Tag Archives: Анархія в Україні

Жадан: по місцях бойової слави Махна

“Анархія в Україні” Сергія Жадана – одна з книжок-учасників літературного конкурсу “Бі-Бі-Сі книжка року”.

“С.Жадан “Анархія в Україні”. Несподіваний погляд на революцію, мікс поколінь і вражень, молодіжний роман з достойним філософським осмисленням цікавої доби. Купа насолоди від читання, сміх уголос” – пише Віра, Київ.

Сам Сергій Жадан сказав в інтерв’ю Бі-Бі-Сі, що…

С. Жадан: Мене звуть Сергій Жадан. Мені 31 рік, я народився в Україні.

Бі-Бі-Сі: Що ви ще написали, окрім цієї книжки? У вас великий творчий доробок…

С. Жадан: Ну, я, крім цієї книжки, написав іще книжок десять.

Бі-Бі-Сі: Серед них більшість поезії?

С. Жадан: Серед них і поезія, і проза, і якісь сценарії, і навіть лібретто…

Бі-Бі-Сі: І лібретто навіть? До чого?

С. Жадан: А я кілька разів працював з театром, наприклад, ми з харківським театром “Арабески” робили виставу, потім ми з Вірляною Ткач у Нью-Йорку робили виставу…

Бі-Бі-Сі: Але які були останні романи?

С. Жадан: Ну, в мене роман один – “Депеш Мод”, він вийшов минулого року, а цього року вийшла книга віршів “Цитатник”, це ніби такі вибрані вірші, – і “Анархія в Україні” – це останнє.

Бі-Бі-Сі: Сергію, коли ви перестанете матюкатися в своїх творах?

С. Жадан: А ніколи! Ми не в прямому ефірі?

Бі-Бі-Сі: Ні, ми не в прямому ефірі.

С. Жадан: Ну, не знаю. Хіба що коли мені стане шістдесят чотири, мені вручать Шевченківську премію, і таким чином куплять моє сумління, і тоді я буду змушений не матюкатися – тому що як же…

Бі-Бі-Сі: Тобто ви фактично матюкаєтеся для того, щоб отримати Шевченківську премію?

С. Жадан: Ну, власне, так. Я цілеспрямовано заробляю собі очки, щоб звернути на себе увагу Шевченківського комітету. Зокрема Марії Матіос!

Бі-Бі-Сі: Сергію, чим ви заробляєте на хліб?

С. Жадан: Я наркодилер. Заробляю торгівлею наркотиками.

Бі-Бі-Сі: Якими саме?

С. Жадан: Літературою я, звичайно, заробляю собі на хліб. Я професійний письменник.

Бі-Бі-Сі: Тобто виключно книжками, а не всякими журналістськими халтурами?

С. Жадан: Ну, я пишу і журналістські халтури, але роблю це скоріше через те, що друзі мене просять це робити.

Бі-Бі-Сі: В якому найбільш несподіваному місці ви бачили свою книжку?

С. Жадан: От сьогодні на базарі бачив. Колись бачив на базарі – продавали якісь такі бомжуваті чуваки, у них був усякий неліквід – книжки, видані в 60-ті, 70-ті роки, і мої книжки там були. Мене це якось так розчулило… Але купити їх жаба задавила.

Бі-Бі-Сі: Ну, ви, в принципі, знаєте, про що там написано…

С. Жадан: Власне. Що я, буду свої книжки читати?

Бі-Бі-Сі: Ви є таким переконаним східняком, мені здається…

С. Жадан: Ну да, китайська філософія… Мао Цзе Дун, Хо Ши Мін, все таке…

Бі-Бі-Сі: Як ви з україномовною свідомістю адаптувалися до російськомовного Харкова, чи як він до вас адаптувався?

С. Жадан: Ну я не з україномовною свідомістю, я з нормальною свідомістю.

Бі-Бі-Сі: А це дві різні речі?

С. Жадан: Ну а як можна поділяти свідомість на україномовну, російськомовну?

Бі-Бі-Сі: У вашому романі “Депеш Мод” герой говорить від першої особи. Він постійно бухає і курить траву зі своїми друзями. Якою мовою він з ними говорить?

С. Жадан: Він говорив частково російською, частково українською. Більшість діалогів в оригіналі були російською. Зараз “Депеш Мод” вийшов в Росії, і я дивлюся на переклад – він, очевидно, більш природньо звучить російською.

Бі-Бі-Сі: На скільки мов вас перекладали?

С. Жадан: Ну, на багато.

Бі-Бі-Сі: На якісь екзотичні перекладали?

С. Жадан: Це таке неполіткоректне питання… на вірменську перекладали, наприклад. Я не міг там навіть нічого зрозуміти, тільки побачив фото і зрозумів, що там мої вірші.

Бі-Бі-Сі: А на яку хотілося б, аби переклали?

С. Жадан: Хотілося б, аби з’явилися нормальні переклади на французьку або італійську. Бо в мене були якісь переклади, але вони скорше самопальні.

Бі-Бі-Сі: Розкажіть, будь ласка, про книжку “Анархія в Україні”.

С. Жадан: Цю книжку я написав цього року у Варшаві, а ідея, власне, виникла минулого року. Ми з друзями поїхали по місцях бойової слави Нестора Івановича Махна, і в результаті з’явилася ця книжка. Вона стилізована під радянську журналістику нібито… там сорок історій про різні випадки життя.

Бі-Бі-Сі: Скільки ви часу проводите в Україні, а скільки за кордоном?

С. Жадан: Та десь порівну, мабуть. Цього року навіть більше провів за кордоном – якось так склалося.

Бі-Бі-Сі: І говорите різними іноземними мовами?

С. Жадан: Ну, деякими говорю…

Бі-Бі-Сі: Здається, багато українських письменників їздять за кордон писати книжки.

С. Жадан: Так, це хороший спосіб. За кордоном просто пишеться спокійніше. Бо битіє – воно ніби опреділя сознаніє…

Бі-Бі-Сі: А в вашому випадку як сознаніє опреділило битіє? Ви пишете про побутові реалії?

С. Жадан: Так, я взагалі битописатель. Я заглиблений у побут, люблю його і нічого поганого в цьому не бачу.

Бі-Бі-Сі: Але й про екзистенційні питання не забуваєте.

С. Жадан: А екзистенційні питання з побуту й виростають. Із нормального, здорового сексу, апетиту, спокійного сну і здорового сумління. Із цього виникають екзистенційні питання або їхня відсутність.

Бі-Бі-Сі: Заплати податки і спи спокійно? Ви податки платите?

С. Жадан: Ні, я просто сплю спокійно.

Джерело: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2005/12/051205_books_zhadan_ie.shtml
Автор: Світлана Пиркало

Анархія вже десь поруч

Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.
Сергій Жадан “Anarchy in the Ukr”

Книга Сергія Жадана Anarchy in the Ukr починається з відбуття головного героя в подорож. Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, є майже точним відображенням самого автора в “задзеркаллі” свого твору, автор узагалі намагається створити і якнайбільше поширити враження про невигаданість усього написаного. Тому і подорож ця претендує на те, щоб бути відтвореною не тільки в уяві читача, а й – гіпотетично – у реальності. Тобто є ілюзія того, що можна хоч завтра відтворити самому цю подорож – узяти квиток із Харкова до Сватового на поїзд, указаний автором, і далі розгортати свою подорож степами й містами за вказаним у книжці маршрутом.

Чому ілюзія? Тому що розповідь про мандрівку, як, власне, про все, що траплялося з головним героєм, інколи рішуче відмовляється слідувати ритму, притаманному, наприклад, подорожнім заміткам, або несподівано перетворюється, скажімо, в музичну тему, тільки явлену за допомогою слів.

Однією з таких тем – вирішеною у стилі “панк”, з рваним, “брудним”, злим звучанням – є найбільш цитований в Інтернеті уривок твору, що має навіть музичну назву – “Лівий марш”. В ньому ритм створюється безнастанним запереченням (“Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо”) на початку й повторення мотиву купівлі-продажу в закінченні (“вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений – у тебе немає президента!”). Експресію, так би мовити, “драйв” уривку передано тим, що усе висловлення з приводу політики, викладене в книжці на двох з половиною сторінках, подане одним реченням, із збільшенням кількості знаків оклику ближче до фіналу. А тоді втомлений епілог теми – “І спробуй після цього всього не продатися”.

Втім, “Лівий марш” – це приклад майже прямолінійного розгортання теми, у ньому все підпорядковане музичному ритму, суцільному й міцному, крізь який прозова оповідь нездатна пробитися, як через кіловатне звучання на концерті не чути ніякого іншого голосу або звуку. В багатьох місцях, навпаки, музичний ритм пробивається через тканину оповіді, наприклад, про мандри нічним Сватовим:

Зараз десь близько п’ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, в будинку за зачиненими вікнами працює телевізор, дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе і гучномовців, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялись, суки, на всі замки і дивляться телевізор до самого ранку, що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? Що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чекають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? – що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор у п’ятій ранку? баскетбол?точно, мабуть, баскетбол, що ж іще, як не баскетбол.

Потім музична тема, що розвивається від раннього ранку надворі, зачинених наглухо вікон і дверей, відсутності в містечку не те що якогось найменшого комфорту – взагалі ознак життя, і водночас працюючого за зачиненими вікнами телевізора – до баскетболу, перехрещується й сплітається з сюжетною оповіддю про появу “дивної істоти, нічного помороченого мужика, сутінкового проспиртованого метелика” аж до того, що коли цей новий персонаж питає про те, де можна випити (у Жадана – міцніше слівце), йому відповідають – мовляв, тут не вип’єш, тут всі баскетбол дивляться.

Отже, тут, як і неодноразово далі в “Anarchy in the Ukr”, між двома реальностями – оповідною та “драйвовою” – ставиться знак рівності. Увага автора до рок-музики, до того, наскільки міцно вона злилася в одне ціле з головним героєм, велика й неослабна – остання частина книжки має підзаголовок “десять треків, які я хотів би почути на власних поминках”. В ній, зокрема, написане таке:

Так чи інакше все зав’язується на музиці – і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш взагалі. Музичний формат насправді є форматом поведінковим…

Але повернемось до першої частини “Анархії”. Для Сергія Жадана (не письменника, а персонажа книжки) це повинна була бути “ідейна” подорож – він, вважаючи себе сучасним анархістом, мав намір “проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати”. Втім, Сергій сам не вірить в те, що стане щось писати. Суть їх взаємостосунів – Сергія-автора й Сергія-героя – виражено угодою, в якій перший сприймає й описує другого таким, як він є, а натомість герой погоджується допускати присутність у собі автора. Ось формула:

Близько року тому, в якомусь інтерв’ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, щоб не писати.

Отже, мотивація того, чому Сергій із другом Льошкою вирушили тягатися безкінечними соняшниковими полями, поганими автодорогами із зариганими придорожніми зупинками, інколи чекаючи всю ніч на холодному безлюдному вокзалі ранішню електричку; сонними містечками з пам’ятниками радянського часу, незатишними вулицями, де життя, здається, тільки й збереглося на напіврозвалених холодних вокзалах, – це точно не книга, не майбутній твір. У поїздку герої відправилися й не для розваги й дружньої пиятики – хоч нагоди на це вони, звичайно, не минають, проте зізнаються:

А за самогоном зовсім не обов’язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові, але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря – пообіднім, Донецька область – Запорізькою.

Не мають герої-подорожники також радості від повернення до рідних місць, вони радше згадують з усього прожитого тут все неприємне й болюче, що встигло забутися й заспокоїтися.

…загалом – повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорію, в якому тебе одного разу вже спалили.

Герої вирушили у мандрівку Східною Україною, аби побачити й самим відчути усе замовчане й стерте з історичної пам’яті, те, що вони майже наочно відчувають як “чорні діри в навколишньому просторі”. Власне, їхня поїздка – це внутрішній бунт проти східноукраїнського відфільтрованого радянською пропаґандою минулого, протест проти збоченої історичної пам’яті, образа за те, що чимало представників старшого покоління, особливо тих, хто цю історичну пам’ять мав ревно берегти й передавати, свідомо робили зі своїх нащадків “лохів”, й нині, коли розкрилася вся глибина неправди й масштаби втрат, вони просто не знають, чому вірити й хто вони є.

…в самому Старобільську справи обмежилися якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками і численними колаборантами, ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило – столиця Української РСР (1943 року, під час наступу радянських військ – Є.П.) і якась замурзана румунська варта, куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста і показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але непритомних від народної любові ветеранів у медалях (…)

У книжці є декілька фотоілюстрацій із подорожі, зроблених Олексієм Радинським, з підписами із тексту “Anarchy in the Ukr”. Серед них є та, що просто-таки геніально виражає сутність сучасної Східної України:

Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велися напружені бої з перемінним успіхом.

Насправді в Східній Україні відбувалось не менше, ніж в якому-небудь іншому місці на світі, цікавих і величних, і трагічних подій, серед яких обов’язково знайдеться така, завдяки якій можна пишатися, що народився саме тут. Але згадки про ці події безперестанку нищить порожнеча, заступає їх собою і в душах, і, так би мовити, в ландшафті. На фото, між іншим, можна побачити, що порожнеча – це не “чистий аркуш” або “відсутність чогось”, це щось таке, що заповнює простір якимись стінами з іржавими, колись червоними, прапорцями, пам’ятниками з гіпсовими вазами й масонськими формулюваннями – “Вічна слава героям революції – каменярам нового світу”, схололими елеваторами й ще якимось подібним до того мотлохом. В голову також намагається пролізти порожнеча, яка набуває, наприклад, вигляд “ідеологічно витриманої пурги про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності”, або вже згаданих вище розповідей про нібито жорстокі бої на підступах до Старобільська, словом, яскравої і простої “картинки” (в тому сенсі, в якому говорять телевізійники про “картинку” в кадрі), покликаної показати “правильне” минуле.

Річ лише в тому, що рано чи пізно довіра до цієї “картинки” буде підірване, бо одного разу хтось із старших людей розкаже про голод 1933 року, про колективізацію, про доноси до НКВД або про ще щось із того, що насправді наповнювало те “правильне” минуле. Наприклад, лише зовсім недавно я прочитав у газеті підтвердження тому, про що вже давно знаю від бабусі – як після визволення Західного Донбасу й Гуляйпілля у вересні 1943 року новоприбулі військкомати мобілізували всіх чоловіків призовного віку, серед яких було багато 17 18 річних хлопців, й кинули їх, зовсім ненавчених і “необстріляних”, просто на німецькі кулемети. І лише цієї осені їх нарешті поховали, й згадали про трагедію. Виявилося, що солдатам віддали абсолютно безглуздий наказ атакувати пагорб під Оріховим, на якому закріпилася німецька артилерія й кулеметники, при тому, що висоту, яка забрала не одну тисячу людських життів, можна було обійти з півночі.

Складалося враження, що той, хто цей наказ віддав, належав до зовсім іншої армії і служив інший країні, – в голові не вкладається, як можна так поводитися зі своїми співгромадянами. Причому ця людина, напевне, десь досі вважається героєм Вітчизняної війни, захисником Вітчизни. Ось така одна з “чорних дірок у навколишньому просторі”. Коли нині відкривається щось подібне й настає прозріння, то минуле вже не є цілісним, воно нагадує картину із старобільського автовокзалу із Іллічем та З’їздом Рад, якою заткнули вікно й лише через дірки в ній можна побачити “далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці” (це з другої частини, яка називається “Мої вісімдесяті”).

Чим заповнити “чорні діри” в існуванні? Герої Сергія Жадана роблять це двома способами. Про перший вже трохи була мова – перенестися в музику й навзаєм взятий із музики ритм, під який можна жити власним життям, як під мелодію в пісні співати слова. Причому ритм може бути не тільки “брудний”, рваний та аґресивний, а, скажімо, елегійним. Наприклад:

Ось хоча б і за цим Сватовим є одне таке місце, одна розвилка, на якій мене висадили якогось вересневого дня випадкові далекобійники, викинули і повернули праворуч, і я лишився стояти серед порожніх вересневих полів, з яких сходило тепло, як із зарізаної тварини кров, уночі вже було холодно, але вдень ще яскраво світило сонце, я перед тим їхав майже добу і висівши на тій розвилці, тримав у собі всю чорноту і тяжкість моєї дороги, дороги, яку я проїхав, я стояв на сірому асфальті й слухав, як кричать наді мною птахи, котрі ще не встигли відлетіти, але котрі неспинно відлітали, і раптом усвідомив, що коли залишитись тут і довго стояти, дуже довго, можна буде спостерігти, як пташиних голосів стає все менше й менше, щоразу менше й менше, а потім вони взагалі зникнуть, зовсім-зовсім, і на їхньому місці з’явиться щось інше, наприклад, тиша.

Інший шлях – зібрати докупи всі спогади – власні, батьків, близьких, друзів, – і створити з них цілісний, без “чорних дірок”, світ. А де можна бачити найцілісніший світ, з барвами, світлом, рухом, звуком, музикою? Звичайно ж, у кіно:

Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очами; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків(…)

Густота й відсутність порожнин у тому світі, що його прагне відтворити герой-розповідач “Моїх вісімдесятих”, не в останню чергу досягається незамовчуванням, до-мовленістю (не можу пригадати іншого антоніма недомовленості). Тобто коли маєш щось висловити, ти не зупиняєшся, не зважаєш на сором, пекучий біль, безглуздість, недоречність, неприйнятність твого спогаду. Саме до-мовленістю Сергій Жадан полемізує із своїм відомим земляком, поетом Володимиром Сосюрою:

…не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами (епізоди із книги спогадів В.Сосюри “Третя Рота”- Є.П.) щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, – тому що насправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров’ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише?

Ця сміливість незамовчування, що інколи доходить до зухвалого атакування дійсності з усіма її численними “чорними дірками” неправди, асоціються для героя із справжньою справою, яка виправдовує його чоловічу самототожність. Усьому цьому він не забуває надати військового антуражу – від черги із справжнього калаша на полігоні під час шкільних зборів допризовників під пильним поглядом капітана Кобилка до майже карнавально-бутафорської уявної стрільби на харківському Майдані Свободи:

Не вистачає крейсера аврори, щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хай не всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експропріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

Проте це аж ніяк не схиляння перед воєнщиною, просто пуляти з гармати, хай навіть уявної, по навколишніх будівлях тоді, як усі довкола по-побутовому б’ють одне одному морду – це один з виявів асоціальності. Того неприйняття звичних для всіх довкола конформістських практик, без якого ніяк не впоратися із чорними дірами в повітрі, без якого не можна не відбутися як анархістові-борцю, чоловікові та лірику…

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 05, 2005 р., понеділок.
джерело: http://kut.org.ua/books_a0066.php