Tag Archives: ефіопія

Я всегда с уважением относился к профессиональному спорту…

Я всегда с уважением относился к профессиональному спорту.
Мне казалось — что-то есть глубоко настоящее
во всех этих гетрах и майках, тяжелых от соленого пота,
в разбитых физиономиях, мелькающих в телеящике.

Дети рабочих, живущие в спальных районах,
сходятся на пустырях за черными теплотрассами
и у футбольных ворот держат оборону,
вытаптывая траву китайскими адидасами.

Каждый из них хотел бы стать нормальным боксером,
подписать контракт на бои где-нибудь в штатах,
завалить пару кубинцев, серебряным стать призером,
просаживающим гонорары на игровых автоматах.

Однажды стать чемпионом, позволив всяким ублюдкам
снимать на мобилы твое награждение,
ежемесячно рассылать деньги по детским приютам,
никогда не забывая о социальном происхождении.

Побеждать депрессию медицинскими препаратами.
спать с горничными, драться с папарацци,
выбрасывать ширпотреб, принесенный спекулянтами,
и в кровати золотой мадерою заливаться.

Не засыпать без морфия, держать запястья в бинтах.
Словно золото в реках, искать снотворное в венах.
Вставать в спортзале под грушу и избивать ее так,
будто это и вправду она виновата в твоих проблемах.

Перевод с украинского Игоря Белова. Журнал “Новый мир”, № 11, 2009.

Паш-порт моряка. Заш-морг буденності

Можна до хрипоти в горлі та постмодернізму в текстах, доводити певну вторинність творчості Сергія Жадана, — мовляв, «читали й знаємо, звідки інтертекстуальні ноги ростуть». Можна. Проте саме творчість Жадана з його одвічно безпритульними ангелами, рибами, птахами зробила саму літературу ближчою й зрозумілішою читачеві.

За п’ять років, що минули з часу виходу у видавництві «Фоліо» прозового «Депеш Мод», Жадану вдалося потрапити в самісінький центр інформаційного потоку, ставши об’єктом інтересу не одного глянсового щомісячника та суспільно-політичного щотижневика. І навіть ні до чого згадувати про іншомовні переклади, літературні премії, всеукраїнські тури, Дні незалежності з Махном тощо.

Як на мене, то у виграші всі – видавці отримали нову зірку й відразу ж почали шукати когось, хто б писав щось подібне; читачі – якісні тексти та варті уваги книги (сам бачив, як у книжковому магазині дівчинка-підліток вихвалялася перед подругою, що вже зібрала всі книги Жадана); українська література – підвищений інтерес непідкупних читачів і продажних ЗМІ, а головне – впевненість у можливості існування грамотного літпроекту та авторитетного автора, наступну книгу якого, без сумнівів, буде розкуплено. Її, до слова, довелося чекати рік.

І ось з’явилася тоненька книга віршів та новел-есеїв «Ефіопія», що складається з трьох розділів: «Кочегари», «Поети» та «Коментарі» (прозово-есеїстична частина). Чимала дещиця вміщених творів уже публікувалася й раніше, але лишень під однією яскравою обкладинкою (окрема дяка стронговському за оформлення), відкрилися приховані, наче вени, течії поетичних циклів.

«Ефіопія» – це розмисел про можливість прожиття в іншому вимірі (І я колись стану простим китобоєм,// і запишусь на норвезьку посудину) та марення про мандрівки далекими країнами; це спогади про «реальні події», яких ніколи й не було в реальності, можливо, лиш у сні; це морг і портовий склад життєвих вражень; це наркотичний тріп і подорож під трав’яними вітрилами «кораблів», якими завше повняться кишені пацанів із району, котрі тільки й мріють, аби «стати нормальним боксером,// підписати контракт на бої де-небудь у штатах,// завалити пару кубинців і стати зрештою мільйонером,// просаджуючи гонорари на ігрових автоматах».

Як і кілька років тому в циклі «У.Р.С.Р.» (див. «Цитатник», 2005), С.Жадан створює свою особливу територію, терикон спогадів, що закручуються навколо реальності, яку ми звикли бачити й сприймати як буденність. У його омріяній та строкатій Ефіопії, немов у «светрі грубої в’язки», перехрещуються короткі нитки життєвих доль польових командирів, моряків, кочегарів, безпритульних, юного торчка, робітників, китайців-утікачів (супер-хіт: «І ось їдуть//<…>// триста китайців добу до Будапешта – // перші вже на місці, підтягнуться і решта»), молдаван, старих баптистів, проституток і поетів, бо в цій країні, в його Ефіопії, «будинки терпимості, наче будинки творчості, побудовані для контролю за самотніми чоловіками з тяжким минулим».

Око поета споглядає розлогі вигини чорного тіла уявної країни, бачить дріб’язковість, рутинність життя та одночасність співіснування речей там, де тягнеться й переплітається прядиво життя, де колосяться поля канабісу й, можливо, найголовніше, де в портах ошиваються моряки і в літературі відчалюють поети. Або навпаки – в портах та портвейнах зашиваються поети, а в літературі та Леті відчалюють моряки.

У його нових віршах багато портів, моряків і мрій, нав’язливих фантазій, бо, насправді, життя могло скластися інакше, та й прожити (дожити?) його можна по-іншому, «можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки». Герої С.Жадана – вже згадувані китайці, молдавани, прості пацани та інші – хочуть вирватися за межі й кордони реальності, прорватися в омріяну Країну-Десь-Там, розірвати зашморг буденності і знайти свій брід. Хтось із них усе ж отримає від життя свій «справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам», з ним «ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон»…

А ще Жадан розмірковує про долю поетів. Часом іронічно, часом сумно. Але найчастіше з жорстким холодним поглядом, особливо, коли йдеться про смерть поетів та життя їхніх побратимів (поетичне «Свято, яке завжди з тобою», прозовий «Чорний вересень»). І тільки на поминках когось із них вони знову можуть зустрітися – колись «хороші молоді», та вже давно немолоді поети.

Але все одно поети Жадана «тримаються разом, ніби матроси крейсера», і йдуть на дно, співаючи «гімн братерству і вірності»…

Від тексту до тексту ловиш себе на думці, що насправді не знаєш, чи вірити Жадану, чи ні. Чи шукати «стьоб» в одному з найслабших текстів збірки – «Сталь і ніжність», чи дивуватися, яким «шамкотливим» інтертекстом та сарказмом занесло в збірку, приміром, такі рядки: «І слово правди здіймало своє крило.// І здіймало своє крило слово любові.// І сонце в зеленому небі на захід пливло.// І тягнулись за сонцем зернові та бобові».

Загалом в «Ефіопії» назбирається добрий п’яток відверто незакінчених і дистрофічно слабких текстів, які на загальному яскравому фоні впадають в око. Деякі, приміром, через несмак і драстичність, як то, скажімо, вірш-придибенція «Євтушенко» (розповідь про передчасні чутки про смерть поета Євтушенка та «своєчасно» написаний некролог, який усе одно залишається в редакції газети, бо ж «скільки ще там йому залишилось») та згадувані «Хороші молоді поети» – автор проводить паралель між старшими поетами, які спокійно п’ють кефір, живуть «знежиреним» життям і не знають в обличчя справжніх демонів, і молодими. Ці нахаби б’ють «одне одного по черепу з носака» та заливаються «гівняним болгарським бренді». А результат усе одно єдиний – «Вранці я ригав, випльовуючи в// світову порожнечу рештки бренді.// А він отримав розлад шлунку// після усього свого кефіру// і наклав повні штани». Чи вимірюється відмінність між поколіннями лише отворами, якими сприймається життя та виходить назовні поезія?

Або зовсім необов’язкові тексти. Наприклад, пустенька замальовка «Мулярі зранку починають роботу…» та цивільне життя після двох ходок і президентської амністії в «Один із них працював на ливарному…» (щоправда, цей текст може виправдатися, ніби на допиті, своїми вигадливими римами). Або може з новими віршами С. Жадана статися інша халепа – класний текст має геть необов’язковий та абсурдний фінал, який тільки дратує. Так трапилося з «Воєнкоматом», побудованим як діалог між мамою та сином. Вона йому – «Давай, малий, сходи в воєнкомат», а він їй – «ма, ну шо за діла, ма,// який воєнкомат?» Автор розсипає текстом фрази, що мають усі шанси стати фольклором: «Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас// вся оборона така.// В нас оборона гірша, ніж оборона// Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду», або не менш забійна її репліка – «Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,// ти, сука, весь клей винюхав,// обої нічим приклеїти. Давай, малий,// сходи в воєнкомат». Ліричний герой, з подачі автора, не знаходить нічого кращого, ніж зайнятися абсурдною рефлексією та «саморозмінуванням» ухолосту: «Що б я робив, якби раптом став сапером?// Я б викопував протипіхотні міни,// ховав би їх під ліжко,// і слухав уночі,// як вибухівка// пускає своє коріння,// ніби// цибуля»…

Проте за кілька хвилин, за кілька текстів шкірою відчуєш силу поезії (формальні вишуканості та довершеність рим «Ефіопії» направду заслуговують окремих розмов), поета, певного своєї сили, як, приміром, надпотужний «Пінокіо» або «Життя на колесах» (Мені тепер жодної різниці – // що дари господні,// що столовські помиї)…

«Ефіопія» – чудовий початок довгого марафонського забігу «Книжковий рік – 2009». Пам’ятається, ефіопці завше вели перед у перегонах на безкінечні відстані…

Можливо, нарешті, у цій омріяний, викоханій Ефіопії кожен, хто прагнув свободи, її знайде, кожного, хто мріяв про вивільнення з безконечності зашморгу реальності, поет відпустить разом зі шрамами гріхів. І лиш часом згадуватиме про них з «ніжністю, ностальгією та ненавистю» і тихо скаже кожному: «…пливи собі повз пороги,// повз мерехкі електричні турбіни,// подалі від своєї тривоги,// подалі від цієї країни».

Автор: Олександр Михед
Джерело: http://litakcent.com/2009/02/19/pash-port-morjaka-zash-morh-budennosti.html

Сергій Жадан, «Ефіопія»: «Я останній стійкий комунар алкогольних комун»

Говорять, ніби Жадан повторюється. Говорять, ніби збірку «Ефіопія» він написав виключно внаслідок драконівського контракту з видавництвом «Фоліо» – неодмінно книжка на рік! Говорять, ніби традиційні жаданівські теми й образи вже всім давно набридли…

Як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

На презентації «Ефіопії» у Харкові, коли Жадан відповідав на традиційне питання щодо матюків у творчості, з’ясувалася концептуальна річ: тексти збірки взагалі не містять нецензурної лексики і очевидно саме цю книжку (іронічний смайлик) можна порекомендувати до читання дітям. Попри очевидну іронічність автора, не можна не відзначити, що поетика «Ефіопії» позначена чи то суто дитячим постмодерністським азартом гри, чи то біблійним закликом «будьте як діти», чи то зверненням до дитини, що живе в душі кожного дорослого.

Діти з’являються на сторінках «Ефіопії» – часом щирі й наївні, як у поезії «Мулярі»: «Діти зупиняються, задирають голови, розглядають картонку неба, на сонці згорілу, мріють стати мулярами із залізними горлами, і мати повні кишені сонячного пилу» (с. 34), але переважно щирі й жорстокі (як у поезії «Пінокіо», де хлопчик «добиває» свої іграшки, або в саркастичному «Воєнкоматі» з його майже хрестоматійним «мамо, я дебіл»). Вони стоять на порозі життя, на нульовій точці відліку і обирають для себе шлях: «Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, сходяться на пустирях за чорними теплотрасами і кожного вечора грають від оборони, витоптуючи траву китайськими адідасами. Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, і підписати контракт на бої де небудь у штатах…» (с. 23).

Власне, структура збірки якраз і підкреслює опозицію двох життєвих виборів: «Кочегари» та «Поети», ідеальна спільність та соціальна структура – ці антиномії лишаються засадничими для жаданівської міфопоетики.

Друга частина книги «Поети» показує нам правильний стабільний світ, куди мріє потрапити кожна дитина зі спальних районів. Там пишуть свої хорошої вірші і некрологи іще живому Євтушенкові хороші молоді поети, творять свої шедеври правильні письменники («і в тексті першого рум’янились помідори. А в тексті другого птахи клекотіли у високості» (с. 71), а поминки маститого поета («в дитинстві ми читали його книжки, можливо, тому і виросли такими злими» (с. 73) закінчуються банальною бійкою.

Цей світ позбавлений сенсу – і смаку («після двох місяців на таблетках раптом відмовили всі смакові рецептори»), чому наочною ілюстрацією служать блюзнірські зізнання ліричного героя: «Мені що хліб, що прибережне каміння – все має присмак тирси, все має присмак тліну. Мені тепер жодної різниці – що дари господні, Що столовські помиї» (с. 65). Власне, інакше й не може бути у цьому наскрізь фальшивому пост-, пост-, пост- світі, і добрий казкар Жадан не забуває по-дитячому позловтішатися, весело роздаючи покарання: хороший поет усереться кефіром, а птахи другого письменника насеруть на помідори першого :).

Разом із тим мудрий казкар Жадан не ідеалізує своїх маленьких слухачів – із цих зворушливих і жорстоких дітей із робітничих кварталів і нічних притулків завтра можуть вирости «пси соціальної інфраструктури»: «Безпритульні з вокзалів і в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях… Можливо, невидимі і примарні, в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори… І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів» (с. 26).

Приймаючи це як даність, Жадан лишається вірним собі «адвокатом трансвеститів» – він утішає, підтримує, проповідує й обіцяє винагороду тим, хто лишився вірним спільноті марґіналів: «Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи, …коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників – юні обірвані королі борделів і пивняків» (с. 40).

Власне, функція поета – «останнього стійкого комунара алкогольних комун» – якраз і полягає, по перше, у пригадуванні минулого, аби зберегти колективну пам’ять, і прогляданні майбутнього. Поезії першої частини збірки – «Кочегари» – це вечірні казки для дітей і міфоепос для дорослих. Ілюструючи можливості вибору, Жадан свідомо «програє» різні сюжети з вигаданими героями, і основним при цьому для нього стає найлогічніший фінал будь якого сюжету – смерть.

Вона наздоганяє листоношу з Амстердама, котрий замерзає на сорок п’ятому кілометрі дорогою до Стаханова, супроводжує в нелегкому шляху наркокур’єра, повільно вбиває успішного комерсанта. «Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині», – розповідає автор, і це не відлякує маленьких слухачів, а примушує в унісон з ліричним героєм вигукувати: «І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину» (с. 17).

Поетизація смерті набирає в «Ефіопії» потужних обертів: «І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це» (с. 20). Цей захоплений пафос умирання тотожний піднесеним есхатологічним очікуванням ранніх християнських громад: «Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву», – свідчить ліричний герой, і його впевненість притягує й заворожує. Усі художні засоби поета працюють на його ідеал: на відміну від імперсонального, сухого «правильного» світу, у світі кочегарів і китобоїв усе живе, все дихає, все наповнене фарбами, звуками й відчуттями. У маленьких слухачів не лишається вибору, бо вони теж хочуть бути учасниками цього дійства: «Ти довго тримався за наші місця, за ці гарячі піски… але і ти наважився теж відійти назавжди з червоних вигорілих побереж крізь потаємні ходи. Це віра, яка тебе огорта, допомогла дійти, збираючи в чорних нічних портах ватаги таких, як ти».

Подорож морем, що традиційно асоціюється з переходом від світу живих до світу мертвих, – наскрізна метафора збірки, а загадкова назва «Ефіопія» вочевидь пов’язується тут із топосом обіцяної землі, раю для всіх, хто ризикнув вирушити у цю мандрівку: «Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, й піднявши зелені свої прапори, лежить Ефіопія. І кожному, хто потрапив туди, хто, зрештою, не потонув, вдосталь буде хліба й води, цукру і тютюну» (с. 22).

Рух до сакральної мети закінчено. Завершено гру в інтертекстуальну цитацію, художні експерименти із сюжетами та образами. Міфопоетична система Жадана, як і завжди, постає перед читачем цілісною і вмотивованою. І як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

Автор: Тетяна Трофименко
Джерело: http://ukr.mediaport.ua/statiy/15822