Сергій Жадан: Медіа не цікавить література як така

– Сергію, письменник повинен бути публічним?

– Я би сказав, що письменник може бути публічним. А може й не бути. В будь-якому разі він нікому нічого не повинен, і в будь-якому разі публічність навряд чи впливає на якість написаного письменником.

Просто в українських умовах саме поняття публічності є доволі умовним та розмитим, і щонайменшим чином пов’язано саме з професійною діяльністю літератора. У нас письменників якщо й запрошують, скажімо, на телебачення, то хіба щоби поговорити про політику.

– Тоді навіщо письменнику публічність / слава? Які її переваги? Які її недоліки?

– Слава, мабуть, шкодить, навряд чи вона має якісь переваги. А що стосується публічності – іноді вона полегшує комунікування, позбавляючи тебе необхідності доводити своє право висловлюватись.

– Що краще для письменника: працювати в одній сфері чи в багатьох? Чому?

– Не знаю, мені особисто завжди цікаво було пробувати щось нове, суміщаючи різні сфери й види занять. У такому випадку з’являється значно більше можливостей проговорити й реалізувати щось важливе.

Хоча, гадаю, комусь достатньо просто писати ліричні вірші, аби повністю висловити своє ставлення до цього світу. Навряд чи тут можуть бути якісь універсальні моделі.

– Мене цікавить, як це відбулося? Як від писання віршів ти прийшов до музики, театру…

– Просто мені завжди йшлося не лише про писання якихось своїх речей, але й про створення певного контексту, певного середовища. Можливо, це була така форма виживання – у Харкові на початку 90-х ми з друзями-поетами просто не мали публіки.

Бути поетом без читача – не надто комфортно. Тому ми завжди намагалися заповнювати певні комунікативні пустоти, намагалися поєднати все, до чого мали доступ, залучаючи до процесу знайомих художників, музикантів, акторів, фотографів і так далі. Іноді (доволі часто) це переростало в окремі проекти.

Ну, ось так триває й дотепер. До деякої міри це від ландшафтної незаповненості, звичайно. Хоча не лише від неї.

– Сучасна українська література популярна? Чому?

– Ну, в певних колах, поза сумнівом, популярна. Просто кола ці достатньо вузькі, щоби говорити про повноцінну популярність у суспільстві. Але так чи інакше – частиною суспільства література затребувана, і кожен читач намагається віднайти необхідні йому тексти.

– Література взагалі повинна бути популярною? Чому?

– Краще, звісно, щоби література була справді популярною. Це би позитивно характеризувало суспільство. Все-таки краще, коли люди читають книги, аніж дивляться телебачення, так мені здається.

– Чому?

– Тому що читання в більшості випадків передбачає свободу вибору, збереження дистанції та внутрішній опір матеріалу. Тоді як телебачення, зазвичай, обмежується простим під’єднанням до сумнівних інформаційних каналів.

Інакше кажучи, читання – процес, розрахований на активізацію твоєї індивідуальності, а телебачення спрямоване на позбавлення тебе цієї самої індивідуальності. Звісно, все це трішки наївно звучить, але я саме так це все розумію.

– Чи достатньо сучасну українську літературу представлено в медіа?

– В медіа її, наскільки я можу судити, дуже мало. Якщо вона там і з’являється, то хіба що в розділах новин, коли йдеться про якісь презентації, виступи, видання, чи в якості чергових політичних заяв українських письменників. Натомість тих-таки рецензій на нові видання з’являється надзвичайно мало.

Себто, література як така медіа не цікавить. Чому? Очевидно, це не узгоджується з редакційною політикою більшості засобів масової інформації.

– Чому досі немає якісного часопису про культуру? З іншого боку, можливо, такий часопис не потрібен?

– Потрібен, і то не один. Брак подібних видань дуже відчутний, оскільки наш літературний процес повноцінно не відслідковується, на жаль. У нас навіть інтернет-ресурсів, присвячених літературі чи культурі, загалом не так багато. Хоча це, здавалося б, не така затратна річ.

Мабуть, не вистачає людей, готових займатися цим у вітчизняних умовах. З іншого боку, літературні дискусії так чи інакше віртуалізуються, переходячи в мережу. А в мережі не так важливо – офіційний це часопис, чи приватний блог.

– Здається, літературний дискурс взагалі переходить у мережу. Чому, по-твоєму?

– По-перше, мережа позбавлена (більшою чи меншою мірою) цензури, для будь-якої дискусії це важливо. Хоча відразу ж виникає проблема неадекватності деяких учасників дискусії та потреби модераторства.

По-друге, мережа більш оперативна й позбавлена редакційної інерції. По-третє, виявилося, що вона значно доступніша за паперові носії. В цьому є як свої плюси, так і свої мінуси.

Скажімо, мені здається, саме мережа вбила українську літературну критику, але з іншого боку – лише мережа може відродити її в новій якості.

– Тоді інше запитання: що є джерелом інформації про актуальну українську літературу?

– Для мене особисто – інтернет. І сайти, і якісь приватні дописи, і новини, які надсилаються. Друковані видання сьогодні занадто громіздкі й неоперативні. Це, на жаль, не світова преса, яка вже у вечірніх випусках описує події минулого дня.

– Хто є головним споживачем (якщо це слово тут доцільно вжити) сучасного українського культурного продукту?

– Мені здається, доцільно, чому ні – цілком нормальне й коректне означення. Споживачі різні.

Спочатку хотів відповісти, що це здебільшого ті ж таки інтернет-користувачі, потім зрозумів, що це не зовсім точно – існує багато «споживачів» старшого віку, котрі споживають цей самий культурний продукт у доволі перевірений спосіб – через передплати нечисленних часописів та газет, через відвідування бібліотек тощо.

– Як на мене, є стереотип, що сучасна українська література – це всуціль щось погане / неякісне / непристойне / матюкливе / незрозуміле широкому загалу. Звідки цей стереотип узявся?

– Всі стереотипи походять від браку інформації та неперевіреності інформаційних джерел. Як будь-яка інша література, сучасна українська література не є явищем однорідним та однорівневим. У більшості випадків критики не надто обізнані з предметом своєї критики.

– Як сьогодні виглядає імідж, публічний образ сучасної української літератури?

– Ну, ось так, як ти змалювала це в попередньому питанні.

– Якби треба було створити імідж, публічний образ сучасної української літератури – яким би він був? Чому?

– Я би створював імідж молодої, надзвичайно перспективної й потенційної літератури, яка вдало користується досвідом своїх попередників для створення чогось нового, реформуючи мову й підіймаючи серйозні проблеми.

Хоча не певен, що в мене це вийшло б достатньо переконливо.

– Що варто змінити у ставленні широкого загалу до сучасної української літератури? Тут взагалі доцільно говорити про широкий загал?

– Та можна говорити, чому ні. Хоча так чи інакше – широкий загал книжок не читає, і не лише в Україні. Але відмовлятися від спроб зацікавити його – теж не потрібно.

В будь-якому разі примусово я би нічого не змінював, ясна річ. Просто якби в мене була можливість, я би спробував створити максимально сприятливі умови для того, щоби в «широкого загалу» виникла спокуса щось почитати. Через відкриття бібліотек та книгарень, через видавництва, книги поштою, рекламу в медіа й так далі.

Звісно, я кажу про пропагування не лише української літератури, я кажу про пропагування читання взагалі.

– Як просувати сучукрліт в Україні? За кордоном? Є якісь «фірмові рецепти» створення поля зацікавленості навколо певного культурного / літературного продукту?

– Відбувається це в найрізноманітніші способи – через приватні зв’язки (коли, наприклад, видавці просять порадити кого-небудь із українських авторів), через запрошення до участі в спільних проектах, через написання рекомендацій, через запрошення в Україну певних зацікавлених осіб.

Якихось фірмових рецептів немає, просто якщо ти можеш запропонувати щось цікаве – завжди знайдуться ті, хто цим зацікавиться.

Джерело: Телекритика
Автор: Ірина Славінська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *