Сергій Жадан, «Ефіопія»: «Я останній стійкий комунар алкогольних комун»

Говорять, ніби Жадан повторюється. Говорять, ніби збірку «Ефіопія» він написав виключно внаслідок драконівського контракту з видавництвом «Фоліо» – неодмінно книжка на рік! Говорять, ніби традиційні жаданівські теми й образи вже всім давно набридли…

Як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

На презентації «Ефіопії» у Харкові, коли Жадан відповідав на традиційне питання щодо матюків у творчості, з’ясувалася концептуальна річ: тексти збірки взагалі не містять нецензурної лексики і очевидно саме цю книжку (іронічний смайлик) можна порекомендувати до читання дітям. Попри очевидну іронічність автора, не можна не відзначити, що поетика «Ефіопії» позначена чи то суто дитячим постмодерністським азартом гри, чи то біблійним закликом «будьте як діти», чи то зверненням до дитини, що живе в душі кожного дорослого.

Діти з’являються на сторінках «Ефіопії» – часом щирі й наївні, як у поезії «Мулярі»: «Діти зупиняються, задирають голови, розглядають картонку неба, на сонці згорілу, мріють стати мулярами із залізними горлами, і мати повні кишені сонячного пилу» (с. 34), але переважно щирі й жорстокі (як у поезії «Пінокіо», де хлопчик «добиває» свої іграшки, або в саркастичному «Воєнкоматі» з його майже хрестоматійним «мамо, я дебіл»). Вони стоять на порозі життя, на нульовій точці відліку і обирають для себе шлях: «Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, сходяться на пустирях за чорними теплотрасами і кожного вечора грають від оборони, витоптуючи траву китайськими адідасами. Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, і підписати контракт на бої де небудь у штатах…» (с. 23).

Власне, структура збірки якраз і підкреслює опозицію двох життєвих виборів: «Кочегари» та «Поети», ідеальна спільність та соціальна структура – ці антиномії лишаються засадничими для жаданівської міфопоетики.

Друга частина книги «Поети» показує нам правильний стабільний світ, куди мріє потрапити кожна дитина зі спальних районів. Там пишуть свої хорошої вірші і некрологи іще живому Євтушенкові хороші молоді поети, творять свої шедеври правильні письменники («і в тексті першого рум’янились помідори. А в тексті другого птахи клекотіли у високості» (с. 71), а поминки маститого поета («в дитинстві ми читали його книжки, можливо, тому і виросли такими злими» (с. 73) закінчуються банальною бійкою.

Цей світ позбавлений сенсу – і смаку («після двох місяців на таблетках раптом відмовили всі смакові рецептори»), чому наочною ілюстрацією служать блюзнірські зізнання ліричного героя: «Мені що хліб, що прибережне каміння – все має присмак тирси, все має присмак тліну. Мені тепер жодної різниці – що дари господні, Що столовські помиї» (с. 65). Власне, інакше й не може бути у цьому наскрізь фальшивому пост-, пост-, пост- світі, і добрий казкар Жадан не забуває по-дитячому позловтішатися, весело роздаючи покарання: хороший поет усереться кефіром, а птахи другого письменника насеруть на помідори першого :).

Разом із тим мудрий казкар Жадан не ідеалізує своїх маленьких слухачів – із цих зворушливих і жорстоких дітей із робітничих кварталів і нічних притулків завтра можуть вирости «пси соціальної інфраструктури»: «Безпритульні з вокзалів і в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях… Можливо, невидимі і примарні, в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори… І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів» (с. 26).

Приймаючи це як даність, Жадан лишається вірним собі «адвокатом трансвеститів» – він утішає, підтримує, проповідує й обіцяє винагороду тим, хто лишився вірним спільноті марґіналів: «Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи, …коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників – юні обірвані королі борделів і пивняків» (с. 40).

Власне, функція поета – «останнього стійкого комунара алкогольних комун» – якраз і полягає, по перше, у пригадуванні минулого, аби зберегти колективну пам’ять, і прогляданні майбутнього. Поезії першої частини збірки – «Кочегари» – це вечірні казки для дітей і міфоепос для дорослих. Ілюструючи можливості вибору, Жадан свідомо «програє» різні сюжети з вигаданими героями, і основним при цьому для нього стає найлогічніший фінал будь якого сюжету – смерть.

Вона наздоганяє листоношу з Амстердама, котрий замерзає на сорок п’ятому кілометрі дорогою до Стаханова, супроводжує в нелегкому шляху наркокур’єра, повільно вбиває успішного комерсанта. «Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині», – розповідає автор, і це не відлякує маленьких слухачів, а примушує в унісон з ліричним героєм вигукувати: «І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину» (с. 17).

Поетизація смерті набирає в «Ефіопії» потужних обертів: «І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це» (с. 20). Цей захоплений пафос умирання тотожний піднесеним есхатологічним очікуванням ранніх християнських громад: «Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву», – свідчить ліричний герой, і його впевненість притягує й заворожує. Усі художні засоби поета працюють на його ідеал: на відміну від імперсонального, сухого «правильного» світу, у світі кочегарів і китобоїв усе живе, все дихає, все наповнене фарбами, звуками й відчуттями. У маленьких слухачів не лишається вибору, бо вони теж хочуть бути учасниками цього дійства: «Ти довго тримався за наші місця, за ці гарячі піски… але і ти наважився теж відійти назавжди з червоних вигорілих побереж крізь потаємні ходи. Це віра, яка тебе огорта, допомогла дійти, збираючи в чорних нічних портах ватаги таких, як ти».

Подорож морем, що традиційно асоціюється з переходом від світу живих до світу мертвих, – наскрізна метафора збірки, а загадкова назва «Ефіопія» вочевидь пов’язується тут із топосом обіцяної землі, раю для всіх, хто ризикнув вирушити у цю мандрівку: «Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, й піднявши зелені свої прапори, лежить Ефіопія. І кожному, хто потрапив туди, хто, зрештою, не потонув, вдосталь буде хліба й води, цукру і тютюну» (с. 22).

Рух до сакральної мети закінчено. Завершено гру в інтертекстуальну цитацію, художні експерименти із сюжетами та образами. Міфопоетична система Жадана, як і завжди, постає перед читачем цілісною і вмотивованою. І як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

Автор: Тетяна Трофименко
Джерело: http://ukr.mediaport.ua/statiy/15822

One thought on “Сергій Жадан, «Ефіопія»: «Я останній стійкий комунар алкогольних комун»

  1. Михайло

    в цілому мені дуже сподобалася ця стаття, але в мене є маленьке зауваження що до “тексти збірки взагалі не містять нецензурної лексики”.
    Адже
    “і перевізники чорної нафти,

    і просто беззахисні їбанати,

    і жовті біженці звідкись з Китаю –

    я всіх люблю і всіх пам’ятаю.”(стр 46)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *