Tag Archives: ефіопія

Сергій Жадан: У нас нині з голодомору зробили “макдональдс”

Популярний український літератор Сергій Жадан, відомий, зокрема, як автор поетичних та прозових текстів на соціальну тематику, каже, що йти у політику нині – не модно. Один із найцікавіших представників літератури 1990-х також відверто зізнається, що не володіє майном, не має авто, користується громадським транспортом, у якому часом через чуже плече перечитує власну книжку. Неохоче спілкується на особисті теми та вважає байки про популярність українських письменників значно перебільшеними. Зі слів Жадана, авторитет письменника нічого не важить в Україні – країні, де немає структурованого книжкового ринку.

Незабаром у видавництві «Фоліо» побачить світ нова книжка поезій Сергія Жадана під назвою «Ефіопія». Нині ж автор готує до друку новий роман. Про кризу, літературу, кіно, проституцію, владу та голодомор я спілкувалася з Сергієм Жаданом.

Нещодавно ви з гуртом «Собаки в космосі» відбули всеукраїнський тур на підтримку альбому «Спортивний Клуб Армії». Таким чином – встигли заскочити в останній вагон передкризової паніки. Нині ж з кожним днем економічна розруха набирає обертів… На вашу думку, українська криза створена штучно чи є елементом світової кризи?

Будь-яка криза створюється штучно, так само, як згодом і штучно зникає. Криза є, і перш за все вона відображається у суспільній паніці. Народ панікує і цим ще більше ускладнює своє становище. І справді, у турі з «Собаками» ми споглядали, як відміняються концерти, заплановані на грудень-січень, або ж взагалі закриваються клуби. В Дніпропетровську одразу після нашого виступу закрився клуб. З видавництвами така ж ситуація, причому не лише в Україні, а й у Росії. Культура не є першою необхідністю для життя суспільства. Продуктами першої необхідності для життя є хліб і ковбаса. Решта коштів, що лишається від закупівлі ковбаси і хліба – йдуть на культуру. А під час кризи ці «надлишкові» кошти першими і зникають. Ситуація із закриттям видань, клубів, підприємств – перестраховка. Криза ще не вдарила, але люди вже бояться і намагаються приберегти заощадження, які й так згорять врешті решт. Криза – це не вигадка ЗМІ. Потроху звільняють людей на підприємствах, затримують зарплатню, але я б не сказав, що це аж так масштабно і страшно, і що на вулицях Харкова побільшало жебраків. Все як завжди. Ввечері в клубах важко знайти вільне місце…

Ще однією драстичною темою цієї осені є тема голодомору. Особливо після широко розрекламованого спектаклю за мотивами роману «Жовтий князь» Барки у постановці Андрія Жолдака…

Що до постановки, то я про неї лише читав, але мені ця ідея не подобається. Я не засуджую, бо «засуджувати» – радянське слово, але, як на мене, це дуже показово. Жолдак тонко відчуває кон’юнктуру і завжди береться за те, що приносить великі гроші. Тож якщо він узявся за тему голодомору – це означає, що в нас дійсно проблеми з цією темою. У нас нині з голодомору зробили «макдональдс». На цій темі спекулюють всі хто може, перетворюючи її на кіч. Віктор Андрійович роздмухує тему до непристойності на кожному кроці. В Радянському Союзі восени святкували день Великої жовтневої революції, а Віктор Андрійович святкує день голодомору. Ви можете сказати, що і мовчати про це не пасує, але, як на мене, в день пам’яті про жертв голодомору все ж краще помовчати, ніж кричати.

Ходять чутки, що ви пробуєте себе у ролі кіносценариста…

До мене півтора року тому звернувся харківський кінорежисер, який зараз працює в Росії, Влад Кузьмін, і запропонував написати кіносценарій. Я написав один варіант. Подумали – не сподобалось. Написав другий – теж не сподобалось. Зараз буду писати третій. Це робота, у якій я наразі не бачу фінішу. Щодо фабули, то за сценарієм, який я написав, це мала бути чорна комедія про закарпатський лунапарк, який приїжджає до Харкова і далі відбуваються всілякі події. А зараз ми вирішили зробити щось більш «трешове» – це буде фільм про зйомки «порнофільму».

Ви називаєте проституцію одною з ключових проблем сьогодення, часто також говорите про легалізацію проституції та легких наркотиків…

Українське суспільство занадто законсервоване, обкладене всякими табу, суспільною нетерпимістю і некоректністю, у ньому багато агресії і неприйняття. Українці ще не навчилися жити один з одним. Вони егоцентричні, і живуть з тим, що політологи називають «пострадянський синдром». Тож, так чи інакше за всіма заборонами стоїть комплекс проблем, зокрема, проблема тіньової економіки. На нелегалізованій проституції багато людей заробляють гроші, точно так само, як і на легких наркотиках, дешевому алкоголі… І лібералізувати ситуацію ніхто не хоче, бо тут не йдеться про демократію чи не демократію. А йдеться про небажання правоохоронних органів чи політичних структур втрачати свої гроші, які вони отримують від цього зараз. Сьогодні в Україні до легких наркотиків доступ настільки вільний, що легалізація їх доступ не полегшить. Це один із стереотипів, мовляв, якщо легалізувати траву, то всі почнуть її курити. Дурниця. Одна з причин чому люди курять – заборона, табу.

А ви маєте знайомих повій?

Маю. Не користався їхніми послугами, але спілкувався. Надзвичайно дивно, але вони живуть у такому ж світі, як і ми. Лише ввечері працюють повіями, а вдень – живуть як звичайні люди. Дуже цікаво було з ними спілкуватися, принаймні для того, щоб зруйнувати деякі стереотипи, що це «аморальні потвори»… Насправді вони не відрізняються нічим від працівниць пивного заводу чи студенток. Причому деякі з них таки були студентками університету (сміється – Б.Г).

Ви колись щось крали?

Так. Єдиний раз в житті на вечірці вкрав диск Дженіс Джоплін. Це була середина 1990-х. Починали з’являтися програвачі на компакти. Проте, дисків не було і грошей також. А тут – лежить класна платівка… В той же вечір, цей альбом я подарував Андруховичу. Я пояснив йому ситуацію і він не відмовився. За факт крадіжки, звичайно, незручно потім було…

А нині є можливість заробляти в Україні літературою?

Писання книжок в Україні особливого прибутку не приносить, тож я вважаю це благодійною діяльністю. Все це видається за кордоном, де платять нормальні гроші. Для мене важливіше, щоб в Україні книги коштували якомога дешевше і продавалися в якомога більшій кількості книгарень. Український читач не настільки багатий, щоб на ньому заробляти. Потрібно заохочувати його читати.

До Києва не думали переїхати?

Ні, мене влаштовує Харків. В Києві мені некомфортно. Плюс мені не подобається тенденція, коли всі з’їжджаються в столицю. Тоді вона перетворюється на совкове місто. Занадто егоцентричне, перенасичене і перенаселене. А в Харкові я на своєму місці.

Відчуваєте дискомфорт від нестачі спілкування з тими, хто поїхав з Харкова?

Звичайно, адже, перш за все, виїжджають талановиті, енергійні, розумні, амбіційні. Вони втікають, і не лише в Київ, а й в Москву, десь за кордон. В 1990-х роках багато технічної інтелігенції, викладачів виїхало. І такі «втрати» негативно відбиваються на місті. Останнім часом Харків перетворився на велике базарне місто. Це певно якась ознака теперішнього часу і сподіваюся, що це незадовго зміниться. Ринки трансформуватимуться. Тому що Харків завжди був центром науки і культури, а зараз це центр торгівлі. У нас відкриваються супермаркети на кожному кроці, вуличні стихійні базари. Я нічого проти цього не маю, але мені більш симпатичний був Харків наприкінці 1980-х – початку 1990-х років.

То може пожити у Львові?

Місяці зо два – запросто. Львів – прекрасний у невеликих кількостях. Свого часу Львів добре мені відкрився. Я приїхав сюди в 1992 році знайомитися з поетичним гуртом «Лугосад», про який вичитав у журналі. До того я взагалі не був на Західній Україні.

Що нового, в географічному сенсі, для себе відкрили останнім часом?

Аж настільки нового нічого, бо в Україні майже все бачив. Хоча… У вересні ми з друзями їздили у дуже дивну територію під Харковом, яка називається Слобідська Швейцарія. Це те місце, про яке писав в своєму романі Майк Йогансен. Це долина річки Сіверський Дінець, яка тягнеться через Харківщину аж на Донбас. Фантастичне місце. Всі звикли думати, що схід України – це промислові понурі пейзажі, а тут від’їжджаєш 50 км від Харкова і бачиш ліси, озера, старі козацькі монастирі, ставки…

Ефіопія

Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: „Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять – „Свобода, свобода”,
а піди-но, купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
Давай, чувак – привези афганку!” –
повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
котру тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі –
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.

Водій сказав: „Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!”

Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: „Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!”

Замерзло пальне і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:

„На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки”.

Жадан. Из еще не изданного

Эти вирши будут напечатаны в новой книге Сергея Жадана Ефіопія, которая появится в начале января. Тексты публикуются с разрешения автора.

І найменша дівчинка в Чайна-тауні,

і старі баптисти в холодних церквах Мангетена

навіть не уявляють які зірки падають в наші комини,

і яке смарагдове часникове листя

росте на наших футбольних полях.

Це ось океан, без початку і кінця,

заливає берег, на якому стоять китайські їдальні,

і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом,

навіки відділяючи мене від країни,

яку я любив.

Це ось чорні дерева в холодних снігах,

ніби африканки на білих простирадлах,

і на кожному дереві сидять птахи,

крикливі птахи еміграції,

співучі птахи вигнання.

А це ось я

кожної ночі

вві сні

вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,

заповнюю трюми ромом і цикутою,

прогріваю старі машини,

так як топлять кахляні печі.

Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,

поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.

Ридай тоді за мною,

солодка морська капусто Америки,

так як умієш лише ти одна,

так як умієш лише ти одна.

+ + +

Фабрики в дощі, ніби в жалобі.

Дощ над мостами летить, минаючи.

Сама потім вирішиш – зізнатись у хворобі,

чи хай собі живуть, нічого не знаючи.

Сама потім повернешся, якщо захочеш,

якщо забудеш про заборони.

Сидиш і спомини перекочуєш,

як перекочують порожні вагони.

І кожна розмокла рама віконна,

наче схованка спорожніла,

і дим виходить із високого комина,

мов душа із померлого тіла.

І дивишся довго, мовби востаннє,

на чорні коридори й верстати,

маючи відповіді на всі питання,

які ніхто не захотів поставити.

+ + +

Час працює на мене – він мене убиває.

Все, що у мене є, і все, чого не буває,

я встиг сховати собі до кишень.

Я зараз найкраща мішень.

І навколо ніч вогняною лавою,

і київська траса десь під Полтавою,

і в кожній фурі тінями темними

ховаються перелякані демони.

І зорі зависають в напрузі,

і морок ховається в кукурудзі,

і душі померлих смертю страшною

тяжко літають над окружною.

І темно в їхніх очницях порожніх,

і гріються в кабаках придорожніх

нічної тиші дзвінкі оркестри,

і проститутки – добрі, як сестри,

і вбивці з вирваними серцями,

і діти з яскравими олівцями,

і кельнери з паленим алкоголем,

і відьми з гострим сердечним болем,

і перевізники чорної нафти,

і просто беззахисні їбанати,

і жовті біженці звідкись з Китаю –

я всіх люблю і всіх пам’ятаю.

І навіть якщо я забуду про когось,

чиєсь ім’я чи знайомий голос,

мені ще стане часу і нервів,

щоби згадати усіх померлих.

Тому літайте, мої хороші,

доки тривають ці ночі найдовші,

доки тягнуться ці дороги,

літайте попри всі застороги.

Я вигрібатиму між берегами,

я розберуся, врешті, з боргами,

я вириватиму вам гортані.

Доброї ночі, мої кохані.