Сергій Жадан: “Платити податки – западло”

32-річний харків’янин Сергій Жадан є однією з найцікавіших постатей нової хвилі української літератури. Його поетичні роботи відомі широкому загалу, а перехід до прози був несподіваним і викликав жваві дискусії. Розкутість лексики, відвертість, увага до темних сторін людської натури – це шокувало одних та захоплювало інших читачів першої збірки оповідань Жадана «Депеш Мод». Цього року видавництво “Фоліо” видрукувало аж дві його книжки. “Цитатник” є збіркою вже відомих, в тому числі поетичних, текстів, напівбіографічна проза “Anarchy in the Ukr” має шанси стати культовим твором. Провокаційний стиль письменника став досконалішим, відточенішим, впустив в себе нові кольори, відчуття, інтонації.

Після презентації “Цитатника” й “Анархії” у Львові видалася нагода поставити Сергію кілька запитань.

Мабуть, перше питання передбачуване: про що твої останні книжки?

“Цитатник” – це, фактично, всі мої поетичні книжки, крім однієї – “Iсторія культури” – тобто все, що я написав у віршах. “Анархія” – моя остання робота, я її написав у Варшаві, за останні півроку. Власне, жанрово і тематично її визначити важко, тому що вона така ніби різнобійна, має чотири розділи по десять історій, – сорок різних історій. ?ї просто треба прочитати… Фактично, це не художня проза, з одного боку, з іншого – це не повний нон-фікшн, з третього – це не зовсім есеїстика, з четвертого – не зовсім щоденники. Це щось на межі. Мені хотілося зробити таку неформатну книгу, власне, на противагу “Депеш моду”. Після “Депеш моду” зробити щось таке, чого від мене не чекали. Як я розумію, багато хто чекав продовження “Депеш моду”, а мені нецікаво так працювати.

Виходить, це такий різношерстий доробок, зібраний по шматочках…

Так, вони різні. Коли мені буде 70 і хтось збере докупи мої книжки, – то буде повний спектр. Нецікаво працювати в одному річищі. Не те що боюся – просто дуже не хочу набути якоїсь тенденційності. Себто писати щось таке, чого від мене чекають, на що розраховують і в позитивному сенсі цього слова, і в неґативному.

А що в цьому поганого? Міг би успіх розвивати…

Мене успіх не цікавить… Насправді, поки що… Можливо, через п’ять-десять років, коли я впаду в маразм, то буду дійсно працювати на ринок, але поки що мені найбільше задоволення приносить формувати свою читацьку авдиторію в такий контактний спосіб.

Зараз багато говорять про проблеми видавничої справи тощо. В чому ці проблеми, на твою думку? Вони взагалі тебе обходять?

Звичайно, обходять, тому що я працюю з тим же видавництвом “Фоліо”. Наші видавництва навчилися робити книги, але ще не навчились їх продавати. Як на мене, наклади українських книжок об’єктивно можуть бути значно більшими – у кілька разів.

Що скажеш стосовно нашої літератури?

Не знаю, хто таке каже… Як мені видається, в Україні зараз є дві літератури: перша – це ті люди, котрим до 30-35 років;і решта. I це направду дві різні літератури. Різні вони перш за все ментально. Два різних способи підходу до занять літературою, до написання книжок, до, власне, їх промоції, їх презентації.

Чим різняться ці “до” і “після”?

Тим, наприклад, що Любко Дереш не говорить про українську літературу як про проблему. А Євген Пашковський говорить.

Легше дивитеся на світ, виходить?

Простіше треба ставитись до життя і до всіх тих речей, якими займаєшся. Або краще тоді ними не займатися. Не розумію, для чого займатися справою, від якої тобі важко.

Щодо віршів у нас дійсно, видається, все гаразд, але чи є у нас проза – це ж, як на мене, базис будь-якого національного письменства?

Скажімо так: у нас є територія прозаїчного письма, яка дуже швидко, оперативно формується. Я думаю, якщо ми поговоримо років через три-чотири, то зможемо тоді зацитувати 20-30 нормальних книжок. Я думаю також, що все йде по висхідній, я бачу цю тенденцію, якісь позитивні зрушення.

Якщо говорити про поезію, ти мене дещо здивував своєю участю у спарингах російських і українських поетів, що проходили у Львові на книжковому Форумі. Нащо тобі це, адже мистецтво – не перегони?

Не знаю… Сенс у тому, що, направду, мені страшно симпатично, що в Україну приїжджають молоді цікаві російські автори. Тому що є така нездорова ситуація, коли у нас ніби все російське вважають не те що неякісним, а просто ворожим. По-моєму, це дебільна, безглузда ситуація – в Росії цікава література завжди була і є сьогодні. I замість того, щоб запрошувати сюди Марініну, я б краще запросив Дмітрія Алєксандровіча Прігова, наприклад. Дійсно добре, що сучасні російські поети сюди приїздять. А в цьому форматі спарингів немає жодного підтексту. Це просто назва. Це фішка шоу-бізнесова, маркетингова. Вочевидь, є перш за все такий промоційний момент, тому що навряд ці самі автори, попри те, що вони хороші й вартісні, зібрали б тут достатню кількість аудиторії. Так що це просто вечори, ніякого змагання нема і бути не може. З іншого боку, приємно. Я минулого року виступав з Максімом Амеліним, якого я не знав. Мені було дуже цікаво; послухав – хороший поет.

В одному зі своїх нещодавніх виступів на телебаченні ти з`явився у червоній футболці з написом “Моя родина СССР”. Останні книжки – “Цитатник” з Мао на обкладинці, “Анархія в Україні”. Ти в ліві пішов?

Я й був у лівих. Щоправда, у 18-19 років я був членом правих, фашистських партій, тоді мені здавалося, що це круто і це кльово. Але життя показало, що це не зовсім круто… Так, я вважаю, що “коммунизм – это молодость мира, и его возводить молодым”, без варіантів.

А як би ти себе ідентифікував у лівій політиці, там же є багато відтінків?

Я думаю, що в Україні ця спіраль дійде до свого логічного завершення, і знову почне розвиватися анархо-комунізм як найбільш проґресивна і найбільш перспективна течія. Тому що, як на сьогодні, політичний спектр в Україні просто неповний. Там не вистачає ані радикально лівих партій, ані радикально правих. Взагалі, я неґативно ставлюся до політики, але якщо політика і має право на існування, то саме радикальна політика – чи то ліва, чи то права – інакше для чого нею займатися?

Але ж радикальна політика передбачає насильство в тому чи іншому вигляді?

Розумієш, усе залежить від тебе. Хочеш ти допустити насильство чи ні. Не можна говорити, що, припустимо, троцькісти – це ті, хто лише підривають банки і вбивають клерків, або що консерватори чи праві радикали – це тільки ті, хто вбивають на вулицях чорношкірих і євреїв. Усе залежить від тебе. Загалом, попри те, що ми з тобою говоримо про якусь ліву ідеологію, котра мала б, ніби то, передбачати якийсь колективізм, я не зовсім підтримую Маркса в його колективістських засадах. Усе залежить лише від тебе і до всіх речей треба підходити індивідуально – що ти хочеш і чого ти не хочеш.

Тоді що таке ліва ідея, на твою думку?

Ліва ідея – це ідея максимально відкритого суспільства, причому відкритого не в соросівському значенні цього слова, а справді у більш, як це пафосно не звучить, гуманному значенні. Себто мова йде про суспільство, позбавлене табу. Максимально відкрита психологія життя. I це автоматично мало б передаватися на всі інші сфери життя – соціальну, політичну, економічну.

До речі, щодо впливу на суспільство: в цьому сенсі, як на мене, лівий рух і церква – дві структури, що розвиваються досить динамічно…

Церква і релігія – зовсім різні речі. Церква – це паразитично-експлуатаційний апарат, який нам залишився від Середньовіччя. По-моєму, він до релігії жодного стосунку не має. Релігія – це те, що знаходиться в тобі, якщо ти віриш у когось. А церква…

А є щось близьке тобі з усього спектру релігій?

Є… але це надто інтимне питання, я на нього не буду відповідати.

У книжці “Anarchy in the Ukr” глави останнього розділу названі як хіти рок-груп різних часів. Відтак, у тебе виходить, що історія рок-музики закінчується на останніх панк-рокерах “Секс Пістолз”. Невже після того і року не було?

Просто там ідея була – подати цей старий корпус музики. Розумієш, коли я був власне дитиною, підлітком… В мене був – і є зараз, – дядя, безумний меломан, бітломан, котрий ще в 1970-х збирав бобіни спочатку, потім платівки, потім знову бобіни, зараз компакт-диски… Фактично від самого дитинства я слухав саме цю музику. I для нього дійсно музика закінчилася навіть не на “Секс Пістолз”, а радше на “Пінк Флойд”. I це в мене такі імпульси з минулого, особисті асоціації…

А зараз яку музику слухаєш?

Переважно етно-музику, причому різну – починаючи від молдаван “Здоб Ші Здуб” закінчуючи якимись народними хорами. Але, загалом, досить різну, так що не можна визначити. Ось ми виступали в Гдині, туди приїхала дуже класна команда з Ямайки “Твінкл Бразерс”, такі растамани справжні… А перед тим я був на концерті Чіка Кореа і Боббі Макфарена… Це був космос. Космос, просто щось нереальне!

I наостанок: чи ти вважаєш себе цілком убезпеченим, усталеним громадянином, платником податків?

Я – ні. Я не плачу податки. Платити податки – западло. Але, очевидно, з мене все одно їх знімають автоматично.

Тобто, чи є ти людиною, яка займає певне місце в соціальній ієрархії?

Я займаю певну життєву позицію, і вона мені дуже подобається.

Джерело: http://tema.in.ua/article/423.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *