Category Archives: критика

Сергій Жадан, «Ефіопія»: «Я останній стійкий комунар алкогольних комун»

Говорять, ніби Жадан повторюється. Говорять, ніби збірку «Ефіопія» він написав виключно внаслідок драконівського контракту з видавництвом «Фоліо» – неодмінно книжка на рік! Говорять, ніби традиційні жаданівські теми й образи вже всім давно набридли…

Як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

На презентації «Ефіопії» у Харкові, коли Жадан відповідав на традиційне питання щодо матюків у творчості, з’ясувалася концептуальна річ: тексти збірки взагалі не містять нецензурної лексики і очевидно саме цю книжку (іронічний смайлик) можна порекомендувати до читання дітям. Попри очевидну іронічність автора, не можна не відзначити, що поетика «Ефіопії» позначена чи то суто дитячим постмодерністським азартом гри, чи то біблійним закликом «будьте як діти», чи то зверненням до дитини, що живе в душі кожного дорослого.

Діти з’являються на сторінках «Ефіопії» – часом щирі й наївні, як у поезії «Мулярі»: «Діти зупиняються, задирають голови, розглядають картонку неба, на сонці згорілу, мріють стати мулярами із залізними горлами, і мати повні кишені сонячного пилу» (с. 34), але переважно щирі й жорстокі (як у поезії «Пінокіо», де хлопчик «добиває» свої іграшки, або в саркастичному «Воєнкоматі» з його майже хрестоматійним «мамо, я дебіл»). Вони стоять на порозі життя, на нульовій точці відліку і обирають для себе шлях: «Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, сходяться на пустирях за чорними теплотрасами і кожного вечора грають від оборони, витоптуючи траву китайськими адідасами. Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, і підписати контракт на бої де небудь у штатах…» (с. 23).

Власне, структура збірки якраз і підкреслює опозицію двох життєвих виборів: «Кочегари» та «Поети», ідеальна спільність та соціальна структура – ці антиномії лишаються засадничими для жаданівської міфопоетики.

Друга частина книги «Поети» показує нам правильний стабільний світ, куди мріє потрапити кожна дитина зі спальних районів. Там пишуть свої хорошої вірші і некрологи іще живому Євтушенкові хороші молоді поети, творять свої шедеври правильні письменники («і в тексті першого рум’янились помідори. А в тексті другого птахи клекотіли у високості» (с. 71), а поминки маститого поета («в дитинстві ми читали його книжки, можливо, тому і виросли такими злими» (с. 73) закінчуються банальною бійкою.

Цей світ позбавлений сенсу – і смаку («після двох місяців на таблетках раптом відмовили всі смакові рецептори»), чому наочною ілюстрацією служать блюзнірські зізнання ліричного героя: «Мені що хліб, що прибережне каміння – все має присмак тирси, все має присмак тліну. Мені тепер жодної різниці – що дари господні, Що столовські помиї» (с. 65). Власне, інакше й не може бути у цьому наскрізь фальшивому пост-, пост-, пост- світі, і добрий казкар Жадан не забуває по-дитячому позловтішатися, весело роздаючи покарання: хороший поет усереться кефіром, а птахи другого письменника насеруть на помідори першого :).

Разом із тим мудрий казкар Жадан не ідеалізує своїх маленьких слухачів – із цих зворушливих і жорстоких дітей із робітничих кварталів і нічних притулків завтра можуть вирости «пси соціальної інфраструктури»: «Безпритульні з вокзалів і в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях… Можливо, невидимі і примарні, в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори… І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів» (с. 26).

Приймаючи це як даність, Жадан лишається вірним собі «адвокатом трансвеститів» – він утішає, підтримує, проповідує й обіцяє винагороду тим, хто лишився вірним спільноті марґіналів: «Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи, …коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників – юні обірвані королі борделів і пивняків» (с. 40).

Власне, функція поета – «останнього стійкого комунара алкогольних комун» – якраз і полягає, по перше, у пригадуванні минулого, аби зберегти колективну пам’ять, і прогляданні майбутнього. Поезії першої частини збірки – «Кочегари» – це вечірні казки для дітей і міфоепос для дорослих. Ілюструючи можливості вибору, Жадан свідомо «програє» різні сюжети з вигаданими героями, і основним при цьому для нього стає найлогічніший фінал будь якого сюжету – смерть.

Вона наздоганяє листоношу з Амстердама, котрий замерзає на сорок п’ятому кілометрі дорогою до Стаханова, супроводжує в нелегкому шляху наркокур’єра, повільно вбиває успішного комерсанта. «Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині», – розповідає автор, і це не відлякує маленьких слухачів, а примушує в унісон з ліричним героєм вигукувати: «І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину» (с. 17).

Поетизація смерті набирає в «Ефіопії» потужних обертів: «І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це» (с. 20). Цей захоплений пафос умирання тотожний піднесеним есхатологічним очікуванням ранніх християнських громад: «Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву», – свідчить ліричний герой, і його впевненість притягує й заворожує. Усі художні засоби поета працюють на його ідеал: на відміну від імперсонального, сухого «правильного» світу, у світі кочегарів і китобоїв усе живе, все дихає, все наповнене фарбами, звуками й відчуттями. У маленьких слухачів не лишається вибору, бо вони теж хочуть бути учасниками цього дійства: «Ти довго тримався за наші місця, за ці гарячі піски… але і ти наважився теж відійти назавжди з червоних вигорілих побереж крізь потаємні ходи. Це віра, яка тебе огорта, допомогла дійти, збираючи в чорних нічних портах ватаги таких, як ти».

Подорож морем, що традиційно асоціюється з переходом від світу живих до світу мертвих, – наскрізна метафора збірки, а загадкова назва «Ефіопія» вочевидь пов’язується тут із топосом обіцяної землі, раю для всіх, хто ризикнув вирушити у цю мандрівку: «Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, й піднявши зелені свої прапори, лежить Ефіопія. І кожному, хто потрапив туди, хто, зрештою, не потонув, вдосталь буде хліба й води, цукру і тютюну» (с. 22).

Рух до сакральної мети закінчено. Завершено гру в інтертекстуальну цитацію, художні експерименти із сюжетами та образами. Міфопоетична система Жадана, як і завжди, постає перед читачем цілісною і вмотивованою. І як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! 🙂

Автор: Тетяна Трофименко
Джерело: http://ukr.mediaport.ua/statiy/15822

Список використаної барбітури

Нова збірка Сергія Жадана „Марадона” – тексти про „штуку із сильним осадом” під назвою життя, патенти на смерть і дивіденди з них, колективні види спорту та технічну поразку у боротьбі героїв віршів зі шкідливими звичками.

Цілий дзбан життєвої лірики пропонує спраглим на сучасну поезію читачам Сергій Жадан. Нова збірка „Марадона” добре йде після отруєння пересолодженими, графоманськими чи просто неякісними текстами. Вона не містить консервантів, але все-таки не рекомендована дітям до вісімнадцяти.

Книга поділена на три частини. Частина перша – R’n’B (українські весільні та рекрутські пісні) – тут є ритм, є блюз, є рекрути, а весілля – це всього лиш спосіб вирішити проблеми з візою. Частина друга – „Список використаної літератури (Марцін Свєтліцкий, Чарлз Буковски, Пауль Целян)”. Жадан робить цікавий хід, подаючи декілька власних перекладів і плин думок навколо них. Це – тексти плюс контекст, думки і враження перекладача, яких ніколи не являють читачеві, залишаючи йому самі твори. Частина третя – „Радіошансон” – платівка з вісьмома історіями про Юру Зойфера на двох сторонах з бонусом. Один із віршів „бонусу” увійшов до наступного альбому гурту “Мертвий півень”. Шансон – формат цього розділу, у якому йдеться про шулерів, повій, проповідників, наркодилерів та різних псів міської інфраструктури.
Місто – це стихія Жадана.
Чому саме „Марадона”? У епіграфі йдеться про те, що Дієго Марадона після обстеження у психіатричній клініці вирішив лишитися і продовжити лікування.
Відомий футболіст – символ, його зловживання шкідливими звичками та життя як спаринг-поєдинок із самим собою перегукуються з головними ідеями збірки. Його портрет, зображений у стилі Енді Ворхола, був би чудовою обкладинкою для цієї книги. Збірка не відстає від попередніх книг Жадана, у ній чітко чути його голос. У віршах Жадана закладені лінгвістичні бомби, він терорист (модна сьогодні професія!), який бере читачів у полон власним стилем.

Окрім того, автор – знаний дилер метафор. Він вибудовує світ із добре розвиненими інфраструктурами та всіма важливими галузями промисловості. Атомні станції працюють “на побутовій шизофренії, котру дещо пафосно називають пристрастю”. Нафтова промисловість – відмивання гріхів чорним золотом разом із відмиванням грошей. Кишенькові злодії мають свій профспілковий рух, бар „Пролісок” веде чесну конкуренцію із баром „Страшний суд”. Тут можна отримати патент на смерть, а “життя – це бізнес, на який ти не маєш ліцензії”.

Цей світ має почуття релігійності, яке можна виміряти під час допінг-контролю. Опіум – релігія для народу, а не навпаки. Навколо – одні персонажі із картин Босха. Цей світ створив не Жадан, він його стенографує у поезії і прозі, які все більше наближаються одна до одної. Тексти „Марадони” – це вірші, вільні від рамок рими та форми. Проте, у верлібрах пульсує чіткий ритм, який наближує ліричну реальність до життєвої.

Кров у цій книзі чорна як нал і як нафта. Білий колір мають сніг і гарячка. Червоний – обкладинка. Синій набуває нової назви – колір пепсі. Сучасна поезія не може позбутися брендових лейблів. Жадан транскрибує їх у поезію, тепер торгові марки – метафори і художні образи. А його герої ходять на грудях із “лейблом адідасу, мов простреленим серцем”.

Жадан завжди вмів надавати знаковості найбуденнішім речам. Порожнечу побутових та канцелярських штампів він наповнює глибинним сенсом. Затерті життям вивіски набувають статусу пророцтв. “Каса довідок не дає” – відповідь сучасної дельфійської піфії – нафарбованої тітки у віконечку на залізничному вокзалі на вічне запитання “А Бог є?” Автор – бармен, що готує ліричні коктейлі з вічного та сучасного. Там, де вино перетворюють на цикуту, цукор обертають на клофелін. Проституція прирівнюється до мучеництва, а “венеролог залікує всі твої стигми”. Мабуть, це те, що підносить Жадана над рядом молодих сучасних поетів, які плетуть поезію лише із сьогодення, закреслюючи все, що було до того.

Він явно заграє з молоддю, апелюючи до з контркультурних настроїв. Колись обов’язковими були згадки про Леніна, а тепер замість культу вождя – культ наркотиків. Щоправда, свої смаки диктує вже не партія, а публіка. Як писав Віктор Пелевін, “У галузі радикальної молодіжної культури нічого не продається так вдало, як грамотно розфасований і політично коректний бунт проти світу, де панує політкоректність і все розфасовано на продаж”. Втім, Жадан особливо не намагається бунтувати. У нього все виглядає природним, навіть нецензурні вислови й епатаж. Він уже пройшов етап бунту і знає, що “система відчиняє двері лише для того, аби прищемити в них твої пальці.”

Герої (такі ж вільні, як і вірші) часто перетинають кордони. Звичайно, не з порожніми руками – перевозять або наркотики, або трупи коханих жінок, вбитих власноруч. Жінки у “Марадоні” – істоти незрозумілі, істеричні, агресивні та взагалі дивні створіння, які “носять всі ці прикраси для трансвеститів” і полюбляють „ділити твою печінку”.
Автор виводить взаємозв’язок між жіночою агресією та силіконом і бере особливо привабливий приклад для ілюстрації – Памелу Андерсон. „В кожній з них – на рівні генетики – закладене це бажання придушити тебе, причому зробити це по можливості акуратно, аби при похованні не тратитись на нову краватку.” – Ось так поет перефразовує сакраментальну фразу „Всі баби – стерви”.

Книга – мов підручник для 12 класу з вивчення життя і смерті. Жадан постійно дає їм визначення і кожна поезія – як новий параграф (тест читачі пройдуть на практиці). Найяскравішим є економічний розділ, у якому “Життя – це те, чим ти починаєш розраховуватись в кінці життя.”, а “Смерть –територія, де не ходять наші кредитки ”. Книгу варто читати тим, чиє життя має спортивну динаміку: “Життя – це боксер, який любить свою роботу, нічого особистого і нічого зайвого”.

Жадан добре знає свою цільову аудиторію. Він постачає наркотики у творах. Його тексти цілком могли би бути репліками душевної розмови за пивом. Це поезія без відриву від життя, без пафосу і гламуру, без надмірного очорнення чи відбілення дійсності. Адже „В житті все так само, як і в поезії, просто в поезії все стилістично краще.”

Автор: Олена Павлова
Джерело: http://litakcent.com/2007/11/28/olena-pavlova-spysok-vykorystanoji-barbitury.html

Жадан і Собаки в космосі знімали вроки і славили джа

Джа Растафарай, дорогі брати і сестри! Учора концертом у київському арт-клубі стартував «Спортивний клуб армії». Це результат співпраці відомого письменника і поета Сергія Жадана та популярної харківської ска-групи «Собаки в космосі». Проект поєднує в собі музику ска, реггі та панк із поетичними текстами.

Запрошення на дійство багатообіцяльно спокушало: молодим людям у спортивних костюмах – знижки та соціальна допомога! Зрештою, на ці блага, вочевидь, ніхто не купився, бо жодних осіб з яскраво вираженими ознаками… “спортивності” у залі не спостерігалось. Зате можна було побачити “вершки” літературної тусовки.

Музиканти трохи скидалися на космонавтів – Жадан жартував, що це найдешевші костюми, які вони змогли знайти на секонд-хенді.

Крім того, поет не змигнувши оком переконував, що сьогоднішній виступ відбувається за безпосередньої підтримки мера Києва.

Саме дійство складалось з кількох частин: спочатку Сергій читав свої найновіші вірші
…потім на сцену вийшли “собаки” і почалася власне презентація альбому.

Композиції “Звонімір Бобан”, “Натаха”, “Воєнкомат”, уже знайомі фанатам Жадана, заводять публіку, яка починає натхненно танцювати.

Треба сказати, Жадан не вперше виступає ролі мелодекламатора, і вочевидь почувається як риба у воді.

Сам поет підкреслює, що не є співаком, та стверджує, що надихнув його не приклад Андруховича (проекти “Андрухоїд” та “Самогон”), а співаючого ректора – Поплавського.

Отримавши порцію бурхливих оплесків, Жадан вислизнув зі сцени, і за публіку серйозно узялися “Собаки в космосі”. Атмосфера стала просто “пожежонебезпечною”. Харківських гостей ще довго не хотіли відпускати зі сцени, а Жадана практично обліпили спраглі до автографів і спілкування шанувальниці.

Отож, як казав Андрей Хадановіч – свято одбулося! «Спортивний клуб армії» мандрує далі Україною. Він гостинно відкриє свої двері в Дніпропетровську, Чернігові, Донецьку, Харкові, Луцьку, Львові та інших містах. Треба сподіватися, найближчим часом процент растаманів на душу українського населення різко збільшиться.

Ну а на останок хочеться (і це не дивно) процитувати Жадана:

Хто знає, яким буде продовження,

часто життя і обмежується свідоцтвом про народження.

Більшість речей навіть не намагаєшся повторити.

Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити.

Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави.

Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити.

Як говорив Ісус, розкинувши руки, —

Я повернуся ще, суки.

Автор: [21.11.2008 12:10] Романенко Валентина
Джерело: http://culture.unian.net/ukr/detail/186946