С.Жадан: Лісоповал імені Кернеса
Здається, вони зовсім утратили відчуття реальності. Зрозуміло, що вони завжди всіх своїх опонентів вважали винними. Зрозуміло, що всі, хто був не з ними, лишався для них лузерами та правопорушниками. Ясна річ, їм не йдеться про жоден діалог чи порозуміння.
Всі пам’ятають події на вулиці Клочківській у Харкові, де теж задіяні були “санітари лісу”в білих рукавичках. Думаю, тоді багато хто заспокоював себе думкою, що йдеться всього лише про чийсь бізнес, тому не потрібно особливо напружуватись, це всього лише розбірки між двома фінансовими групами, просто одна із них була при владі, інша – без влади, одним словом – кого цікавлять чужі переломи. Але ось тепер вони – ті, хто й далі лишається при владі, зробили все, аби позбавити тебе можливості залишитись осторонь. Тому що так чи інакше, вже самою своєю позицією щодо влади, ти займаєш своє місце з того чи іншого боку барикад. І третього варіанту тут немає. Або ти підтримуєш тих, у кого в руках бензопили, або тих, хто намагається зупинити екскаватори. Можливості не брати в усьому цьому участі вони не лишають, оскільки українське громадянське суспільство побудоване сьогодні таким чином, що або ти знаходишся за кермом екскаватора, або опиняєшся на його шляху.
Харківська влада не просто цинічна, підла та брехлива. Вона ще надзвичайно небезпечна. Вона свідомо провокує громадянське протистояння, не надто замислюючись над наслідками побиття одних харків’ян іншими. Вся їхня риторика, побудована на захисті інтересів “територіальної громади”, всі їхні пафосні заяви про розвиток міста та постійні звинувачення всіх і всього в проплаченості й намаганні попіаритись (очевидно, перед лісорубами), мають вагу доти, доки не побачиш реальних відеокадрів із харківського парку Горького. Тому що коли бачиш на власні очі, як міліція б’є представників згаданої вище “громади”, мимоволі виникає підозра – можливо, ми просто належимо не до тієї громади? Можливо, існує ще якась міфічна “територіальна громада”, який-небудь внутрішній Харків, громадяни якого принципово не користуються трамваями (це я вже про вулицю Пушкінську), задихаються без котеджів та супермаркетів, а довгими тихими вечорами грають у гольф? Підозрюю, що для членів саме цієї громади і організовується, зрештою, Євро-2012, що це саме вони прийдуть на стадіони, оскільки все вірно – лузерів, екологів та інших правопорушників на стадіон краще не пускати взагалі. В цьому контексті надзвичайно химерно звучать докори з боку влади – ми ж, мовляв, все це для вас робимо, для вас стараємось, чим же ви незадоволені. А коли хтось справді намагається відповісти, чим він не задоволений, його, виявляється, вже давно ніхто не слухає. Оскільки ця влада питання ставить не для того, аби отримати відповідь, а для того, аби заповнити незручну паузу.
Загалом, розчулює й зворушує вся ця ненав’язлива буржуалізація харківської влади, всі ці гольф-клуби й смокінги, всі ці дельфіни з динозаврами, всі ці пам’ятники під куленепробивним склом, закатування все асфальтом і возведення саркофагів у харківських парках. Весь цей несмак та непотріб, нове обличчя міста, такий собі добкінський ренесанс, яким будуть лякати п’яних британських туристів під час чемпіонату Європи. Розчулює набожність нової влади, всі ці “золотые купола на груди”, котрі вони оголюють під час купання на Йордан, розчулює їхня любов до військової техніки та масових видовищ. Хоча, ось я думаю – звідки в них цей потяг до лісопорубок, до цього безкінечного лісоповалу? Якось він із новою буржуазністю не в’яжеться, скоріше зі складним, проте вчасно переосмисленим минулим. Одне можна сказати напевне – цю владу запам’ятають надовго. І тих, хто виконував її накази, дуже сподіваюсь, запам’ятають теж. Відео та фотоматеріали, відзняті в парку Горького, дають підстави на це сподіватись.
Зрозуміло, що вони не підуть на жоден діалог. Влада, для якої найзручнішим аргументом є екскаватор, навряд чи захоче з цього екскаватора вилазити. Їй там зручніше. Й виглядає вона там переконливіше. Інша річ – коли поруч не буде ні техніки, ні лісорубів, ні штрейкбрехерів, ні каральних загонів. Тоді так чи інакше доведеться вийти з лісу й відповісти за все. Сподіваюсь, хоча б це вони розуміють.
Джерело: http://tsn.ua/analitika/lisopoval-imeni-kernesa-park-kulturi-ta-vidpochinku.html
Cергій Жадан читає свій вірш “Прощання слов’янки” в зруйнованному театрі.
Cергій Жадан читає свій вірш “Прощання слов’янки” в зруйнованному театрі.
Есеїстика Сергія Жадана у журналі «Український тиждень»
Курсова робота студента четвертого курсу філологічного факультету (спеціальність- журналістика)
Дзярика Костянтина Сергійовича
Науковий керівник практики: докт. філолог. наук, проф. Ломакович Світлана Володимирівна
Вступ
Есеїстика в Україні отримала можливість «легального» існування і функціовнування лише в останні 10-15 років. Як такої заборони на есеїстику не було, скоріше існувало презирливе ставлення до творів такого роду. Ідеологічна машина передбачала публікацію більш ефективних матеріалів, політично і соціально замовлених – нарис, памфлет, фейлетон, стаття.
На думку М.М. Епштейна, «у глибині есе закладена певна концепція людини, яка надає єдність всім тим ознакам жанру, які перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб’єктивне їх трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, орієнтація на розмовну мову і т.п.»[11; 378] Слідуя за Монтенем, сутність цієї концепції, Епштейн бачить у тому, що людина – носій не знань, а думок. Єдине завдання текстів цього жанру – не проголошувати істини, а розщеплювати закоснілу, помилкову цілісність, відстоювати вільну думку. Тому цілком закономірно, що популярність і актуальність в Україні есеїзм отримав разом із здобуттям незалежності країни і розвитком свободи слова.
Із французької «есе» («essai») перекладається як «спроба», «досвід», «випробування», походить же від латинського «exagium» – «зважування». Батьком» жанру есе в Європі називають Мішеля де Монтеня. «Проби» – так назвав Монтень свій твір (дві книги порівняно невеликих міркувань на різні теми). Свобода і природність, «натуральність» твору властиві «досвіду» на всіх рівнях – від композиції до мови. Це основний метод жанру, як визначав Монтень, – роздум на очах у читача, нічого не ховаючи і нічого не приховуючи від нього. Відбиваючись на папері, думка повторює всі зигзаги і повороти живого мислення і живого почуття автора есе. «Аби говорилася правда. Це важливіше за все »[6;7],- переконано зазначав автор. Правда як жанр, правда про себе, свій внутрішній світ, хай і у декілька еклектичному, проте у справжньому, рухомому, живому – так можна визначити сутність есеїстики. «Проби» вийшли друком у 1580-му році, наприкінці епохи Відродження. Крім того, подібний жанр з’явився в абсолютно іншій культурі, в Японії, причому набагато раніше, в X столітті, і під іншою назвою – «дзуйхіцу». Тут «засновницею» цього жанру вважають Сей Сьонагон – фрейліну імператорської свити, що назвала свій твір «Записки у узголів’я». Це був абсолютно особливий, естетичний, погляд на світ. Сей Сьонагон цікавили не самі події, а враження від цих подій. Головне місце в книзі посіли думки і спостереження, що по-новому (з несподіваної, суб’єктивної точки зору) розкривали звичні (буденно-побутові) речі, явища, події. Історія виникнення «Дослідів» і «Записок» говорить про те, що основою причиною або поштовхом до появи есе слугував певний«життєвий зміст», громадська і особиста потреба.
Сьогодні перевантаження інформаційного простору у напрямку оперативності та сенсаційності є одним із чинников активної есеїзації у всіх сферах. Як відзначають сучасні дослідники, в XX столітті з’явилася особлива «необхідність у теорії, яка б давала підстави для розуміння на побутовому (а тим більше на науковому) рівні закономірностей і механізмів розвитку людини. Важливо, що будь-яка людина на своєму особистому досвіді, через власні переживання, зустрічі з іншими людьми, на досвіді розуміння самого себе будує таку теорію. Вона входить в його картину світу. Правильна (максимально наближена до істинної) картина світу дасть можливість не тільки зрозуміти навколишню дійсність, але й навчить людей правильно спілкуватися один з одним і жити щасливо».[1; 19-20]. Для жанрової характеристики есе індивідуальна картина світу есеїста та його тип духовності як «практичний» прояв останньої мають велике значення: вони визначають його бачення навколишнього світу і взаємини з ним. Серед купи інформації реціпієнт став звертати увагу на непересічність есеїста. На першому плані повстала постать автора і його ім’я . Есей як вид журналістської діятельності став провідним «ексклюзивним» жанром з позитивною динамікою. Із найбільшим потенціалом він виконує функцію встановлення особистого контакта з аудиторією, утримання його уваги. Це стає можливим, завдяки поверненню автора до власного духовного досвіду, який виявляється в підвищеному автобіографізмі есе.
Найсуперчнішим із провідних есеїстів в Україні є сьогодні Сергій Жадан. Обличчя молодої української літературної сцени, вільне від будь-яких соціальних і політичних замовлень часу, у свої 35 років він вже є живим класиком української літератури. Його ім’я як поета і романіста визнають за кордоном як український феномен. В 2006 році його книга «Капітал» стає найкращою книгою року за версією Бі Бі Сі. Йому належить літературна премія ім. Джозефа Конрада-Коженьовського 2009 року. Нещодавно, у січні 2010, книга “Гімн демократичної молоді”, яка вийшла німецькою, посіла перше місце у списку бестселерів, який створюється за рекомендаціями провідних німецьких літературних критиків. До того ж, Сергій Жадан має безцінний життєвий досвід із культурологічної точки зору. Він є організатором багатьох художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій і фестивалів мистецької і народної непокори. Всі його чисельні проекти мають велику довіру в аудиторії, тому що створюються за відсутності номенклатури і комерційних стосунків. Наприклад, його безпосередня участь у подіях померанчової революції мала на меті не обстоювання чиїхось політичних інтересів і пов’язаних з ними преференцій, а опозицію режиму несвободи, обстоюванню свого права на вибір:
«Власне для мене це була не підтримка «померанчових» сил, а опір до влади як такої. Скоріше анархістськая позиція, чим позиція демо-ліберала»[9]. Як зізнається сам Жадан, він не має політичних поглядів. Це апріорна позиція митця. У Жадана зовсім інше покликання, він пише неперевершені поетичні і прозові твори. Ось як прочитує його російський літературний критик Сергій Самойленко: «…Його цікавить дійсність як вона є, він дивиться на неї з близької дистанції, і майже завжди він не спостерігач, а учасник, принаймні, його культурні коди зовсім інші. Вірші для нього, можна припустити, меншою мірою літературний факт, а більш життєвий, фіксація і осмислення досвіду. Особистого, вікового, громадського…»[12]
У журналі «Український тиждень» есеї С. Жадана з’являються в рубріці «Особиста думка» з другого після заснування випуску журнала. Це не випадково, що головний редактор Юрій Макаров у часи активної промоції журналу запросив до рубрики «Особиста думка» саме С.Жадана. В електроній версії журналу напроти імені автора стоять такі слова, що підкреслюють різні його іпостасі: письменник, поет, прозаїк, драматург, співець Республіки. Останнє найвиразніше передає сутність феномену С.Жадана – що виявляється у свободі і силі його голосу. Пізніше до цеї рубрики залучаються інші автори, але перший рік вона виходитиме переважно за участю С. Жадана.
