Category Archives: творчість

Що робитиме Сергій Жадан, коли «стане старим маразматиком, і отримає Шевченківську премію»

Нещодавно поет, прозаїк, есеїст і перекладач Сергій Жадан чи не вперше приміряв на себе амплуа ведучогомасштабного кількаденного міжнародного фестивалю «Арт-Поле», що відбувся кілька тижнів тому в Унежі, Івано-Франківської області.

Фестиваль, як відомо, – це перш за все романтика і усі її складові, а саме: намети, їжа з казанків, алкоголь, і мінімум благ цивілізацій тому, свою розмову з Сергієм я вирішила розпочати саме з побутових нюансів.

– Побутових талантів у мене не спостерігається, – одразу попереджає Жадан, – Хіба посуд мити. Мене це заспокоює і налаштовує на творчість. Зате я вмію організувати процес. Це мені від тата передалось. Якщо треба щось зробити, то мій тато завжди все організує, а сам нічого робити не буде. Ось і я офіційно безробітний вже сім років…

І як живеться офіційному безробітному?

– Життя вчить займатися різними штуками. Це як користуватись велосипедом. Якщо ти катаєшся, то мусиш хоч мінімально вміти його поремонтувати. Ось у мене два велосипеди, і час від часу вони ламаються, тому доводиться…

– А як у Харкові з велодоріжками?

– Погано. Всюди в Україні погано. Велосипедна культура не розвинена, а в Харкові в принципі дороги погані. До того ж це місто доволі суворих чоловіків, і коли ці чоловіки на джипах їдуть, то вони ніколи не пропустять велосипедиста, бо це ж не по-пацанськи. Краще його задавити. Якось у нас там чи то чемпіона світу чи олімпійського чемпіона збили на трасі під час тренувань… Суворі звичаї, так би мовити.

– Чим живе зараз актуальний центр культури?

– Не так уже й багато заходів там відбувається. Хоча це несправедливо, бо публіки багато, музикантів і письменників, а ось на організаційному рівні якось погано все оформлено. Харків – потужний центр культури, безперечно. Але крім того, що є люди, які цю культуру продукують, мають бути і інституції, які б виступали продюсерськими центрами цієї культури. Є пару галерей, пару музеїв, кілька книгарень і клубів, але все це якісь локальні майданчики, навколо яких щось відбувається. А ось більш масштабні речі відбуваються вкрай рідко. Бо з нашою міською владою працювати просто западло, а приватних структур не так багато, вони не звикли працювати з актуальними мистецькими формами. Отакий ось парадокс – багато цікавих людей, але мало цікавих заходів. Тому ми вирішили спробувати щось організувати. 26-28 серпня, в приміщенні старого цирку відбуватиметься фестиваль «Акумулятор»: література, музика, візуальні всілякі штуки… Все це присвячено проблемам міста, процесам, які в них відбуваються, трансформаціям та розвитку урбаністичної культури, екології і так далі. Це така спроба поговорити про суспільні проблеми за допомогою мистецтва.

– Подейкують, восени на сцені одного з київських театрів за вашим сценарієм поставлять п’єсу…

– Спектакль називатиметься «Гімн демократичної молоді», це фактично перша історія з книги «Власник кращого клубу для геїв», але ми з режисером Юрієм Одиноким розробили цей матеріал. Доповнили, додали кілька сюжетних ліній, ввели кілька персонажів, взяли шматки з «Депеш Моду», зокрема, історію про преподобного Джонсон-і-Джонсона. Прописали йому біографію. Він у нас із Австралії. У нього було травматичне дитинство, бо батьки його кинули і він жив з дідусем на кенгурячій фермі. А оскільки жити доводилось серед кенгуру, він тепер не дуже довіряє людям. Його остання спроба врятувати душу і знайти себе – це переїзд в Україну, але з цього в нього нічого не вийшло. Отакий у нас горьківський персонаж, така трагічна постать. Зайва людина, як писав Подерв’янський. Театр планує поставити усе це діло на осінь. Наразі репетирують…

– А чому не у Харкові? Чи у вас із театром зле?

– У порівнянні з іншими містами – добре. У нас є харківський театральний центр, навколо якого кучкуються близько десятка, а то й більше, молодих незалежних театрів. Це така велика лабораторія, де багато всього відбувається, цікавого і не дуже. Але принаймні є якийсь рух, який має свого глядача. Щороку проходить фестиваль недержавних театрів «Курбалесія». Державні ж, стаціонарні театри, не думаю що сильно відрізняються від львівських скажімо..

– Що зараз пишете?

– Вірші пишу. Прозу думаю восени почати писати. Після «Ворошиловграда» мені здалось, що не треба надто часто писати прозу. Поспішати нікуди, попереду – вічність. Мені не ліньки, просто, як правило, досвід показує, що кількість обов’язково позначається на якості. Краще витримати паузу. Тому пишу зараз вірші. Один із нових – це така дискусія-розмова з Маяковським. У нього є вірш про афроамериканця, який живе на Кубі, і в якого великі сумніви стосовно класової боротьби чорношкірих мешканців Куби. Це такий діалог поколінь. Я давно почав його писати. І нарешті закінчив, перебуваючи в Унежі на фестивалі, де був ведучим.

У процесі розповіді Сергій дістав із наплічника чорний стильний блокнот, у якому записав вірш. Каже, в блокноті цьому є все – телефони, прізвища, вірші… Сергій зізнався, що усе створене пише в блокнот, бо переважно це відбувається в дорозі, а потім переписує в комп’ютер. «Все по чесному – редагую, креслю… Ось картинка якась і знову вірш» – показує розворот блокнота.

– А попередній блокнот був із Далай Ламою…

– А він закінчився. У мене їх вдома цілий набір. Коли-небудь, коли стану старим маразматиком, і мені дадуть Шевченківську премію та звання заслуженого діяча мистецтв, – здам їх усі в літмузей.

– На «Форум видавців» у Львові щось нове привезете ?

– Привезу, не нове, але привезу. Ми з «Фоліо» робимо книжку вибраних оповідань «Біг Мак та інші історії», а ще одна книга, «Прощання слов’янки» – це всі мої вірші. А нове – це вже від «Клубу сімейного дозвілля». Робимо зараз антологію «Письменники про футбол», де 11 літераторів розкажуть щось про цю чоловічу гру. До презентації ми створюємо збірну України серед письменників з футболу. 16 вересня відбудеться перший матч. Збірна України гратиме проти збірної світу. За нас гратимуть Лазуткін, Ушкалов, Фоззі. Хоча хотілося б і більш старших побратимів по перу на поле витягти – Андруховича, скажімо, чи Винничука. Було б цікаво. Загалом є така ідея – наступного року зробити літературно-футбольний фестиваль. Німці б приїхали, росіяни вже погодились, і поляки або серби доєдналися б. Це були б матчі та літературні читання.

Джерело: УНІАН
Розмовляла: Божена Городницька

Старі примари у новому романі Сергія Жадана

За мандрівною фабулою, новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей, розмов і справ, які не мають до тебе жодного стосунку. Цього разу герой нового Жаданового творива на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт.

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським, і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість упевненості в майбутньому, існує лише впевненість у минулому? До речі, саме через це його (себто життя) і немає, оскільки до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так ось, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ну, і щоб посміятися дорогою, аякже.

Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої роману Жадана, можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріат Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльності героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у «Ворошиловграді», – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці, чи пак на малій батьківщини героя, відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання сумної провінційної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити в примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Розважити романне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульності: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою».

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яті. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яті йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

Автор: Ігор Бондар-Терещенко
Джерело: УНІАН

Фабрики в дождь под печальною пеленою..

Фабрики в дождь под печальною пеленою,
дождь над мостами прекращается, пролетая.
Тебе самой решать — признаться, сказаться больною,
или пусть себе дальше живут, ничего не зная.

Да ты и сама вернешься, когда пожелаешь,
стоит только забыть запреты-законы.
Сидишь себе, воспоминания перегоняешь,
как перегоняют пустые вагоны.

И каждая размокшая рама оконная —
будто убежище, что опустело.
И дым покидает трубу каминную,
словно душа покидает мертвое тело.

Смотришь, будто прощаясь — медленны взоры, —
словно и впрямь последние дни наступили,
на станки железные, на черные коридоры,
словно знаешь ответы, а тебя ни о чем не спросили.

Переклад: Борис Херсонский
Джерело: http://magazines.russ.ru/novyi_mi/2010/7/zh11.html