Category Archives: критика

Tritt fassen im Tohuwabohu

Zwei furiose Erz?hlungsb?nde des Ukrainers Serhij Zhadan ?ber die T?cken der Transformationszeit

Ilma Rakusa ? Auf jedes neue Buch von Serhij Zhadan darf man gespannt sein, denn diese k?hnste Stimme der jungen ukrainischen Literaturszene weiss so lebensprall, verr?ckt und poetisch zu erz?hlen, dass man sich ihrem Sog nur schwer entziehen kann. Mit seinen f?nfunddreissig Jahren hat Zhadan schon zahlreiche Gedicht-, Erz?hlb?nde und Romane ver?ffentlicht (u. a. «Depeche Mode» und «Anarchy in the UKR»); bei Suhrkamp ist nun – in der fulminanten ?bersetzung von Juri Durkot und Sabine St?hr – sein Geschichtenband «Hymne der demokratischen Jugend» erschienen.

Einmal mehr ist der Schauplatz Charkiw, Zhadans Heimatstadt im wilden Osten der Ukraine; einmal mehr spielen die Geschichten im zwielichtigen Milieu von mafiosen Gesch?ftemachern, von Dealern, Prostituierten, Kriegsheimkehrern, Alkoholikern, die im Tohuwabohu der Transformationszeit Tritt zu fassen versuchen, meist aber sch?ndlich untergehen. Die Geschichten – oft verschachtelt und von verschiedenen Erz?hlern wiedergegeben – sind so halsbrecherisch und komisch, so wahnwitzig, traurig und temporeich, dass einem beim Lesen schwindlig wird. Doch das ist Methode, ebenso wie die satirische ?bertreibung und die poetische Melancholie, die bei Zhadan eine aparte Verbindung eingehen.

Wer sich als Verzweifelter in ein Business st?rzt, darf schon als Verlierer gelten. Goga, ein ehemaliger Tschetschenienk?mpfer, und San Sanytsch, ein Ringk?mpfer mit Abitur, beschliessen, gemeinsam einen Klub zu gr?nden. Im Sandwichladen namens «Butterbrot-Bar» er?ffnen sie den ersten Schwulenklub der Stadt. Doch das Gesch?ft l?uft schlecht, Feste arten in Schl?gereien aus, Liebesaff?ren geraten zur Katastrophe. Am Ende ist Goga allein und macht aus dem Schwulenklub eine Spielhalle. Nach dem Motto: «Wodka und Tussen gen?gen» oder «Ich werde gleich den Rigips verscheuern und ab nach Zypern.»

Moral ist nicht nur kein Zauberwort, sondern inexistent. Aus «angeborenem slawischem Leichtsinn und genauso angeborenen kriminellen Neigungen» gr?nden die Oschwanz-Br?der mit Hilfe eines Popen ein «B?ro ritueller Dienstleistungen», sprich die Bestattungsfirma «House of Dead», die sich mit dubiosen Power-Point-Pr?sentationen blamiert. Daneben betreiben sie Drogengesch?fte. Die kostbare Fracht usbekischer Drogen lagert in vierzig Waggons in Mariupol. Ausgerechnet der junge, unf?hige Iwan wird zur Abnahme der Fracht nach Mariupol abkommandiert. Die n?chtliche Zugfahrt erlebt er, alkoholisiert, wie ein phantastisches olfaktorisches Lebensr?sum? – Wenedikt Jerofejews rauschhaftes Prosapoem «Moskau– Petuschki» l?sst gr?ssen –, und am Bestimmungsort angekommen, k?mmert er sich naturgem?ss nicht um die Erf?llung des Auftrags, sondern verbringt die Tage in seliger Umarmung mit der ?lteren Eva, auf dem G?terbahnhof. Die Rache folgt auf dem Fuss, doch trifft sie nicht den d?mmlichen Helden, sondern die Frau, die als «Hurensau» von den Oschwanz-Br?dern «kaputtgetreten» wird.
Wie bitterb?se M?rchen

Manchmal lesen sich Zhadans Geschichten wie bitterb?se M?rchen, obwohl sie mit handfester Realit?t ges?ttigt sind. Erschreckend, was sie ?ber den Schmuggel von inneren Organen und Prostituierten, von gef?lschten Schengen-Visa und gestohlenen Autos erz?hlen. Das Cin?ma V?rit? ist an Niedertr?chtigkeit nicht zu ?berbieten, wobei Sprachk?nstler Zhadan die schlechte Wirklichkeit so demontiert, dass immer wieder Splitter von Hoffnung, Komik und Poesie aufscheinen und riesige Problemkomplexe zum lakonischen Paradox zusammenschnurren. Eines lautet so: «Die ganzen Strassenkriminellen [. . .] haben grosse Lebenserfahrung, weil sie ein Geheimnis kennen, und dieses Geheimnis besteht darin, dass sie auf das Leben verzichten k?nnen, das Leben aber nicht auf sie.»

Ein schneidender Satz, wie es so viele bei Zhadan gibt. Auch im Band «Die Selbstmordrate bei Clowns», der pr?gnante k?rzere Erz?hlungen sowie Glossen vereinigt und durch Schwarzweissfotos von Jacek Dziaczkowski aus dem Hoffnungsjahr 2004 erg?nzt wird. Zu sehen sind Lemberger Passanten mit einem kleinen orangen Zeichen an ihrer Kleidung. Heute, nachdem die Aufbruchsstimmung verflogen ist, wirken die Bilder melancholisch entr?ckt. Und Melancholie durchzieht auch die Texte von Zhadan, ob sie von der ukrainischen Mittelschicht, von der «Liebe in Zeiten der Bankenkrise» oder von den «traurigen D?monen der Schlafst?dte» handeln.
Schonungslos direkt

Melancholie und bisweilen auch Zorn, denn in seinen Glossen gibt sich Zhadan polemisch, ganz down-to-earth und schonungslos direkt. Hier geht es um Einmischung, Aufr?ttelung, ja Provokation, in einer zupackenden, mit Slang durchsetzten Sprache (die Claudia Dathe stilsicher wiedergegeben hat). Angeprangert werden «schwarze Buchmacher» und Wettb?robesitzer, korrupte Medienvertreter und Firmeninhaber, die ukrainische B?rokratie und die Politikverdrossenheit der B?rger. («Politik interessiert die Leute nur so lange, wie der Werbeblock l?uft. Dann sehen sie die Wettervorhersage.») Dabei ersteht der Alltag mit all seinen Facetten und Verr?cktheiten, mit Hausfrauenelend, Winterfussball und Kellerkonzerten.

Wer sich ein Bild von der heutigen ukrainischen Gesellschaft und von den Transformationsprozessen der letzten zwanzig Jahre machen will, kommt hier auf seine Rechnung, zumal Zhadan sein Ohr auch Fremdstimmen leiht. Nachdenklich stimmt seine Schlussvignette ?ber die eigene Zunft. Literatur, so Zhadan, entstehe im Gespr?ch mit Toten oder wenn sich der Schriftsteller mit «einsturzgef?hrdeten Kaufh?usern, Klubs voller Geister, Fl?ssen voller Leichen, Metros voller Menschen, diesem ganzen Schrott » anfreunde. Im ?brigen sei die Literatur «wie alter Schnee: Sie kann die Zeit nicht aufhalten, aber etwas verlangsamen».

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/tritt_fassen_im_tohuwabohu_1.3962370.html

Намацати шлях посеред гармидеру

Сентиментальні повії, вчорашні бандюки та сумнівні священики – із цим збориськом маргіналів і диваків Харкова тепер познайомляться в німецькомовних країнах. Книжку Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді», як і всю писанину українського письменника, можна чекати тільки з нетерпінням – пише Ільма Ракуза у швейцарській Neue Z?rcher Zeitung.

Кожної нової книжки Сергія Жадана можна чекати з нетерпінням, бо цей найсміливіший голос молодої української літературної сцени потрафить розповісти так смачно, божевільно й поетично, що майже неможливо пручатися. У свої 35 років Жадан опублікував уже багацько віршових і прозових збірок та романів (серед них «Депеш Мод» і «Anarchy in the UKR»). Тепер у [німецькому] видавництві Suhrkamp вийшла книжка оповідок «Гімн демократичної молоді» в блискучому перекладі Юрія Дуркота й Забіне Штьор.

Знову дія відбувається в Харкові, рідному місті Жадана на дикому сході України; знову історії розгортаються у тьмяному світі мафіозних ділків, дилерів, проституток, учасників бойових дій та алкоголіків, які посеред гармидеру перехідної доби намагаються намацати шлях, проте переважно ганебно йдуть на дно. Історії – часто переплетені та від різних оповідачів – настільки відчайдушні та комічні, але й сумні, настільки пришелепуваті й динамічні, що від читання в голові паморочиться. Та це такий метод, так само як і сатиричні перебільшення та поетична меланхолія, які в Жадана вишукано поєднується.

Хто, впавши у відчай, пірнає в бізнес, той уже може вважатися невдахою. Гога, який воював у Чечні, та Сан Санич, учений-борець, вирішують заснувати клуб. У кафе «Бутерброди» вони відкривають перший гей-клуб у місті. Але бізнес не йде, свята переходять у бійки, на інтимному фронті теж катастрофа. Укінці Гога лишається сам і перепрофільовує гей-клуб на ігровий зал. Усе під гаслом «Шо нада – водку і тьолку» або «Я тільки продам гіпсокартон – і на Кіпр».

Мораль – то не лише не чарівне слово; її просто немає. З «вродженою слов’янською легковажністю і, так само вродженими, кримінальними нахилами» брати Лихуї за допомогою одного попа засновують бюро ритуальних послуг, тобто комерційний крематорій, який ганьбить себе сумнівними Power-Point-презентаціями. Паралельно вони займаються наркотиками. Дорогоцінний вантаж узбецьких наркотиків зберігається в сорока вагонах у Маріуполі. Молодого, незугарного Івана командирують на прийом маріупольського вантажу. Далі його поїздка в нічному потязі, експерименти з оковитою, химерна картина світу в запахах – привіт дурманній поемі в прозі Вєнєдікта Єрофєєва «Москва – Петушки». У місці призначення Іван, природно, не переймається виконанням доручення, а проводить дні в блаженних обіймах зрілої Єви, на товарній станції. Розплата, втім, наздоганяє не придуркуватого героя, а жінку: брати Лихуї «завалюють» ту «шльондру»…

Наче чорна казка

Часом оповідання Жадана читаються як чорні казки, хоча вони пересичені жорсткою реальністю. Те, що вони розповідають про контрабанду внутрішніх органів і проституток, про підроблені шенгенські візи та вкрадені машини, жахає. Навіть жанр cin?ma-v?rit? не здатен перевершити новели Жадана за ницістю, бо цей майстер мови так розсікає гнилу реальність, що сиплються нові й нові уламки надії, комізму та поезії, а цілі комплекси проблем ув’язуються в лаконічний парадокс. Один із них звучить так: «Усі вуличні бандюки <...> мають великий життєвий досвід, бо знають одну таємницю, а таємниця в тому, що вони можуть відмовитися від життя, а життя від них ні».

Речення ріже наповал, і таких у Жадана вдосталь. Зокрема, й у збірці «Відсоток самогубств серед клоунів», що об’єднує короткі влучні оповідки та примітки й доповнена чорно-білими світлинами Яцека Дзячковського з багатонадійного 2004-го року. На них, наприклад, львівські перехожі з маленькими помаранчевими відзначками на одязі. Нині, коли дух прориву розвіявся, знімки виглядають меланхолійно й віддалено. Меланхолія пронизує і тексти Жадана, йдеться в них про український середній клас, про «кохання в час банківської кризи» чи про «сумних демонів спальних районів».

Безжально впрост

Меланхолія й місцями гнів – бо у примітках Жадан висловлюється полемічно, без прикрас і безжально впрост. Тут це вже втручання, струшування, ба навіть провокація, і все це активною, сленгом натовченою мовою (стиль якої зберегла перекладачка Клаудіа Дате). Викриваються «чорні букмекери», господарі букмекерських контор, корумповані представники медіабізнесу та власники фірм, українська бюрократія та остогидлість політики для громадян. («Політика цікавить людей, лише доки йде рекламний блок. А потім вони дивляться прогноз погоди».) Так і постають будні з усіма їхніми гранями та божевіллям, жалюгідністю домогосподарок, зимовим футболом і концертами у підвалах.

Кому кортить скласти картину про сучасне українське суспільство та про перехідні процеси останніх двадцяти років, тому сюди й дорога, тим паче що Жадан вислуховує і чужі голоси. Замислитися змушує його прикінцева віньєтка про власне майбутнє. Література, пише Жадан, народжується в розмовах із мертвими або коли письменник знайомиться з універмагами, що ось-ось обваляться, клубами повними духів, річками повними трупів, метром повним людей, «усією цією покиддю». До речі, література, за Жаданом, як і все старомодне: не може затримати час, але трохи сповільнює його.

Neue Zuercher Zeitung (Швейцарія)
Автор: Ільма Ракуза

Паш-порт моряка. Заш-морг буденності

Можна до хрипоти в горлі та постмодернізму в текстах, доводити певну вторинність творчості Сергія Жадана, — мовляв, «читали й знаємо, звідки інтертекстуальні ноги ростуть». Можна. Проте саме творчість Жадана з його одвічно безпритульними ангелами, рибами, птахами зробила саму літературу ближчою й зрозумілішою читачеві.

За п’ять років, що минули з часу виходу у видавництві «Фоліо» прозового «Депеш Мод», Жадану вдалося потрапити в самісінький центр інформаційного потоку, ставши об’єктом інтересу не одного глянсового щомісячника та суспільно-політичного щотижневика. І навіть ні до чого згадувати про іншомовні переклади, літературні премії, всеукраїнські тури, Дні незалежності з Махном тощо.

Як на мене, то у виграші всі – видавці отримали нову зірку й відразу ж почали шукати когось, хто б писав щось подібне; читачі – якісні тексти та варті уваги книги (сам бачив, як у книжковому магазині дівчинка-підліток вихвалялася перед подругою, що вже зібрала всі книги Жадана); українська література – підвищений інтерес непідкупних читачів і продажних ЗМІ, а головне – впевненість у можливості існування грамотного літпроекту та авторитетного автора, наступну книгу якого, без сумнівів, буде розкуплено. Її, до слова, довелося чекати рік.

І ось з’явилася тоненька книга віршів та новел-есеїв «Ефіопія», що складається з трьох розділів: «Кочегари», «Поети» та «Коментарі» (прозово-есеїстична частина). Чимала дещиця вміщених творів уже публікувалася й раніше, але лишень під однією яскравою обкладинкою (окрема дяка стронговському за оформлення), відкрилися приховані, наче вени, течії поетичних циклів.

«Ефіопія» – це розмисел про можливість прожиття в іншому вимірі (І я колись стану простим китобоєм,// і запишусь на норвезьку посудину) та марення про мандрівки далекими країнами; це спогади про «реальні події», яких ніколи й не було в реальності, можливо, лиш у сні; це морг і портовий склад життєвих вражень; це наркотичний тріп і подорож під трав’яними вітрилами «кораблів», якими завше повняться кишені пацанів із району, котрі тільки й мріють, аби «стати нормальним боксером,// підписати контракт на бої де-небудь у штатах,// завалити пару кубинців і стати зрештою мільйонером,// просаджуючи гонорари на ігрових автоматах».

Як і кілька років тому в циклі «У.Р.С.Р.» (див. «Цитатник», 2005), С.Жадан створює свою особливу територію, терикон спогадів, що закручуються навколо реальності, яку ми звикли бачити й сприймати як буденність. У його омріяній та строкатій Ефіопії, немов у «светрі грубої в’язки», перехрещуються короткі нитки життєвих доль польових командирів, моряків, кочегарів, безпритульних, юного торчка, робітників, китайців-утікачів (супер-хіт: «І ось їдуть//<…>// триста китайців добу до Будапешта – // перші вже на місці, підтягнуться і решта»), молдаван, старих баптистів, проституток і поетів, бо в цій країні, в його Ефіопії, «будинки терпимості, наче будинки творчості, побудовані для контролю за самотніми чоловіками з тяжким минулим».

Око поета споглядає розлогі вигини чорного тіла уявної країни, бачить дріб’язковість, рутинність життя та одночасність співіснування речей там, де тягнеться й переплітається прядиво життя, де колосяться поля канабісу й, можливо, найголовніше, де в портах ошиваються моряки і в літературі відчалюють поети. Або навпаки – в портах та портвейнах зашиваються поети, а в літературі та Леті відчалюють моряки.

У його нових віршах багато портів, моряків і мрій, нав’язливих фантазій, бо, насправді, життя могло скластися інакше, та й прожити (дожити?) його можна по-іншому, «можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки». Герої С.Жадана – вже згадувані китайці, молдавани, прості пацани та інші – хочуть вирватися за межі й кордони реальності, прорватися в омріяну Країну-Десь-Там, розірвати зашморг буденності і знайти свій брід. Хтось із них усе ж отримає від життя свій «справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам», з ним «ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон»…

А ще Жадан розмірковує про долю поетів. Часом іронічно, часом сумно. Але найчастіше з жорстким холодним поглядом, особливо, коли йдеться про смерть поетів та життя їхніх побратимів (поетичне «Свято, яке завжди з тобою», прозовий «Чорний вересень»). І тільки на поминках когось із них вони знову можуть зустрітися – колись «хороші молоді», та вже давно немолоді поети.

Але все одно поети Жадана «тримаються разом, ніби матроси крейсера», і йдуть на дно, співаючи «гімн братерству і вірності»…

Від тексту до тексту ловиш себе на думці, що насправді не знаєш, чи вірити Жадану, чи ні. Чи шукати «стьоб» в одному з найслабших текстів збірки – «Сталь і ніжність», чи дивуватися, яким «шамкотливим» інтертекстом та сарказмом занесло в збірку, приміром, такі рядки: «І слово правди здіймало своє крило.// І здіймало своє крило слово любові.// І сонце в зеленому небі на захід пливло.// І тягнулись за сонцем зернові та бобові».

Загалом в «Ефіопії» назбирається добрий п’яток відверто незакінчених і дистрофічно слабких текстів, які на загальному яскравому фоні впадають в око. Деякі, приміром, через несмак і драстичність, як то, скажімо, вірш-придибенція «Євтушенко» (розповідь про передчасні чутки про смерть поета Євтушенка та «своєчасно» написаний некролог, який усе одно залишається в редакції газети, бо ж «скільки ще там йому залишилось») та згадувані «Хороші молоді поети» – автор проводить паралель між старшими поетами, які спокійно п’ють кефір, живуть «знежиреним» життям і не знають в обличчя справжніх демонів, і молодими. Ці нахаби б’ють «одне одного по черепу з носака» та заливаються «гівняним болгарським бренді». А результат усе одно єдиний – «Вранці я ригав, випльовуючи в// світову порожнечу рештки бренді.// А він отримав розлад шлунку// після усього свого кефіру// і наклав повні штани». Чи вимірюється відмінність між поколіннями лише отворами, якими сприймається життя та виходить назовні поезія?

Або зовсім необов’язкові тексти. Наприклад, пустенька замальовка «Мулярі зранку починають роботу…» та цивільне життя після двох ходок і президентської амністії в «Один із них працював на ливарному…» (щоправда, цей текст може виправдатися, ніби на допиті, своїми вигадливими римами). Або може з новими віршами С. Жадана статися інша халепа – класний текст має геть необов’язковий та абсурдний фінал, який тільки дратує. Так трапилося з «Воєнкоматом», побудованим як діалог між мамою та сином. Вона йому – «Давай, малий, сходи в воєнкомат», а він їй – «ма, ну шо за діла, ма,// який воєнкомат?» Автор розсипає текстом фрази, що мають усі шанси стати фольклором: «Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас// вся оборона така.// В нас оборона гірша, ніж оборона// Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду», або не менш забійна її репліка – «Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,// ти, сука, весь клей винюхав,// обої нічим приклеїти. Давай, малий,// сходи в воєнкомат». Ліричний герой, з подачі автора, не знаходить нічого кращого, ніж зайнятися абсурдною рефлексією та «саморозмінуванням» ухолосту: «Що б я робив, якби раптом став сапером?// Я б викопував протипіхотні міни,// ховав би їх під ліжко,// і слухав уночі,// як вибухівка// пускає своє коріння,// ніби// цибуля»…

Проте за кілька хвилин, за кілька текстів шкірою відчуєш силу поезії (формальні вишуканості та довершеність рим «Ефіопії» направду заслуговують окремих розмов), поета, певного своєї сили, як, приміром, надпотужний «Пінокіо» або «Життя на колесах» (Мені тепер жодної різниці – // що дари господні,// що столовські помиї)…

«Ефіопія» – чудовий початок довгого марафонського забігу «Книжковий рік – 2009». Пам’ятається, ефіопці завше вели перед у перегонах на безкінечні відстані…

Можливо, нарешті, у цій омріяний, викоханій Ефіопії кожен, хто прагнув свободи, її знайде, кожного, хто мріяв про вивільнення з безконечності зашморгу реальності, поет відпустить разом зі шрамами гріхів. І лиш часом згадуватиме про них з «ніжністю, ностальгією та ненавистю» і тихо скаже кожному: «…пливи собі повз пороги,// повз мерехкі електричні турбіни,// подалі від своєї тривоги,// подалі від цієї країни».

Автор: Олександр Михед
Джерело: http://litakcent.com/2009/02/19/pash-port-morjaka-zash-morh-budennosti.html