«НАША СЛУЖБА И ОПАСНА, И ТРУДНА…»

Той, хто почне звинувачувати письменника Андрія Кокотюху, що ось, мовляв, що ж ти — продався москалям, матиме рацію лише частково. Насправді, видавши у харківському «Фоліо» два своїх романи у власному знову ж таки перекладі російською (теж мені поліглот, хе-хе), Кокотюха продався не «мовно». Він продався ідеологічно.

Вже від кого від кого, а від нього не доводилось чекати твору про позитивних міліціонерів. Ще якби вони — міліціонери — в його романі всі були позитивними, це ще можна було б віднести на рахунок яких-небудь баптистських просвітлень у свідомості автора, можна було б припустити, що автор змінив свою думку про внутрішні органи взагалі і про міліцію зокрема, або що його, на крайняк, взяли на ставку до прес-служби МВС. Але ж ні. Все набагато гірше. Кокотюха йде на жахливий компроміс і створює паршиву історію з подвійними стандартами — є в нього «погана» міліція, яка захопила владу в певному місті (під яким, безперечно, вгадується город-герой Харків) і є міліція «хороша» (в тому числі й героїчний «супермен» Сергій Сомов, на честь якого названо цілу серію російськомовних романів Кокотюхи, що їх видання мужньо взяло на себе «Фоліо»), яка намагається надерти задницю міліції поганій. Дивовижний, незрозумілий вчинок з боку Кокотюхи. Кому, як не йому — тертому книшеві київських райвідділів і аборигену харківських опорних пунктів — знати, що насправді міліціонери, як і футболісти, не бувають хороші й погані, вони бувають або у формі, або в штатському.

Але Кокотюха пішов на компроміс із власним сумлінням, і читаємо ось таку історію, яка називається «Ментовский город». Суть цієї історії має, як вже згадувалося, подвійне дно. На перший погляд здається, що основні колізії будуть пов’язані саме з боротьбою «супермена» проти міліції «города», яка відверто зажерлась і замахала трудове населення першої столиці. Супермен успішно вживається в злочинне середовище (звісно ж, через жінку, використовуючи свої суперменські маскулінні переваги) і швидко завойовує авторитет серед ґанґстерських бонз.

Здавалося б, злочинні елементи (насамперед — злобні ґобліни в синіх міліціянтських одностроях) ось-ось отримають під зад кованим чоботом українського правосуддя, але ж ні — виявляється, що справа зовсім і не в міліції! Спробуйте здогадатись у чому. Що могло стати, на думку письменника Кокотюхи, першопричиною всієї цієї кривавої і пафосної вакханалії? За що проливають свою кров кращі кадри київських спецслужб? Що не дає спокою генералам оперативних штабів і примушує їх іти на порушення уставу? Звичайно ж, водяра! Вона — ця квінтесенція всієї творчості детективіста Кокотюхи, тільки вона стає в уяві письменника і показником росту внутрішнього валового продукту нашої молодої республіки, і мірилом демократичного розвитку суспільства в ній. Я вже писав про той безберегий алкоголічний безконтроль, присутній у попередньому романі Кокотюхи, присвяченому нечистій силі. У своєму новому дітищі письменник, вочевидь, вирішив розробляти знайдену ним плодоносну жилу, себто струю, і визначившись з темою та ідеєю свого роману (а ідея тут одна і доволі нав’язлива — як би «бахнути»), помчався на всіх духмяних сивушних парах назустріч хепі-енду.

Говорячи про водяру, письменник Кокотюха стає наївний і відвертий, відкриваючи читачеві своє згорьоване від надмірних переживань з цього приводу нутро. Його київські супермени звертають увагу на харківські безобразія лише тоді, коли розуміють, що водка витікає їм із рук, себто що мафія під надійною мусарською «кришою» жене безакцизну водяру на Росію, оминаючи, ясна річ, просторі київські комори, себто не сплачуючи в казну належні відсотки. Тут навіть холоднокровні і незворушні спецслужбісти починають обурюватись — як же, мовляв, так — нашу водяру гнати в Росію! Ну, добре — репресії, геноцид харківської алкашні, інші злочини проти народу, все це ще можна стерпіти. Але водяру! В Росію! І починається «махалово».

Насправді в цьому весь письменник Кокотюха. Неозброєним оком видно, що це його — авторове — бачення і обурення передається головним героям роману, тому що сам Кокотюха може, вочевидь, пробачити рідним органам все — неуставні відносини, неохайність зовнішнього вигляду, загалом — нелюбов до нього, Кокотюхи, як суб’єкта і громадянина, але продаж водяри — ніколи! Як писав класик — можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки акцизний збір із продажу лікеро-горілчаних виробів. Так що тут тобі й тема, тут тобі й ідея, тут тобі й психологічні портрети сучасників.

Ще трохи про роман. Не може не тішити його мова, себто оцей самий, згаданий нами вище, авторський переклад. Кокотюха при цьому наступає на п’яти іншому великому ніжинцю і просто-таки завалює сторінки роману пристрасним «южноруським» акцентом, а враховуючи легкість і екзистенційну карколомність сюжету, можна лише захоплено вигукувати «отакої», знаходячи на сторінках «Ментовского города» всі ці милі й дорогі серцю «коняки», «дядько», «ховать», «родич», «малюет», «лялька», «хиба», «ото», «хлопцы». Одним словом, такий собі пасічник-супермен Рудий Панько.

Ну і, звісно ж, ляпи. Іноді мені здається, що Андрій спеціально наймає кого-небудь із колишніх редакторів «Молоді» чи «Укрпису», щоби вони йому попсували текст, наповнивши його якомого щільніше внутрішніми парадоксами й зовнішніми протиріччями. Те, що його герої час від часу міняють зовнішність, це ще Бог з ним (так, виведена автором на сторінці 64 «коротко стриженная шатенка» вже до сторінки 73—74 благополучно перетворюється на так само коротко «стриженную блондинку»). Те, що головний герой із «Сергея Палыча» (стор.158) безболісно перетворюється на «Сергея Иваныча» (стор.162) теж нічого — на те він і супермен. Те, що пара героїв-антагоністів, котрі, відзначимо, росли й виховувались в різних реґіонах нашої молодої республіки і на сторінки «Ментовского города» потрапили від різних профспілок, вимовляють незалежно одне від одного сакраментальну і блискучу фразу «Замахался я, шо гад» — це теж можна пропустити, тим більше, враховуючи специфіку сюжету, під «гадом» тут, очевидно, мається на увазі зелений змій. Усе це можна списати на неуважність і самого автора, і коректорів цього роману, якщо вони існують в природі взагалі.

Але є в стилістиці письменника Кокотюхи щось інше — ледь вловиме і на перший погляд непомітне, що разом з тим не дасть вам помилитися при прочитанні будь-якого шматка з роману стосовно того, хто ж саме є автором щойно прочитаного. Читаєш собі, наприклад, таке речення: «Компьютеров в распоряжении журналистов имелось ровно столько, сколько винтовок в первые месяцы Второй мировой войны — один на двоих». І хочеться запитати автора — це ж у кого там у них на початку Другої світової, себто у вересні 1939-го, не вистачало гвинтівок — у поляків чи в німців? Мабуть, усе-таки в поляків, бо німці зазвичай користувались «шмайсерами» і гвинтівок у них і справді було не так багато. Або знаходиш на сторінках такий пасаж: «То и дело нога нарушала приятно шуршавший, словно новая купюра, красно-желтый ковер из опавших листьев», — і відразу ж хочеться перепитати в автора, що там у нього з ногою.

Річ не в тім. А в тім, що в той самий час, коли київські супермени борються з харківськими безпринципними уродами за чистоту вітчизняних горілчаних потоків, десь збоку сидить собі згорьований читач і тихо спивається, не знаходячи серед потужного нагромадження новітнього українського бестселеротворення бодай чогось їстівного, або хоча б стравного. Сидить собі цей читач — обділений, замучений і замаханий. Шо гад.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *