Намацати шлях посеред гармидеру

Сентиментальні повії, вчорашні бандюки та сумнівні священики – із цим збориськом маргіналів і диваків Харкова тепер познайомляться в німецькомовних країнах. Книжку Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді», як і всю писанину українського письменника, можна чекати тільки з нетерпінням – пише Ільма Ракуза у швейцарській Neue Z?rcher Zeitung.

Кожної нової книжки Сергія Жадана можна чекати з нетерпінням, бо цей найсміливіший голос молодої української літературної сцени потрафить розповісти так смачно, божевільно й поетично, що майже неможливо пручатися. У свої 35 років Жадан опублікував уже багацько віршових і прозових збірок та романів (серед них «Депеш Мод» і «Anarchy in the UKR»). Тепер у [німецькому] видавництві Suhrkamp вийшла книжка оповідок «Гімн демократичної молоді» в блискучому перекладі Юрія Дуркота й Забіне Штьор.

Знову дія відбувається в Харкові, рідному місті Жадана на дикому сході України; знову історії розгортаються у тьмяному світі мафіозних ділків, дилерів, проституток, учасників бойових дій та алкоголіків, які посеред гармидеру перехідної доби намагаються намацати шлях, проте переважно ганебно йдуть на дно. Історії – часто переплетені та від різних оповідачів – настільки відчайдушні та комічні, але й сумні, настільки пришелепуваті й динамічні, що від читання в голові паморочиться. Та це такий метод, так само як і сатиричні перебільшення та поетична меланхолія, які в Жадана вишукано поєднується.

Хто, впавши у відчай, пірнає в бізнес, той уже може вважатися невдахою. Гога, який воював у Чечні, та Сан Санич, учений-борець, вирішують заснувати клуб. У кафе «Бутерброди» вони відкривають перший гей-клуб у місті. Але бізнес не йде, свята переходять у бійки, на інтимному фронті теж катастрофа. Укінці Гога лишається сам і перепрофільовує гей-клуб на ігровий зал. Усе під гаслом «Шо нада – водку і тьолку» або «Я тільки продам гіпсокартон – і на Кіпр».

Мораль – то не лише не чарівне слово; її просто немає. З «вродженою слов’янською легковажністю і, так само вродженими, кримінальними нахилами» брати Лихуї за допомогою одного попа засновують бюро ритуальних послуг, тобто комерційний крематорій, який ганьбить себе сумнівними Power-Point-презентаціями. Паралельно вони займаються наркотиками. Дорогоцінний вантаж узбецьких наркотиків зберігається в сорока вагонах у Маріуполі. Молодого, незугарного Івана командирують на прийом маріупольського вантажу. Далі його поїздка в нічному потязі, експерименти з оковитою, химерна картина світу в запахах – привіт дурманній поемі в прозі Вєнєдікта Єрофєєва «Москва – Петушки». У місці призначення Іван, природно, не переймається виконанням доручення, а проводить дні в блаженних обіймах зрілої Єви, на товарній станції. Розплата, втім, наздоганяє не придуркуватого героя, а жінку: брати Лихуї «завалюють» ту «шльондру»…

Наче чорна казка

Часом оповідання Жадана читаються як чорні казки, хоча вони пересичені жорсткою реальністю. Те, що вони розповідають про контрабанду внутрішніх органів і проституток, про підроблені шенгенські візи та вкрадені машини, жахає. Навіть жанр cin?ma-v?rit? не здатен перевершити новели Жадана за ницістю, бо цей майстер мови так розсікає гнилу реальність, що сиплються нові й нові уламки надії, комізму та поезії, а цілі комплекси проблем ув’язуються в лаконічний парадокс. Один із них звучить так: «Усі вуличні бандюки <...> мають великий життєвий досвід, бо знають одну таємницю, а таємниця в тому, що вони можуть відмовитися від життя, а життя від них ні».

Речення ріже наповал, і таких у Жадана вдосталь. Зокрема, й у збірці «Відсоток самогубств серед клоунів», що об’єднує короткі влучні оповідки та примітки й доповнена чорно-білими світлинами Яцека Дзячковського з багатонадійного 2004-го року. На них, наприклад, львівські перехожі з маленькими помаранчевими відзначками на одязі. Нині, коли дух прориву розвіявся, знімки виглядають меланхолійно й віддалено. Меланхолія пронизує і тексти Жадана, йдеться в них про український середній клас, про «кохання в час банківської кризи» чи про «сумних демонів спальних районів».

Безжально впрост

Меланхолія й місцями гнів – бо у примітках Жадан висловлюється полемічно, без прикрас і безжально впрост. Тут це вже втручання, струшування, ба навіть провокація, і все це активною, сленгом натовченою мовою (стиль якої зберегла перекладачка Клаудіа Дате). Викриваються «чорні букмекери», господарі букмекерських контор, корумповані представники медіабізнесу та власники фірм, українська бюрократія та остогидлість політики для громадян. («Політика цікавить людей, лише доки йде рекламний блок. А потім вони дивляться прогноз погоди».) Так і постають будні з усіма їхніми гранями та божевіллям, жалюгідністю домогосподарок, зимовим футболом і концертами у підвалах.

Кому кортить скласти картину про сучасне українське суспільство та про перехідні процеси останніх двадцяти років, тому сюди й дорога, тим паче що Жадан вислуховує і чужі голоси. Замислитися змушує його прикінцева віньєтка про власне майбутнє. Література, пише Жадан, народжується в розмовах із мертвими або коли письменник знайомиться з універмагами, що ось-ось обваляться, клубами повними духів, річками повними трупів, метром повним людей, «усією цією покиддю». До речі, література, за Жаданом, як і все старомодне: не може затримати час, але трохи сповільнює його.

Neue Zuercher Zeitung (Швейцарія)
Автор: Ільма Ракуза

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *