Паш-порт моряка. Заш-морг буденності

Можна до хрипоти в горлі та постмодернізму в текстах, доводити певну вторинність творчості Сергія Жадана, — мовляв, «читали й знаємо, звідки інтертекстуальні ноги ростуть». Можна. Проте саме творчість Жадана з його одвічно безпритульними ангелами, рибами, птахами зробила саму літературу ближчою й зрозумілішою читачеві.

За п’ять років, що минули з часу виходу у видавництві «Фоліо» прозового «Депеш Мод», Жадану вдалося потрапити в самісінький центр інформаційного потоку, ставши об’єктом інтересу не одного глянсового щомісячника та суспільно-політичного щотижневика. І навіть ні до чого згадувати про іншомовні переклади, літературні премії, всеукраїнські тури, Дні незалежності з Махном тощо.

Як на мене, то у виграші всі – видавці отримали нову зірку й відразу ж почали шукати когось, хто б писав щось подібне; читачі – якісні тексти та варті уваги книги (сам бачив, як у книжковому магазині дівчинка-підліток вихвалялася перед подругою, що вже зібрала всі книги Жадана); українська література – підвищений інтерес непідкупних читачів і продажних ЗМІ, а головне – впевненість у можливості існування грамотного літпроекту та авторитетного автора, наступну книгу якого, без сумнівів, буде розкуплено. Її, до слова, довелося чекати рік.

І ось з’явилася тоненька книга віршів та новел-есеїв «Ефіопія», що складається з трьох розділів: «Кочегари», «Поети» та «Коментарі» (прозово-есеїстична частина). Чимала дещиця вміщених творів уже публікувалася й раніше, але лишень під однією яскравою обкладинкою (окрема дяка стронговському за оформлення), відкрилися приховані, наче вени, течії поетичних циклів.

«Ефіопія» – це розмисел про можливість прожиття в іншому вимірі (І я колись стану простим китобоєм,// і запишусь на норвезьку посудину) та марення про мандрівки далекими країнами; це спогади про «реальні події», яких ніколи й не було в реальності, можливо, лиш у сні; це морг і портовий склад життєвих вражень; це наркотичний тріп і подорож під трав’яними вітрилами «кораблів», якими завше повняться кишені пацанів із району, котрі тільки й мріють, аби «стати нормальним боксером,// підписати контракт на бої де-небудь у штатах,// завалити пару кубинців і стати зрештою мільйонером,// просаджуючи гонорари на ігрових автоматах».

Як і кілька років тому в циклі «У.Р.С.Р.» (див. «Цитатник», 2005), С.Жадан створює свою особливу територію, терикон спогадів, що закручуються навколо реальності, яку ми звикли бачити й сприймати як буденність. У його омріяній та строкатій Ефіопії, немов у «светрі грубої в’язки», перехрещуються короткі нитки життєвих доль польових командирів, моряків, кочегарів, безпритульних, юного торчка, робітників, китайців-утікачів (супер-хіт: «І ось їдуть//<…>// триста китайців добу до Будапешта – // перші вже на місці, підтягнуться і решта»), молдаван, старих баптистів, проституток і поетів, бо в цій країні, в його Ефіопії, «будинки терпимості, наче будинки творчості, побудовані для контролю за самотніми чоловіками з тяжким минулим».

Око поета споглядає розлогі вигини чорного тіла уявної країни, бачить дріб’язковість, рутинність життя та одночасність співіснування речей там, де тягнеться й переплітається прядиво життя, де колосяться поля канабісу й, можливо, найголовніше, де в портах ошиваються моряки і в літературі відчалюють поети. Або навпаки – в портах та портвейнах зашиваються поети, а в літературі та Леті відчалюють моряки.

У його нових віршах багато портів, моряків і мрій, нав’язливих фантазій, бо, насправді, життя могло скластися інакше, та й прожити (дожити?) його можна по-іншому, «можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки». Герої С.Жадана – вже згадувані китайці, молдавани, прості пацани та інші – хочуть вирватися за межі й кордони реальності, прорватися в омріяну Країну-Десь-Там, розірвати зашморг буденності і знайти свій брід. Хтось із них усе ж отримає від життя свій «справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам», з ним «ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон»…

А ще Жадан розмірковує про долю поетів. Часом іронічно, часом сумно. Але найчастіше з жорстким холодним поглядом, особливо, коли йдеться про смерть поетів та життя їхніх побратимів (поетичне «Свято, яке завжди з тобою», прозовий «Чорний вересень»). І тільки на поминках когось із них вони знову можуть зустрітися – колись «хороші молоді», та вже давно немолоді поети.

Але все одно поети Жадана «тримаються разом, ніби матроси крейсера», і йдуть на дно, співаючи «гімн братерству і вірності»…

Від тексту до тексту ловиш себе на думці, що насправді не знаєш, чи вірити Жадану, чи ні. Чи шукати «стьоб» в одному з найслабших текстів збірки – «Сталь і ніжність», чи дивуватися, яким «шамкотливим» інтертекстом та сарказмом занесло в збірку, приміром, такі рядки: «І слово правди здіймало своє крило.// І здіймало своє крило слово любові.// І сонце в зеленому небі на захід пливло.// І тягнулись за сонцем зернові та бобові».

Загалом в «Ефіопії» назбирається добрий п’яток відверто незакінчених і дистрофічно слабких текстів, які на загальному яскравому фоні впадають в око. Деякі, приміром, через несмак і драстичність, як то, скажімо, вірш-придибенція «Євтушенко» (розповідь про передчасні чутки про смерть поета Євтушенка та «своєчасно» написаний некролог, який усе одно залишається в редакції газети, бо ж «скільки ще там йому залишилось») та згадувані «Хороші молоді поети» – автор проводить паралель між старшими поетами, які спокійно п’ють кефір, живуть «знежиреним» життям і не знають в обличчя справжніх демонів, і молодими. Ці нахаби б’ють «одне одного по черепу з носака» та заливаються «гівняним болгарським бренді». А результат усе одно єдиний – «Вранці я ригав, випльовуючи в// світову порожнечу рештки бренді.// А він отримав розлад шлунку// після усього свого кефіру// і наклав повні штани». Чи вимірюється відмінність між поколіннями лише отворами, якими сприймається життя та виходить назовні поезія?

Або зовсім необов’язкові тексти. Наприклад, пустенька замальовка «Мулярі зранку починають роботу…» та цивільне життя після двох ходок і президентської амністії в «Один із них працював на ливарному…» (щоправда, цей текст може виправдатися, ніби на допиті, своїми вигадливими римами). Або може з новими віршами С. Жадана статися інша халепа – класний текст має геть необов’язковий та абсурдний фінал, який тільки дратує. Так трапилося з «Воєнкоматом», побудованим як діалог між мамою та сином. Вона йому – «Давай, малий, сходи в воєнкомат», а він їй – «ма, ну шо за діла, ма,// який воєнкомат?» Автор розсипає текстом фрази, що мають усі шанси стати фольклором: «Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас// вся оборона така.// В нас оборона гірша, ніж оборона// Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду», або не менш забійна її репліка – «Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,// ти, сука, весь клей винюхав,// обої нічим приклеїти. Давай, малий,// сходи в воєнкомат». Ліричний герой, з подачі автора, не знаходить нічого кращого, ніж зайнятися абсурдною рефлексією та «саморозмінуванням» ухолосту: «Що б я робив, якби раптом став сапером?// Я б викопував протипіхотні міни,// ховав би їх під ліжко,// і слухав уночі,// як вибухівка// пускає своє коріння,// ніби// цибуля»…

Проте за кілька хвилин, за кілька текстів шкірою відчуєш силу поезії (формальні вишуканості та довершеність рим «Ефіопії» направду заслуговують окремих розмов), поета, певного своєї сили, як, приміром, надпотужний «Пінокіо» або «Життя на колесах» (Мені тепер жодної різниці – // що дари господні,// що столовські помиї)…

«Ефіопія» – чудовий початок довгого марафонського забігу «Книжковий рік – 2009». Пам’ятається, ефіопці завше вели перед у перегонах на безкінечні відстані…

Можливо, нарешті, у цій омріяний, викоханій Ефіопії кожен, хто прагнув свободи, її знайде, кожного, хто мріяв про вивільнення з безконечності зашморгу реальності, поет відпустить разом зі шрамами гріхів. І лиш часом згадуватиме про них з «ніжністю, ностальгією та ненавистю» і тихо скаже кожному: «…пливи собі повз пороги,// повз мерехкі електричні турбіни,// подалі від своєї тривоги,// подалі від цієї країни».

Автор: Олександр Михед
Джерело: http://litakcent.com/2009/02/19/pash-port-morjaka-zash-morh-budennosti.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *