Tag Archives: есеї

ВИВАЛЮВАННЯ ПРАВДИ-МАТІНКИ

Чомусь мені здається, що анотацію до свого роману «Інфекція» письменник Степан Процюк написав сам. Надто підозріло в ній — анотації — виглядає таке місце: «у своєму новому романі «Інфекція» Степан Процюк дешифрує псевдоміти», надто вже чіпляється око за оте «дешифрує псевдоміти», за яким вгадується давня Степанова любов до міцного й незатяганого українського слова, яким у нашому конкретному випадку і є слово «псевдоміти».

Бо й увесь роман Степана Процюка десь відсотків на сімдесят складається саме з такого штибу лексики, решта — цитати з російської поп-музики, вітчизняної класики і просто медичні терміни, натомість основний масив тексту щедро пересипаний запашними лексемами і словосполученнями на кшталт «артикуляційна оргія обличчя» (це про п’яного головного героя), «рецидиви відродження лівої ідеології у сучасній Європі» (це розмова головного героя (того, що з оргією на обличчі) з головною героїнею після першого вдалого (для головного героя) сексу), «генітальний безум», «лімфа непорочності» (про що це, я не зрозумів, але, здається, про Київ), «збезуміла кролиха, якій ущеплено некерований ген сексуального сказу» (еротичні мрії головного неґативного героя), «сільські дидаскалки» (в контексті щось поза сумнівом пов’язане з українською літературою), ну і так далі. Є, є за що зачепитись оком, аж до цілих речень і фраз, побудованих Степаном Процюком в такий спосіб, що після прочитання їх вже й холодний розум усе стравлює і приймає, а гаряче серце і далі зачудовано повторює, як ось це, моє улюблене — «Київське ґетто, слова російського не почуєш, наче опиняєшся на острівку національного щастя, державної відбулості, навколо всі однодумці. Одним словом, настрій якнайсприятливіший для розслабухи, трішки випив, пожвавився…», ну і далі за текстом.

Все ж, попри всі Степанові заморочки (або, як сказав би сам автор — гіперстепанові псевдозаморочки), можна сказати — безумовно, цей роман, зрештою, як і все, написане Степаном, цікавий передусім мовно (безумовно). Подієве його наповнення відступає вбік одразу ж після першого авторського демаршу, в якому горопашний Сава Чорнокрил (головний герой, той, що з оргією на обличчі) чомусь не любить України. Далі все більш-менш у цьому дусі, й говорити особливо немає про що. Натомість хочеться говорити про мову, саме про неї, тому що коли знаходиш в романі місце, де чиїсь руки «скидають із володарки одяг, лишаючи її у костюмі Єви», мимоволі відзначаєш про себе, що в цьому випадку «костюм Єви» звучить приблизно як «костюм водолаза». Загалом мова видає Процюка. Говорити, що це просто авторська мова — зайве. Це така собі суперавторська гіпермова, якою користуються всі без винятку герої роману, незалежно від соціального, алкогольного чи емоційного стану. Я вже мовчу про статевий поділ — справді, що там заморочуватись, баба теж має право на свою гіпермову.

Це особливо зворушливо, тому що авторська присутність вгадується всюди — й під час політичних промов, і під час пейзажних описів, і під час любощів. Під час любощів особливо цікаво впізнавати авторську інтонацію у тривожних зойках, скажімо, головної героїні — вставляє, чого там. У принципі, можна все це звести до проблеми невиписаності — і те, що всі герої роману говорять, як Степан Процюк у житті, і те що говорити так у житті, попри всі намагання автора надати діалогам життєвості, можуть хіба що якісь лінґвістичні монстри й акули, нормальна людина такого не подужає, яка вже там розслабуха з такою кількістю складнопідрядних наворотів. Можна списати на авторську невправність цілковите нехтування діалогами, бо й уявити собі діалоги цих людей просто-таки неможливо. За всіма цими більш-менш ретельно виписаними образами стоїть печальний і наскрізь монологічний Степан Процюк, для якого головне навіть не те, порозуміються герої поміж собою чи ні, а те, що Сава Чорнокрил України не любить, і що ти йому — Саві Чорнокрилові — зробиш!

Отож, можна все це авторові закидати, звісно, можна. Але можна цього й не робити, тому що мені особисто «Інфекція» нагадує великий, існуючий за своїми внутрішніми незбагненними законами мовний заповідник, який при ближчому розгляді легко надається до класифікування. Ось, коли Степан описує гарну дівчину, він пише «супервродлива та гіпердоброзичлива» (просто гібрид якийсь), а негарній, відповідно, теж чітко вказує на її місце: «Ох ти ж, курво, з манікюрами та педикюрами, червоними, як невинна кров». Все чітко і зрозуміло. Або, наприклад, згадувані вище цитати з російської. Автор ними відверто не гребує, але при цьому подає їх у такій психоделічній транскрипції, що його герої, використовуючи російську, починають говорити, як ґестапівські офіцери в радянських фільмах про війну: «Ти помніш, мая Акуліна, наш пєрвий нальот на любофь, а всьо ета била в сарає, в тєлятнікє возлє кароф». Особливо зворушує оте «кароф», яке римується зі «Смірнофф».

«Зараз пишу наступний свій роман — «Офіра», — заявив нещодавно в одному з інтерв’ю Степан Процюк, — де роблю чергову спробу психоаналітичного розтину людської душі». Звучить як погроза. Мені тут згадується чомусь Венедикт Єрофєєв зі своїм сакраментальним «я еще поболее околесицы наплету». Але авторське самоозначення дуже вірне, недаремно ж я говорив про підозри щодо анотації: Процюк справді чітко знає, як назвати все те, чим він займається, — якщо вже псевдоміти, то псевдоміти, якщо вже розтин — то розтин, і ніяких припарок.

Хоча чим переважно зайняті герої роману Степана Процюка? Переважно вони думають (на самотині) чи говорять (в більших чи менших компаніях, ну, себто коли пішла розслабуха) про наболіле. Це наболіле в них усіх знаходиться на одному і тому ж місці, тож малюючи картини чи займаючись оральним сексом, герої «Інфекції» незрадливо говорять (малюючи) чи просто думають (займаючись оральним сексом) про Україну. Авторські ж ескапади в цих випадках набувають особливої епічності, як от концептуальне: «Сава Чорнокрил не любив України», чи не менш концептуальне: «Кирило Орленко не церемонився, вивалюючи гостям правду-матінку», або ж зовсім сакраментальне: «а у Пирятині ти був, у Яготині був, у Почаєві був, у Берестечку був, питаю руба, був чи не був?» Як правило, відповіді на його руба ніхто не дає, бо що ж ти на це відповіси, коли події роману відбуваються ніби в якійсь паралельній реальності, такій собі матриці, до якої зась усякому, хто не переймається українськими проблемами. Натомість для тих, хто переймається, будь ласка — «випив, розслабився» і гайда дешифрувати псевдоміти по повній програмі.

Загалом же, після прочитання саме цього твору, починаєш розуміти, за що одні українську літературу ненавидять, а другі її ж, цю літературу, обожнюють, і чому цих перших набагато більше, ніж других. Тож якщо ви прочитали «Інфекцію» і байдуже знизали плечима, то ви або не розумієте української мови, або, подібно до неодноразово згаданого нами тут Сави Чорнокрила, України не любите. Але тоді з вами просто немає про що говорити.

Дзеркало тижня, № 14 (439) 12 — 18 квітня 2003
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/38190/

ДЛЯ ЧОГО КИШЕНІ УКРАЇНСЬКОМУ КОПУ?

Я свято переконаний, що міліція створена для того, аби заважати громадянам при пересуванні. Міліціонери — це ніби вершники апокаліпсису, послані сюди на своїх диявольських бобіках, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби і повсякчас нагадувати нам, смертним, що слід завжди пам’ятати про свою моральну вертикаль і не забувати тягнутися до неба, що не слід особливо вимахуватися і нехтувати накладеними на нас Господом обов’язками. А в разі якщо ми все-таки порушуємо хоча б одну із десяти заповідей морального кодексу будівника комунізму — вони вже тут як тут, щоби вчасно дати дубинкою по нирках і відновити в тобі метафізичний страх перед Сущим. Міліція безсумнівно несе в своїй діяльності вищий знак божого переситу: є якийсь надмір у самій ідеї існування внутрішніх органів, подумати тільки — для чого нам стільки внутрішніх органів, їх же солити на зиму можна — цих вічно незадоволених перебігом подій чуваків у шкіряних кожухах і загиджених черевиках на титановій підошві. Вони ніби й самі відчувають свою зайвість у цьому вертепі, десь там по небесних картотеках наплутали щось, вигадуючи міліцію, для мене це очевидно, на їхньому місці мало бути щось інше, я навіть не знаю що, може, які додаткові рідкісні хом’ячки або пристосовані до наших суворих зим скунси. Тому що я справді намагаюсь уявити собі, як же вони з’явились, і уявити не можу. Очевидно, що беручи до свого ковчега попарно всю наявну на той час фауну, старий Ной міг взяти і міліцейський наряд, все-таки всякої тварі по парі, ось він і взяв собі пару сержантів. Щоправда, як вони при цьому розмножувалися?

Хоч би як там було, але за все своє яке не яке, але життя міліція (поліція) лише одного разу надала мені справжню допомогу. До речі, сталося це зовсім недавно — я в якомусь такому, знаєте, доволі сутінковому стані свідомості спускався в метро і чисто за інерцією пішов на ескалатор, який підіймає громадян нагору. Ще й дивувався при цьому, що це за прикольні пасажири мені назустріч трапляються, і ось тут, десь на сьомій секунді мого забігу в нікуди, на виручку мені кинувся черговий по станції сержант. Ну і врятував, слід віддати йому належне. Хоча що там було рятувати — і так хвилями викинуло би на берег, себто підняло би нагору. Ось, і це все. Весь позитив у моїх численних контактах із міліцією. Натомість міліція арештовувала мене на вокзалах (залізничних і авто), коли я намагався кудись виїхати чи звідкись приїхати, на перехрестях, коли я вперто переходив вулицю на червоне світло (подумаєш!), у пасажирських поїздах за розпиття спиртних напоїв, у поїздах метро за відсутність у мене документів і совісті. Московські органи брали мене через мою велику торбу, німецька поліція шмонала мене за нездоровий колір очей, швейцарський наряд робив мені перевірку за те, що я в’їжджав до їхньої гостинної країни в шкіряній куртці (щоправда, діло було в червні, але це не аргумент), польські лягаві не впізнавали мене на моєму фото в паспорті, а австрійські поліцаї, теж було діло, штрафували мене за порушення громадського спокою (це коли мої сусіди-росіяни до п’ятої ранку слухали Кобзона). Скажіть мені, чому в нас нікого не арештовують за опівнічне слухання Кобзона?! За це потрібно арештовувати саме тут, повірте мені! Зрештою, я міг би продовжити, проте висновок можна робити вже: жодного разу, крім того героїчного витягування мене з ескалатора, рідна (і чужорідна) міліція мені не допомогла. А потреба в їхній допомозі час від часу таки виникала. Але — не допомагали. Зазвичай, коли нашу міліцію просиш про допомогу, вся ця їхня зовнішня жорсткість і внутрішня похмурість раптово перетворюються на плаксиву безпорадність і безідейність. Я ніколи не забуду, як жалюгідно виглядала наша ментура під час акцій опозиції в Києві взимку 2001 року, коли вони бачили, що перед ними стоять якісь опозиціонери в якихось чорних хустках, і хрін його знає, що з ними робити — команди не було, а самим щось не думається. Тим більше, з одного боку, вони ніби нічого й не порушують — не мочаться в під’їздах, не п’ють із горла, навіть Кобзона не слухають, а, з другого, видно ж — вороги, і треба було б їм ввалити зараз, а ось якось не складається. Бридке видовище, одне слово. Зрештою, й поза цими конкретними випадками спостерігання за почесною службою органів важко отримати естетичне задоволення від вигляду поодиноких представників чи цілих гомінких компаній у синій обвислій уніформі, старообрядних шапках-ушанках і з руками в кишенях — у них постійно руки в кишенях! — мені це відразу нагадує давнє: «Мужчина, кишені вам не для цього». Хоч я, в принципі, не естет, очевидно, тут надто суб’єктивно підходжу до їхніх, з дозволу сказати, мундирів, ну, але що тут скажеш — назвався ментом, полізай у бобік.

У моїй особистій рецепції майбутнього, в моєму, сказати б, приватному комунізмі я знаходжу місце для багатьох громадян і громадянок нашого стрьомного суспільства. Я не мізантроп, не маніяк, навіть сексуальний, тому доволі терпимо ставлюся до більшості індивідуумів, які мене оточують. Я бачу в майбутньому місце для пролетаріату і для селянства, навіть для інтелігенції я його там бачу, та що там інтелігенції — навіть для творчої інтелігенції, хай живуть. Я бачу місце для безробітних, для безпритульних, для професійних бомжів, для юродивих і покриток, для багатодітних матерів і для чуваків, які не сплачують аліментів. Для криміналу загалом: ну, мається на увазі, для дрібного криміналу, не для олігархів — олігархів потрібно розстрілювати, тут я згоден із президентом Росії. Я бачу місце для віруючих, незалежно від їхньої конфесії, для атеїстів, для сатаністів, для всіляких вудистів та інших покидьків — без них я би відмовився жити в майбутньому, без них було б не так весело. Я бачу в майбутньому місце для сепаратистів і партизанів, для фанатиків і просто божевільних, для торчків і для убуханої гопоти, я навіть бачу місце для Папи Римського — хай він навіть не українець. Але я не бачу місця для міліції, зовсім не бачу, міліція в майбутньому не потрібна, вона просто не вписується в щойно розписану мною райдужну картину ідеального суспільства. Міліція — це той паркан, який простіше не фарбувати, а знести, і я щиро сподіваюсь, що вона таки не дотягне до мого майбутнього. Себто я не жадаю одночасної загибелі всіх каральних органів нашої цивілізації, борони Боже, просто я бажав би їм розсмоктатись, як апендиксу під умілими руками Ісуса чи ще якого екстрасенса, хоч і розумію, що мої шанси тут невисокі. Бо справді, куди подітися списаному за непотрібністю дільничому? В поле працювати він не піде, в ливарний цех — так само. Загалом, я боюся за них, вони не пристосовані до нормального життя, вони як динозаври або диплодоки які, — в них надто розвинені щелепи, проте наглухо атрофоване почуття соціальної справедливості. Забери в міліцейської роти дубинки і пусти жити в ліси — вони ж там помруть без вогню, м’яса й армійської дисципліни. Я можу припустити хіба що існування в майбутньому резервацій для колишніх копів, де-небудь на сопках Маньчжурії, де вони житимуть за своїм внутрішнім гарнізонним розпорядком, вранці встаючи за сиреною, виколупуючи з-під землі своїми смугастими паличками корінці й іншу земноводну смакоту, ганяючи по вечорах неозорими преріями на могутніх «уралах» із колясками, під’їжджаючи до кордонів резервації і визираючи звідти в зовнішній світ, не наважуючись проте перетнути останній кпп — оскільки хто його зна, що там за люди живуть, чим вони займаються, як ставляться до внутрішніх органів, а головне — чому вони не ходять строєм. Думаю, десь так ми й могли б розійтися з миром, у разі чого.

джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/44672/

ГАЛИЦЬКИЙ РОЛЛІНГ СТОУНЗ

І дався Андрієві Пустогарову той станіславський феномен. Взагалі — звідки такий потяг до антологійності, міг би, зрештою, взяти та й перекласти «Воццека» не шматками, а всього відразу, або зробити ще один російський переклад «Перверзії». Ні, все якісь дайджести друкує, не може без концепції та школи. Тактик…

Як у такому разі слід оцінювати перекладацьку діяльність Андрія Пустогарова? З одного боку, він сам постійно акцентує на власній нефаховості. Мовляв, перекладаю для себе і за свої, і антології свої так само видаю. З другого боку, на його антології з’являються справжні рецензії і в Росії, і в Україні, і добре, якби рецензії всуціль були негативні. Чи навіть всуціль позитивні. Тоді б і говорити не було про що. А так — комусь щось подобається, комусь не подобається, ну, але це вже така справа, хто б зважав. За критичними відгуками на його антології спостерігати інколи навіть цікавіше, ніж за самими книгами, особливо коли російські критики таврують Пустогарова за те, що він, мовляв, псує своїми перекладами чудесне враження від братньої слов’янської поезії. Ще зовсім недавно, скажімо, років так сім-десять тому, перекладацька діяльність Андрія і видані ним двомовні (себто україно-російські) цитатники, де розміщені були твори українських і (чомусь) китайських авторів, одностайно б віталися, перш за все, самими авторами (українськими, мається на увазі, від китайських класиків, тим більше покійних, фіг дочекаєшся подяки). А сам автор перекладів імовірно отримав би який-небудь вимпел від президента і почесну грамоту від спілки письменників «Чуття єдиної родини» за підписом Тичини (посмертно). Проте часи змінились, українські письменники зажерлись, та й з боку російської критики чуття єдиної родини, слава богу, вже не таке палке і свіже. Тож і до перекладів з цієї самої української дедалі частіше ставляться вимогливо і недовірливо. Тут би й обламатись перекладачеві Андрієві Пустогарову, мовляв, справа мало того, що марудна, так іще й невдячна. Аж ба — він собі і далі перекладає, причому робить це з гідною поваги упертістю — себто перекладає лише те, що йому самому подобається, навіть якщо для цього потрібно розчленувати такий, здавалося б, довершений у своїй клінічності твір, як «Воццек» незабутнього Іздрика.

Але своєю останньою антологією, книгою івано-франківської прози «Галицкий Стоунхендж», Андрій перевершив навіть власні ж попередні збірники зі вміщеними в них китайцями. Зробивши з кількох книг — і то досить об’ємних — короткий путівник «Літературна Франківщина», Пустогаров доволі чітко окреслив перспективи власної діяльності. Гадаю, що тепер він видасть книгу крилатих висловів. Уміння Андрія скорочувати зачаровує, і якщо у випадку з Єшкілєвим, думаю, багато хто його підтримає, то препарована «Перверзія» жахає і насторожує — хто ж стане наступним? Ну, гаразд, усе це звичайно добре — і приватні уподобання перекладача, і чуття єдиної родини, але все одно не покидає відчуття зачудованості — як усе-таки можна було так безбожно пошматувати Іздрика з Андруховичем. Усе-таки Пустогаров поет, він і прозу перекладає за таким принципом — вибирає щонайліричніші кусні, а там дивишся — і справді, виявляється, можна читати ту ж таки «Перверзію» не від початку до кінця, а поодинокими шматками. Так, по-своєму, теж цікаво, хоч і не зовсім зрозуміло.

Загалом же Андрій, як на мене, створив таку собі шпаргалку, яку вже тепер могли б використовувати учні яких-небудь наших російськомовних шкіл, складаючи іспити з сучасної літератури, та й для шкіл україномовних, гадаю, можна було б зробити адаптований переклад цієї антології, все ж простіше, ніж читати оригінали. Навіть короткий курс історії Галичини, вміщений у книзі як післямова, Андрій написав так, ніби взяв підручник з історії України і вибрав звідти шматки, які йому найбільше сподобались. Вийшло, до речі, досить гарно, самі галичани так би не написали, вони б там обов’язково почали розводитись про центр Європи, Франца Йосипа та інші галицькі соплі. Пустогарову, натомість, якщо і можна щось закинути, то хіба що поодинокі моменти на шкталт маловмотивованого: «На Украине в политическом авангарде шли галичане». Ну, але цей пасаж можна виправдати комерційними інтересами перекладача. Він ніби звертається до довірливого у своєму невігластві читача — любиш, мовляв, авангард? Тоді почитай Єшкілєва, осьо, тут небагато.

І можна скільки завгодно сперечатися, що краще: майже сосюринська «квітка піхви» в оригіналі «Перверзії» чи анатомічний «цветок влагалища» в перекладі Пустогарова, фраза Іздрика «як мені це все остогидло» чи її відлуння (і видіння) «как мне все это обрыдло», але вже те, що Пустогаров наважився повністю перекласти монолог Джона Пола Ощирка — річ, яку і в оригіналі читаючи, рідкісна птиця долетить до середини — вже можна поставити йому в плюси.

Загалом же ця антологія, як і решта перекладних книг Пустогарова, пропонує доволі цікаву візію всього того, що тут, у нас з вами, відбувається. Адже творить Андрій, як би це пафосніше сказати, з любові, з безкорисливої і дещо причмеленої любові до літератури, хай навіть української, що й дозволяє йому чудесно обходитись без політики, боротьби за духовність та іншого лайна, яким наші літератури, зазвичай, і славляться, знаходити серед всього цього бедламу симпатичні йому феномени і цілком закономірно отримувати свій особистий сатісфекшн.