обкладинці фото Брежнєва з Хоннекером, тому що, по-перше, в Україні воно не настільки відоме, як, скажімо, в тому ж Берліні, де воно є ледь не гербом міста. А з іншого боку, воно теж, очевидно, відповідає духу книги. Але в німецькому виданні я би й сам не хотів його давати.

DW: Тепер щодо назви. Мені здається, що німці, які цікавляться Україною, побачивши в книгарнях книгу українського автора з назвою «Гімн демократичної молоді», одразу думатимуть насамперед про «помаранчеві події». Насправді період, описаний в книзі, відбувався значно раніше. Ви не думаєте, що це сприйматиметься німцями як певного роду підміна понять?

Ю.Д.: Я не думаю. На даний час спогади в Німеччині про «помаранчеву» революцію не є настільки сильними. До речі, сама книжка, якщо зняти з неї супер-обкладинку, справді якогось такого трохи помаранчевого кольору. Але мені здається, що тут не буде виникати ніяких неправильних трактувань. З іншого боку, мені здається, що більшість німців, які купують українську літературу, все ж таки більш-менш орієнтуються в ній і знають, хто такий Сергій Жадан і про що він пише.

С.Ж.: Та не знаю. Я якось такої кращої думки про німецького читача. Мені здається, що ті, хто принаймні цікавиться якоюсь радянською чи пострадянською проблематикою, все-таки знають, звідки ноги ростуть у словосполученні «Гімн демократичної молоді». А ті, хто думає, що це про «помаранчеву» революцію, ну то, можливо, для когось це буде така неприємна підміна понять. Насправді «помаранчева» революція зробила дещо ведмежу послугу українській культурі. Тому що, з одного боку, вона була потужним промоутером українського мистецтва, української культури, а з іншого – вона просто починає домінувати, починає підминати під себе мистецьке наповнення всіх меседжів, які йдуть з України. Бо якщо це не пов’язане з «помаранчевою» революцією, в нього відразу зменшуються шанси бути поміченими в німецькомовному суспільстві.

DW: Сергію, дещо схожа історія з Вашою останнього книгою «Лілі Марлен», яку Ви презентуєте першого вересня. Німцям, зокрема, добре відоме це сценічне ім’я Марлен Дитрих, хоча насправді книга далеко не про Лілі Марлен.

С.Ж.: Там історія складна. У мене є вірш, який називається «Станси для німецько-фашистських загарбників», він 98-го року, доволі старий. Насправді він не про «станси для німецько-фашистських загарбників». Він радше про посттоталітарне відчуття дійсності і про посттоталітарний стан свідомості. І там присутня оця героїня Лілі Марлен – такий певний символ, пафосно кажучи, невмирущої жіночості. Тобто дівчина, яка чекає свого солдата. А потім я переклав вірш Ганса Ляйпа з текстом пісні «Лілі Марлен». І коли складав книгу «Лілі Марлен» – це книга нових та вибраних віршів – то я, власне, вирішив підібрати вірші ліричного спрямування, аби в них була присутня ця лірична героїня. І подумав, що усе це можна було б об’єднати навколо саме образу цієї дівчини з пісні. Так виникла назва і концепція книги.

DW: Чому саме німецькі мотиви зустрічаються у Вас: то на обкладинці, то у назві? Це випадково? Чи це, радше, результат Ваших особливих стосунків з Німеччиною?

С.Ж.: Це, можливо, випадково, а можливо, й не зовсім. Тому що я вгазалі-то вивчав германістику, і німецька мова – це мій фах. Я завжди цікавився і завжди любив німецьку літературу та перекладав і перекладаю дотепер.

DW: Юрію, а вам не здається, що такі дотично-німецькі прив’язки є певного роду заграванням Сергія з німецьким читачем?

Ю.Д.: Ні, так само, як «Депеш Мот» не є заграванням з британською публікою чи з французькою публікою. У «Депеш Моді» так само йдеться не про цей рок-ансамбль. Мені здається, Сергій свідомо вибирає дещо провокаційні назви для своїх творів, які, можливо, на перший погляд, вводять читача навіть в оману, але насправді уважні читачі знають, про що йдеться.

