Фрагмент нового роману

Фрагмент нового роману, який з`явиться друком 2010-го року у видавництві „Фоліо”

Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено, і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим. Уночі б я ще зміг це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся, і намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, прихопив годинник, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Якраз на випадок махача, подумав, і пішов назустріч невідомому.

Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я намагався мислити логічно, й розумів, що перед подібними прогулянками краще не їсти взагалі. І десь у такому бойовому настрої провалився в солодкий ранковий сон.

Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря, і з’явився незрозумілий протяг. Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром. Жар цей в’їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки наважився втекти, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких ставало солодко й тривожно. Сон уже відійшов, почуття впевненості натомість не з’являлось. І я розумів чому. Навіть не відкриваючи очей, здогадувався, у чому тут річ, і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, Ікарус, цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.

– Ти що, – спитав, – так і поїдеш?
– Ну, – відповів я невпевнено, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навіщо? – далі дивувався Травмований. – Собак відганяти?
– Це я так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований, і відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку і оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову окинув поглядом автобусні сутінки, й невпевнено помахав рукою, ніби намагаючись привітатись із пасажирами цього мертвотного транспорту. І це був сигнал. Автобус тут таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:

– Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
– Здоров, – увімкнулись відразу міцні горлянки, – здоров, сучара!

Я дещо розгублено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається. Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.

Були тут усі – і Саша Пітон, зі скляним оком, і Андрюха Майкл Джексон, із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй, з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор, з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови – всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги, з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм, з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою, з болгаркою в руках, і Вася Отріцало, з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний – одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» – команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу, і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся, і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.

– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радості спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною – друзі, перезирнувшись, весело посміхались і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.

– Гєрич! – кричав Гогі Православний. – Дарагой! Ну ти даєш!
– Ну ти й даєш, Гєра! &n dash; підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. – Ну ти й даєш, брат!

І всі інші теж голосно гелготали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.

– Який сьогодні день, Германе? – запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.
– Неділя, – невпевнено відповів я, не розуміючи куди він хилить.
– Точно, Германе, – сказав на це Травмований, – точно. А значить сьогодні що? – Запитав він, озираючи друзів.
– ГРА! – випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.
– Зрозумів? – запитав мене Травмований, коли хвиля захвату спала.
– Зрозумів, – не зрозумів я. – Я думав, ви давно не граєте.
– Взагалі-то ми й не граємо, – сказав на це Травмований, – але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того – сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!

І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.
– Тому давай, браток, – підштовхнув мене Травмований, – займай своє місце. Ти нам потрібен.
Дещо заспокоївшись, я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся навколо. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу і пригальмував.

– Ей, батя! – закричав до водія Вася Отріцало. – Давай якусь музику увімкни!
– Давай, батя! – радісно підхопили Балалаєшнікови. – Давай музику!
– Давай, дарагой! – загорлав слідом за ними Гогі. – Давай музику!

І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав, і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі, 81-го року, назад в чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом із усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри, й виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, переодягаючись у цьому мороці, б’ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус трапляв до чергової ями.

– Ей, а Гєричу? – раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.
– Точно, а Гєричу? – згадали про мене всі, і знову почали копатись у торбах.

І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла, а Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, ніби відриваючи від серця найдорожче. А Саша Пітон, зблискуючи скляним оком, дістав новенькі гетри, і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкіські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри й розгублено зазирав під крісла, ніби намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.

– Реб’ята! – знову закричав Равзан. – Він же босий!
– Ах ти ж йоб! – погодились реб’ята. – І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь – дайте йому бутси! – благали вони один одного.

Але зайвих бутсів ні в кого не було – ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси, й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я розгублено подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п’ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, тому нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесяті ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив, і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п’ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без кількох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в’їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав:

– Тримай, Гєрич, це спеціально для тебе.

Команда підтримала свого капітана товариським ревом і щирим братанням. Я взяв бутси і сів на місце.
Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників. Переді мною переодягались брати Балалаєшнікови. І в молодшого, Равзана, на лівому плечі вибито було голову кота, на правому стегні жінка палала на багатті, а на лівому був якийсь біс, протятий гострим ножем. Кіт, який за попередньою задумкою мав, очевидно, бути хижим і незалежним, виглядав доволі домашньо, можливо тому, що Равзан із часу нанесення цього малюнка сильно розтовстів, то й кота рознесло по всьому передпліччю. Жінка на багатті схожа була на нашу з Равзаном учительку хімії, а протятий ножем біс теж когось невловимо нагадував, але я не міг зрозуміти кого. В середнього Балалаєшнікова, Шаміля, на грудях, під лівим соском, наколото було кілька зірок, все це нагадувало дитячу гру в генералів, коли ордени й медалі малювались просто на шкірі. Під медалями готичним шрифтом було написано «немає Бога крім Аллаха». У старшого ж із братів, Баруха, шкірою теж рясно було розсипано зірки, хрести й розп’яття, а в районі живота зображений був орел із валізою в дзьобі, що, наскільки мені було відомо, мало би символізувати схильність Баруха до втеч із місць позбавлення волі. Валіза нагадувала дипломат, із яким ходив Травмований. Приглядаючись до решти старих друзів, я помічав на їхніх побитих життям та суперниками тілах подібні числені зображення, котрі м’яко тьмяніли в яскравому сонячному світлі. Їхні спини й поясниці, груди й лопатки помічені були черепами й серпами, жіночими обличчями й незрозумілими цифровими комбінаціями, кістяками й зображеннями богородиці, похмурими закляттями й сповненими гідності формулами. Найбільш аскетично виглядав Семен Чорний Хуй, на грудях якого можна було прочитати «Мій Бог – Адольф Гітлер», а на спині, відповідно – «Главний в зоні – вор в законі».

Джерело: http://www.e-radar.pl/de,artykuly,6,2964.php?ch_lng=ua

2 thoughts on “Фрагмент нового роману

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *