Слобожанська Швейцарія

Всі говорять: українізація, українізація. Українізують, мовляв, порядних громадян, позбавляють їх конституційних прав та моральної цноти. А їм, натомість, відповідають, що, мовляв, яка може бути моральна цнота в країні, де існує три радіо «Шансон», мовляв, жодної такої українізації насправді не існує, хоча в боротьбі за поступ національного відродження всі засоби є виправданими, тому й починати потрібно з публічного спалення російських книжок, бажано – разом із їхніми авторами, ще краще – з українськими також. Боротьба за духовність вимагає неабиякої запеклості, тут утратою цноти може не обійтись. Але так чи інакше – всі зав’язані на своїх дитячих страхах та сексуальних травмах – і ті, хто збирається книжки палити, і ті, хто продовжує їх писати. Натомість, що ж українізація? Вона, як видається, залежить не стільки від морально-вольових імператив, скільки від імператив соціально-економічних. І тут хочеться зазирнути в світле майбутнє. Що чекає в майбутньому східні креси незалежної України? Скажімо, Донбас. Отже, 2012 рік. Україна, разом із Польщею, виходять до фіналу чемпіонату Європи з футболу. Наголошую – не до фінальної частини, а саме до фіналу. Спеціальна комісія європарламенту дозволяє їм, як господарям турніру, не розігрувати між собою золоті медалі, а оголошує переможцями обидві команди. Що, в свою чергу, відбивається на зростанні пдв, ввп та пва, і призводить до системних реформ в економічному секторі. Скажімо, президент України, як справжня залізна леді, закриває шахти Донбасу. Внаслідок чого з Донбасу до сусідньої Росії спішно виїжджають представники тіньового бізнесу, члени євразійського союзу молоді та футбольний клуб «Шахтар», який відразу ж вилітає там до першої ліги. Натомість, лишаються справжні шахтарі, котрі змушені тепер об’єднуватись у незалежні, а головне – непродажні – профспілки. А профспілки, як відомо, це школа комунізму. Просто закінчують її не всі. Одним словом, справа так чи інакше йде до федерального устрою країни, як того і вимагають усі цивілізаційні процеси. Бо лише в межах Федеративної Республіки України мовне питання може бути вирішене без жодних політичних спекуляцій та ненав’язливої побутової ксенофобії. Скажімо, моя рідна Слобожанщина в цьому випадку перетворюється на таку собі слобожанську Швейцарію, з надійними банками (я не маю на увазі консервні) та гірким шоколадом, з трьома мовами домінуючого населення (українською, китайською і в’єтнамською) та вільним культурним розвитком малих народностей (татар, чеченців і росіян). В сусідньому Сєвєродонецьку замість культури споживання трамадолу приживається культура споживання сирів. А в столиці федеральної землі Полтавщина Кременчуці, після перепрофілізації неприбуткових промислових об’єктів, замість автомобілів «Краз» починають виготовляти якісні механічні годинники. Відповідно, внаслідок урегулювання мовного питання, з парламенту назавжди вилітають комуністи, оскільки спекулювати більше немає на чому, натомість туди потрапляють зелені, котрі відразу ж починають засаджувати терикони дубами, ялинами, та – з причин політкоректності – берези. А головне – жодного тобі радіо «Шансон», себто взагалі – жодного. Оскільки китайці відмовляються його слухати з ідеологічних причин, чеченці – з релігійних, росіяни – зі згаданих вище причин політкоректності, а українці нарешті признаються самим собі, та й усім навколо – що насправді їм це радіо ніколи й не подобалося, просто крутили його – ось вони й слухали. А там, дивись, і «Шахтар» повернеться, і знову стане чемпіоном. Так що оле-оле, Україна!

2 thoughts on “Слобожанська Швейцарія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *