Category Archives: інтерв’ю

Сергій Жадан: «Моя «Ефіопія» за настроєм нагадує «Історію культури»

18 лютого у Харкові, а у 19 лютого у Києві відбудуться презентації книжки Сергія Жадана «Ефіопія», яка щойно побачила світ у видавництві «Фоліо». У бліц-інтерв?ю «Буквоїду» письменник розказавпро свою нову роботу.

Розкажи, що увійшло до твоєї нової книжки?

Увійшли нові вірші, написані після «Марадони». Перший цикл я написав ще в 2007-му році. А потім почали писатись римовані вірші, що стало для мене приємною несподіванкою. Цікаво було заново відчувати особливості силабо-тоніки. Так що певною мірою це таке повернення до чогось, хоча не повторення чогось – все-таки ці вірші, вони цілком інакші. А крім віршів до книги увійшли ще кілька невеликих оповідань, які, як мені здається, виступають певними коментарями до поезій. Так що вийшов такий крок убік. Думаю, знайдеться достатня кількість людей, яким ця книга не сподобається, так само як і попередні мої книги. Саме для них я і старався.

Чим вона відрізняється від попередніх книжок?

Попередня, себто «Марадона», була більш депресивна й іронічна. Ця – більш романтична й меланхолійна. За настроєм вони зовсім різні. Ця книга, за настроєм знову ж таки, скоріше нагадує «Історію культури», якби ті вірші переписати в риму. Хоча, за великим рахунком, кожен із нас усе життя пише одну велику книгу, яка розпадається на безліч фрагментів.

Вже заплановані презентації «Ефіопії» у Харкові та Києві. Наші читачі питають, чи будуть презентації у інших містах України? Наприклад, у Львові?
Не знаю, можливо. В березні або квітні. Але поки що нічого конкретного сказати не можу.

Що ще цього року побачить світ у видавництвах? Чи планується вихід книжок за кордоном?
Думаю, десь у серпні вийде книга вибраних віршів. А взагалі я зараз пишу роман, сподіваюсь дописати і видати його цього року.

Щодо закордону – здається, щойно вийшов «Депеш Мод» в Італії, в березні виходить книга есеїв «Відсоток самогубств серед клоунів» відразу в двох країнах – Німеччині та Польщі, німці, крім того, на осінь ще щось збираються видавати, і, мабуть, вийде щось цього року в Чехії та Росії. І угорці ніби якісь права купили. Постійно з’являються якісь пропозиції. Так що слідкуйте за анонсами.

Чи плануєш ти зробити великий свій авторський вечір у Києві? Бо презентаціями книжок ти, здається, обмежуєш право твоїх шанувальників послухати «всього» Жадана.

Та ну, а що ж таке презентація, як не авторський вечір? Чи що мається на увазі під великим вечором? Зустріч в палаці «Україна» з вітальними телеграмами від президента? Ну, це хіба років так у сімдесят, коли впаду в кінцевий маразм. У мене 19-20-го лютого буде три зустрічі в Києві – в університеті Шевченка, в книгарні «Є», і в Могилянці. Думаю, якщо всі три зустрічі скласти до купи, вийде якраз великий творчий вечір. Так що буду радий бачити.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/events/interview/2009/02/16/103013.html

Сергій Жадан: У нас нині з голодомору зробили “макдональдс”

Популярний український літератор Сергій Жадан, відомий, зокрема, як автор поетичних та прозових текстів на соціальну тематику, каже, що йти у політику нині – не модно. Один із найцікавіших представників літератури 1990-х також відверто зізнається, що не володіє майном, не має авто, користується громадським транспортом, у якому часом через чуже плече перечитує власну книжку. Неохоче спілкується на особисті теми та вважає байки про популярність українських письменників значно перебільшеними. Зі слів Жадана, авторитет письменника нічого не важить в Україні – країні, де немає структурованого книжкового ринку.

Незабаром у видавництві «Фоліо» побачить світ нова книжка поезій Сергія Жадана під назвою «Ефіопія». Нині ж автор готує до друку новий роман. Про кризу, літературу, кіно, проституцію, владу та голодомор я спілкувалася з Сергієм Жаданом.

Нещодавно ви з гуртом «Собаки в космосі» відбули всеукраїнський тур на підтримку альбому «Спортивний Клуб Армії». Таким чином – встигли заскочити в останній вагон передкризової паніки. Нині ж з кожним днем економічна розруха набирає обертів… На вашу думку, українська криза створена штучно чи є елементом світової кризи?

Будь-яка криза створюється штучно, так само, як згодом і штучно зникає. Криза є, і перш за все вона відображається у суспільній паніці. Народ панікує і цим ще більше ускладнює своє становище. І справді, у турі з «Собаками» ми споглядали, як відміняються концерти, заплановані на грудень-січень, або ж взагалі закриваються клуби. В Дніпропетровську одразу після нашого виступу закрився клуб. З видавництвами така ж ситуація, причому не лише в Україні, а й у Росії. Культура не є першою необхідністю для життя суспільства. Продуктами першої необхідності для життя є хліб і ковбаса. Решта коштів, що лишається від закупівлі ковбаси і хліба – йдуть на культуру. А під час кризи ці «надлишкові» кошти першими і зникають. Ситуація із закриттям видань, клубів, підприємств – перестраховка. Криза ще не вдарила, але люди вже бояться і намагаються приберегти заощадження, які й так згорять врешті решт. Криза – це не вигадка ЗМІ. Потроху звільняють людей на підприємствах, затримують зарплатню, але я б не сказав, що це аж так масштабно і страшно, і що на вулицях Харкова побільшало жебраків. Все як завжди. Ввечері в клубах важко знайти вільне місце…

Ще однією драстичною темою цієї осені є тема голодомору. Особливо після широко розрекламованого спектаклю за мотивами роману «Жовтий князь» Барки у постановці Андрія Жолдака…

Що до постановки, то я про неї лише читав, але мені ця ідея не подобається. Я не засуджую, бо «засуджувати» – радянське слово, але, як на мене, це дуже показово. Жолдак тонко відчуває кон’юнктуру і завжди береться за те, що приносить великі гроші. Тож якщо він узявся за тему голодомору – це означає, що в нас дійсно проблеми з цією темою. У нас нині з голодомору зробили «макдональдс». На цій темі спекулюють всі хто може, перетворюючи її на кіч. Віктор Андрійович роздмухує тему до непристойності на кожному кроці. В Радянському Союзі восени святкували день Великої жовтневої революції, а Віктор Андрійович святкує день голодомору. Ви можете сказати, що і мовчати про це не пасує, але, як на мене, в день пам’яті про жертв голодомору все ж краще помовчати, ніж кричати.

Ходять чутки, що ви пробуєте себе у ролі кіносценариста…

До мене півтора року тому звернувся харківський кінорежисер, який зараз працює в Росії, Влад Кузьмін, і запропонував написати кіносценарій. Я написав один варіант. Подумали – не сподобалось. Написав другий – теж не сподобалось. Зараз буду писати третій. Це робота, у якій я наразі не бачу фінішу. Щодо фабули, то за сценарієм, який я написав, це мала бути чорна комедія про закарпатський лунапарк, який приїжджає до Харкова і далі відбуваються всілякі події. А зараз ми вирішили зробити щось більш «трешове» – це буде фільм про зйомки «порнофільму».

Ви називаєте проституцію одною з ключових проблем сьогодення, часто також говорите про легалізацію проституції та легких наркотиків…

Українське суспільство занадто законсервоване, обкладене всякими табу, суспільною нетерпимістю і некоректністю, у ньому багато агресії і неприйняття. Українці ще не навчилися жити один з одним. Вони егоцентричні, і живуть з тим, що політологи називають «пострадянський синдром». Тож, так чи інакше за всіма заборонами стоїть комплекс проблем, зокрема, проблема тіньової економіки. На нелегалізованій проституції багато людей заробляють гроші, точно так само, як і на легких наркотиках, дешевому алкоголі… І лібералізувати ситуацію ніхто не хоче, бо тут не йдеться про демократію чи не демократію. А йдеться про небажання правоохоронних органів чи політичних структур втрачати свої гроші, які вони отримують від цього зараз. Сьогодні в Україні до легких наркотиків доступ настільки вільний, що легалізація їх доступ не полегшить. Це один із стереотипів, мовляв, якщо легалізувати траву, то всі почнуть її курити. Дурниця. Одна з причин чому люди курять – заборона, табу.

А ви маєте знайомих повій?

Маю. Не користався їхніми послугами, але спілкувався. Надзвичайно дивно, але вони живуть у такому ж світі, як і ми. Лише ввечері працюють повіями, а вдень – живуть як звичайні люди. Дуже цікаво було з ними спілкуватися, принаймні для того, щоб зруйнувати деякі стереотипи, що це «аморальні потвори»… Насправді вони не відрізняються нічим від працівниць пивного заводу чи студенток. Причому деякі з них таки були студентками університету (сміється – Б.Г).

Ви колись щось крали?

Так. Єдиний раз в житті на вечірці вкрав диск Дженіс Джоплін. Це була середина 1990-х. Починали з’являтися програвачі на компакти. Проте, дисків не було і грошей також. А тут – лежить класна платівка… В той же вечір, цей альбом я подарував Андруховичу. Я пояснив йому ситуацію і він не відмовився. За факт крадіжки, звичайно, незручно потім було…

А нині є можливість заробляти в Україні літературою?

Писання книжок в Україні особливого прибутку не приносить, тож я вважаю це благодійною діяльністю. Все це видається за кордоном, де платять нормальні гроші. Для мене важливіше, щоб в Україні книги коштували якомога дешевше і продавалися в якомога більшій кількості книгарень. Український читач не настільки багатий, щоб на ньому заробляти. Потрібно заохочувати його читати.

До Києва не думали переїхати?

Ні, мене влаштовує Харків. В Києві мені некомфортно. Плюс мені не подобається тенденція, коли всі з’їжджаються в столицю. Тоді вона перетворюється на совкове місто. Занадто егоцентричне, перенасичене і перенаселене. А в Харкові я на своєму місці.

Відчуваєте дискомфорт від нестачі спілкування з тими, хто поїхав з Харкова?

Звичайно, адже, перш за все, виїжджають талановиті, енергійні, розумні, амбіційні. Вони втікають, і не лише в Київ, а й в Москву, десь за кордон. В 1990-х роках багато технічної інтелігенції, викладачів виїхало. І такі «втрати» негативно відбиваються на місті. Останнім часом Харків перетворився на велике базарне місто. Це певно якась ознака теперішнього часу і сподіваюся, що це незадовго зміниться. Ринки трансформуватимуться. Тому що Харків завжди був центром науки і культури, а зараз це центр торгівлі. У нас відкриваються супермаркети на кожному кроці, вуличні стихійні базари. Я нічого проти цього не маю, але мені більш симпатичний був Харків наприкінці 1980-х – початку 1990-х років.

То може пожити у Львові?

Місяці зо два – запросто. Львів – прекрасний у невеликих кількостях. Свого часу Львів добре мені відкрився. Я приїхав сюди в 1992 році знайомитися з поетичним гуртом «Лугосад», про який вичитав у журналі. До того я взагалі не був на Західній Україні.

Що нового, в географічному сенсі, для себе відкрили останнім часом?

Аж настільки нового нічого, бо в Україні майже все бачив. Хоча… У вересні ми з друзями їздили у дуже дивну територію під Харковом, яка називається Слобідська Швейцарія. Це те місце, про яке писав в своєму романі Майк Йогансен. Це долина річки Сіверський Дінець, яка тягнеться через Харківщину аж на Донбас. Фантастичне місце. Всі звикли думати, що схід України – це промислові понурі пейзажі, а тут від’їжджаєш 50 км від Харкова і бачиш ліси, озера, старі козацькі монастирі, ставки…

Сергій Жадан напише сценарій для фільму про порно

22 листопада Кременчук відвідали відомий харківський поет, прозаїк, есеїст, перекладач та автор відомих творів, таких як “Цитатник”, “Марадона”, “Депеш Мод”, “Anarchy in the UKr”, “Гімн демократично? молоді”, Сергій Жадан та популярна харківська ска-група “Собаки в космосі” в рамках промоційного туру на підтримку спільного альбому “Спортивний клуб армії”. Промоційний тур розпочався з 20 листопада з міста Києва, і Кременчук став другим містом, де Сергій Жадан і “Собаки в космосі” презентували свій альбом.
Приїзд Сергія Жадана Кременчук очікував вже давно, і про його приїзд говорили ще влітку, але з різних причин він не відбувся. Тому 22 листопада для письменника виявилося у Кременчуці дуже насиченим. Спочатку Сергій відвідав Кременчуцьку виховну колонію для неповнолітніх, поспілкувався з місцевими мас-медіа, провів автограф-сесію, а ввечері разом із “Собаками у космосі” презентував новий альбом.
“Я сюди приїхав з великим задоволенням. Кременчук для мене пов’язаний з Покальчуком, як не парадоксально”, – зазначив Сергій Жадан під час прес-конференції, – “і мені дуже цікаво, хто сьогодні прийде, скільки людей, і як це буде відбуватися, тому що я в Кременчуці вперше і навіть не уявляю, скільки у вас людей ходить на такі акції, і чи ходять вони взагалі. В будь-якому разі, я сподіваюсь, що я тут не востаннє, і що ми сюди приїдемо неодноразово – з друзями-музикантами чи з друзями-письменниками.”
Проект “Спортивний клуб армії” виник восени минулого року. “У нас зараз така популярна річ в Україні, що письменники роблять якісь спільні проекти з музикантами. Ми з “Собаками” співпрацюємо вже більше року, і вся ця співпраця вилилась у такий диск”, – повідомив Сергій Жадан.
Музичний матеріал було записано на харківській студії “М.А.Р.Т.” у вересні-жовтні цього року. В записі, крім “Собак у космосі”, взяли участь струнний квартет харківського ресторану “Генацвале”, фольклорний колектив “Слобожанська горлиця” та ансамбль циганського танцю “Райдуга”. Крім того, до запису долучились Галина Бреславець (гурт “Ойра”), Олег Каданов (“Оркестр Че”) та Єфим Чупахін (“Акустик Квартет”). Для оформлення диску було проведено кастинг, в якому взяли участь понад 50 претенденток. Зрештою, до фотосесії було запрошено студентку 2-го курсу фізико-математичного факультету Харківського національного університету громадянку Кенії Марію Вамбуйю, чий портрет і з’явився на обкладинці музичного диска. Тематично більшість пісень альбому присвячені проблемам соціальної адаптації сучасної молоді й заповнюють собою нішу соціального звучання, що традиційно оминається представниками вітчизняного шоу-бізнесу. Музиканти торкаються питань, актуальних для більшості молодих людей сучасних мегаполісів: безробіття, расизм, реприватизація, дублювання художніх фільмів українською мовою. Окремо слід згадати тему культурного дозвілля серед студентської та робітничої молоді, що проходить через творчість колективу червоною ниткою. Можна сказати, що з появою проекту молодь українських міст нарешті отримала виразника своїх культурних та соціальних запитів.
До диску “Спортивний клуб армії” увійшли сім треків плюс відеоролики з концертних виступів проекту.
Під час прес-конференції журналістів цікавили питання не тільки про новий проект, а і багато інших. Деякі з них ми наводимо нижче.

– Ви асоціюєте себе з грибом без коріння. Чому?
– Тому що мені більш симпатичний принцип гриба: коли не пускається один корінь, а іде таке розголудження в різних напрямках, певна така екліптичність світосприйняття, за рахунок якої ти здатен охоплювати різні непоєднувані між собою сфери діяльності. Це більше відповідає моєму світогляду. Я люблю дуже різну музику: починаючи з джазу і закінчуючи етикою. Десь посередині стоїть класичний рок, джаз-рок, інді-рок. Такі ж самі у мене зацікавлення в літературі: я люблю як класичну літературу так і модерн, як масову так і концептуальну. Те саме стосується кіно, те саме стосується театру. І мені більш симпатичні люди, які не мають якихось внутрішніх обмежень. Скажімо так, “я читаю лише постмодерністів” чи “я читаю лише авангардистів чи футуристів”.
По-моєму, чим більший та відкритий у тебе світогляд, тим простіше з тобою спілкуватись. Власне, можливо йшлось саме про це – про відкритість.

– У післямові до “Депеш мод” Павло Загребельний написав, що ви ненавидите людей, яким за сорок. Це правда чи ні?
– Ні. Це неправда в будь-якому разі. Я думаю, що Павло Загребельний не говорив про це серйозно, скоріше, з іронією. Тому що в “Депеш моді” є позиція цього тінейджера, якому 19 років, який ненавидить всіх, кому більше, ніж 21 рік. Це позиція суто цього героя, а не моя. Я, навпаки, ставлюся з повагою до людей з життєвим досвідом. Як правило, чим людина старше, тим вона мудріше.

– Розкажіть, будь ласка, про “Ефіопію”. І яка різниця між “Ефіопією” та “Цитатником”?
Я написав зараз книгу віршів “Ефіопія”, яка, я сподіваюсь, вийде через пару місяців у видавництві “Фоліо”. І я планую у лютому–березні приїхати з презентацією цієї книжки та з літературним вечором. Це нові вірші, яки я писав протягом останнього року–півтора. Це для мене цікава книга, що має багато римованих речей, на відміну від попередніх книжок, які написані Верлібром – вірші без риму та розміру. Це, з однієї сторони, може здаватись поверненням назад, з іншої – ще однією новою гілкою творчості.
Мені хотілося написати романтичні вірші про людей, яких раніше в українській літературі не писали: моряків, безпритульних, повій, кримінальників – що називається, асоціальний елемент. Написати про якісь речі, які б були цікаві не тільки українським філологам.
“Ефіопія” – це метафора країни, так звана “забугорна” земля, заобрійна якась межа, до якої потрапляють лише ті, хто дійсно нічого не боїться, хто ніби іде всупереч життєвим потокам і життєвим бурям.

– В чому причина так званого “харківського” літературного та театрального феномену, пов’язаного з появою в Харкові великої кількості нових театрів та письменників?
– Пов’язано це, в першу чергу, з тим, що Харків є так званою студентською столицею, яка налічує понад 100 тис. студентів. І серед них є багато людей, які займаються мистецтвом: літературою, музикою чи ще чимось. Крім того, у Харкові завжди були надзвичайно великі культурні традиції. Тому не дивно, що зараз, коли ніби нема якихось видимих таких зовнішніх перепон для зайняття мистецтвом, дуже багато людей почали займатись некомерційним, дуже цікавим мистецтвом. Тому на літературні вечори, навіть без жодної реклами, завжди приходить багато цікавих людей. І це майже виключно молодіжна публіка, з яких багато хто сам пише чи грає.

– Ви пишете прозу, поезію, тексти пісень та сценарії театральних постановок. Нещодавно з’явилась інформація, що ви написали сценарій до фільму про лунапарк? Що це за фільм?
– Так. Ми з харківським режисером написали сценарій, який називався “Тактика дрібного фолу”. Над ним ми працювали майже рік: декілька разів переписували, режисер постійно робив якісь правки. Мені це було дуже цікаво, тому що це була справжня пропозиція написати сценарій до фільму. А коли ми його зробили, то зрозуміли, що він зовсім нам не подобається. Ми зовсім інше мали на увазі. І зараз я почну писати новий сценарій. Це буде сценарій про зйомку порнофільму, тобто буде кіно про кіно. Ми вирішили, що фільм про лунапарк не дуже буде цікавий для українського глядача, тому краще зняти фільм про порно.

– Чи плануєте ви написати нові твори для театру?
– Якщо будуть реальні пропозиції, то я завжди готовий написати. Зараз театр “Арабески” готується до прем’єри вистави за моїм твором “Червоний Елвіс”. Крім того, якийсь студентський театр зробив виставу за “Anarchy in the UKr”. Я ще не бачив, але мені цікаво, що вони поставили, і як це виглядає.

– Хотіли б ви, щоб ваші твори вивчали у школі?
– Не хотів би. Мої твори ввели у шкільну програму, і я довго, нібито, скандалив, сварився з Міністерством освіти, тому що на моє глибоке переконання це велика помилка з боку Міністерства освіти. Мені цього не хочеться. Але виявляється, Міністерство освіти має право включати у шкільну програму, що воно захоче, не радячись з авторами жодною мірою. І я навіть не маю право вилучити свої твори із шкільної програми. Але, з одного боку, це правильно, що школа може брати те, що їй потрібно, з іншого – я не впевнений, що дітям насправді це потрібно.

– В одному інтерв’ю ви сказали, що слухачами альбому “Спортивний клуб армїі” є гопники та молоді менеджери?
– Нам треба було в Києві зібрати аудиторію, і ми зробили вірний маркетинговий хід. Ось вони і прийшли до нас на концерт (сміється).

– В літературі ви використовуєте ненормативну лексику. А використовуєте ви її у житті?
– В житті ситуацій, де використовуєш ненормативну лексику, значно більше, ніж у літературі. Бувають ситуації, коли без неї просто не обійдешся. Але я нею не зловживаю. Взагалі, в житті, як і в літературі, я лексику не поділяю на нормативну чи ненормативну. Це вигадка радянського літературознавства – поділити всю лексику на нормативну, чи ненормативну. Наставити купу якихось огорожок, запобіжників, купу табу зробити. Це все ніби розкласти по поличках: це можна вживати, це не можна, це потрібно, це бажано та інше. Як на мене, мова – це живий організм, який розвивається незалежно від інституту літератури і інституту мовознавства. І те, що якась, скажімо так, кількість філологів чи мовознавців не сприймають якийсь пласт мови, то це їх проблема, а не проблема української мови. Тому що українська мова сьогоднішня і двадцятирічної давнини, чи тридцятирічної – це різні мови. І ігнорувати це – неправильно. Це призводить до якихось комплексів та сміховинних ситуацій. Подивіться, наприклад, на фільми, які транслюються на загальнодержавних каналах. Вони перекладаються цією штучною радянською мовою, де майже немає сленгу чи ненормативу. Це перекладається настільки “калічно”, що відбиває потенційного українського глядача від перегляду українських телевізійних каналів. Глядач, наприклад, краще “скачає” цей фільм у мережі Інтернет та подивиться російською мовою. Така “українізація” фільмів, такий переклад – це, насправді, антиукраїнська діяльність.

Джерело: http://www.all-kremenchug.com.ua/news.php?cont=long&id=9721&year=2008&today=26&month=11