Category Archives: творчість

МИ, МОЛОДІ, МИ ДУМАЛИ — ВИ МОЦАРТ

Який український письменник не любить плутаних заголовків! Як можна, називаючи власний твір і пускаючи його межи люди, та й не нагромадити на титулі що-небудь концептуальне, глибинне і світоглядне, аби відразу було видно, як глибоко він — автор — копає! Як міг український автор Олександр Ірванець, написавши роман, не назвати його як-небудь затійливо. Ось він його і назвав — «Рівне/Ровно (Стіна)» (теж мені пінкфлойд знайшовся, хе-хе), з підзаголовком «Нібито роман». Правильно, вже як називати, то називати, чого там.

Але слід визнати, що, окрім складнопідрядної назви, роман Олександра Ірванця наділений ще рядом чеснот, до яких насамперед слід віднести простоту і прозорість цієї прози, за якими стоїть, ясна річ, стилістична вправність автора, підкріплена, своєю чергою, дипломом випускника літінституту ім. Горького. «Рівне/Ровно» можна читати спочатку, можна зсередини, можна, звісно, взагалі не читати, але це вже інший випадок, загалом же не можна не помітити, що і в своєму романі Ірванець лишається тим-таки старим добрим бубабістом, якого хочеться вивчати напам’ять, цитувати, зневажати, заперечувати і взагалі поливати всілякими літературно-критичними помиями.

Як і належиться в подібних випадках, уже в першому своєму масштабному прозовому полотні ліричний герой Ірванця героїчно бореться з графоманами з рівненського відділення Спілки письменників, стоїчно сприймає утиски з боку вітчизняних спецслужб, а головне! — більш-менш успішно вступає в статевий зв’язок (і навіть в природний спосіб) із колишньою однокласницею Облею, яка, очевидно, свого часу, як сказали б ті ж таки графомани з рівненського відділення Спілки письменників, дала Ірванцеві конкретного одкоша, за що тепер і поплатилась. Одне слово — всіх драконів, котрі ятрили Ірванцеву змучену надмірним бубабізмом душу, вбито і від самого Ірванця здавалося б слід чекати нових романів, не обтяжених грімкотливим сублімаційним хмаровинням. А зась. Відкиньте, дорогі читачі, найменші ілюзії щодо Олександра Ірванця. Ніколи не буде він писати речей реалістичних, психологічних, не говорячи вже інтелектуальних. Нипати йому довіку в сутінках ним же вигаданих утопічних і антиутопічних колізій, надибуючи там час від часу власні дитячі сховки і, длубаючись в пахучих і запилених закамарках щасливого рівненського дитинства, знаходити йому там щемкі від спогадів і нафталіну піонерські галстуки, коробки з-під цукерок чи жіночу білизну, яка до того ж йому і не належить. Він не почне писати інакше, ось побачите. Навіть якщо він захоче скромно і чесно описати свій життєвий і творчий шлях чи якщо надумає оприлюднити яку-небудь лав сторі, все одно в найбільш ліричний і пікантний момент, де-небудь поміж анчоусами і черговою пляшкою шампанського «Кристал», принесеною в номер, обов’язково з’явиться знайоме до болю рило Зубчука Трохима Дормидонтовича, відповідального секретаря і голови Ровенського відділення Спілки письменників СРУ і, хапливо попадаючи ногою в штанину, Ірванець знову кинеться до пера, викриваючи і обстьобуючи все навсібіч. Все-таки багаторічна приналежність до української літератури дається взнаки, а де ще, як не в українській літературі можна помітити таку нелюбов і нехіть до життя взагалі і до власного зокрема. Ось і він не може просто так освідчитись в любові до власного міста, йому обов’язково потрібно перегородити спочатку це місто ефемерними мурами і шлагбаумами, а потім чисто по-синівському залити гівном і написати про все це ліричного вірша. Посильніше «Прапороносців» Гончара виходить.

Говорячи про цей роман, критика чомусь наголошує на Ірванцевому візіонерстві, що ось, мовляв, чувак нас всіх застерігає і для цього змальовує нам цілком імовірний варіант розвитку нашої з вами, дорогі друзі, незалежності. Але це не зовсім так. Найцікавіше те, що в Ірванцевих візіях Ровно майбутнього малюється цілком буденним і в ньому немає нічого аж такого утопічного. Ось тут синівська любов справді бере своє і Сашко всього-на-всього ретельно — кубик за кубиком — відбудовує своє місто, яким він його знав і яким воно, скоріш за все, і лишилось. І якщо з тексту вичленувати згадувані нами сублімативні сторінки творчості автора, до яких вочевидь можна віднести готель «Європейський-Гоф» у західному Рівному і успішну кар’єру драматурга-Ірванця в Західній Європі, то залишиться справді дитячий збірно-розбірний конструктор авторової пам’яті, де жодна деталь не може загубитись просто тому, що саме тут її місце і без неї — без цієї деталі — гри просто не відбудеться. Роман, зрештою, і поділяється на два типи картинок — вигаданих і дійсних, і слід зауважити — дійсні справляють враження приємніше і переконливіше. Інакше кажучи — Ірванцеві куди краще вдаються графомани з рівненського відділення Спілки письменників, аніж злі генії і партійні, м’яко кажучи, бонзи, оскільки в житті Ірванцеві доводилось спілкуватись все-таки переважно з графоманами, а не з бонзами, хоча й серед бонз, слід погодитись, трапляються люди творчі.

Ностальгією і щирим хліборобським драйвом дихають в романі сцени з життя рівненських письменників, рівненських гебешників та інших рівненських ханиг, натомість футуристичні фантазми і злісні пророкування Ірванця дихають, хай вибачить мені автор, виключно «Галицькими контрактами», і на те немає ради. Ось в цьому місці і годилося б побажати авторові в подальшому бути ближчим до народу та його гризот, але робити цього я, звичайно ж, не буду, бо, чесно кажучи, попри все нагромадження витворів хворобливої Ірванцевої фантазії, роман я ще й тепер час від часу перечитую, особливо надовго зупиняючись на сцені письменницьких зборів в ровенському «домі ідейної роботи» і зачудовано вчитуючись в прізвища всіх цих любовно виведених автором баранюків і гімнюків. Може, саме заради таких поодиноких сцен і варто писати грубі романи, і справді, мине так років десять-двадцять, і буде, ось побачите — буде, учень десятого класу однієї з рівненських шкіл Олесь Баранюк на зустрічі зі стареньким класиком рівненської літератури О.Ірванцем відповідати на питання вчительки:

— То ж як, Олесю, називається найвідоміша книга нашого славного земляка?

— «Рівне»… Себто, «Ровно»… Себто «Стіна».

— І шо ж воно таке?

— Та нібито роман.

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35690/

НАЗЫВАНИЕ ВЕЩЕЙ СВОИМИ ИМЕНАМИ

Очевидно, существуют какие-то законы газетной критики, и их, пожалуй, следует соблюдать, особенно если ты ею — этой газетной критикой — занимаешься. Например, кому интересно писать и тем более читать о книге, изданной еще в прошлом году? Но вот эта книга попадает тебе в руки, ты прочитываешь ее впервые и все же спешишь зафиксировать факт ее прочтения в виде каких-либо предложений и словосочетаний, не очень задумываясь о своевременности. Получается — или законы не действуют, или это никакая и не критика.

Я знаю, чем эта книга может понравиться — в ней, в «FM Галичині» Тараса Прохасько, много простых вещей. Собственно, почти все явления, истории и события, собранные в дневнике Прохасько, отмечены той простотой, за которой стоит длительное и терпеливое отбрасывание — случайных слов, лишних словосочетаний, неточных предложений. Он, очевидно, специально предельно упрощает рассказ, а заодно все предметы и все персонажи, появляющиеся в его тексте, чтобы показать условность самого принципа упрощения или, наоборот, усложнения своего ежедневного наратива. Лучшее в этой книге то, что автор ничего не выдумывает, он только называет вещи, его окружающие, каждый день в течение целой зимы, всякий раз вспоминая их название, и в этом случае именно то, что называет он их правильно, и оправдывает такое довольно нудное и, возможно, для кого-то малоинтересное занятие.

При этом каждый предмет, замеченный и названный автором, всего лишь остается самим собою, автор не проделывает с жизнью какие-либо сомнительные манипуляции, не возвращает вещам их первичное значение, поскольку первичное значение у вещей вряд ли кто-то способен отобрать или вернуть. И то, что Прохасько понимает это, особенно приятно. У него, кажется, нет метафоры вообще, автор рассказывает не о том, как видит, а о том, что он видит. И это, в свою очередь, выглядит намного интереснее и энергетичнее. Ведь, с другой стороны, это все равно не просто Карпаты, снега, дрова, друзья, алкоголь, а Карпаты и снега, о которых он думал. За названиями и вещами Прохасько стоит большая наука незамечания лишнего и фиксирования пусть и не основного, тем не менее нужного. Думать так, как думает Прохасько, наверное, тяжело. Тем не менее приятно. К тому же, полезно.

Автор этой книги позволяет себе называть собственное письмо «нелитературой». Стоит признать, что тут он прав — эти рассказы действительно слишком частные для литературы, они ближе к разговорам, к устному наговариванию. В этом случае идея издания, возникшего из ежедневных радиопрограмм, выдержана до конца. Здесь дело даже не столько в том, что эти короткие ежедневные рассказы и составлялись изначально для проговаривания вслух, а в том, что за этим стоит разговорная интонация, без учета которой (и вообще без учета этой формулы «рассказчик — слушатель») многие вещи в книге кажутся безадресными. То есть никому не адресованными, а следовательно, — пустыми. Вместо этого постоянная потребность и ежедневная ориентированность на кого-то ближнего, кто способен не просто услышать твой рассказ о горах, о тепле или о животных, но и поддержать этот разговор. Ею в основном и определяются энергетические центры в середине этих радиопосланий.

В таком способе писания книг есть что-то очень хорошее — автор каждый день думает о чем-то своем, очень для него важном, и уже потом передает свою мысль собеседнику. Это и в самом деле не литература, но именно это в ней и привлекает. В других условиях подобное наговаривание того, что в принципе известно и без автора, вряд ли будет выглядеть так естественно и убедительно. Ведь важность такого письма, на мой взгляд, состоит в том, что ему веришь. Во всяком случае, оно не вызывает желания в нем сомневаться. Ситуация, при которой холод — просто холод, а город — только город, может, конечно, просто не устраивать или не интересовать. Но все же, если ты заинтересовался этими перечнями и узнаваниями наименьших проявлений жизни вокруг автора, то ты и сам приходишь к выводу, что по какому-то высшему замыслу вещи не нужно сравнивать или описывать, их нужно просто называть своими именами, и уже этого достаточно для того, чтобы пережить еще одну зиму.

Джерело: http://www.zn.ua/3000/3680/35988/

НАЗИВАННЯ РЕЧЕЙ СВОЇМИ ІМЕНАМИ

Вочевидь, існують якісь закони газетної критики і їх, мабуть, слід дотримуватись, особливо якщо ти нею — цією газетною критикою — займаєшся. Наприклад, кому цікаво писати і тим більше читати про книгу, видану ще минулого року? Аж ось ця книга потрапляє тобі до рук, ти прочитуєш її вперше і тут-таки поспішаєш зафіксувати факт її прочитання у вигляді якихось речень і словосполучень, не надто думаючи про своєчасність. Виходить — або закони не діють, або це ніяка і не критика.

Я знаю, чим ця книга може сподобатись — у ній, у «FM Галичині» Тараса Прохаська, багато простих речей, власне, майже всі явища, історії і події, зібрані в Прохаськовому щоденнику, позначені простотою, тією простотою, за якою стоїть тривале і терпеливе відкидання — випадкових слів, зайвих словосполучень, неточних речень. Він, вочевидь, навмисне гранично спрощує оповідь, спрощуючи заразом усі предмети і всіх персонажів, що з’являються в його тексті, аби показати умовність самого принципу спрощення чи, навпаки, ускладнення свого щоденного наративу. Найкраще в цій книзі те, що автор нічого не вигадує, він лише називає речі, які його оточують, називає їх кожного дня впродовж цілої зими, щоразу пригадуючи їхню назву, і в цьому випадку саме те, що називає він їх правильно, і виправдовує таке доволі марудне й, можливо, для когось малоцікаве заняття.

Натомість кожен предмет, помічений і названий автором, усього-на-всього залишається самим собою, автор не робить із життям якихось сумнівних маніпуляцій, не повертає речам їхнього первинного значення, оскільки первинне значення в цих речей навряд чи хтось здатен відібрати чи повернути. І те, що Прохасько розуміє це, є особливо приємним. У нього, здається, немає метафори взагалі, це оповідки не про те, як автор бачить, а про те, що він бачить. І це, своєю чергою, виглядає набагато цікавішим і енергетичнішим. Адже, з іншого боку, це все одно не просто Карпати, сніги, дрова, друзі, алкоголь, це Карпати і сніги, про які він думав. За Прохаськовими назвами і речами стоїть велика наука непомічання зайвого і фіксування хай і не основного, проте потрібного. Думати так, як думає Прохасько, мабуть, важко. Проте приємно. До того ж, корисно.

Автор цієї книги дозволяє собі називати власне письмо «нелітературою». Слід визнати, що тут він має рацію — ці оповідки справді надто приватні для літератури, вони ближчі до розмов, до усного наговорення. У цьому випадку ідею видання, яке виникло зі щоденних радіопрограм, витримано до кінця. Тут справа навіть не так у тому, що ці короткі щоденні оповідки і складались від початку для проговорювання вголос, а в тому, що за цим стоїть розмовна інтонація, без урахування якої (і взагалі без урахування цієї формули «оповідач — слухач») багато речей у книзі здаються безадресними. Себто нікому не адресованими, а, отже, — порожніми. Натомість постійна потреба і щоденна зорієнтованість на когось ближнього, хто здатен не просто почути твою розповідь про гори, про тепло чи про тварин, а й підтримати цю розмову, — нею здебільшого й визначаються енергетичні центри в середині цих радіопослань.

У такому способі писання книг є щось дуже гарне — автор щодня думає про щось своє, дуже для нього істотне, і вже потім передає цю думку співрозмовникові. Це і справді не література, але це якраз у ній і приваблює. За інших умов подібне наговорювання того, що в принципі відоме і без автора, навряд чи буде виглядати так природно і переконливо. Адже важливість такого письма, на мій погляд, полягає в тому, що йому віриш, у всякому разі, воно не викликає бажання в ньому сумніватися. Ситуація, за якої холод — це просто холод, а місто — лише місто, може, звісно, просто не влаштовувати або не цікавити, але все ж, якщо ти зацікавився цими переліками і пізнаваннями найменших виявів життя навколо автора, ти й сам дійдеш висновку, що за якимось найвищим задумом речі не варто порівнювати чи описувати, їх варто просто називати своїми іменами, і вже цього досить для того, аби пережити ще одну зиму.

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35988/