Category Archives: творчість

…Це і є життя

Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.

Це й була боротьба —
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.

Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття —
це і є життя,

коли застуда стара,
коли вона завмира,
і говорить, стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові —
злагоджені,
хорові.

ШУКАЙТЕ ЦЕНЗОРА В СОБІ

Надто ревна діяльність Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі викликає дедалі більше занепокоєння в колах творчої інтелігенції. Свідчення цього — акція «АнтіНЕК», яку нещодавно провели у Києві українські письменники. Один із них — автор сороміцьких п’єс Лесь Подерв’янський — влаштував публічне читання своїх текстів. Двоє інших — Юрій Андрухович та Андрій Бондар — виступили з філіпіками проти цензури та почитали вірші — не лише власні, а й чи не найпопулярнішого в країні поета, недавнього володаря премії імені Джозефа Конрада харків’янина Сергія Жадана. Сам він на акцію приїхати не зміг, проте спеціально для «СН» написав есе, у якому розмірковує щодо сумісності цензури та демократії.

Я живу в найкращій країні. Де б іще так турбувалися про моїх дітей? Я знаю, про що говорю — скільки доводилося спілкуватись із моральними експертами, офіційними та громадськими представниками Національної експертної комісії в центрі й на місцях, і кожного разу те саме: просто під час розмови ловлю себе на думці, який же я бездуховний покруч, як мало в мені лишилося суспільно-морального і як багато — індивідуально-порнографічного. Бо кожного разу, варто лише заговорити про свободу слова та громадянські свободи, кожен більш-менш відповідальний представник морально-каральних органів обов’язково спитає: скажіть, а ви, ось особисто ви, хочете, аби ваші діти дивилися порнографію?! (варіанти: виросли маніяками? вживали наркотики? стали гомосексуалістами? читали ваші книги?). І кожного разу просто губишся під тиском залізобетонних аргументів, вагаючись поміж ствердною та заперечною відповіддю: оскільки, що б ти в цьому випадку не відповів, так чи інакше будеш виглядати дауном, котрий виправдовується перед учителями за погану поведінку на великій перерві.

Це вже потім, після дискусій та полемік, починаєш сам себе переконувати: які наркотики, яка порнографія? Адже очевидно, що ці єзуїти на ставці займаються елементарним популізмом, виставляючи всіх своїх опонентів монстрами й педофілами. Адже послухайте, що вони говорять: якщо ти проти НЕК, значить, ти проти моральності, проти духовності й тисячолітніх культурно-етичних надбань українського народу. Адже вони ніколи не визнають присутності у своїх діях елементів цензури чи обмежень, вони будуть до останнього переконувати, що, вказуючи тобі, платнику податків, фактично за твої, платника податків, гроші, що тобі дивитись, слухати або читати, вони керуються у своїй виснажливій праці виключно турботою про твоїх дітей. Адже ти сам у їхніх турботливо-бюрократичних очах всього лише недоумок, котрий не зрозуміло як і навіщо отримав-таки громадянство, вищу освіту й такий-сякий життєвий досвід, насправді так і залишившись недоумком, чия суспільна моральність зводиться виключно до постійного й неконтрольованого бажання дивитись порнуху та фільми жахів, причому бажано в дитячій компанії, причому — особливо бажано — аби діти були чужі.

Тож сам посуди: як тобі можна довірити таку серйозну та відповідальну справу, як виховання власних дітей? Як узагалі можна обійтись при вихованні дітей без карного кодексу та регулярних експертиз? І якщо батьки насправді виявляються такими недоумками, що не розуміють усього невідворотно-згубного впливу «Сімпсонів» на нестійку дитячу психіку, то кому, як не членам НЕК, перейматись духовним здоров’ям широких народних мас? Хто, як не Василь Костицький, прочитає моїм дітям їхню першу казку, хто, як не він, видалить з мого компа файли з порнофільмами (перед тим прискіпливо їх переглянувши), у кого, як не в нього, болить серце, коли на екранах українських кінотеатрів усілякі садисти, мазохісти та інші постмодерністи відрізають одне одному життєво важливі кінцівки? Не в мене ж, вірно? Хіба в мене взагалі може щось боліти? І з яких причин? Не через громадянські ж свободи? Які можуть бути громадянські свободи, коли хтось комусь відрізає щось життєво важливе, самі подумайте!

Що мене в цій ситуації обурює по-справжньому? Мене обурює, що купка цинічних, брехливих клерків, котрі дорвалися до бюджетного корита, дозволяють собі шантажувати мене моральним рівнем моїх дітей. Що незрозумілі типи з очевидними комплексами й амбіціями відкрито маніпулюють важливими й направду серйозними речами, займаючись при цьому банальним і неприхованим цензуруванням. Що сумнівна структура, чия діяльність є відверто антиконституційною, а легітимність визначається непевним тоталітарним законом, намагається отримати монополію на визначення духовних чеснот та моральних цінностей, на свій смак та розсуд вишукуючи порнографію та аморалку в нав колишньому середовищі. Загалом, погодьтеся, доволі сумнівне заняття для дорослих і переважно одружених чоловіків — давати оцінку продукції сексуально-еротичного характеру. Якби ще це робилося для душі, було б зрозуміло. Але за гроші? Причому — за народні!

Так чи інакше, варто спитати: чого я насправді хочу, коли йдеться про наших дітей? Мені би хотілось, аби наші діти не стикались у житті з подібним дрімучим «совком», аби жоден експерт, незалежно від рівня його кваліфікації та кількості проведених у темному кабінеті експертиз, не вказував би їм, що вони мають дивитись, читати чи слухати, а що — ні, аби, врешті-решт, вони жили в нормальній країні — без цензури, заборон та подвійної моралі. З усім іншим, гадаю, вони якось дадуть собі раду. У разі чого — спитають у батьків.

Джерело: http://cn.com.ua/N591/culture/position/2.html

Фрагмент нового роману

Фрагмент нового роману, який з`явиться друком 2010-го року у видавництві „Фоліо”

Прокинувся я рано, розуміючи, що час для відступу втрачено, і відступати просто немає куди. Вийти ось так просто на сонячне світло, що впевнено заливало кімнату, й залишити цю територію мені видавалось неможливим. Уночі б я ще зміг це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся, і намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, прихопив годинник, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Якраз на випадок махача, подумав, і пішов назустріч невідомому.

Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я намагався мислити логічно, й розумів, що перед подібними прогулянками краще не їсти взагалі. І десь у такому бойовому настрої провалився в солодкий ранковий сон.

Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря, і з’явився незрозумілий протяг. Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром. Жар цей в’їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки наважився втекти, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких ставало солодко й тривожно. Сон уже відійшов, почуття впевненості натомість не з’являлось. І я розумів чому. Навіть не відкриваючи очей, здогадувався, у чому тут річ, і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, Ікарус, цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.

– Ти що, – спитав, – так і поїдеш?
– Ну, – відповів я невпевнено, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навіщо? – далі дивувався Травмований. – Собак відганяти?
– Це я так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащі.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований, і відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку і оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову окинув поглядом автобусні сутінки, й невпевнено помахав рукою, ніби намагаючись привітатись із пасажирами цього мертвотного транспорту. І це був сигнал. Автобус тут таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:

– Здоров, Гєрич, здоров, сучара!
– Здоров, – увімкнулись відразу міцні горлянки, – здоров, сучара!

Я дещо розгублено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається. Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.

Були тут усі – і Саша Пітон, зі скляним оком, і Андрюха Майкл Джексон, із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй, з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор, з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови – всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги, з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм, з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою, з болгаркою в руках, і Вася Отріцало, з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний – одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» – команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу, і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся, і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.

– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радості спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною – друзі, перезирнувшись, весело посміхались і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.

– Гєрич! – кричав Гогі Православний. – Дарагой! Ну ти даєш!
– Ну ти й даєш, Гєра! &n dash; підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. – Ну ти й даєш, брат!

І всі інші теж голосно гелготали, плескаючи мене по спині, і Саша Пітон аж подавився своїм кемелом, а Сірьожа Насильник ридав зі сміху, ткнувшись у груди Васі Отріцалі, якому це, втім, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, сміявся, і Карпо З Болгаркою, сміючись, розмахував у повітрі болгаркою, демонструючи увесь свій бойовий запал. Аж ось Травмований підійшов ззаду й спокійно поклав руку мені на плече. Всі притихли.

– Який сьогодні день, Германе? – запитав він. Хтось пирснув сміхом, але отримав запотиличника й відразу вмовк.
– Неділя, – невпевнено відповів я, не розуміючи куди він хилить.
– Точно, Германе, – сказав на це Травмований, – точно. А значить сьогодні що? – Запитав він, озираючи друзів.
– ГРА! – випалили вони одним подихом і знову радісно заревли.
– Зрозумів? – запитав мене Травмований, коли хвиля захвату спала.
– Зрозумів, – не зрозумів я. – Я думав, ви давно не граєте.
– Взагалі-то ми й не граємо, – сказав на це Травмований, – але сьогодні, Германе, особливий випадок. Ми сьогодні ГРАЄМО. Більше того – сьогодні ми граємо з ГАЗОВИКАМИ!

І вся компанія знову відгукнулась збудженим ревом.
– Тому давай, браток, – підштовхнув мене Травмований, – займай своє місце. Ти нам потрібен.
Дещо заспокоївшись, я пройшов салоном, знайшов вільне крісло, сів і роззирнувся навколо. Автобус тим часом рушив, водій вивертався битим асфальтом, оминаючи численні ями, врешті виповз на трасу і пригальмував.

– Ей, батя! – закричав до водія Вася Отріцало. – Давай якусь музику увімкни!
– Давай, батя! – радісно підхопили Балалаєшнікови. – Давай музику!
– Давай, дарагой! – загорлав слідом за ними Гогі. – Давай музику!

І решта спортивного колективу теж загули, вимагаючи музики, а коли водій незадоволено обернувся, закидали його старими рваними майками й хрусткими від поту гетрами, аж водій не витримав, і врубав на повну якісь жахливі запили, якихось ей-сі-ді-сі, 81-го року, назад в чорноту, назад в нікуди, через смерть до народження, поближче до бога й диявола, котрі сиділи на задніх сидіннях у розжареному салоні й підспівували разом із усіма. Ікарус різко зірвався з місця, гравці попадали на свої сидіння, задоволено перекрикуючи динаміки, стягуючи з себе тільники й светри, й виймаючи з великих спортивних торб футболки з набитими на спинах трафаретом номерами, шукаючи в пакетах чорні спортивні труси, бинти і щитки, всю свою амуніцію, переодягаючись у цьому мороці, б’ючись головами й завалюючись на крісла, коли автобус трапляв до чергової ями.

– Ей, а Гєричу? – раптом крикнув один із Балалаєшнікових, молодший, Равзан.
– Точно, а Гєричу? – згадали про мене всі, і знову почали копатись у торбах.

І Жора Лошара кинув мені футболку, вогку, ніби залізничні простирадла, а Андрюха Майкл Джексон стягнув із себе спортивні труси, під якими в нього були ще одні, такі самі, і віддав мені, ніби відриваючи від серця найдорожче. А Саша Пітон, зблискуючи скляним оком, дістав новенькі гетри, і теж кинув. Давай, Гєрич, кричали всі, одягайся, виїбемо сьогодні газовиків, по повній виїбемо! Я стягнув танкіські обладунки й одягнув форму. Футболка була завелика, в трусах я став схожий на солдата, котрий проходить курс молодого бійця, але все це були дрібниці. Чогось не вистачало. Я відчував, що не готовий до гри й розгублено зазирав під крісла, ніби намагаючись знайти там відповіді на всі свої питання.

– Реб’ята! – знову закричав Равзан. – Він же босий!
– Ах ти ж йоб! – погодились реб’ята. – І справді! Дайте йому бутси! Хто-небудь – дайте йому бутси! – благали вони один одного.

Але зайвих бутсів ні в кого не було – ні в Саші Пітона, ні в Семена Чорного Хуя, ні навіть у Андрюхи Майкла Джексона, котрий стягнув із себе ще одні чорні труси, й віддав їх старшому з Балалаєшнікових. Розчарування запало між нами, вся ця затія раптом утратила будь-який сенс, адже яка користь із мене, якщо в мене немає бутсаків. Не вийду ж я грати в берцях. Я розгублено подивився на Травмованого і розвів руками, наче вибачаючись за свою недалекоглядність. І решта команди теж подивилась на Травмованого, ніби чекаючи від нього дива, мов сподіваючись, що зараз він нагодує нас усіх п’ятьма хлібами й взує одинадцять чоловік основи в одні чарівні бутси, які приведуть нас до цілковитої й незаперечної перемоги. Травмований теж відчув загальне напруження, упіймав важливість цієї миті, від якої, можливо, й буде залежати командний дух та рівень спортивної злості, тому нахилився, витяг звідкись із-під крісел свій потяганий дипломат, з якими у вісімдесяті ходили піонери, інженери й воєнруки, поклав його собі на коліно, балансуючи між кріслами на одній нозі, повагом відчинив, і легким рухом дістав звідти свої старі запасні адідаси, в яких ганяв ще п’ятнадцять років тому. Команда дивилась на адідаси заворожено. Адже були це золоті бутси Травмованого! Зшиті ліскою в кількох місцях, без кількох шипів на підошві, непевного кольору, вони пахли польовою травою, яка в’їлася навічно в затерту до дір шкіру. І простягнувши їх, Травмований сказав:

– Тримай, Гєрич, це спеціально для тебе.

Команда підтримала свого капітана товариським ревом і щирим братанням. Я взяв бутси і сів на місце.
Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників. Переді мною переодягались брати Балалаєшнікови. І в молодшого, Равзана, на лівому плечі вибито було голову кота, на правому стегні жінка палала на багатті, а на лівому був якийсь біс, протятий гострим ножем. Кіт, який за попередньою задумкою мав, очевидно, бути хижим і незалежним, виглядав доволі домашньо, можливо тому, що Равзан із часу нанесення цього малюнка сильно розтовстів, то й кота рознесло по всьому передпліччю. Жінка на багатті схожа була на нашу з Равзаном учительку хімії, а протятий ножем біс теж когось невловимо нагадував, але я не міг зрозуміти кого. В середнього Балалаєшнікова, Шаміля, на грудях, під лівим соском, наколото було кілька зірок, все це нагадувало дитячу гру в генералів, коли ордени й медалі малювались просто на шкірі. Під медалями готичним шрифтом було написано «немає Бога крім Аллаха». У старшого ж із братів, Баруха, шкірою теж рясно було розсипано зірки, хрести й розп’яття, а в районі живота зображений був орел із валізою в дзьобі, що, наскільки мені було відомо, мало би символізувати схильність Баруха до втеч із місць позбавлення волі. Валіза нагадувала дипломат, із яким ходив Травмований. Приглядаючись до решти старих друзів, я помічав на їхніх побитих життям та суперниками тілах подібні числені зображення, котрі м’яко тьмяніли в яскравому сонячному світлі. Їхні спини й поясниці, груди й лопатки помічені були черепами й серпами, жіночими обличчями й незрозумілими цифровими комбінаціями, кістяками й зображеннями богородиці, похмурими закляттями й сповненими гідності формулами. Найбільш аскетично виглядав Семен Чорний Хуй, на грудях якого можна було прочитати «Мій Бог – Адольф Гітлер», а на спині, відповідно – «Главний в зоні – вор в законі».

Джерело: http://www.e-radar.pl/de,artykuly,6,2964.php?ch_lng=ua