DW: Серед авторів книги «Лілі Марлен» окрім вас, Сергію, зазначено також фотографа Ігоря Нещерета. Як виникла ідея вашої співпраці?

С.Ж.: З фотографами я працюю давно, часто і плідно. У мене в попередніх книгах багато фотоілюстрацій різних авторів. А ідея цієї книги виникла досить несподівано. До мене звернувся сам Ігор з пропозицією зробити спільну книгу, себто щоби там були його фотороботи і мої вірші. І я подумав-подумав, та й погодився. Підібрав ці вірші, додав ті, які ще не друкувалися, і все це склалося в певну цілісну, як мені здається, конструкцію.

DW: У релізах до книги вживається термін «поезо-картини». Як би Ви пояснили, що це?

С.Ж.: Це такі колажі у вигляді фоторобіт і поетичних текстів. Ігор усе це поєднує: фоторяд і інтегрований у нього текст.

DW: Є вже якісь більш-менш конкретні плани, які наступні книги Сергія Жадана перекладатимуться німецькою, Юрію?

Ю.Д.: Це залежить насамперед від планів самого видавництва. Я думаю, що «Зуркамп» буде й надалі перекладати Жадана. Поки що в роботі у нас наступної книги немає. Мені здається, на разі вони хочуть подивитися, як продаватиметься книга «Гімн демократичної молоді» перед Франкфуртським книжковий ярмарком і під час нього, а вже потім будуть приймати рішення. У будь-якому випадку перекладачі завжди залежать від планів видавництва, а не навпаки.

DW: Ну і насамкінець запитання до Сергія Жадана, чи потішите Ви своїх шанувальників найближчим часом якимось новим творчим продуктом?

С.Ж.: Так, я в постійній творчій роботі і невпинних творчих злетах. Зараз я пишу новий роман. Написав першу частину, сподіваюся, до кінця року, якщо все буде гаразд, допишу його.

Із Сергієм Жаданом та Юрієм Дуркотом розмовляла Христина Ніколайчук
Редактор: Ганна Філіпп

Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4617248,00.html

Сергій Жадан: я пишу позитивно не про комуністичне минуле, а про власне дитинство

«Суперзірка своєї батьківщини», «Письменник Жадан: Україні потрібні нові обличчя» – такі заголовки на шпальтах газет після літературного вечора Сергія Жадана, що відбувся 15-го лютого у Відні були занадто простими, бо ж австрійці хочуть сприймати нас, українців, як дивину.

То ж інші журналісти повправлялися ще краще: «Каканія – два соковиті фрукти сходу», «Дикий схід у Академітеатер» і навіть… «Побільше гомосексуальних міністрів»!

Та попри нездоровий інтерес до нашого брата та української політики, модератор вечора вперто називав місто Харків, яке німецькою, до речі, вимовляється ідентично, ШаркОвом, що викликало незадоволене шипіння україномовних глядачів.

Проблему російської мови в Україні було винесено в проблему вечора, і більшості слухачам було не зрозумілим, чому Жадан, укладаючи контракти з російськими видавництвами, вносить пункт заборони розповсюдження тих книжок в Україні.

А те, що «Сєргей» із «ШаркОва», котрий у 2004-му брав активну участь в Помаранчевій революції, виявився аполітичним Сергієм, що пише про духовну трансформацію своїх героїв, п’яниць-наркоманів із-під Донбасу, австрійці дружньо винесли на шпальти газет.

Як зауважив модератор, порівнювати виступи Міхала Гворецького та Сергія Жадана було би нелогічним, адже один із них українець, котрий возвеличує свою країну і на рівні іронії (іронії доброї, як зауважив Сергій) говорить про промахи не засуджуючи нікого. Тоді ж як Гворецький, описуючи комуністичну Словаччину, весь час намагається наголосити у її меншовартості, зазначаючи, що в Австрії завжди і все було кращим.

Автор: Ірися Ликович
Джерело: http://bookvoid.com.ua/events/meetings/2010/02/17/164352.html