Сергій Жадан: «Статус «публічний письменник» звучить смішно»

Сергія Жадана називають “цілою індустрією в українській літературі”, “найпопулярнішим письменником серед молоді”, “найвпливовішим поетом молодшої генерації”…

Часом його творчість відносять до “мейнстріму”, часом – до марґінесу літературного процесу. Насправді Жадан – поза межами цих категорій. Хоча б тому, що не вважає, що в українській літературі є якийсь процес, а в сучасній культурі – поділ на андеграунд і “попсу”. Про мандри, філософію життя, страхи та творче дозрівання Сергій Жадан розповів кореспондентові “ВЗ”.

«…Щоб світ ловив тебе, але так і не впіймав»

– Герої ваших творів багато мандрують. А ви?

– Я також постійно мандрую. Люблю їздити, особливо Україною. Для мене це набагато цікавіше, ніж подорожувати Європою. Тут багато місць, про які навіть не здогадуєшся. Від’їжджаєш кілька кілометрів від міста – а там такі неймовірні речі! Скажімо, знайшов під Харковом, по дорозі на Дніпропетровськ, рештки української оборонної лінії, яку побудували у XVIII ст. Як тільки їх побачив – вирішив зробити там фестиваль. А потім дізнаюся, що вже запланований фестиваль “Fortмісія” з подібною концепцією. Ідеї плавають у повітрі. Хто перший їх озвучить – тому й приз. Я придумав ідею фестивалю, але не озвучив її вчасно… Та нічого, все одно щось організуємо на тих фортах. Фестивальний рух в Україні набирає обертів.

– Ви часто їздите на різноманітні фестивалі, причому про комфортні умови не турбуєтеся…

– Це природно. Без фанатизму ставлюсь до п’ятизіркових готелів чи авіаперельотів першим класом. Нормально користуюся громадським транспортом, загальними та плацкартними вагонами. Раніше для мене було нормою їздити без грошей, без квитків. Зараз менше піддаюсь такому екстриму, мабуть, тому, що став старшим, лінивішим. Для мене важливий не зовнішній комфорт, а внутрішній: почуття рівноваги, позитиву, відсутності “напряжних” моментів.

– У “Гімні демократичної молоді” є фраза: “Доки ти лишаєшся вільним, доки ти відповідаєш за свої дії, доки ти називаєш речі своїми іменами, тобі нема чого боятися життя, воно повністю залежить від тебе, повністю тобі підпорядковується”. Наскільки це відповідає вашому внутрішньому настрою?

– Мабуть, це можна назвати життєвим кредо. Можу підписатися під кожним словом. Відповідальність, вираження внутрішньої свободи і шанобливе ставлення до свободи та незалежності інших… Коли дотримуєшся всіх цих простих правил поведінки, все навколо само собою вирішується, і ти починаєш отримувати від життя величезну насолоду.

– То вам нема чого боятися у житті?

– Мало чого боюся по-справжньому. Але так чи інакше хвилююся за своїх рідних, близьких. Якщо перестаєш відчувати це, очевидно, у тебе не все нормально з чуттєвістю. Але це не патологічний страх, а нормальне співпереживання, коли хочеш, аби у всіх все було добре. У мене – чиста совість, за великим рахунком, і я не боюся дивитися навколо себе. Є речі, які мені не подобаються, і їх доволі багато. Але важливо знайти точку, у якій весь життєвий негатив, який тебе оточує, врівноважуватиметься з позитивом, який так само тебе оточує. Максималістське намагання змінити світ, підпорядкувати його своїй волі, своєму баченню, як правило, закінчується тим, що або життя тебе ламає, або ти сам підриваєшся під цим тягарем. Тоді ти просто поламана людина, і світ тебе ловить. Важливо дотримуватись цього давнього сковородинівського принципу: щоб світ ловив тебе (а він так чи інакше це буде робити), але не впіймав.

– Ви – публічна особа, тож, мабуть, не раз до вас підходили незнайомі люди і починали щось розповідати, цікавитись, як у вас справи…

– Приємно, коли хтось приходить і говорить щось хороше. Це не нарцисизм, у мене він не розвинений, просто по-людськи приємно. У публічній діяльності є щось комічне. Статус “публічний письменник” звучить смішно. Намагаюся уникати цього. Якщо ти письменник, тебе мають читати, а не фотографуватися з тобою. А фотографуватися можна з пам’ятниками, старими будинками… З живими людьми треба спілкуватися, письменників – читати, співаків – слухати. Але нормально ставлюся до таких виявів уваги. Коли мені було 17 років і я підходив до когось за автографом, мені було важливо, щоб мене не відштовхнули. Наприклад, коли до Харкова у 1992 році приїжджали “Брати Гадюкіни”, для мене і моїх друзів це було наче приїзд апостолів. Ми за ними два дні ходили… Страшно їх споїли, навіть концерт один зірвали… Це все нас так вразило, що ми навіть створили літературну групу, яку назвали “Червона Фіра” (за піснею “Братів…”). Це був справжній фанатизм. “Гадюкіни” – найкраще, що було в українській музиці.

– Любите подорожі, музику… що ще?

– Футбол. Раніше часто грав, навіть матчі між письменниками організовував. Зараз вже не граю регулярно. А ось дивлюсь постійно, ходжу на стадіон в Харкові вболівати за “Металіст”. З Юрком Андруховичем їздили на Мундіаль у Німеччину, коли наша збірна грала. Минулого року був в Австрії на чемпіонаті Європи. Правда, ні за кого не вболівав, бо українці туди не потрапили. Також традиційно люблю книги. Але це навіть не хобі, це професійне. Ходжу по книжкових “барахолках”, букіністичних крамницях, скуповую книги. Люблю поетичні збірники 1950-1960-х років.

«Українській літературі бракує героя»

– Ви пишете вже надцять років. Свої ранні твори перечитуєте?

– Ні. Передруковую час від часу, але не перечитую. А для чого? Вірші, які друкувалися 15 років тому, – це вірші, написані іншою людиною. Я тоді думав інакше і світ бачив не так як зараз. Хоча тепер готую до друку нову книжку. Там будуть і нові вірші, й старі.

– Відчуваєте зміни у своїй творчій манері, тематиці?

– Я став уважнішим до деталей, більш людяним стосовно персонажів. У мене з’явилося більше ніжності та співпереживання у ставленні до героїв. Це те, чого не було у першій прозі чи в ранніх віршах. Мене чимдалі більше цікавить сюжетність, можливість не просто зафіксувати якесь почуття, рефлексію, картинку, яку побачив, а спробувати вибудувати сюжет, показати героя, мотивувати його поведінку, вчинки. А потім вивести з усього цього якусь мораль.

– Мені видається, що ваша поезія і проза рухаються назустріч одна одній, і з кожним роком стають все подібнішими…

– Можливо, так і є. Писання для мене – створення одного мегатексту, який розбивається на шматки. Щось трансформується у вірші, щось – у прозу. Пишу багато – і це моя свідома позиція. Це ніби один наскрізний текст.

– Наскільки в літературі присутнє поняття моди на щось?

– У нас це не дуже проявлено, тому що в українській літературі процесу як такого нема. У нас слабке літературне середовище. Модні хвилі, тенденції у ньому фрагментарні. Час від часу з’являються всілякі штуки, які можна означити як тенденцію. Але вони швидко зникають.

– Можете спрогнозувати які нові “штуки” з’являться найближчим часом?

– Хочеться, щоб прийшла хвиля відвертості. Українській літературі потрібно, щоб після всього формалізму, крикливості, намагання звернути на себе увагу, з’явилася нарешті література, яка б з увагою ставилася до читача і героя. Літературі бракує героя, початок XXI ст. потребує нового, іншого героя. Він має зафіксуватися в літературі. Зараз українська проза у проміжному стані, вона ніби зависла. 90-ті вже закінчилися, але не всі це помітили. Триває дискурс кінця ХХ ст.: посттоталітарний, пострадянський. Продовжується гра в андеграунд, авангард чи постмодернізм, у протиставлення себе суспільству, поп-культурі. Але ж змінилося суспільство, статус літератури, читача. Письменники мають це відчути. Якщо ж ні, українська література далі існуватиме у вузькому сегменті, гетто, поза межі якого ніколи не вийде. Слід чекати якихось змін.

– Що потрібно зробити молодому письменнику, щоб стати популярним?

– Треба добре писати. Ось і все. Є багато конкурсів, переможцям яких друкують книги. Конкурси поезій “Смолоскип”, “Гранослов”. З прозою – ще простіше. Є кілька видавництв, які із задоволенням надрукують цікавий рукопис: “Фоліо”, “Факт”, “Нора-Друк”… Є ще “Коронація слова”. Інша справа, що у нас не так багато цікавих молодих письменників, які вартісно пишуть. Молоді можуть ображатися скільки завгодно, говорити про якісь замовчування, корупцію, літературну мафію, що їх відпихають, не пускають до годівниці, але це дурниці. Видавництва зацікавлені у появі нових імен. Доводиться чути нарікання, що на літературних зустрічах постійно виступають одні й ті самі люди. Але це не від доброго життя, просто запрошувати немає кого. Тому вони готові підтримати молодого талановитого письменника.

– Яких нових проектів можна чекати від вас найближчим часом?

– У серпні виходить книга поезій. Це мій спільний проект із Ігорем Нещеретом. Мої поезії, його 50 фотографій. Презентуватиму книжку у Львові на Форумі видавців. Також пишу новий роман, який, сподіваюся, вийде наступного року.

Автор: Оксана ЗЬОБРО
Джерело: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=76183

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *