Tag Archives: есеї

Слобожанська Швейцарія

Всі говорять: українізація, українізація. Українізують, мовляв, порядних громадян, позбавляють їх конституційних прав та моральної цноти. А їм, натомість, відповідають, що, мовляв, яка може бути моральна цнота в країні, де існує три радіо «Шансон», мовляв, жодної такої українізації насправді не існує, хоча в боротьбі за поступ національного відродження всі засоби є виправданими, тому й починати потрібно з публічного спалення російських книжок, бажано – разом із їхніми авторами, ще краще – з українськими також. Боротьба за духовність вимагає неабиякої запеклості, тут утратою цноти може не обійтись. Але так чи інакше – всі зав’язані на своїх дитячих страхах та сексуальних травмах – і ті, хто збирається книжки палити, і ті, хто продовжує їх писати. Натомість, що ж українізація? Вона, як видається, залежить не стільки від морально-вольових імператив, скільки від імператив соціально-економічних. І тут хочеться зазирнути в світле майбутнє. Що чекає в майбутньому східні креси незалежної України? Скажімо, Донбас. Отже, 2012 рік. Україна, разом із Польщею, виходять до фіналу чемпіонату Європи з футболу. Наголошую – не до фінальної частини, а саме до фіналу. Спеціальна комісія європарламенту дозволяє їм, як господарям турніру, не розігрувати між собою золоті медалі, а оголошує переможцями обидві команди. Що, в свою чергу, відбивається на зростанні пдв, ввп та пва, і призводить до системних реформ в економічному секторі. Скажімо, президент України, як справжня залізна леді, закриває шахти Донбасу. Внаслідок чого з Донбасу до сусідньої Росії спішно виїжджають представники тіньового бізнесу, члени євразійського союзу молоді та футбольний клуб «Шахтар», який відразу ж вилітає там до першої ліги. Натомість, лишаються справжні шахтарі, котрі змушені тепер об’єднуватись у незалежні, а головне – непродажні – профспілки. А профспілки, як відомо, це школа комунізму. Просто закінчують її не всі. Одним словом, справа так чи інакше йде до федерального устрою країни, як того і вимагають усі цивілізаційні процеси. Бо лише в межах Федеративної Республіки України мовне питання може бути вирішене без жодних політичних спекуляцій та ненав’язливої побутової ксенофобії. Скажімо, моя рідна Слобожанщина в цьому випадку перетворюється на таку собі слобожанську Швейцарію, з надійними банками (я не маю на увазі консервні) та гірким шоколадом, з трьома мовами домінуючого населення (українською, китайською і в’єтнамською) та вільним культурним розвитком малих народностей (татар, чеченців і росіян). В сусідньому Сєвєродонецьку замість культури споживання трамадолу приживається культура споживання сирів. А в столиці федеральної землі Полтавщина Кременчуці, після перепрофілізації неприбуткових промислових об’єктів, замість автомобілів «Краз» починають виготовляти якісні механічні годинники. Відповідно, внаслідок урегулювання мовного питання, з парламенту назавжди вилітають комуністи, оскільки спекулювати більше немає на чому, натомість туди потрапляють зелені, котрі відразу ж починають засаджувати терикони дубами, ялинами, та – з причин політкоректності – берези. А головне – жодного тобі радіо «Шансон», себто взагалі – жодного. Оскільки китайці відмовляються його слухати з ідеологічних причин, чеченці – з релігійних, росіяни – зі згаданих вище причин політкоректності, а українці нарешті признаються самим собі, та й усім навколо – що насправді їм це радіо ніколи й не подобалося, просто крутили його – ось вони й слухали. А там, дивись, і «Шахтар» повернеться, і знову стане чемпіоном. Так що оле-оле, Україна!

Над прірвою в житі

Потрапив нещодавно до одного приватного ліцею. Знаходиться він на передмістях Харкова, посеред наукового містечка, що було збудоване для «технічної інтелігенції», з усіма наслідками, що звідси витікають: НІІ, оборонка, конструкторські бюро, секретні лабораторії та інший науково-технічний потенціал, котрий накрився разом із Союзом. Сам ліцей розташований у колишньому дитячому садочку. Мені він відразу сподобався відсутністю євроремонту та зовнішнім виглядом ліцеїстів – жодних тобі «бордових піджаків», жодних понтів із мобілами та охоронцями на шкільному ганку. Натомість, зі стін звисають старі шпалери, а на самих стінах висять, в якості декору, драні джинси та інші ніштяки. Одним словом, в такому навчальному закладі справді хочеться навчатись. По-друге, здивував не стільки зовнішній вигляд тих, хто тут навчається та навчає, скільки їхні «внутрішні світи та горизонти»: вони цікавляться літературою, плюс пишуть самі, більше того – будуть у себе в ліцеї невеликий театр! Це мене вразило найбільше – навколо ржавіли розібрані ракетні шахти колишніх військових частин, дев’ятиповерхівки, збудовані для «технічної інтелігенції», густо обступались куркульським приватним сектором, сам садочок стояв за якихось двісті метрів від прірви, за якою в осінніх сутінках видно було заметений снігами українсько-російський кордон, а вони сиділи і розповідали про свій театр, про те, як добудують його і будуть робити там літературні вечори та театральні постановки. А головне – їм, здається, там подобалось, у їхньому ліцеї, над їхньою прірвою, посеред розваленої «оборонки». Подобалось, навіть попри відсутність бордових піджаків та євроремонту. Ось у таких ситуаціях, кожного разу стає боязко за дітей, в таких ситуаціях кожного разу думаєш – ну, добре, зараз вони читають книги, грають у шкільному театрі, не паряться особливо з приводу бабла та шмоток, їм усім по п’ятнадцять-шістнадцять років і це прекрасно. Але завтра почнеться їхнє доросле життя і нічого, крім перших обломів, воно їм не принесе. А разом із першими обломами прийде й сувора «правда жизні», згідно з якою з усіх книжок найважливішою є чекова, і в театри краще ходити на презентації з фуршетами, та й джинси – одяг зручний, проте дешевий і неструйовий. Але поки що вони будують свій театр над самою прірвою, і навіть не замислюються над тим, куди поділись усі ті люди, для яких будувалось це наукове містечко, вся ця «технічна інтелігенція», куди вона здиміла, а головне – хто заселився до їхніх квартир? І ніхто не розповість їм, що люди, які водили своїх дітей до садочка, в якому тепер знаходиться їхній ліцей, у більшості своїй не витримали, зламались і виїхали з цієї країни, залишивши напризволяще і дитячі садочки, і військові частини, і оборонку, і саму країну. Вони, очевидно, нічого не чули про «утечку мозгов», про масовий від’їзд людей, котрі за інших – гірших – обставин могли бути їхніми батьками, забезпечивши їм навчання в ліцеях зовсім інших країн. Вони про це не чули, і слава богу. Існує два, найбільш невдячних заняття: засуджувати тих, хто не витримав, і закликати інших триматись. Кожен сам вибирає, на оборону якої країни йому працювати. Але ось я познайомився з цими дивними людьми і мені чомусь хочеться їм ще і ще раз говорити: ви головне тримайтеся, добре? Тому що коли ви зламаєтесь, після вас може нікого більше й не бути. Тому що коли ви перестанете читати, писати просто не буде для кого. Тому, врешті-решт, що коли ви всі поїдете, у вашому театрі ніколи не буде аншлагу.

Населений мною пункт

Нещодавно приїхав у гості знайомий із Москви. Востаннє в Харкові був років п’ять тому. Давай, – говорю, – походимо містом. Перейшовши трамвайні колії на Пушкінській, прямо під сецесійними вікнами, де нещодавно відкрили магазин одягу, завернули в старий прохідняк. Зараз, – кажу, – вийдемо на вулицю. Ага, – випередив він мене, – це за синагогою. А ти звідки знаєш? – здивувався я. Ми вже тут були, – пояснив знайомий, – п’ять років тому. Що сталось за останні п’ять років? Насправді сталось так багато всього, що важко з чогось почати. Змінилось майже все. І майже всі. А ось двори залишились. Трамвайні колії залишились. Сецесія ще стоїть, хоча її все намагаються євровідремонтувати. І прохідних дворів стає все менше, за цим і відчуваєш, що час іде: хтось постійно перекриває брами воріт на старих харківських подвір’ях, закладає цеглою пройми і діри в мурах, через які можна було вибратись лише тобі відомим маршрутом, хтось вибиває старі рами і вставляє у вікна склопакет, збиває зі стін ліпнину і відгороджує цілі поверхи конструктивістських будинків металевими дверима. Спочатку можна подумати, що місто весь час добудовується, проте це не зовсім так – воно не добудовується, воно перебудовується, зникає, щезає з твоїх очей. Плани будівель, які ти вивчив і до яких звик, виявляються непотрібними, оскільки ними не можна скористатись, оскільки вони не відповідають дійсності, оскільки сама дійсність не відповідає собі самій, постійно втікаючи з рук. Перш за все впадають в око якісь дрібниці – забілені написи на стінах, котрі зберігались із сорокових-п’ятдесятих, коди на дверях, що не дозволяють пройти через чорний вхід на паралельну вулицю, зачинені лавки для ремонту взуття та виготовлення ключів, що тулились у підвалах на тихих бокових вуличках. Потім, піднявши голову, раптом зауважуєш, що справа не лише в підвалах і чорних ходах, що змінюється ціле місто, і що поміж старих, червоної цегли будинків, уже напхано нових будівель із бетону та скла, котрі заступають собою дерева, за якими ти і визначав відстань до того чи іншого району. Виявляється, п’яти років цілком достатньо, щоби повернутись і нічого не впізнати. Це як у дитинстві, коли одного разу ти заходиш до свого помешкання і бачиш, що всі меблі переставлені дорослими, а в твоїх улюблених схованках та закутках стоїть пилосос і рулони шпалер. І після цього ти навіть не станеш любити своє помешкання менше, оскільки це все-таки твоє помешкання, а пилосос усе одно коли-небудь зламається. Поступово ти звикаєш до змін у своїй квартирі, вона починає тобі навіть подобатись, ти облаштовуєш собі нові схованки, зживаєшся з ними, ховаєшся в них, губишся. І так триває до нового ремонту, до нової перестановки меблів. Але потім, коли ти виростеш, і можливо навіть переїдеш до нового помешкання, щоби майже ніколи не повертатися назад, найміцніше в пам’яті будуть сидіти саме ці дитячі схованки. І пилосос.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1339