Tag Archives: есеї

Есеїстика Сергія Жадана у журналі «Український тиждень»

Курсова робота студента четвертого курсу філологічного факультету (спеціальність- журналістика)
Дзярика Костянтина Сергійовича
Науковий керівник практики: докт. філолог. наук, проф. Ломакович Світлана Володимирівна

Вступ

Есеїстика в Україні отримала можливість «легального» існування і функціовнування лише в останні 10-15 років. Як такої заборони на есеїстику не було, скоріше існувало презирливе ставлення до творів такого роду. Ідеологічна машина передбачала публікацію більш ефективних матеріалів, політично і соціально замовлених – нарис, памфлет, фейлетон, стаття.
На думку М.М. Епштейна, «у глибині есе закладена певна концепція людини, яка надає єдність всім тим ознакам жанру, які перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб’єктивне їх трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, орієнтація на розмовну мову і т.п.»[11; 378] Слідуя за Монтенем, сутність цієї концепції, Епштейн бачить у тому, що людина – носій не знань, а думок. Єдине завдання текстів цього жанру – не проголошувати істини, а розщеплювати закоснілу, помилкову цілісність, відстоювати вільну думку. Тому цілком закономірно, що популярність і актуальність в Україні есеїзм отримав разом із здобуттям незалежності країни і розвитком свободи слова.
Із французької «есе» («essai») перекладається як «спроба», «досвід», «випробування», походить же від латинського «exagium» – «зважування». Батьком» жанру есе в Європі називають Мішеля де Монтеня. «Проби» – так назвав Монтень свій твір (дві книги порівняно невеликих міркувань на різні теми). Свобода і природність, «натуральність» твору властиві «досвіду» на всіх рівнях – від композиції до мови. Це основний метод жанру, як визначав Монтень, – роздум на очах у читача, нічого не ховаючи і нічого не приховуючи від нього. Відбиваючись на папері, думка повторює всі зигзаги і повороти живого мислення і живого почуття автора есе. «Аби говорилася правда. Це важливіше за все »[6;7],- переконано зазначав автор. Правда як жанр, правда про себе, свій внутрішній світ, хай і у декілька еклектичному, проте у справжньому, рухомому, живому – так можна визначити сутність есеїстики. «Проби» вийшли друком у 1580-му році, наприкінці епохи Відродження. Крім того, подібний жанр з’явився в абсолютно іншій культурі, в Японії, причому набагато раніше, в X столітті, і під іншою назвою – «дзуйхіцу». Тут «засновницею» цього жанру вважають Сей Сьонагон – фрейліну імператорської свити, що назвала свій твір «Записки у узголів’я». Це був абсолютно особливий, естетичний, погляд на світ. Сей Сьонагон цікавили не самі події, а враження від цих подій. Головне місце в книзі посіли думки і спостереження, що по-новому (з несподіваної, суб’єктивної точки зору) розкривали звичні (буденно-побутові) речі, явища, події. Історія виникнення «Дослідів» і «Записок» говорить про те, що основою причиною або поштовхом до появи есе слугував певний«життєвий зміст», громадська і особиста потреба.
Сьогодні перевантаження інформаційного простору у напрямку оперативності та сенсаційності є одним із чинников активної есеїзації у всіх сферах. Як відзначають сучасні дослідники, в XX столітті з’явилася особлива «необхідність у теорії, яка б давала підстави для розуміння на побутовому (а тим більше на науковому) рівні закономірностей і механізмів розвитку людини. Важливо, що будь-яка людина на своєму особистому досвіді, через власні переживання, зустрічі з іншими людьми, на досвіді розуміння самого себе будує таку теорію. Вона входить в його картину світу. Правильна (максимально наближена до істинної) картина світу дасть можливість не тільки зрозуміти навколишню дійсність, але й навчить людей правильно спілкуватися один з одним і жити щасливо».[1; 19-20]. Для жанрової характеристики есе індивідуальна картина світу есеїста та його тип духовності як «практичний» прояв останньої мають велике значення: вони визначають його бачення навколишнього світу і взаємини з ним. Серед купи інформації реціпієнт став звертати увагу на непересічність есеїста. На першому плані повстала постать автора і його ім’я . Есей як вид журналістської діятельності став провідним «ексклюзивним» жанром з позитивною динамікою. Із найбільшим потенціалом він виконує функцію встановлення особистого контакта з аудиторією, утримання його уваги. Це стає можливим, завдяки поверненню автора до власного духовного досвіду, який виявляється в підвищеному автобіографізмі есе.
Найсуперчнішим із провідних есеїстів в Україні є сьогодні Сергій Жадан. Обличчя молодої української літературної сцени, вільне від будь-яких соціальних і політичних замовлень часу, у свої 35 років він вже є живим класиком української літератури. Його ім’я як поета і романіста визнають за кордоном як український феномен. В 2006 році його книга «Капітал» стає найкращою книгою року за версією Бі Бі Сі. Йому належить літературна премія ім. Джозефа Конрада-Коженьовського 2009 року. Нещодавно, у січні 2010, книга “Гімн демократичної молоді”, яка вийшла німецькою, посіла перше місце у списку бестселерів, який створюється за рекомендаціями провідних німецьких літературних критиків. До того ж, Сергій Жадан має безцінний життєвий досвід із культурологічної точки зору. Він є організатором багатьох художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій і фестивалів мистецької і народної непокори. Всі його чисельні проекти мають велику довіру в аудиторії, тому що створюються за відсутності номенклатури і комерційних стосунків. Наприклад, його безпосередня участь у подіях померанчової революції мала на меті не обстоювання чиїхось політичних інтересів і пов’язаних з ними преференцій, а опозицію режиму несвободи, обстоюванню свого права на вибір:
«Власне для мене це була не підтримка «померанчових» сил, а опір до влади як такої. Скоріше анархістськая позиція, чим позиція демо-ліберала»[9]. Як зізнається сам Жадан, він не має політичних поглядів. Це апріорна позиція митця. У Жадана зовсім інше покликання, він пише неперевершені поетичні і прозові твори. Ось як прочитує його російський літературний критик Сергій Самойленко: «…Його цікавить дійсність як вона є, він дивиться на неї з близької дистанції, і майже завжди він не спостерігач, а учасник, принаймні, його культурні коди зовсім інші. Вірші для нього, можна припустити, меншою мірою літературний факт, а більш життєвий, фіксація і осмислення досвіду. Особистого, вікового, громадського…»[12]
У журналі «Український тиждень» есеї С. Жадана з’являються в рубріці «Особиста думка» з другого після заснування випуску журнала. Це не випадково, що головний редактор Юрій Макаров у часи активної промоції журналу запросив до рубрики «Особиста думка» саме С.Жадана. В електроній версії журналу напроти імені автора стоять такі слова, що підкреслюють різні його іпостасі: письменник, поет, прозаїк, драматург, співець Республіки. Останнє найвиразніше передає сутність феномену С.Жадана – що виявляється у свободі і силі його голосу. Пізніше до цеї рубрики залучаються інші автори, але перший рік вона виходитиме переважно за участю С. Жадана.

ШУКАЙТЕ ЦЕНЗОРА В СОБІ

Надто ревна діяльність Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі викликає дедалі більше занепокоєння в колах творчої інтелігенції. Свідчення цього — акція «АнтіНЕК», яку нещодавно провели у Києві українські письменники. Один із них — автор сороміцьких п’єс Лесь Подерв’янський — влаштував публічне читання своїх текстів. Двоє інших — Юрій Андрухович та Андрій Бондар — виступили з філіпіками проти цензури та почитали вірші — не лише власні, а й чи не найпопулярнішого в країні поета, недавнього володаря премії імені Джозефа Конрада харків’янина Сергія Жадана. Сам він на акцію приїхати не зміг, проте спеціально для «СН» написав есе, у якому розмірковує щодо сумісності цензури та демократії.

Я живу в найкращій країні. Де б іще так турбувалися про моїх дітей? Я знаю, про що говорю — скільки доводилося спілкуватись із моральними експертами, офіційними та громадськими представниками Національної експертної комісії в центрі й на місцях, і кожного разу те саме: просто під час розмови ловлю себе на думці, який же я бездуховний покруч, як мало в мені лишилося суспільно-морального і як багато — індивідуально-порнографічного. Бо кожного разу, варто лише заговорити про свободу слова та громадянські свободи, кожен більш-менш відповідальний представник морально-каральних органів обов’язково спитає: скажіть, а ви, ось особисто ви, хочете, аби ваші діти дивилися порнографію?! (варіанти: виросли маніяками? вживали наркотики? стали гомосексуалістами? читали ваші книги?). І кожного разу просто губишся під тиском залізобетонних аргументів, вагаючись поміж ствердною та заперечною відповіддю: оскільки, що б ти в цьому випадку не відповів, так чи інакше будеш виглядати дауном, котрий виправдовується перед учителями за погану поведінку на великій перерві.

Це вже потім, після дискусій та полемік, починаєш сам себе переконувати: які наркотики, яка порнографія? Адже очевидно, що ці єзуїти на ставці займаються елементарним популізмом, виставляючи всіх своїх опонентів монстрами й педофілами. Адже послухайте, що вони говорять: якщо ти проти НЕК, значить, ти проти моральності, проти духовності й тисячолітніх культурно-етичних надбань українського народу. Адже вони ніколи не визнають присутності у своїх діях елементів цензури чи обмежень, вони будуть до останнього переконувати, що, вказуючи тобі, платнику податків, фактично за твої, платника податків, гроші, що тобі дивитись, слухати або читати, вони керуються у своїй виснажливій праці виключно турботою про твоїх дітей. Адже ти сам у їхніх турботливо-бюрократичних очах всього лише недоумок, котрий не зрозуміло як і навіщо отримав-таки громадянство, вищу освіту й такий-сякий життєвий досвід, насправді так і залишившись недоумком, чия суспільна моральність зводиться виключно до постійного й неконтрольованого бажання дивитись порнуху та фільми жахів, причому бажано в дитячій компанії, причому — особливо бажано — аби діти були чужі.

Тож сам посуди: як тобі можна довірити таку серйозну та відповідальну справу, як виховання власних дітей? Як узагалі можна обійтись при вихованні дітей без карного кодексу та регулярних експертиз? І якщо батьки насправді виявляються такими недоумками, що не розуміють усього невідворотно-згубного впливу «Сімпсонів» на нестійку дитячу психіку, то кому, як не членам НЕК, перейматись духовним здоров’ям широких народних мас? Хто, як не Василь Костицький, прочитає моїм дітям їхню першу казку, хто, як не він, видалить з мого компа файли з порнофільмами (перед тим прискіпливо їх переглянувши), у кого, як не в нього, болить серце, коли на екранах українських кінотеатрів усілякі садисти, мазохісти та інші постмодерністи відрізають одне одному життєво важливі кінцівки? Не в мене ж, вірно? Хіба в мене взагалі може щось боліти? І з яких причин? Не через громадянські ж свободи? Які можуть бути громадянські свободи, коли хтось комусь відрізає щось життєво важливе, самі подумайте!

Що мене в цій ситуації обурює по-справжньому? Мене обурює, що купка цинічних, брехливих клерків, котрі дорвалися до бюджетного корита, дозволяють собі шантажувати мене моральним рівнем моїх дітей. Що незрозумілі типи з очевидними комплексами й амбіціями відкрито маніпулюють важливими й направду серйозними речами, займаючись при цьому банальним і неприхованим цензуруванням. Що сумнівна структура, чия діяльність є відверто антиконституційною, а легітимність визначається непевним тоталітарним законом, намагається отримати монополію на визначення духовних чеснот та моральних цінностей, на свій смак та розсуд вишукуючи порнографію та аморалку в нав колишньому середовищі. Загалом, погодьтеся, доволі сумнівне заняття для дорослих і переважно одружених чоловіків — давати оцінку продукції сексуально-еротичного характеру. Якби ще це робилося для душі, було б зрозуміло. Але за гроші? Причому — за народні!

Так чи інакше, варто спитати: чого я насправді хочу, коли йдеться про наших дітей? Мені би хотілось, аби наші діти не стикались у житті з подібним дрімучим «совком», аби жоден експерт, незалежно від рівня його кваліфікації та кількості проведених у темному кабінеті експертиз, не вказував би їм, що вони мають дивитись, читати чи слухати, а що — ні, аби, врешті-решт, вони жили в нормальній країні — без цензури, заборон та подвійної моралі. З усім іншим, гадаю, вони якось дадуть собі раду. У разі чого — спитають у батьків.

Джерело: http://cn.com.ua/N591/culture/position/2.html

Ісус любить тебе

Можливо, якби я дивився телебачення частіше, я давно б уже звик. А так кожного разу одне й те саме – на тебе вивалюють якусь незбагненну інформацію і далі ти мусиш жити з нею. А з нею жити важко. Скажімо, подивився нещодавно якісь пропагандистські російські ролики, і ось що виявляється. Виявляється, що 10 відсотків населення Російської федерації за останнє десятиріччя були втягнені до тоталітарних сект. І це ще не найгірше! Найгірше те, чим саме займались вищезазначені тоталітарні секти. А займались вони, щоб ви знали, промисловим шпіонажем на користь Америки та моральним розтлінням російського держапарату. Я не жартую, так і було сказано – «действия координировались руководством ЦРУ». Як доказ цього, телевізійники показали знайдені в одній із нових, некошерних церков, фотоплівки та папку, на якій було написано від руки «Чорномирдін». Ну, з Чорномирдіним, припустімо, не все так просто – можливо, це і не шпіонаж, а всього лише планова місіонерська робота. А з усім іншим я, скажімо, можу погодитись. А погодившись, тривожно спитати в прогресивної громадськості – а що ж ми? Невже ж знову пасемо задніх? Який у нас відсоток ярових та озимих свіжо наверненими душами зібрали афро-американські пастирі? І хто саме потрапив у їхні сіті? Тут бачиться три напрямки діяльності місіонерів. По-перше, політична еліта. Те, що більшість українських політиків є жертвами тоталітарного сектантства, не викликає жодного сумніву. Питання лише в тому, які шляхи потенційного зомбування обирають для себе заокеанські пастирі. На що можна купити українського політика? Що його взагалі цікавить? Секс, кокс і слово боже. Два останні компоненти настільки міцно ввійшли в реалії вітчизняного політикуму, що політичний, так сзать, бомонд України ще довго буде асоціюватись із образами наших мерів, котрі на ранковому кумарі намагаються записати чергове звернення до міської громади. Натомість, секс. Його присутність в українській політиці не виявлена достатньою мірою, з причини очевидного домінування двох інших компонентів. По-друге, трудова міграція. Жодного сумніву не викликає те, що беззаперечними носіями сектантських ідей є представники трудової китайсько-корейської та студентської південно-африканської молоді, котра активно обживається на мирних теренах Соборної України. І хто знає, чим, окрім демографічного вибуху, загрожує нашій республіці така легковажна політика з асиміляції та депортації молодих хунвейбінів із гуртових ринків країни. По-третє, транснаціональні корпорації та макдональдз. Ніхто до сьогодні не заперечив причетність макдоналдза до тоталітарного сектантства та не виозначив його роль у домінуванні серед українських політиків трьох світоглядних складових, а саме сексу, коксу та слова божого. А оскільки заперечень немає, то й підозри лишаються. І ось виходячи із цього, я собі думаю – це ж якщо взяти за основу скромні російські підрахунки, і уявити, що щонайменше 10 відсотків наших співгромадян так само є членами тоталітарних сект, то напрошується логічне питання – де були ці люди 30 вересня 2007-го року, і чому блок КУЧМА не пройшов до парламенту? Ага, і ще одне: хто в такому разі має відповідати за Динамо?

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1221