Tag Archives: есеї

НАЗИВАННЯ РЕЧЕЙ СВОЇМИ ІМЕНАМИ

Вочевидь, існують якісь закони газетної критики і їх, мабуть, слід дотримуватись, особливо якщо ти нею — цією газетною критикою — займаєшся. Наприклад, кому цікаво писати і тим більше читати про книгу, видану ще минулого року? Аж ось ця книга потрапляє тобі до рук, ти прочитуєш її вперше і тут-таки поспішаєш зафіксувати факт її прочитання у вигляді якихось речень і словосполучень, не надто думаючи про своєчасність. Виходить — або закони не діють, або це ніяка і не критика.

Я знаю, чим ця книга може сподобатись — у ній, у «FM Галичині» Тараса Прохаська, багато простих речей, власне, майже всі явища, історії і події, зібрані в Прохаськовому щоденнику, позначені простотою, тією простотою, за якою стоїть тривале і терпеливе відкидання — випадкових слів, зайвих словосполучень, неточних речень. Він, вочевидь, навмисне гранично спрощує оповідь, спрощуючи заразом усі предмети і всіх персонажів, що з’являються в його тексті, аби показати умовність самого принципу спрощення чи, навпаки, ускладнення свого щоденного наративу. Найкраще в цій книзі те, що автор нічого не вигадує, він лише називає речі, які його оточують, називає їх кожного дня впродовж цілої зими, щоразу пригадуючи їхню назву, і в цьому випадку саме те, що називає він їх правильно, і виправдовує таке доволі марудне й, можливо, для когось малоцікаве заняття.

Натомість кожен предмет, помічений і названий автором, усього-на-всього залишається самим собою, автор не робить із життям якихось сумнівних маніпуляцій, не повертає речам їхнього первинного значення, оскільки первинне значення в цих речей навряд чи хтось здатен відібрати чи повернути. І те, що Прохасько розуміє це, є особливо приємним. У нього, здається, немає метафори взагалі, це оповідки не про те, як автор бачить, а про те, що він бачить. І це, своєю чергою, виглядає набагато цікавішим і енергетичнішим. Адже, з іншого боку, це все одно не просто Карпати, сніги, дрова, друзі, алкоголь, це Карпати і сніги, про які він думав. За Прохаськовими назвами і речами стоїть велика наука непомічання зайвого і фіксування хай і не основного, проте потрібного. Думати так, як думає Прохасько, мабуть, важко. Проте приємно. До того ж, корисно.

Автор цієї книги дозволяє собі називати власне письмо «нелітературою». Слід визнати, що тут він має рацію — ці оповідки справді надто приватні для літератури, вони ближчі до розмов, до усного наговорення. У цьому випадку ідею видання, яке виникло зі щоденних радіопрограм, витримано до кінця. Тут справа навіть не так у тому, що ці короткі щоденні оповідки і складались від початку для проговорювання вголос, а в тому, що за цим стоїть розмовна інтонація, без урахування якої (і взагалі без урахування цієї формули «оповідач — слухач») багато речей у книзі здаються безадресними. Себто нікому не адресованими, а, отже, — порожніми. Натомість постійна потреба і щоденна зорієнтованість на когось ближнього, хто здатен не просто почути твою розповідь про гори, про тепло чи про тварин, а й підтримати цю розмову, — нею здебільшого й визначаються енергетичні центри в середині цих радіопослань.

У такому способі писання книг є щось дуже гарне — автор щодня думає про щось своє, дуже для нього істотне, і вже потім передає цю думку співрозмовникові. Це і справді не література, але це якраз у ній і приваблює. За інших умов подібне наговорювання того, що в принципі відоме і без автора, навряд чи буде виглядати так природно і переконливо. Адже важливість такого письма, на мій погляд, полягає в тому, що йому віриш, у всякому разі, воно не викликає бажання в ньому сумніватися. Ситуація, за якої холод — це просто холод, а місто — лише місто, може, звісно, просто не влаштовувати або не цікавити, але все ж, якщо ти зацікавився цими переліками і пізнаваннями найменших виявів життя навколо автора, ти й сам дійдеш висновку, що за якимось найвищим задумом речі не варто порівнювати чи описувати, їх варто просто називати своїми іменами, і вже цього досить для того, аби пережити ще одну зиму.

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35988/

НАША СЛУЖБА И ОПАСНА, И ТРУДНА…

Тот, кто начнет обвинять писателя Андрея Кокотюху — вот, дескать, что же ты продался москалям, будет прав лишь частично. На самом деле, издав в харьковском «Фолио» два своих романа в собственном опять же переводе на русский (тоже мне полиглот, хе-хе), Кокотюха продался не в языковом пане. Он продался идеологически.

Уж от кого от кого, а от него не ожидал произведения о положительных милиционерах. Если бы еще они — милиционеры — в его романе все были положительными, это можно было бы отнести на счет каких-то баптистских просветлений в сознании автора, можно было бы предположить, что автор изменил свое мнение о внутренних органах вообще и о милиции в частности или что его, в крайнем случае, взяли на ставку в пресс-службу МВД.

Но нет же. Все намного хуже. Кокотюха идет на ужасный компромисс и создает паршивую историю с двойными стандартами — есть у него «плохая» милиция, захватившая власть в определенном городе (под которым, бесспорно, угадывается город-герой Харьков), и есть милиция «хорошая» (в том числе и героический «супермен» Сергей Сомов, в честь которого названа целая серия русскоязычных романов Кокотюхи, издание которых мужественно взяло на себя «Фолио»), пытающаяся надрать задницу милиции плохой. Удивительный, непонятный поступок со стороны Кокотюхи. Кому, как не ему — тертому калачу киевских райотделов и аборигену харьковских опорных пунктов, знать, что на самом деле милиционеры, как и футболисты, не бывают хорошие и плохие, они бывают или в форме, или в штатском.

Но Кокотюха пошел на компромисс с собственной совестью, и читаем вот такую историю, называющуюся «Ментовский город». Суть этой истории имеет, как уже упоминалось, двойное дно. На первый взгляд кажется, что основные коллизии будут связаны именно с борьбой «супермена» против милиции «города», которая откровенно зажралась и «замахала» трудовое население первой столицы. Супермен успешно внедряется в преступную среду (конечно же, с помощью женщины, употребляя свои суперменские маскулинные преимущества) и быстро завоевывает авторитет среди гангстерских бонз.

Казалось бы, преступные элементы (прежде всего злобные гоблины в синем милицейском обмундировании) вот-вот получат под зад кованым сапогом украинского правосудия, но нет же — оказывается, дело совсем и не в милиции! Попробуйте угадать в чем. Что могло стать, по мнению писателя Кокотюхи, первопричиной всей этой кровавой и пафосной вакханалии? За что проливают свою кровь лучшие кадры киевских спецслужб? Что не дает покоя генералам оперативных штабов и вынуждает их идти на нарушение устава? Конечно же, водяра! Она — эта квинтэссенция всего творчества детективиста Кокотюхи, только она становится в воображении писателя и показателем роста внутреннего валового продукта нашей молодой республики, и мерой демократического развития общества в ней. Я уже писал о том безбрежном алкоголическом бесконтроле, который присутствует в предыдущем романе Кокотюхи, посвященном нечистой силе. В своем новом детище писатель, очевидно, решил разрабатывать найденную им плодоносную жилу, то есть струю, и, определившись с темой и идеей своего романа (а идея здесь одна и довольно навязчивая — как бы «бахнуть»), помчался на всех ароматных сивушных парах навстречу хэппи-энду.

Говоря о водяре, писатель Кокотюха становится наивным и откровенным, открывая читателю свое измученное от чрезмерных переживаний по этому поводу нутро. Его киевские супермены обращают внимание на харьковские безобразия лишь тогда, когда понимают, что водка вытекает из их рук, то есть что мафия под надежной «мусорской» крышей гонит безакцизную водяру на Россию, обходя, ясное дело, просторные киевские амбары, то есть не уплатив в казну надлежащие проценты. Здесь даже хладнокровные и невозмутимые спецслужбисты начинают негодовать: как же, дескать, так — нашу водяру гнать в Россию! Ну, хорошо — репрессии, геноцид харьковской алкашни, другие преступления против народа — все это еще можно стерпеть. Но водяру! В Россию! И начинается «махалово».

На самом деле в этом весь писатель Кокотюха. Невооруженным глазом видно, что это его — авторское — видение и негодование передается главным героям романа, так как сам Кокотюха может, очевидно, извинить родным органам все — неуставные отношения, неопрятность внешнего вида, в общих чертах — нелюбовь к нему, Кокотюхе, как субъекту и гражданину, но продажу водяры — никогда! Как писал классик, «можна все на світі вибирати, сину», нельзя выбрать только акцизный сбор с продажи ликеро-водочных изделий. Так что тут тебе и тема, тут тебе и идея, тут тебе и психологические портреты современников.

Еще немного о романе. Не может не радовать его язык, то есть этот самый, упомянутый нами выше, авторский перевод. Кокотюха при этом наступает на пятки другому великому нежинцу и просто-таки заваливает страницы романа страстным «южнорусским» акцентом, а учитывая легкость и экзистенциональную сногсшибательность сюжета, можно только восторженно восклицать: «Ничего себе!» — находя на страницах «Ментовского города» все эти милые и дорогие сердцу «коняки», «дядько», «ховать», «родич», «малюет», «лялька», «хиба», «ото», «хлопцы». Короче говоря, такой себе пасечник-супермен Рудый Панько.

Ну и, конечно же, ляпы. Иногда мне кажется, что Андрей специально нанимает кого-нибудь из бывших редакторов «Молоді» или «Укрпису», чтобы они ему испортили текст, наполнив его как можно плотнее внутренними парадоксами и внешними противоречиями. То, что его герои время от времени меняют внешность, это еще бог с ним (так, описанная автором на странице 64 «коротко стриженная шатенка» уже к странице 73—74 благополучно превращается в так же коротко «стриженную блондинку»). То, что главный герой из «Сергея Палыча» (стр.158) безболезненно превращается в «Сергея Иваныча» (стр.162), тоже ничего — на то он и супермен. То, что пара героев-антагонистов, которые, отметим, росли и воспитывались в различных регионах нашей молодой республики и на страницы «Ментовского города» попали из различных профсоюзов, выговаривают независимо один от другого сакраментальную и блестящую фразу «Замахался я, шо гад» — это тоже можно пропустить, тем более, учитывая специфику сюжета, под «гадом» здесь, по-видимому, имеют в виду зеленого змия. Все это можно списать на невнимательность и самого автора, и корректоров этого романа, если они вообще существуют в природе.

Но есть в стилистике писателя Кокотюхи нечто иное — едва уловимое и на первый взгляд незаметное, что вместе с тем не даст вам ошибиться при прочтении какого-нибудь куска из романа относительно того, кто же именно является автором только что прочитанного. Читаешь себе, например, такое предложение: «Компьютеров в распоряжении журналистов имелось ровно столько, сколько винтовок в первые месяцы Второй мировой войны — один на двоих». И хочется спросить у автора — это же у кого там из них в начале Второй мировой, то есть в сентябре 1939-го, не хватало винтовок — у поляков или у немцев? Пожалуй, все-таки у поляков, ведь немцы обычно пользовались «шмайсерами» и винтовок у них и в самом деле было не слишком много. Или находишь на страницах такой пассаж: «То и дело нога нарушала приятно шуршавший, словно новая купюра, красно-желтый ковер из опавших листьев» — и сразу же хочется переспросить автора, что там у него с ногой.

Дело не в том. А в том, что в то самое время, когда киевские супермены борются с харьковскими беспринципными уродами за чистоту отечественных водочных потоков, где-то в стороне сидит опечаленный читатель и тихо спивается, не находя среди мощного нагромождения новейшего украинского бестселлирования хоть чего-нибудь съедобного или хотя бы удобоваримого. Сидит себе этот читатель — обделенный, замученный и замаханый. Шо гад.

«НАША СЛУЖБА И ОПАСНА, И ТРУДНА…»

Той, хто почне звинувачувати письменника Андрія Кокотюху, що ось, мовляв, що ж ти — продався москалям, матиме рацію лише частково. Насправді, видавши у харківському «Фоліо» два своїх романи у власному знову ж таки перекладі російською (теж мені поліглот, хе-хе), Кокотюха продався не «мовно». Він продався ідеологічно.

Вже від кого від кого, а від нього не доводилось чекати твору про позитивних міліціонерів. Ще якби вони — міліціонери — в його романі всі були позитивними, це ще можна було б віднести на рахунок яких-небудь баптистських просвітлень у свідомості автора, можна було б припустити, що автор змінив свою думку про внутрішні органи взагалі і про міліцію зокрема, або що його, на крайняк, взяли на ставку до прес-служби МВС. Але ж ні. Все набагато гірше. Кокотюха йде на жахливий компроміс і створює паршиву історію з подвійними стандартами — є в нього «погана» міліція, яка захопила владу в певному місті (під яким, безперечно, вгадується город-герой Харків) і є міліція «хороша» (в тому числі й героїчний «супермен» Сергій Сомов, на честь якого названо цілу серію російськомовних романів Кокотюхи, що їх видання мужньо взяло на себе «Фоліо»), яка намагається надерти задницю міліції поганій. Дивовижний, незрозумілий вчинок з боку Кокотюхи. Кому, як не йому — тертому книшеві київських райвідділів і аборигену харківських опорних пунктів — знати, що насправді міліціонери, як і футболісти, не бувають хороші й погані, вони бувають або у формі, або в штатському.

Але Кокотюха пішов на компроміс із власним сумлінням, і читаємо ось таку історію, яка називається «Ментовский город». Суть цієї історії має, як вже згадувалося, подвійне дно. На перший погляд здається, що основні колізії будуть пов’язані саме з боротьбою «супермена» проти міліції «города», яка відверто зажерлась і замахала трудове населення першої столиці. Супермен успішно вживається в злочинне середовище (звісно ж, через жінку, використовуючи свої суперменські маскулінні переваги) і швидко завойовує авторитет серед ґанґстерських бонз.

Здавалося б, злочинні елементи (насамперед — злобні ґобліни в синіх міліціянтських одностроях) ось-ось отримають під зад кованим чоботом українського правосуддя, але ж ні — виявляється, що справа зовсім і не в міліції! Спробуйте здогадатись у чому. Що могло стати, на думку письменника Кокотюхи, першопричиною всієї цієї кривавої і пафосної вакханалії? За що проливають свою кров кращі кадри київських спецслужб? Що не дає спокою генералам оперативних штабів і примушує їх іти на порушення уставу? Звичайно ж, водяра! Вона — ця квінтесенція всієї творчості детективіста Кокотюхи, тільки вона стає в уяві письменника і показником росту внутрішнього валового продукту нашої молодої республіки, і мірилом демократичного розвитку суспільства в ній. Я вже писав про той безберегий алкоголічний безконтроль, присутній у попередньому романі Кокотюхи, присвяченому нечистій силі. У своєму новому дітищі письменник, вочевидь, вирішив розробляти знайдену ним плодоносну жилу, себто струю, і визначившись з темою та ідеєю свого роману (а ідея тут одна і доволі нав’язлива — як би «бахнути»), помчався на всіх духмяних сивушних парах назустріч хепі-енду.

Говорячи про водяру, письменник Кокотюха стає наївний і відвертий, відкриваючи читачеві своє згорьоване від надмірних переживань з цього приводу нутро. Його київські супермени звертають увагу на харківські безобразія лише тоді, коли розуміють, що водка витікає їм із рук, себто що мафія під надійною мусарською «кришою» жене безакцизну водяру на Росію, оминаючи, ясна річ, просторі київські комори, себто не сплачуючи в казну належні відсотки. Тут навіть холоднокровні і незворушні спецслужбісти починають обурюватись — як же, мовляв, так — нашу водяру гнати в Росію! Ну, добре — репресії, геноцид харківської алкашні, інші злочини проти народу, все це ще можна стерпіти. Але водяру! В Росію! І починається «махалово».

Насправді в цьому весь письменник Кокотюха. Неозброєним оком видно, що це його — авторове — бачення і обурення передається головним героям роману, тому що сам Кокотюха може, вочевидь, пробачити рідним органам все — неуставні відносини, неохайність зовнішнього вигляду, загалом — нелюбов до нього, Кокотюхи, як суб’єкта і громадянина, але продаж водяри — ніколи! Як писав класик — можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки акцизний збір із продажу лікеро-горілчаних виробів. Так що тут тобі й тема, тут тобі й ідея, тут тобі й психологічні портрети сучасників.

Ще трохи про роман. Не може не тішити його мова, себто оцей самий, згаданий нами вище, авторський переклад. Кокотюха при цьому наступає на п’яти іншому великому ніжинцю і просто-таки завалює сторінки роману пристрасним «южноруським» акцентом, а враховуючи легкість і екзистенційну карколомність сюжету, можна лише захоплено вигукувати «отакої», знаходячи на сторінках «Ментовского города» всі ці милі й дорогі серцю «коняки», «дядько», «ховать», «родич», «малюет», «лялька», «хиба», «ото», «хлопцы». Одним словом, такий собі пасічник-супермен Рудий Панько.

Ну і, звісно ж, ляпи. Іноді мені здається, що Андрій спеціально наймає кого-небудь із колишніх редакторів «Молоді» чи «Укрпису», щоби вони йому попсували текст, наповнивши його якомого щільніше внутрішніми парадоксами й зовнішніми протиріччями. Те, що його герої час від часу міняють зовнішність, це ще Бог з ним (так, виведена автором на сторінці 64 «коротко стриженная шатенка» вже до сторінки 73—74 благополучно перетворюється на так само коротко «стриженную блондинку»). Те, що головний герой із «Сергея Палыча» (стор.158) безболісно перетворюється на «Сергея Иваныча» (стор.162) теж нічого — на те він і супермен. Те, що пара героїв-антагоністів, котрі, відзначимо, росли й виховувались в різних реґіонах нашої молодої республіки і на сторінки «Ментовского города» потрапили від різних профспілок, вимовляють незалежно одне від одного сакраментальну і блискучу фразу «Замахался я, шо гад» — це теж можна пропустити, тим більше, враховуючи специфіку сюжету, під «гадом» тут, очевидно, мається на увазі зелений змій. Усе це можна списати на неуважність і самого автора, і коректорів цього роману, якщо вони існують в природі взагалі.

Але є в стилістиці письменника Кокотюхи щось інше — ледь вловиме і на перший погляд непомітне, що разом з тим не дасть вам помилитися при прочитанні будь-якого шматка з роману стосовно того, хто ж саме є автором щойно прочитаного. Читаєш собі, наприклад, таке речення: «Компьютеров в распоряжении журналистов имелось ровно столько, сколько винтовок в первые месяцы Второй мировой войны — один на двоих». І хочеться запитати автора — це ж у кого там у них на початку Другої світової, себто у вересні 1939-го, не вистачало гвинтівок — у поляків чи в німців? Мабуть, усе-таки в поляків, бо німці зазвичай користувались «шмайсерами» і гвинтівок у них і справді було не так багато. Або знаходиш на сторінках такий пасаж: «То и дело нога нарушала приятно шуршавший, словно новая купюра, красно-желтый ковер из опавших листьев», — і відразу ж хочеться перепитати в автора, що там у нього з ногою.

Річ не в тім. А в тім, що в той самий час, коли київські супермени борються з харківськими безпринципними уродами за чистоту вітчизняних горілчаних потоків, десь збоку сидить собі згорьований читач і тихо спивається, не знаходячи серед потужного нагромадження новітнього українського бестселеротворення бодай чогось їстівного, або хоча б стравного. Сидить собі цей читач — обділений, замучений і замаханий. Шо гад.