Есеїстика Сергія Жадана у журналі «Український тиждень»

Курсова робота студента четвертого курсу філологічного факультету (спеціальність- журналістика)
Дзярика Костянтина Сергійовича
Науковий керівник практики: докт. філолог. наук, проф. Ломакович Світлана Володимирівна

Вступ

Есеїстика в Україні отримала можливість «легального» існування і функціовнування лише в останні 10-15 років. Як такої заборони на есеїстику не було, скоріше існувало презирливе ставлення до творів такого роду. Ідеологічна машина передбачала публікацію більш ефективних матеріалів, політично і соціально замовлених – нарис, памфлет, фейлетон, стаття.
На думку М.М. Епштейна, «у глибині есе закладена певна концепція людини, яка надає єдність всім тим ознакам жанру, які перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб’єктивне їх трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, орієнтація на розмовну мову і т.п.»[11; 378] Слідуя за Монтенем, сутність цієї концепції, Епштейн бачить у тому, що людина – носій не знань, а думок. Єдине завдання текстів цього жанру – не проголошувати істини, а розщеплювати закоснілу, помилкову цілісність, відстоювати вільну думку. Тому цілком закономірно, що популярність і актуальність в Україні есеїзм отримав разом із здобуттям незалежності країни і розвитком свободи слова.
Із французької «есе» («essai») перекладається як «спроба», «досвід», «випробування», походить же від латинського «exagium» – «зважування». Батьком» жанру есе в Європі називають Мішеля де Монтеня. «Проби» – так назвав Монтень свій твір (дві книги порівняно невеликих міркувань на різні теми). Свобода і природність, «натуральність» твору властиві «досвіду» на всіх рівнях – від композиції до мови. Це основний метод жанру, як визначав Монтень, – роздум на очах у читача, нічого не ховаючи і нічого не приховуючи від нього. Відбиваючись на папері, думка повторює всі зигзаги і повороти живого мислення і живого почуття автора есе. «Аби говорилася правда. Це важливіше за все »[6;7],- переконано зазначав автор. Правда як жанр, правда про себе, свій внутрішній світ, хай і у декілька еклектичному, проте у справжньому, рухомому, живому – так можна визначити сутність есеїстики. «Проби» вийшли друком у 1580-му році, наприкінці епохи Відродження. Крім того, подібний жанр з’явився в абсолютно іншій культурі, в Японії, причому набагато раніше, в X столітті, і під іншою назвою – «дзуйхіцу». Тут «засновницею» цього жанру вважають Сей Сьонагон – фрейліну імператорської свити, що назвала свій твір «Записки у узголів’я». Це був абсолютно особливий, естетичний, погляд на світ. Сей Сьонагон цікавили не самі події, а враження від цих подій. Головне місце в книзі посіли думки і спостереження, що по-новому (з несподіваної, суб’єктивної точки зору) розкривали звичні (буденно-побутові) речі, явища, події. Історія виникнення «Дослідів» і «Записок» говорить про те, що основою причиною або поштовхом до появи есе слугував певний«життєвий зміст», громадська і особиста потреба.
Сьогодні перевантаження інформаційного простору у напрямку оперативності та сенсаційності є одним із чинников активної есеїзації у всіх сферах. Як відзначають сучасні дослідники, в XX столітті з’явилася особлива «необхідність у теорії, яка б давала підстави для розуміння на побутовому (а тим більше на науковому) рівні закономірностей і механізмів розвитку людини. Важливо, що будь-яка людина на своєму особистому досвіді, через власні переживання, зустрічі з іншими людьми, на досвіді розуміння самого себе будує таку теорію. Вона входить в його картину світу. Правильна (максимально наближена до істинної) картина світу дасть можливість не тільки зрозуміти навколишню дійсність, але й навчить людей правильно спілкуватися один з одним і жити щасливо».[1; 19-20]. Для жанрової характеристики есе індивідуальна картина світу есеїста та його тип духовності як «практичний» прояв останньої мають велике значення: вони визначають його бачення навколишнього світу і взаємини з ним. Серед купи інформації реціпієнт став звертати увагу на непересічність есеїста. На першому плані повстала постать автора і його ім’я . Есей як вид журналістської діятельності став провідним «ексклюзивним» жанром з позитивною динамікою. Із найбільшим потенціалом він виконує функцію встановлення особистого контакта з аудиторією, утримання його уваги. Це стає можливим, завдяки поверненню автора до власного духовного досвіду, який виявляється в підвищеному автобіографізмі есе.
Найсуперчнішим із провідних есеїстів в Україні є сьогодні Сергій Жадан. Обличчя молодої української літературної сцени, вільне від будь-яких соціальних і політичних замовлень часу, у свої 35 років він вже є живим класиком української літератури. Його ім’я як поета і романіста визнають за кордоном як український феномен. В 2006 році його книга «Капітал» стає найкращою книгою року за версією Бі Бі Сі. Йому належить літературна премія ім. Джозефа Конрада-Коженьовського 2009 року. Нещодавно, у січні 2010, книга “Гімн демократичної молоді”, яка вийшла німецькою, посіла перше місце у списку бестселерів, який створюється за рекомендаціями провідних німецьких літературних критиків. До того ж, Сергій Жадан має безцінний життєвий досвід із культурологічної точки зору. Він є організатором багатьох художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій і фестивалів мистецької і народної непокори. Всі його чисельні проекти мають велику довіру в аудиторії, тому що створюються за відсутності номенклатури і комерційних стосунків. Наприклад, його безпосередня участь у подіях померанчової революції мала на меті не обстоювання чиїхось політичних інтересів і пов’язаних з ними преференцій, а опозицію режиму несвободи, обстоюванню свого права на вибір:
«Власне для мене це була не підтримка «померанчових» сил, а опір до влади як такої. Скоріше анархістськая позиція, чим позиція демо-ліберала»[9]. Як зізнається сам Жадан, він не має політичних поглядів. Це апріорна позиція митця. У Жадана зовсім інше покликання, він пише неперевершені поетичні і прозові твори. Ось як прочитує його російський літературний критик Сергій Самойленко: «…Його цікавить дійсність як вона є, він дивиться на неї з близької дистанції, і майже завжди він не спостерігач, а учасник, принаймні, його культурні коди зовсім інші. Вірші для нього, можна припустити, меншою мірою літературний факт, а більш життєвий, фіксація і осмислення досвіду. Особистого, вікового, громадського…»[12]
У журналі «Український тиждень» есеї С. Жадана з’являються в рубріці «Особиста думка» з другого після заснування випуску журнала. Це не випадково, що головний редактор Юрій Макаров у часи активної промоції журналу запросив до рубрики «Особиста думка» саме С.Жадана. В електроній версії журналу напроти імені автора стоять такі слова, що підкреслюють різні його іпостасі: письменник, поет, прозаїк, драматург, співець Республіки. Останнє найвиразніше передає сутність феномену С.Жадана – що виявляється у свободі і силі його голосу. Пізніше до цеї рубрики залучаються інші автори, але перший рік вона виходитиме переважно за участю С. Жадана.

One thought on “Есеїстика Сергія Жадана у журналі «Український тиждень»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *