Місто сонця

Щодо співрозмовника про Харків сумнівів не було апріорі: про столицю Слобожанщини мав розказати один із її найвідоміших мешканців — поет, прозаїк, публіцист Сергій Жадан.

— Почнемо традиційно, з біографії: як ти опинився у Харкові?

— Я в 11-му класі переміг на республіканській олімпіаді з української літератури, тож мав можливість вступити без іспитів на будь-який філфак УРСР. Якийсь час вагався між Луганськом і Харковом. Однак у Харкові в педагогічному інституті до сьогодні працює моя тітка, Олександра Ковальова: поетка, перекладач, філолог-германіст. Вона і сказала: «Спробуй до нас, у нас гарна германістика». Я часто бував у неї в гостях, тож вирішив, що так справді буде краще. І 1991-го вступив до Харківського педагогічного. Отже це великою мірою випадковість, за яку я дуже вдячний тому, хто цими випадками нас наділяє.

— Якими були перші враження?

— Розмір міста, масштаб, ландшафт. Коли їдеш зі сходу, з боку Рогані, бачиш Тракторний завод і всю цю пролетарську орнаменталістику, то опиняєшся ніби в декорації з фільму. У вісім-десять років це вражало. Плюс відчуття зовсім інакшого ритму життя. Коли, скажімо, влітку, у сезон відпусток, частина міщан гарячково бігає по роботі, а решта просто відпочиває — ось ця неузгодженість і незвична ритміка, яка вибиває тебе, одразу кидалися в очі.

— З тих пір, вочевидь, місто відчутно змінилося…

— Двоїсте ставлення до того, що відбувається тепер. Харків кінця 80-х — початку 90-х мав доволі занедбаний центр. Але це була дбайливо доглянута занедбаність: наливайки, гастрономи, молочні магазини, парки з побитими лавками, надщербленими пам’ятниками; в тих речах зафіксувався час, в них була своя приватність, обжитість. Зараз усе це прибирають, і це з одного боку правильно: місто розвивається, ремонтуються дороги, зводяться нові будинки, життя триває, а втім — зникає без повернення дух старого Харкова, і за ним відчуваю певну ностальгію. Ось той-таки стадіон «Металіст» тепер реставрують. Звичайно, добре, що матимемо стадіон, який відповідає стандартам УЄФА, але більше не буде атмосфери «Металіста» 80—90-х років, а то ж ціла культура, особливий спосіб життя. Так чи інакше, це по-природному цинічний процес: на старих кістках виростає щось нове. Погано, мабуть, те, що в наших умовах еволюція відбувається саме за рахунок витіснення попередніх культурних шарів, їхнього фактичного заміщення. Традицій культурної тяглості у нас так і не виробилось. Одним словом, я сумуватиму за старими наливайками.

— Але ж якісь власні улюблені місця ще лишилися?

— Вулиці Пушкінська, Дарвіна, Фрунзе, Бажанова… Взагалі історичний центр від Пушкінської і вниз до ріки. Там ще лишилися куточки старого Харкова, багато цікавих садиб, двориків, якихось понівечених брам і незачинених під’їздів. Вулиця Дарвіна майже вся забудована Бекетовим — це наша знаменитість, великий харківський архітектор, який сто років тому забудовував центр. На тих вуличках мало що змінюється, все майже неторкане, на щастя. Туди можна забрести і ходити без будь-якої мети. Скажімо, на одній із таких вулиць знаходиться «моє» видавництво «Фоліо», і я туди постійно «по роботі» зазираю: насправді просто люблю там ходити.

— А які ще специфічні сентименти маєш до міста?

— Старий парк Горького. Коли мій син народився, ми з ним там гуляли. Він уже дорослий, 13 років, і нещодавно ми знову туди ходили, на тих самих галявинах розстрілювали консервні банки з пістолета Макарова. Або Будинок письменників на Чернишевського, де стоїть старий більярд, на якому грали цілі покоління письменників. Ми з друзями теж грали на ньому в 90-х роках, коли там узимку не опалювалося, і публіка на вечорах сиділа в шубах. Всі дев’яності там і тусували. Багато таких об’єктів — будинків, дворів, вулиць, із якими щось пов’язано. Внутрішня топографія, яку важко пояснити.

— Є тут те, що дратує?

— Дратує втрата старого Харкова — більш інтелігентного, людянішого… Ясно, що будь-яке велике місто по-своєму цинічне та холодне, мегаполіси занадто великі, щоб бути сентиментальними. Це маленьке містечко сентиментальне. А місто велике мусить бути жорстким, щоб забезпечувати власне функціонування. Тим не менше, старий Харків був інтелігентнішим. Зрозуміло, що він сильно змінився протягом останніх 15-ти років. Багато харків’ян виїхали звідти. Емігрували хто до Києва, хто до Москви, хто взагалі за «далекий» кордон, і це місту на користь не йде, бо на місця тих, хто виїхав, приходить не краще поповнення. Харків стає меркантильнішим, як, зрештою, і вся країна. Починає нагадувати великий базар. На кожному розі чимось торгують, стоять супермаркети. І це не суто харківська специфіка, це всюди тепер відбувається, на жаль. Але це, знову ж таки, природні процеси — як ти на них можеш вплинути?

Ще не подобаються зміни в зовнішньому вигляді. Старі будинки руйнуються, на їхньому місці з’являються хмарочоси. Я розумію, що це так само необхідно, бо так чи інакше місто мусить рости. Але це часто робиться в доволі неконструктивний спосіб, коли мало зважають на історичний вигляд міста. Будують «свічки», які просто псують краєвид. З іншого боку, коли в 1920-х роках Харків забудовували конструктивістськими будинками, підозрюю, багатьма старими харків’янами це теж сприймалося як варварство. Сьогодні ж ці будівлі є шедеврами конструктивізму і забезпечують архітектурну славу місту… Так чи інакше, сподіваюся, що років через п’ять-десять Харків поверне собі інтелігентний вигляд. А в супермаркетах влаштують галереї сучасного мистецтва.

— Давай тоді ближче до мистецтва. Наскільки Харків сформував тебе як поета?

— Мабуть, доволі серйозно. Коли я переїхав, мені було 17 років. Якщо ти займаєшся літературою, то це саме той вік, коли закладається, що і як ти писатимеш. І саме Харків з’явився в моєму житті, з його літературою 20-х років — саме цей літературний наскрізний текст на мене найбільше вплинув. Семенко, Хвильовий, Куліш, Йогансен, Шкурупій, Влизько. Я дуже добре це пам’ятаю, бо тоді 1989 року відкрився Харківський літературний музей, який діє досі. Для мене він став одним з найважливіших місць. Їхня перша виставка була присвячена саме літературі «Червоного Ренесансу». Заходиш — і два поверхи присвячено розстріляним поетам — можеш відразу відчути дух Харкова 20-х років. Зрештою, я потім у цьому музеї працював, брав участь у виставках, ми там і дотепер робимо якісь акції, виставки, вечори.

— Ми говоримо переважно про XX століття, проте Слобожанщина має багатющу історію. Яка з епох, на твою думку, лишила по собі найбільший слід у місті?

— Не знаю, наскільки давні цивілізації могли на щось уплинути. Хоча, очевидно, «слобожанський менталітет» складався не за сто років. А от сьогоднішній Харків остаточно сформувався наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, перетворившись на величезний торгівельний і залізничний центр на роздоріжжі. Це, як мені видається, закладено у характер і поведінку його мешканців. Велике і, до певної міри, космополітичне місто, населене різними народами, така собі українська Америка. Безліч можливостей для реалізації. Сьогодні, можливо, це менше відчувається, бо централізація, яку Україна перейняла від СРСР, коли все зосереджується в столиці, вбиває всі здорові ініціативи «на місцях». Харків завжди був динамічною і живою альтернативою більш поміркованому Києву.

— Ну, якщо вже говорити про столичний статус, то я помітив, що в Харкові дуже добре пам’ятають про ті роки, коли він сам був столицею Радянської України.

— Для когось це безперечно предмет гордості, для когось — комплексів, більшість людей просто не звертають на таке уваги, займаючись своїми повсякденними справами. Хоча політики постійно нагадують, та й чимало інших не відстають, починаючи від футбольних фанатів, які кричать на стадіоні, що ми перша столиця, і закінчуючи мером міста. Це таки добрий концепт, не найгірша річ, якою можна пишатись.

— Тож Харків український, російський чи радянський?

— Думаю, всі ці три бачення й розуміння свого місця тут присутні. Є люди, налаштовані суто проросійськи. Є ті, хто дивиться більше назад, на радянський час. Хтось налаштований проукраїнськи, хоча це не означає, що ці люди говорять українською, це просто така більш загальна українськість. Насправді не можна сказати, що Харків сьогодні є суто проросійським, так само, як і не можна стверджувати, що він є платформою для українського націоналізму. Тут усього багато, і поки що всі ці геополітичні вектори більш-менш мирно уживаються, що не може не тішити. Хоча місто змінюється навіть у національному плані. У нас зараз приростають національні діаспори — китайська, корейська, африканська — за рахунок ринків. Ось я щойно подумав, що збоку це звучить, як «за рахунок ринків невільників». Насправді маю на увазі: за рахунок ринків, на яких представники Азії та Африки займаються бізнесом. Цілком можливо, і я про це постійно говорю, що незабаром у Харкові з’явиться свій чайнатаун, і важко зпрогнозувати, як поводитимуться представники китайської, корейської чи в’єтнамської діаспор через кілька років у плані політичної чи національної орієнтації. А це надзвичайно цікаво, тому що так чи інакше їх нині тисячі, а через кілька років, цілком можливо, їх буде десятки тисяч, із ними доведеться рахуватись.

— Як на мене, доля Харкова багато в чому визначається тим, що він засновувався як останній форпост на кордоні степів, як фортеця, по суті.

— Скоріше, місто-вокзал, місто-транзит. Це моя дуже суб’єктивна візія, але відчувається, що місто дійсно прикордонне. Навіть якщо подивитися рецепцію Харкова в літературі — він часто присутній у класичних та й сучасних текстах як транзитний пункт між Москвою, Києвом, Кримом і Кавказом. Постійно через нього туди-сюди проїжджають тисячі громадян різних країн, переганяють безкінечні вагони з вантажами. Це, мабуть, таки відбивається на ментальності мешканців, адже чимало їх вважають за потрібне звідси виїхати. З другого боку, постійна присутність на вокзалі, в цьому транзитному пункті, надзвичайно цікава, вона дає відчуття масштабу, відчуття ритму, який навколо пульсує. Очевидно, статус фортеці, останнього форпоста так чи інакше, дещо розвинувшись, трансформувавшися, зберігся.

— Як це позначилося на рельєфі міста?

— Центр стоїть на горі, оточений ріками. Справді класична фортеця. І спальні райони, які її оточують — колишні слободи, хутори, які у 20-ті роки зрослися з містом. Коли заводи почали втягуватися в інфраструктуру, утворився потужний клубок, який сьогодні надзвичайно складно, але цікаво розплутувати. Є, скажімо, дивовижні заводські райони, де архітектура ще дореволюційна, або щойно пореволюційна. Атмосфера червоної столиці найбільше збереглася там. Повторюся — коли заїздиш, таке враження, що потрапляєш між декорацій фільму про революцію 1905 року. Але таких куточків стає все менше.

— Давай цю фортецю трохи залюднимо. Які, на твої думку, існують міські типи? Хто вони, як живуть?

— Типів, безперечно, багато. Щоби якось вивести їхню класифікацію, потрібні час і зусилля. Я згадаю найсимпатичніших мені і найсимптоматичніших для міста. По-перше, «технарі» — рештки харківської технічної інтелігенції, математики, фізики, інженери, котрі будували ракети-літаки-турбіни-танки, і разом із тим читали книги і слухали рок. Такий собі гібрид фізиків з ліриками. Я ними завжди страшенно захоплювався, вони мені видавалися «сіллю» цього міста. Їх можна було зустріти де завгодно — від політичного мітингу до літературного вечора. Вони якимось дивним чином поєднували в собі надзвичайну фаховість із рідкісною неврівноваженістю та непристосованістю. Їх, на жаль, лишається все менше. Тим більш варто їх цінувати. По-друге, люмпени. Харківський декласований пролетаріат — це взагалі окрема історія. Колишні сантехніки, що малюють картини, бухгалтери, що складають політичні програми, працівниці цехів і депо, що стають порнозірками — за всім цим стоїть безліч історій, переповідати які можна теж безкінечно, а почути які вдається не кожному, бо зазвичай харків’яни стримані й скромні. І, звісно, харківські гопники. Молода шпана, яка коли-небудь обов’язково заллє потопом своєї пристрасті й нескореності вулиці міста й оновить їх в інтересах прогресу й подальшої еволюції.

— Можу заперечити щодо еволюції, залучивши твого колегу по цеху, Лімонова — цілком імовірно, що я помиляюся, та все ж таки, здається, саме йому приписують вислів, що Харків — це місто, в якому ідеї не знаходять реалізації…

— Та ні, я так не думаю. Насправді це позиція виправдання. Я згоден з першою частиною: в Харкові з’являється багато ідей. Це історично, починаючи з політики та науки, і закінчуючи спортом та культурою. І не скажу, що ті ідеї неможливо реалізувати. Скоріше навпаки — для мене це місто людей, які реалізувалися. Взяти того ж Бориса Михайлова, який ходить Харковом з фотоапаратом, фотографує харків’ян, а потім ці роботи виставляються в найпрестижніших галереях світу. Те ж стосується і музики… Знаєш, якщо ця фраза справді належить Лимонову, то це доволі характерно, бо він — людина з минулого століття. Попри те, що він великий письменник, він неактуальний. Він — людина тоталітарної системи, надзвичайно радянська людина, для якої подібний централізм дуже важливий. Для нього вкрай важливо бути саме у метрополії. Через що, як мені видається, він і тікав спочатку до Москви, потім до Нью-Йорка, потім до Парижа, постійно шукав центр, серце світу. А у сьогоднішнього світу багато сердець. Немає такого поняття, як столиця і провінція. Змінилася культурна, суспільна парадигма, і центр там, де ти, де ти щось робиш, де ти щось реалізуєш.

— І дійсно так, адже, якщо подивитися мистецьку історію, то Харків постає як справжній Клондайк мистецтв. Бурлюки, ВАПЛІТЕ, Михайлов, той же Лімонов…

— Звичайно. Увесь російський футуризм розвивався у Харкові на початку ХХ століття. Хлєбніков, Маяковський, Асєєв, Пєтніков були доволі тісно пов’язані з Харковом, плюс, знов-таки, Червоний Ренесанс 20-х, література 60-х років, коли в місті жили Василь Мисик, Борис Чичибабін. Те ж стосується і художнього життя, і музичного, і театру — згадати того-таки Курбаса. Та й сьогодні з’являється багато цікавих, талановитих людей.

— Чому так? Плодюча земля?

— Можливо, спрацьовує оцей геній місця, але є так само суб’єктивні чинники. Останні двісті років Харків — це великий університетський, освітній центр. У нас сьогодні, наскільки я знаю, найбільша кількість студентів в Україні — понад 200 тисяч. Закладено було доволі потужне культурно-освітнє поле, котре так чи інакше спонукає до занять мистецтвом, наукою, збирає талановитих людей. Харківський університет один із найстаріших у країні, і довкола нього постійно вибудовувались і розвивалися надзвичайно цікаві речі.

— Потужне інтелектуальне середовище зазвичай продукує власну міфологію чи навіть міфології. Які найпоширеніші міфи про Харків?

— Існує величезна кількість цікавих історій і концепцій. У кожного вони свої. Для мене міф №1 — це Харків як столиця. Ідеальне Місто сонця, яке намагалися збудувати українські комуністи в 20-х роках, коли з фактично губернського центра спробували витворити ідеальне комуністичне місто, і робота ця велася в кількох напрямках, починаючи від адміністративного, закінчуючи культурним. Робили якусь альтернативу Москві та Києву, навіть через архітектурні експерименти, коли місто забудовувалося у футуристичному контексті, за ідеальною, дещо утопічною матрицею: квартали науковців, квартали робітників, квартали діячів мистецтва.

— Чистий Кампанелла…

— Так, поєднання Середньовіччя з футуристичним утопізмом. Це дуже цікаво. Лишається тільки гадати, що було б, якби у Харкова не відібрали цей статус столичності, якби місто лишалося столицею ще років 20—25, якби не Друга світова. Те саме стосується активізації культурно-мистецького життя: ти подивись, неодноразово нами згадуваний тут Червоний Ренесанс — він створився з нічого. 1919 року, коли Харків став столицею червоної України, там не було українських письменників. Їх туди звезли в добровільно-примусовому порядку. «Перших хоробрих» були одиниці — Сосюра, Елан-Блакитний, Йогансен, Хвильовий, Тичина. А вже через п’ять-десять років їх було дві-три сотні. І це вже було надзвичайно насичене літературне життя, багато видавництв, безліч редакцій, літературно-мистецькі майданчики, виникла потужна література, створена в певний інкубаторський спосіб, коли зібрали письменників — і раптом усе це прижилося. Здається, на ніби зовсім не українському, як на перший погляд, харківському грунті. Слобожанське підгрунтя, яке там було закладено, далі підгодовувало.

— В чому тоді таємниця міста?

— Є якісь речі, але я навіть сформулювати їх нормально не можу. Вони пов’язані, передусім, із топонімікою. Якісь місця, повернення до яких ти потребуєш, ситуації, які ти постійно тримаєш у голові. Безперечно, для мене це місто відкрите, воно постійно підкидає якісь ідеї, нові концепції. Надзвичайно цікаве місто, маловідоме, зокрема і тому, що не так потужно, як слід було б очікувати, присутнє в українській літературі. У мене, загалом, є така концепція, що територія, не присутня у художньому тексті, — великою мірою не присутня і в житті соціуму. Схід України насправді мало представлений в нашій літературі. І цей стан так чи інакше відбивається на суспільному житті. Думаю, що чим більше буде з’являтися текстів про Харків, тим кращим його розуміння буде в українців. У Києві існує безліч стереотипів, причому доволі спрощених і не дуже приємних, про Харків як про сепаратистське місто, зорієнтоване на Росію, місто, яке незрозуміло чим живе, складається з пролетарів і вищезгаданих гопників. А хто покликаний боротись зі стереотипами, як не письменники? Тому слід сподіватися на харківські романи, вони все прояснять.

— Якщо уявити, що місто — це певна особистість, з власним характером і особливими рисами, то які ваші стосунки?

— Не знаю, яке в нього до мене ставлення, але у мене до нього, скоріше, як до такого собі кузена. Я вріс у це місто, страшенно його люблю. Розумію, що це абстрактні фрази, за ними зазвичай мало що стоїть, але завжди люблю повертатися до Харкова.

— А загалом, на що схожий Харків? Яка метафора йому личить?

— Парк культури і відпочинку імені Горького, який я згадував. Він почався з того, що там акуратно висаджували алеї. Це клопітка робота садівництва, спрямована на багато років уперед, і разом з тим це ніби територія, відведена на відверті, швидкоплинні розваги, — оце поєднання тяглості з минущістю і є Харків.

Джерело: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *