Це не я вчу громадян України матюкатися

Хто такий Сергій Жадан, гадаю, розповідати не треба. Автора численних книжок, якого вже встигли занести до шкільної програми, всі давно знають. 23 листопада Сергій презентував у Дніпропетровську свій новий проект – спільний диск з харківським гуртом «Собаки в космосі», а також виділив трохи часу, щоб поговорити з «Ліцами». Розмова відбулася в затишному осередку укркультури – вертепівському «Білокнижнику». Тут за горнятком чаю ми і поспілкувались з Сергієм про літературу, літераторів і не тільки.

– Останнім часом серед українських письменників стало модно співпрацювати з музикантами. Андрухович з «Карбідо», Ви – з «Собаками в космосі». Чому така тенденція?

– Не читає ніхто, от і приходиться співати, щоб розширити аудиторію (сміється). Це не останнім часом стало модно, це було модним завжди. В 90-х роках Віктор Неборак робив достатньо цікаві проекти, Юрко Покальчук робив такі речі. І ми в 98 році робили подібний проект із харківською групою «Каліпсо». З «Оркестром Че» також. Просто так трапилось, що у Юрка вийшов альбом «Самогон» і у нас «Спортивний клуб армії». Тому всі питають, чому пішла така тенденція.

– Тексти, що звучать в альбомі, вони писалися спеціально для цієї музики чи окремо?

– Деякі спеціально, а деякі були ще в «Марадоні». Але ми з «Собаками» індивідуально підходили до кожної композиції. Я не просто давав текст і казав: «Зробіть щось». Я розумів, що саме хочу і намагався пояснити «Собакам», щоб вони все це втілили.

– Завжди подобався результат?

– Коли не подобалось – не втілювали. Вони професійно поставились до справи, не халтурили. Це не було просто, аби щось зробити. Деякі речі вони переробляли, і навіть зараз вже після того, як записали, хочуть дещо змінити. Мені імпонує, що вони до цього не ставляться, як до якоїсь халтури.

– Майбутнє – за друкованими виданнями, чи може за аудіокнижками?

– Майбутнє за народною творчістю (сміється). Я думаю, що мабуть все це буде якось благополучно суміщатися. Не думаю, що тут щось одне може виштовхнути щось інше. Якщо література благополучно пережила удар з боку Iнтернету, то навряд щось іще її може зараз добити.

– Нині створюють багато електронних рідерів і література переходить на електронний формат. Чи буде сенс у письменників писати, якщо книжки будуть просто качати в Інтернеті та завантажувати в рідери?

– Тоді є питання, чи є сенс видавати книжки в папері, тому що писати їх все одно треба. Це проблема скоріше не письменників, а видавців. Насправді про музику свого часу говорили, що навіщо ті лейбли і авторські права, якщо є Інтернет, де можна все скачати. Насправді воно не заважає. Бо так чи інакше, якщо ти чимось цікавишся, ти хочеш отримати якісний продукт. І далеко не всі люди читають з комп’ютера. Мені, наприклад, важко читати книжки з монітора. Так само і в музиці. Багато хто хоче мати фірмові диски, де більш якісний запис. Скажімо, є гурт «Radiohead», який останній свій альбом виклав в Інтернеті, але потім все одно його продали і заробили свій мільйон. Це дуже хороший показник.

– В Інтернеті гуляє думка, що молодий письменник Артем Чех намагається копіювати ваш стиль. Як ви до цього ставитесь?

– Це така фішка – завжди когось з кимсь порівняти. Людині це притаманно – щоб якось систематизувати нову штуку, треба поставити її на якусь знайому поличку, щоб потім легко було знайти. Якщо воно не розкладене за поличками, то може потім просто загубитися. Це те, з чого ми почали розмову. Андрухович записав диск, і ми записали диск. Ви це теж собі на якусь поличку ставите. Це не завжди коректно і не завжди справедливо. Тим більше, що Артем, цілком можливо, через три-п’ять років буде писати зовсім інші речі. Порівнювати – це завжди невдячна справа, я би не радив цього робити.

– Вас з Андруховичем включили до шкільної програми, тобто можна вважати, що ви вже потрапили в історію української літератури. Хто ще, на вашу думку, з сучасних авторів заслуговує на те, щоб увійти в історію?

– (Сміється) А хто вам сказав, чи згоден я ввійти в цю історію? Була би можливість – я б із задоволенням зі шкільної програми вийшов. Хто вам сказав, що я взагалі заслуговую на те, щоб ввійти в історію? Андрухович – так, я – ні.

– Чому ви – ні?

– Ну, тому, що я скромний (сміється). Якось несерйозно звучить це формулювання – «історія української літератури». Живих письменників не треба включати в якісь такі хрестоматії, шкільні програми… Треба почекати, поки вони помруть, а потім вже з них вибирати.

– Навіщо стільки нецензурної лексики в творчості?

– (Довга пауза) Ну, не знаю. Немає цензурної або нецензурної лексики. Хіба треба це пояснювати? Це такі прості речі…

– Просто вас часто звинувачують в тому, що ви своєю творчістю розбещуєте молоде покоління… Підлітки читають ваші книжки і…

– І починають бухати, нюхати клей, вживати кокаїн?.. Та ну, це ж дурниці, це перевертання з ніг на голову. Письменник, він же не створює реальність – він її фіксує. Тут зворотній процес. Якщо б менше в суспільстві матюкалися – цього не було б у книжках. Скажімо, я пишу про якісь кримінальні кола. Ну не можна писати про них мовою Олеся Гончара, тому що вони так не говорять. Треба фіксувати саме так, як є. Це не я вчу громадян України матюкатися, я просто слухаю, як вони говорять. Претензії не до мене. Претензії до себе мають бути. Перш ніж когось у чомусь звинувачувати, треба спочатку подивитись на себе і на своє оточення. Письменник – він тільки фіксує те, що відбувається. Принаймні це моє таке розуміння професії письменника. Свідомо якісь речі замовчувати чи перекручувати – це невірно.

– Тобто письменники не виховують суспільство?

– Суспільство виховують попи. А письменники повинні передавати те, що вони бачать. І це цілком благородна і шляхетна місія. Це така радянська «відрижка», коли від письменників вимагають, щоб вони займались тим, чим їм займатись взагалі не потрібно. Коли письменник починає «умни чати», повчати інших – він дуже швидко здувається і до нього швидко втрачають інтерес. Найпростіше – це бути занудним, правильним і когось виховувати, при цьому не маючи якоїсь чіткої картини світу.

Насправді це все від лукавого. Ці читачі, які так кажуть, вони або свідомо не розуміють, або закривають на це очі. Тому що аудиторія сучасної української літератури – не така численна, щоб ми могли говорити про якісь такі згубні масові впливи. Наприклад виходить книга якогось українського письменника… максимум це 5-10 тисяч примірників. Вона потрапляє до людей, які вже все знають, яких вже нічому не навчиш. Молодь, яка приходить на вечори, для них книги, які ми пишемо – це не є Буквар. Я не думаю, що оті моделі, які є в книгах, вони потім починають проектувати на своє життя. Як правило, тут починає грати ще така гординя: «От я розумний, я класний, сам я, звісно, нічого поганого в їхніх книжках не знайду, а оті інші, що ходять на вечори – вони ж типу дебіли, вони ж прочитають і навчаться поганому». Це якийсь апломб, який мені дуже не подобається. Одним словом, я скептично ставлюся до своїх можливостей на когось погано вплинути.

– Я періодично читаю ваші статті в «Главреді» і дивуюсь, звідки така обізнаність в соціальному та політичному житті країни? Яким чином вам вистачає часу ще й на це?

– Та яка там обізнаність? Просто, якщо ти уважно ставишся до того, що відбувається, якщо не закриваєш очі на якісь речі, намагаєшся відслідковувати життя своєї країни… Це такі речі, які не потребують спеціальних знань. Для мене «Главред» – це можливість написати про якісь такі речі, про які я не напишу в книгах. На ті ж політичні теми, або якісь суспільні.

– Чи була думка написати мемуари типу «Таємниці» Андруховича?

– Думка така була, але досвід «Таємниці» мені показав, що не треба цього робити. Є речі, які потрібно тримати при собі. «Таємниця» – це занадто відверта книжка, в якій Андрухович дуже відкрився. У нас письменницько-літературне середовище надзвичайно закомплексоване і закрите. Я би не хотів опинитися в ролі того, хто відкрився. Хоча була така ідея. Хотів колись написати про Харків початку 90-х років – це було надзвичайно цікаве смішне середовище. Якщо років через 20-30 не впаду в старечий маразм – то напишу.

– А взагалі є якась нова книжка в проекті?

– Вже дописав книгу віршів. Вона називається «Ефіопія», вийде за пару місяців. Крім того, почав писати новий роман. Думаю, наступного року вийде.

– Про що він?

– Зараз спробую сформулювати… Про повернення до першоджерел, про людину, яка отримує певний життєвий досвід, дорослішає і повертається туди, звідки вона починала. І раптом розуміє, що всі ті знайомі, все те середовище, з якого вона виросла – воно змінилося. І людина намагається почати все спочатку, з того місця, з якого вона колись вирушила… Це важко пояснити насправді. От допишу – тоді буде якось легше про це казати.

– А що наразі читаєте?

– Наразі у мене з собою є книжка російського марксиста Бориса Кагарлицького, називається «Політологія революції». Це аналіз лівого руху кінця XX – початку XXI століття. Нещодавно прочитав Забужко про Лесю Українку. Велика книга. До цього читав пару книг Буковські, російською мовою. Там переклади якісь такі жахливі. Це було велике розчарування (пауза). Ну не в Буковські, а в перекладачах (сміється).

– До вас часто підходять на вулиці за автографами?

– Ну, я їжджу в метро щодня. Хтось впізнає, хтось не впізнає…

– Не набридла ще відомість?

– Це ніколи не набридає. Коли до тебе підходять за автографами – це завжди приємно. Хіба що якщо ти Елвіс Преслі і до тебе підходять по кілька тисяч… А відомість в якихось розумних межах – вона не набридає, вона навпаки стимулює. Ось наприклад виходиш з дому, а у тебе черевики нечищені. Не можна виходити – треба почистити, бо раптом хтось впізнає? А потім повертаєшся додому і думаєш: «Блін, знову ніхто не впізнав – можна було не чистити»

Тетяна Гонченко, для газети «Ліца»
Джерело: http://www.artvertep.dp.ua/news/7364.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *