Tag Archives: блог

Населений мною пункт

Нещодавно приїхав у гості знайомий із Москви. Востаннє в Харкові був років п’ять тому. Давай, – говорю, – походимо містом. Перейшовши трамвайні колії на Пушкінській, прямо під сецесійними вікнами, де нещодавно відкрили магазин одягу, завернули в старий прохідняк. Зараз, – кажу, – вийдемо на вулицю. Ага, – випередив він мене, – це за синагогою. А ти звідки знаєш? – здивувався я. Ми вже тут були, – пояснив знайомий, – п’ять років тому. Що сталось за останні п’ять років? Насправді сталось так багато всього, що важко з чогось почати. Змінилось майже все. І майже всі. А ось двори залишились. Трамвайні колії залишились. Сецесія ще стоїть, хоча її все намагаються євровідремонтувати. І прохідних дворів стає все менше, за цим і відчуваєш, що час іде: хтось постійно перекриває брами воріт на старих харківських подвір’ях, закладає цеглою пройми і діри в мурах, через які можна було вибратись лише тобі відомим маршрутом, хтось вибиває старі рами і вставляє у вікна склопакет, збиває зі стін ліпнину і відгороджує цілі поверхи конструктивістських будинків металевими дверима. Спочатку можна подумати, що місто весь час добудовується, проте це не зовсім так – воно не добудовується, воно перебудовується, зникає, щезає з твоїх очей. Плани будівель, які ти вивчив і до яких звик, виявляються непотрібними, оскільки ними не можна скористатись, оскільки вони не відповідають дійсності, оскільки сама дійсність не відповідає собі самій, постійно втікаючи з рук. Перш за все впадають в око якісь дрібниці – забілені написи на стінах, котрі зберігались із сорокових-п’ятдесятих, коди на дверях, що не дозволяють пройти через чорний вхід на паралельну вулицю, зачинені лавки для ремонту взуття та виготовлення ключів, що тулились у підвалах на тихих бокових вуличках. Потім, піднявши голову, раптом зауважуєш, що справа не лише в підвалах і чорних ходах, що змінюється ціле місто, і що поміж старих, червоної цегли будинків, уже напхано нових будівель із бетону та скла, котрі заступають собою дерева, за якими ти і визначав відстань до того чи іншого району. Виявляється, п’яти років цілком достатньо, щоби повернутись і нічого не впізнати. Це як у дитинстві, коли одного разу ти заходиш до свого помешкання і бачиш, що всі меблі переставлені дорослими, а в твоїх улюблених схованках та закутках стоїть пилосос і рулони шпалер. І після цього ти навіть не станеш любити своє помешкання менше, оскільки це все-таки твоє помешкання, а пилосос усе одно коли-небудь зламається. Поступово ти звикаєш до змін у своїй квартирі, вона починає тобі навіть подобатись, ти облаштовуєш собі нові схованки, зживаєшся з ними, ховаєшся в них, губишся. І так триває до нового ремонту, до нової перестановки меблів. Але потім, коли ти виростеш, і можливо навіть переїдеш до нового помешкання, щоби майже ніколи не повертатися назад, найміцніше в пам’яті будуть сидіти саме ці дитячі схованки. І пилосос.

Джерело: http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/sirozha/a1339