Category Archives: інтерв’ю

Місто сонця

Щодо співрозмовника про Харків сумнівів не було апріорі: про столицю Слобожанщини мав розказати один із її найвідоміших мешканців — поет, прозаїк, публіцист Сергій Жадан.

— Почнемо традиційно, з біографії: як ти опинився у Харкові?

— Я в 11-му класі переміг на республіканській олімпіаді з української літератури, тож мав можливість вступити без іспитів на будь-який філфак УРСР. Якийсь час вагався між Луганськом і Харковом. Однак у Харкові в педагогічному інституті до сьогодні працює моя тітка, Олександра Ковальова: поетка, перекладач, філолог-германіст. Вона і сказала: «Спробуй до нас, у нас гарна германістика». Я часто бував у неї в гостях, тож вирішив, що так справді буде краще. І 1991-го вступив до Харківського педагогічного. Отже це великою мірою випадковість, за яку я дуже вдячний тому, хто цими випадками нас наділяє.

— Якими були перші враження?

— Розмір міста, масштаб, ландшафт. Коли їдеш зі сходу, з боку Рогані, бачиш Тракторний завод і всю цю пролетарську орнаменталістику, то опиняєшся ніби в декорації з фільму. У вісім-десять років це вражало. Плюс відчуття зовсім інакшого ритму життя. Коли, скажімо, влітку, у сезон відпусток, частина міщан гарячково бігає по роботі, а решта просто відпочиває — ось ця неузгодженість і незвична ритміка, яка вибиває тебе, одразу кидалися в очі.

— З тих пір, вочевидь, місто відчутно змінилося…

— Двоїсте ставлення до того, що відбувається тепер. Харків кінця 80-х — початку 90-х мав доволі занедбаний центр. Але це була дбайливо доглянута занедбаність: наливайки, гастрономи, молочні магазини, парки з побитими лавками, надщербленими пам’ятниками; в тих речах зафіксувався час, в них була своя приватність, обжитість. Зараз усе це прибирають, і це з одного боку правильно: місто розвивається, ремонтуються дороги, зводяться нові будинки, життя триває, а втім — зникає без повернення дух старого Харкова, і за ним відчуваю певну ностальгію. Ось той-таки стадіон «Металіст» тепер реставрують. Звичайно, добре, що матимемо стадіон, який відповідає стандартам УЄФА, але більше не буде атмосфери «Металіста» 80—90-х років, а то ж ціла культура, особливий спосіб життя. Так чи інакше, це по-природному цинічний процес: на старих кістках виростає щось нове. Погано, мабуть, те, що в наших умовах еволюція відбувається саме за рахунок витіснення попередніх культурних шарів, їхнього фактичного заміщення. Традицій культурної тяглості у нас так і не виробилось. Одним словом, я сумуватиму за старими наливайками.

— Але ж якісь власні улюблені місця ще лишилися?

— Вулиці Пушкінська, Дарвіна, Фрунзе, Бажанова… Взагалі історичний центр від Пушкінської і вниз до ріки. Там ще лишилися куточки старого Харкова, багато цікавих садиб, двориків, якихось понівечених брам і незачинених під’їздів. Вулиця Дарвіна майже вся забудована Бекетовим — це наша знаменитість, великий харківський архітектор, який сто років тому забудовував центр. На тих вуличках мало що змінюється, все майже неторкане, на щастя. Туди можна забрести і ходити без будь-якої мети. Скажімо, на одній із таких вулиць знаходиться «моє» видавництво «Фоліо», і я туди постійно «по роботі» зазираю: насправді просто люблю там ходити.

— А які ще специфічні сентименти маєш до міста?

— Старий парк Горького. Коли мій син народився, ми з ним там гуляли. Він уже дорослий, 13 років, і нещодавно ми знову туди ходили, на тих самих галявинах розстрілювали консервні банки з пістолета Макарова. Або Будинок письменників на Чернишевського, де стоїть старий більярд, на якому грали цілі покоління письменників. Ми з друзями теж грали на ньому в 90-х роках, коли там узимку не опалювалося, і публіка на вечорах сиділа в шубах. Всі дев’яності там і тусували. Багато таких об’єктів — будинків, дворів, вулиць, із якими щось пов’язано. Внутрішня топографія, яку важко пояснити.

— Є тут те, що дратує?

— Дратує втрата старого Харкова — більш інтелігентного, людянішого… Ясно, що будь-яке велике місто по-своєму цинічне та холодне, мегаполіси занадто великі, щоб бути сентиментальними. Це маленьке містечко сентиментальне. А місто велике мусить бути жорстким, щоб забезпечувати власне функціонування. Тим не менше, старий Харків був інтелігентнішим. Зрозуміло, що він сильно змінився протягом останніх 15-ти років. Багато харків’ян виїхали звідти. Емігрували хто до Києва, хто до Москви, хто взагалі за «далекий» кордон, і це місту на користь не йде, бо на місця тих, хто виїхав, приходить не краще поповнення. Харків стає меркантильнішим, як, зрештою, і вся країна. Починає нагадувати великий базар. На кожному розі чимось торгують, стоять супермаркети. І це не суто харківська специфіка, це всюди тепер відбувається, на жаль. Але це, знову ж таки, природні процеси — як ти на них можеш вплинути?

Ще не подобаються зміни в зовнішньому вигляді. Старі будинки руйнуються, на їхньому місці з’являються хмарочоси. Я розумію, що це так само необхідно, бо так чи інакше місто мусить рости. Але це часто робиться в доволі неконструктивний спосіб, коли мало зважають на історичний вигляд міста. Будують «свічки», які просто псують краєвид. З іншого боку, коли в 1920-х роках Харків забудовували конструктивістськими будинками, підозрюю, багатьма старими харків’янами це теж сприймалося як варварство. Сьогодні ж ці будівлі є шедеврами конструктивізму і забезпечують архітектурну славу місту… Так чи інакше, сподіваюся, що років через п’ять-десять Харків поверне собі інтелігентний вигляд. А в супермаркетах влаштують галереї сучасного мистецтва.

— Давай тоді ближче до мистецтва. Наскільки Харків сформував тебе як поета?

— Мабуть, доволі серйозно. Коли я переїхав, мені було 17 років. Якщо ти займаєшся літературою, то це саме той вік, коли закладається, що і як ти писатимеш. І саме Харків з’явився в моєму житті, з його літературою 20-х років — саме цей літературний наскрізний текст на мене найбільше вплинув. Семенко, Хвильовий, Куліш, Йогансен, Шкурупій, Влизько. Я дуже добре це пам’ятаю, бо тоді 1989 року відкрився Харківський літературний музей, який діє досі. Для мене він став одним з найважливіших місць. Їхня перша виставка була присвячена саме літературі «Червоного Ренесансу». Заходиш — і два поверхи присвячено розстріляним поетам — можеш відразу відчути дух Харкова 20-х років. Зрештою, я потім у цьому музеї працював, брав участь у виставках, ми там і дотепер робимо якісь акції, виставки, вечори.

— Ми говоримо переважно про XX століття, проте Слобожанщина має багатющу історію. Яка з епох, на твою думку, лишила по собі найбільший слід у місті?

— Не знаю, наскільки давні цивілізації могли на щось уплинути. Хоча, очевидно, «слобожанський менталітет» складався не за сто років. А от сьогоднішній Харків остаточно сформувався наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, перетворившись на величезний торгівельний і залізничний центр на роздоріжжі. Це, як мені видається, закладено у характер і поведінку його мешканців. Велике і, до певної міри, космополітичне місто, населене різними народами, така собі українська Америка. Безліч можливостей для реалізації. Сьогодні, можливо, це менше відчувається, бо централізація, яку Україна перейняла від СРСР, коли все зосереджується в столиці, вбиває всі здорові ініціативи «на місцях». Харків завжди був динамічною і живою альтернативою більш поміркованому Києву.

— Ну, якщо вже говорити про столичний статус, то я помітив, що в Харкові дуже добре пам’ятають про ті роки, коли він сам був столицею Радянської України.

— Для когось це безперечно предмет гордості, для когось — комплексів, більшість людей просто не звертають на таке уваги, займаючись своїми повсякденними справами. Хоча політики постійно нагадують, та й чимало інших не відстають, починаючи від футбольних фанатів, які кричать на стадіоні, що ми перша столиця, і закінчуючи мером міста. Це таки добрий концепт, не найгірша річ, якою можна пишатись.

— Тож Харків український, російський чи радянський?

— Думаю, всі ці три бачення й розуміння свого місця тут присутні. Є люди, налаштовані суто проросійськи. Є ті, хто дивиться більше назад, на радянський час. Хтось налаштований проукраїнськи, хоча це не означає, що ці люди говорять українською, це просто така більш загальна українськість. Насправді не можна сказати, що Харків сьогодні є суто проросійським, так само, як і не можна стверджувати, що він є платформою для українського націоналізму. Тут усього багато, і поки що всі ці геополітичні вектори більш-менш мирно уживаються, що не може не тішити. Хоча місто змінюється навіть у національному плані. У нас зараз приростають національні діаспори — китайська, корейська, африканська — за рахунок ринків. Ось я щойно подумав, що збоку це звучить, як «за рахунок ринків невільників». Насправді маю на увазі: за рахунок ринків, на яких представники Азії та Африки займаються бізнесом. Цілком можливо, і я про це постійно говорю, що незабаром у Харкові з’явиться свій чайнатаун, і важко зпрогнозувати, як поводитимуться представники китайської, корейської чи в’єтнамської діаспор через кілька років у плані політичної чи національної орієнтації. А це надзвичайно цікаво, тому що так чи інакше їх нині тисячі, а через кілька років, цілком можливо, їх буде десятки тисяч, із ними доведеться рахуватись.

— Як на мене, доля Харкова багато в чому визначається тим, що він засновувався як останній форпост на кордоні степів, як фортеця, по суті.

— Скоріше, місто-вокзал, місто-транзит. Це моя дуже суб’єктивна візія, але відчувається, що місто дійсно прикордонне. Навіть якщо подивитися рецепцію Харкова в літературі — він часто присутній у класичних та й сучасних текстах як транзитний пункт між Москвою, Києвом, Кримом і Кавказом. Постійно через нього туди-сюди проїжджають тисячі громадян різних країн, переганяють безкінечні вагони з вантажами. Це, мабуть, таки відбивається на ментальності мешканців, адже чимало їх вважають за потрібне звідси виїхати. З другого боку, постійна присутність на вокзалі, в цьому транзитному пункті, надзвичайно цікава, вона дає відчуття масштабу, відчуття ритму, який навколо пульсує. Очевидно, статус фортеці, останнього форпоста так чи інакше, дещо розвинувшись, трансформувавшися, зберігся.

— Як це позначилося на рельєфі міста?

— Центр стоїть на горі, оточений ріками. Справді класична фортеця. І спальні райони, які її оточують — колишні слободи, хутори, які у 20-ті роки зрослися з містом. Коли заводи почали втягуватися в інфраструктуру, утворився потужний клубок, який сьогодні надзвичайно складно, але цікаво розплутувати. Є, скажімо, дивовижні заводські райони, де архітектура ще дореволюційна, або щойно пореволюційна. Атмосфера червоної столиці найбільше збереглася там. Повторюся — коли заїздиш, таке враження, що потрапляєш між декорацій фільму про революцію 1905 року. Але таких куточків стає все менше.

— Давай цю фортецю трохи залюднимо. Які, на твої думку, існують міські типи? Хто вони, як живуть?

— Типів, безперечно, багато. Щоби якось вивести їхню класифікацію, потрібні час і зусилля. Я згадаю найсимпатичніших мені і найсимптоматичніших для міста. По-перше, «технарі» — рештки харківської технічної інтелігенції, математики, фізики, інженери, котрі будували ракети-літаки-турбіни-танки, і разом із тим читали книги і слухали рок. Такий собі гібрид фізиків з ліриками. Я ними завжди страшенно захоплювався, вони мені видавалися «сіллю» цього міста. Їх можна було зустріти де завгодно — від політичного мітингу до літературного вечора. Вони якимось дивним чином поєднували в собі надзвичайну фаховість із рідкісною неврівноваженістю та непристосованістю. Їх, на жаль, лишається все менше. Тим більш варто їх цінувати. По-друге, люмпени. Харківський декласований пролетаріат — це взагалі окрема історія. Колишні сантехніки, що малюють картини, бухгалтери, що складають політичні програми, працівниці цехів і депо, що стають порнозірками — за всім цим стоїть безліч історій, переповідати які можна теж безкінечно, а почути які вдається не кожному, бо зазвичай харків’яни стримані й скромні. І, звісно, харківські гопники. Молода шпана, яка коли-небудь обов’язково заллє потопом своєї пристрасті й нескореності вулиці міста й оновить їх в інтересах прогресу й подальшої еволюції.

— Можу заперечити щодо еволюції, залучивши твого колегу по цеху, Лімонова — цілком імовірно, що я помиляюся, та все ж таки, здається, саме йому приписують вислів, що Харків — це місто, в якому ідеї не знаходять реалізації…

— Та ні, я так не думаю. Насправді це позиція виправдання. Я згоден з першою частиною: в Харкові з’являється багато ідей. Це історично, починаючи з політики та науки, і закінчуючи спортом та культурою. І не скажу, що ті ідеї неможливо реалізувати. Скоріше навпаки — для мене це місто людей, які реалізувалися. Взяти того ж Бориса Михайлова, який ходить Харковом з фотоапаратом, фотографує харків’ян, а потім ці роботи виставляються в найпрестижніших галереях світу. Те ж стосується і музики… Знаєш, якщо ця фраза справді належить Лимонову, то це доволі характерно, бо він — людина з минулого століття. Попри те, що він великий письменник, він неактуальний. Він — людина тоталітарної системи, надзвичайно радянська людина, для якої подібний централізм дуже важливий. Для нього вкрай важливо бути саме у метрополії. Через що, як мені видається, він і тікав спочатку до Москви, потім до Нью-Йорка, потім до Парижа, постійно шукав центр, серце світу. А у сьогоднішнього світу багато сердець. Немає такого поняття, як столиця і провінція. Змінилася культурна, суспільна парадигма, і центр там, де ти, де ти щось робиш, де ти щось реалізуєш.

— І дійсно так, адже, якщо подивитися мистецьку історію, то Харків постає як справжній Клондайк мистецтв. Бурлюки, ВАПЛІТЕ, Михайлов, той же Лімонов…

— Звичайно. Увесь російський футуризм розвивався у Харкові на початку ХХ століття. Хлєбніков, Маяковський, Асєєв, Пєтніков були доволі тісно пов’язані з Харковом, плюс, знов-таки, Червоний Ренесанс 20-х, література 60-х років, коли в місті жили Василь Мисик, Борис Чичибабін. Те ж стосується і художнього життя, і музичного, і театру — згадати того-таки Курбаса. Та й сьогодні з’являється багато цікавих, талановитих людей.

— Чому так? Плодюча земля?

— Можливо, спрацьовує оцей геній місця, але є так само суб’єктивні чинники. Останні двісті років Харків — це великий університетський, освітній центр. У нас сьогодні, наскільки я знаю, найбільша кількість студентів в Україні — понад 200 тисяч. Закладено було доволі потужне культурно-освітнє поле, котре так чи інакше спонукає до занять мистецтвом, наукою, збирає талановитих людей. Харківський університет один із найстаріших у країні, і довкола нього постійно вибудовувались і розвивалися надзвичайно цікаві речі.

— Потужне інтелектуальне середовище зазвичай продукує власну міфологію чи навіть міфології. Які найпоширеніші міфи про Харків?

— Існує величезна кількість цікавих історій і концепцій. У кожного вони свої. Для мене міф №1 — це Харків як столиця. Ідеальне Місто сонця, яке намагалися збудувати українські комуністи в 20-х роках, коли з фактично губернського центра спробували витворити ідеальне комуністичне місто, і робота ця велася в кількох напрямках, починаючи від адміністративного, закінчуючи культурним. Робили якусь альтернативу Москві та Києву, навіть через архітектурні експерименти, коли місто забудовувалося у футуристичному контексті, за ідеальною, дещо утопічною матрицею: квартали науковців, квартали робітників, квартали діячів мистецтва.

— Чистий Кампанелла…

— Так, поєднання Середньовіччя з футуристичним утопізмом. Це дуже цікаво. Лишається тільки гадати, що було б, якби у Харкова не відібрали цей статус столичності, якби місто лишалося столицею ще років 20—25, якби не Друга світова. Те саме стосується активізації культурно-мистецького життя: ти подивись, неодноразово нами згадуваний тут Червоний Ренесанс — він створився з нічого. 1919 року, коли Харків став столицею червоної України, там не було українських письменників. Їх туди звезли в добровільно-примусовому порядку. «Перших хоробрих» були одиниці — Сосюра, Елан-Блакитний, Йогансен, Хвильовий, Тичина. А вже через п’ять-десять років їх було дві-три сотні. І це вже було надзвичайно насичене літературне життя, багато видавництв, безліч редакцій, літературно-мистецькі майданчики, виникла потужна література, створена в певний інкубаторський спосіб, коли зібрали письменників — і раптом усе це прижилося. Здається, на ніби зовсім не українському, як на перший погляд, харківському грунті. Слобожанське підгрунтя, яке там було закладено, далі підгодовувало.

— В чому тоді таємниця міста?

— Є якісь речі, але я навіть сформулювати їх нормально не можу. Вони пов’язані, передусім, із топонімікою. Якісь місця, повернення до яких ти потребуєш, ситуації, які ти постійно тримаєш у голові. Безперечно, для мене це місто відкрите, воно постійно підкидає якісь ідеї, нові концепції. Надзвичайно цікаве місто, маловідоме, зокрема і тому, що не так потужно, як слід було б очікувати, присутнє в українській літературі. У мене, загалом, є така концепція, що територія, не присутня у художньому тексті, — великою мірою не присутня і в житті соціуму. Схід України насправді мало представлений в нашій літературі. І цей стан так чи інакше відбивається на суспільному житті. Думаю, що чим більше буде з’являтися текстів про Харків, тим кращим його розуміння буде в українців. У Києві існує безліч стереотипів, причому доволі спрощених і не дуже приємних, про Харків як про сепаратистське місто, зорієнтоване на Росію, місто, яке незрозуміло чим живе, складається з пролетарів і вищезгаданих гопників. А хто покликаний боротись зі стереотипами, як не письменники? Тому слід сподіватися на харківські романи, вони все прояснять.

— Якщо уявити, що місто — це певна особистість, з власним характером і особливими рисами, то які ваші стосунки?

— Не знаю, яке в нього до мене ставлення, але у мене до нього, скоріше, як до такого собі кузена. Я вріс у це місто, страшенно його люблю. Розумію, що це абстрактні фрази, за ними зазвичай мало що стоїть, але завжди люблю повертатися до Харкова.

— А загалом, на що схожий Харків? Яка метафора йому личить?

— Парк культури і відпочинку імені Горького, який я згадував. Він почався з того, що там акуратно висаджували алеї. Це клопітка робота садівництва, спрямована на багато років уперед, і разом з тим це ніби територія, відведена на відверті, швидкоплинні розваги, — оце поєднання тяглості з минущістю і є Харків.

Джерело: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Сергій Жадан: «Для декого в цій країні свобода – це можливість не змивати за собою в сортирі»

31 серпня на «Буквоїді» відбувся чат із письменником Сергієм Жаданом. Подаємо його стенограму.

Слава 11:17:56 Привіт, Сергію. Як ви ставитись до молодих поетів-двітисячідесятників чи є в них майбутнє чогось досягти?

Ставлюсь добре, хоча не зовсім розумію, хто це такі. Якщо це сьогоднішні двадцятирічні, то в будь-якому разі ставлюсь добре, гадаю в них є всі шанси повчитись на помилках «двохтисячників». Не говорячи вже про помилки «дев’ятдесятників».

Amnesia 12:31:12 Чи можна дізнатись чому скрізь у ваших книжках різко негативне відношення до комунізму? Можливо годі вже пропаганди, усі і так вже зрозуміли.

Може Ви не мої книжки читали? В моїх книжках немає різко негативного ставлення до комунізму. Скоріше навпаки. Згоден, що «годі» вже пропаганди, хоча і не певен, що «усі і так вже зрозуміли».

Слава 11:19:25 Про що буде ваша нова проза? Чи зберігся дух попередніх книг.

Зберігся, сподіваюсь, саме настільки, аби не забивати дух нової прози. Мені здається, нова книга буде відрізнятись від попередніх. Тому той, хто чекає на продовження «Депеш Мод», буде розчарований.

оксана полунська 13:03:22 Сергію! Ваш внесок в українську літературу безперечний. Проте в мене є питання. За що вас і Олеся Донія так ненавидить «письменник» Роман Кухарук. Він намагається в кожному тексті і кожній приватній розмові опустити вас нижче плінтуса. Чому ж так?

Ну а що йому ще лишається? Інакше б Ви про нього й не згадали.

Артур 09:01:34 Сергей, Торнтон Уайлдер как-то написал: «Поэтический мир – это не плод более глубокого прозрения, это – результат более острой тоски». Справедлива ли эта сентенция применительно к тебе и твоей поэзии?

Не думаю. Це якесь безнадійне означення поезії. Мені більш подобається коли в розумінні поетичного світу лежить радість і гармонія.

ktatat 09:23:54 Сєрьога…а люди впевнено переконуються нібито вся українська література(сучасна) – це копіїзм і белькотіння про своє особисте… Де глобальні речі, що вплинуть на світову літературу? Може ти схаменешся і в кінці-кінців створиш щось таке не аби яке? Шоб усі аж позавмирали і тільки і могли що шепотіти твоє ім?я та назву нової книги… Сергій Ктатат Мисько

Як Ви легко від імені людей-то висловлюєтесь. Так ніби українські письменники (сучасні) – це якісь марсіяни, які з людьми не мають нічого спільного. Я ось, скажімо, знаю людей, які переконані, що вся література – це белькотіння про особисте. Про неособисте пишуть в газетах.

Аліна Сваровскі 10:56:00 Сергію, я готую до друку першу свою книжку. Хочу, щоб Ви написали передмову до неї. Ви готові стати моїм «хрещеним» у літературі?

А пришліть щось почитати, добре? У Вашого чоловіка має бути моя адреса.

Аліна Сваровскі 11:33:58 Скажіть будь ласка, чи не хотіли би Ви написати роман-автобіографію? Адже Ви дуже цікава особистість, і Ваше життя не менш цікаве за Вашу поезію і прозу.

Аліно, я і так багато про себе писав. Хоча, звісно, є якісь речі, які лишаються поза книгами. Очевидно, має пройти певна кількість років і померти певна кількість очевидців, щоби можна було розповісти про все. Можливо коли-небудь, коли мені буде 90 років, і я почну впадати в цілковитий і незворотній маразм, я справді за всіх скажу і за всіх переболію. Так чи інакше найкращі історії завжди лишаються при нас.

Bax 15:06:41 Сергію, чим Ваша нова книжка відрізняється від “Ефіопії”? Можете порівняти ці дві збірки?

Відрізняється, перш за все, композиційно. «Ефіопія» написана була від початку до кінця, від першого вірша до останнього. «Лілі Марлен», натомість, крім нових віршів містить поезії з усіх попередніх збірок. Мені хотілося зібрати книгу віршів, яка б не нагадувала звичне вибране, в якій вірші були б на своєму місці. Тому це такий дивний збірник, в якому при бажанні можна знайти багато нового і цікавого.

Bax 15:07:11 Чи планується всеукраїнський тур із книжкою “Лілі Марлен”?

Ні.

paprika9 18:12:20 Чи здогадуєтеся , що Вас читає певна категорія читачів, котрі «реагують не лише на х.й»? І чи є у Вас відчуття того що Ви – «поет покоління», як часто кажуть, частково формуєте стиль наступного?

1. Я сподіваюсь, що саме ця категорія читачів мене й читає. 2. Ні, такого відчуття немає.

соня 20:33:51 доброго дня) 1 – ви особисто підтримуєте поділ культури на «елітарну» та «масову»? 2 – чи існує для вас класична література? якщо так, то що, наприклад? 3 – чи буде в києві окрема презентація «Лілі Марлен»?4 – величезне прохання-побажання: відновіть свій блог на «Кореспонденті» або заведіть новий. і взагалі – пишіть і пишіть по-більше) важко сконцентрувати думки з приводу вашої творчості в декількох рядках, але просто повірте, що те, що і як ви пишете є надзвичайно важливим.

1. Скоріше на «масову» і «немасову». Слово «елітарна» відгонить нездоровим снобізмом. 2. Звісно, існує. Наприклад, Котляревький-Гоголь-Чехов. Або Аполінер-Семенко-Целян. Або Антонич-Тракль-Хлєбніков. Або Римарук-Герасим’юк-Лишега. 3. Ні, не буде. Зовсім немає часу. 4. Обов’язково заведу, коли допишу новий роман. Дякую Вам.

lucky 21:42:24 Ігор Пилипчук – це вигаданий персонаж чи реальна особа?
Це реальна особа.

lucky 21:44:44 Чи залишився хтось з вашого літературного покоління, кого Ви можете назвати своїм другом?

Так, звісно. Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, Андрій Кокотюха, керівник цього сайту – Сергій Руденко, Назар Федорак, Галя Крук, Мар’яна Савка, Ростислав Мельників, Маріанна Кіяновська, Роман Скиба, Андрій Бондар, не знаю, чи можна зарахувати до «нашого літературного покоління» Павла Вольвача, Світлану Поваляєву, Олега Солов’я, Дмитра Білого, але їх теж дуже люблю і шаную. Когось напевне не згадав, перепрошую.

lucky 21:53:31 Що сталося поміж Вами та Ігорем Бондарем-Терещенком? Ви ж були співредакторами «Ґіґієни», він багато писав про Вас і друкував Ваші поезії, а ще в якійсь статті містилась згадка про те, що він возив Вас до Білорусії, а це зрештою свідчить про вашу колишню близькість, а тепер у жж проскочила інформація, що Ви навіть не вітаєтесь з ним.

Брехня і підлість із боку давніх друзів є особливо відразливою. Нема на те ради.

Mira 10:53:38 Чому так рідко буваєте в Одесі? У Вас тут менше прихильників? Коли плануєте приїхати?
Далеко їхати просто. Одесу дуже люблю, але цього року вже навряд чи приїду. Чекайте наступної весни, з новим романом.

Коломоец 10:42:51 Чем закончилась история, в которой вы написали письмо в прокуратуру, а роман кухарук обвинил вас в «стукачестве»?

Не знаю, відповіді з прокуратури я так і не отримав. Але матеріали, про які йшлося в заяві, з мережі зникли. Зрештою, цілком у дусі «звинувачувачів» – спочатку облити всіх помиями, підписавши матеріали чужими іменами, а потім боязливо поховатись, звинувачуючи всіх у наступі на свободу слова. Мені здається, що для декого в цій країні свобода – це можливість не змивати за собою в сортирі. Прапороносці, що тут скажеш…

MARY 12:08:01 Привіт! знаю, що 11 вересня ви будете разом із «Собаками в космосі» виступати у Львові в Роберта Домса, це буде щось нове чи та сама програма що й минулого року?

Буде кілька нових речей, плюс старі. Але старі звучать тепер дещо інакше – в собак з?явився клавішник, який додає їхньому звучанню особливої акцентованості й ліричності. Плюс у них змінився гітарист і трубач, плюс додався перкусіоніст. Але якщо Вам не подобались старі речі, то й нові навряд чи сподобаються.

Larisa 12:34:14 Якщо Вам «не пишеться», чи примушуєте себе до цього?

Ні, коли не пишеться – я не пишу, мені немає куди поспішати

Луна 11:59:48 Считаете ли Вы что любая книга это возрастная книга. Что для каждого возраста есть свои определенные книги. И то, что на ура читалось в 20 лет, в 40 просто невозможно взять в руки.

Мені здається, в цьому немає системи. Є книги, які «неможливо взяти в руки» вже після першого прочитання, є такі, котрі перечитуєш все життя. Мабуть це залежить усе-таки не від книги.

соня 12:10:16 ви дійсно вірите, що «кожному, хто вкладався і вписувався, щедро воздасться зрештою за кожен із траблів»?

Так, звісно. Ніщо не з?являється нізвідки і не зникає в нікуди.

Posh 12:12:58 Здрастуйте, що то за проект 2*2 з Андруховичем?

Це літературний проект, в якому беруть участь Педро Ленц та Рафаель Урвайдер із Швейцарії та ми з Юрієм Андруховичем від Казахстану. Будемо читати свої вірші. Виступи починаються 5 вересня у Харкові. Далі буде Київ, Франківськ та Львів. Має бути цікаво, сподіваюсь швейцарці стануть приємним відкриттям для українського читача.

angel 12:31:51 Ви всім, хто просить, пишете передмови? Чи все ж читаєте тексти? А як Вам можна надіслати тексти?

Ні, не всім, лише тим, чиї вірші подобаються. Дивно було б писати негативні передмови, погодьтесь. З іншого боку, це був би новий жанр…

mnesia 12:25:28 Ваші книжки можна знайти в Росії і на російській мові?

Можна. В мене в Росії вийшло кілька книжок, остання цього року – «Кордон». Це спільна книга трьох авторів (упорядник Ігор Сід назвав нас «прикордонними поетами») – Ігора Сіда, Андрія Полякова і моя. До речі, на Форумі видавців, 10 вересня буде презентація цього збірника. А восени має вийти російською одним виданням «Гімн демократичної молоді» та «Біг Мак».

Posh 12:25:35 Здрастуйте..=) Що за проект з Андруховичем 2*2 ? нових пісень в рамках СКА на Гуляйполі було якось мало, якщо не помиляюся одна, то вже криза жанру?

Будемо грати з Андруховичем у шашки. Проти швейцарців. Приходьте, відкриєте для себе швейцарську літературу. Напевне не пошкодуєте. Щодо Гуляйполя, це окрема історія – ми дослівно на фестивалі дізнались, що в будинку культури стоїть незадіяний апарат і що можна на ньому зіграти. Тому зімпровізували. Цей виступ не готувався, так само як і виступ Запорізького гурту «Крапка». Якби готувались спеціально, підготували б більше нового. А так чекайте на осінь – буде щось нове.

mamaann 12:15:29 Сергію, Ви – мій улюблений поет (просто закохана!), Ваші тексти я глибоко розумію. Коли планується виступ у Києві? Чи пишете Ви передмови до книжок молодих авторів?

В Києві будемо 7-го вересня з Юрком Андруховичем, Педро Ленцем та Рафаелем Урвайдером. Обов?язково приходьте, має бути цікаво. Передмови пишу коли є час, а буває він не завжди. А Ви молодий автор?

MARY 12:39:49 чому ви матюкаєтеся у своїх творах?

Задля дешевого епатажу та сумнівної популярності.

KillaBee 12:48:43 Сергію, що робити з нецікавою і низькоякісною літературою, якої до фіга з?явилося на книжковиз полицях після того, як укрсучліт став популярним? Кого почнеться кінець постмодерну?

Не читати її.

М_Эрденко 12:36:19 Глубокоуважаемый Сергей. Во-первых, позвольте поздравить вас с недавнопрошедшим тридцатипятилетием, во-вторых, — порадовать литературоведческим вопросом. Разделяете ли вы ту точку зрения, что описанный некими двумя одесситами не в одном романе Старгород есть вовсе не Ольденбург в восточном Гольштейне, а вполне даже Старобельск?

По-перше, дякую Вам дуже. По-друге, розділяю, звісно, є така літературознавча теорія, міцно пов?язана з практикою.

rozbishaka 12:20:21 Доброго дня, Сергію! а колись на стадіоні з омоном билися? ви не в курсі, чого вони футбол заважають дивитись? Олексій Чупа

Ну, це не назвеш бійкою, просто вигрібати пару разів доводилось. Колись із малим моїм пішли на «Металіст» і він там відламав стілець (йому тоді років 10 було). Довелось відмазуватись. Остання якась така каша була, коли ваш «Шахтар» приїздив. Здається, вони тоді зі своїм «омоном» приїхали. Як там ваша «Арена»?

аnna 12:58:22 Чи плануєте Ви переїхати жити до Києва? Де комфортніше себе почуваєте: в оточенні мегаполіса чи на природі, у лісі, наприклад?

Ні, не планую, і не планував ніколи – я дуже люблю Харків. Щодо лісу – це теж дуже добре, так само як і гори, море, ріки та озера. Головне, як мені здається, не зупинятись надовго в одному місці.

Слава 13:02:47 Яке ваше ставлення до нинішньої неформальної молоді які частіше почали читати вашу творчість.

Я не дуже добре розумію, хто сьогодні є неформальною молоддю. Оскільки не зовсім зрозуміло, що саме сьогодні є форматом. Це термін із минулого тисячоліття. Загалом до молоді ставлюсь добре, ясна річ, і до того, що вони читають (хай навіть і не мою «творчість») так само.

аnna 13:05:50 Про негативні передмови – супер! Думаю, колись і це буде актуально)))

До речі, так воно і є. Розумно написана негативна стаття іноді набагато корисніша за дружні соплі. Хоча, якщо чесно, не знаю, чи хотів би я, щоб у моїй книзі були негативні відгуки. Мені якось завжди щастило на авторів передмов – скажімо, передмову до «Генерала Юди», ще 1995-го року, написав Ігор Римарук. Для мене це було откровення, без перебільшень.

KillaBee 12:54:49 Якби ви впорядковували хрестоматію новітньої літератури, який би свій твір увічнили і за які заслуги – роман, вірш? Тільки не кажіть, що ніякий.

Але Ви мені вибору не лишаєте. Якщо серйозно, то не бачу сенсу в укладанні та виданні саме хрестоматії новітньої літератури. У нас багато класиків, яких не перевидають – Семенко, Шкурупій, Влизько, Плужник. Думаю новітня література прекрасно обійдеться поки що і поза хрестоматіями.

KillaBee 13:11:52 Я думаю, вам буде приємно чути, що з ваших творів багато людей починають читать українську літературу як таку. Мені як українському філологу це дуже приємно. Дякую вам!
Головне, щоби вони після цих творів не закінчували її читати. Дякую Вам теж.

rozbishaka 13:12:16 Та не знаю, як арена, ще не дійшов туди:) а де краще читати – у великих містах, де Вас, в принципі нормально знають, є цільова аудиторія, чи нести культуру в маси, так би мовити, в таких містах як той самий Артемівськ наприклад?

Всюди є розумні й уважні слухачі, так само як всюди є неадекватні уроди, які приходять з наперед негативною настановою. Як правило це люди, котрі самі пишуть. Кожен реалізується по-своєму. А на арену обов?язково сходи. До зв?язку.

mamaann 13:11:09 Я двохтисячник, з Вами знайома особисто! 7 вересня прийду з друзями обов?зково!!!!!! А.М.

Приходьте, радий буду Вас бачити.

соня 13:23:18 ви колись розповідали, що якось так сталось, що ви вкрали книгу кортасара в перекладі пако. так от, ту книгу ( перклад) взагалі реально сьогодні знайти?який був рік видання?

Здається 80-ті роки, видавництво, здається «Український письменник» (чи «Радянський письменник»?). Думаю, в бібліотеках її можна знайти. В мене вона не збереглась, на жаль.

KillaBee 13:25:57 Але ж у вас є ваші твори, які приносять найбільше задоволення (я не кажу «улюблені» чи «найкращі»). «Удовлетворение». Ви написали, а тепер перечитуєте і розумієте, що саме це і саме так ви й хотіли сказати. Зрештою, я б теж не відповідала на таке запитання. Успіхів вам! Чекаємо в Києві!

Ви знаєте, іноді буває таке при перечитуванні, коли, скажімо, вичитуєш переклади. Але сказати, що займаюсь перечитуванням регулярно не можу. Загалом, про свої книги складно говорити – занадто суб?єктивно виходить. Але дякую Вам за питання.

Posh 13:10:37

У вас є цікава історія розвитку стосунків з алкоголем?

Так, історія наших стосунків із алкоголем потребує окремої розмови. На сьогодні ми з ним розійшлися. Інтелігентно та без скандалів. Майно не ділили. Іноді він до мене повертається, але надовго не затримується. Потрібно час від часу міняти життєві стимулятори. Дякую Вам усім за розмову, за розумні питання й конструктивні зауваження. Радий буду бачити Вас усіх на вечорах, зустрічах та презентаціях. Дякую «Буквоїду» за уважних читачів. Як писали «Тартаки» – дякуємо всім, хто нам допомагав, а хто нам заважав – нехай дрочать. Амінь.

Сергій Жадан: «Статус «публічний письменник» звучить смішно»

Сергія Жадана називають “цілою індустрією в українській літературі”, “найпопулярнішим письменником серед молоді”, “найвпливовішим поетом молодшої генерації”…

Часом його творчість відносять до “мейнстріму”, часом – до марґінесу літературного процесу. Насправді Жадан – поза межами цих категорій. Хоча б тому, що не вважає, що в українській літературі є якийсь процес, а в сучасній культурі – поділ на андеграунд і “попсу”. Про мандри, філософію життя, страхи та творче дозрівання Сергій Жадан розповів кореспондентові “ВЗ”.

«…Щоб світ ловив тебе, але так і не впіймав»

– Герої ваших творів багато мандрують. А ви?

– Я також постійно мандрую. Люблю їздити, особливо Україною. Для мене це набагато цікавіше, ніж подорожувати Європою. Тут багато місць, про які навіть не здогадуєшся. Від’їжджаєш кілька кілометрів від міста – а там такі неймовірні речі! Скажімо, знайшов під Харковом, по дорозі на Дніпропетровськ, рештки української оборонної лінії, яку побудували у XVIII ст. Як тільки їх побачив – вирішив зробити там фестиваль. А потім дізнаюся, що вже запланований фестиваль “Fortмісія” з подібною концепцією. Ідеї плавають у повітрі. Хто перший їх озвучить – тому й приз. Я придумав ідею фестивалю, але не озвучив її вчасно… Та нічого, все одно щось організуємо на тих фортах. Фестивальний рух в Україні набирає обертів.

– Ви часто їздите на різноманітні фестивалі, причому про комфортні умови не турбуєтеся…

– Це природно. Без фанатизму ставлюсь до п’ятизіркових готелів чи авіаперельотів першим класом. Нормально користуюся громадським транспортом, загальними та плацкартними вагонами. Раніше для мене було нормою їздити без грошей, без квитків. Зараз менше піддаюсь такому екстриму, мабуть, тому, що став старшим, лінивішим. Для мене важливий не зовнішній комфорт, а внутрішній: почуття рівноваги, позитиву, відсутності “напряжних” моментів.

– У “Гімні демократичної молоді” є фраза: “Доки ти лишаєшся вільним, доки ти відповідаєш за свої дії, доки ти називаєш речі своїми іменами, тобі нема чого боятися життя, воно повністю залежить від тебе, повністю тобі підпорядковується”. Наскільки це відповідає вашому внутрішньому настрою?

– Мабуть, це можна назвати життєвим кредо. Можу підписатися під кожним словом. Відповідальність, вираження внутрішньої свободи і шанобливе ставлення до свободи та незалежності інших… Коли дотримуєшся всіх цих простих правил поведінки, все навколо само собою вирішується, і ти починаєш отримувати від життя величезну насолоду.

– То вам нема чого боятися у житті?

– Мало чого боюся по-справжньому. Але так чи інакше хвилююся за своїх рідних, близьких. Якщо перестаєш відчувати це, очевидно, у тебе не все нормально з чуттєвістю. Але це не патологічний страх, а нормальне співпереживання, коли хочеш, аби у всіх все було добре. У мене – чиста совість, за великим рахунком, і я не боюся дивитися навколо себе. Є речі, які мені не подобаються, і їх доволі багато. Але важливо знайти точку, у якій весь життєвий негатив, який тебе оточує, врівноважуватиметься з позитивом, який так само тебе оточує. Максималістське намагання змінити світ, підпорядкувати його своїй волі, своєму баченню, як правило, закінчується тим, що або життя тебе ламає, або ти сам підриваєшся під цим тягарем. Тоді ти просто поламана людина, і світ тебе ловить. Важливо дотримуватись цього давнього сковородинівського принципу: щоб світ ловив тебе (а він так чи інакше це буде робити), але не впіймав.

– Ви – публічна особа, тож, мабуть, не раз до вас підходили незнайомі люди і починали щось розповідати, цікавитись, як у вас справи…

– Приємно, коли хтось приходить і говорить щось хороше. Це не нарцисизм, у мене він не розвинений, просто по-людськи приємно. У публічній діяльності є щось комічне. Статус “публічний письменник” звучить смішно. Намагаюся уникати цього. Якщо ти письменник, тебе мають читати, а не фотографуватися з тобою. А фотографуватися можна з пам’ятниками, старими будинками… З живими людьми треба спілкуватися, письменників – читати, співаків – слухати. Але нормально ставлюся до таких виявів уваги. Коли мені було 17 років і я підходив до когось за автографом, мені було важливо, щоб мене не відштовхнули. Наприклад, коли до Харкова у 1992 році приїжджали “Брати Гадюкіни”, для мене і моїх друзів це було наче приїзд апостолів. Ми за ними два дні ходили… Страшно їх споїли, навіть концерт один зірвали… Це все нас так вразило, що ми навіть створили літературну групу, яку назвали “Червона Фіра” (за піснею “Братів…”). Це був справжній фанатизм. “Гадюкіни” – найкраще, що було в українській музиці.

– Любите подорожі, музику… що ще?

– Футбол. Раніше часто грав, навіть матчі між письменниками організовував. Зараз вже не граю регулярно. А ось дивлюсь постійно, ходжу на стадіон в Харкові вболівати за “Металіст”. З Юрком Андруховичем їздили на Мундіаль у Німеччину, коли наша збірна грала. Минулого року був в Австрії на чемпіонаті Європи. Правда, ні за кого не вболівав, бо українці туди не потрапили. Також традиційно люблю книги. Але це навіть не хобі, це професійне. Ходжу по книжкових “барахолках”, букіністичних крамницях, скуповую книги. Люблю поетичні збірники 1950-1960-х років.

«Українській літературі бракує героя»

– Ви пишете вже надцять років. Свої ранні твори перечитуєте?

– Ні. Передруковую час від часу, але не перечитую. А для чого? Вірші, які друкувалися 15 років тому, – це вірші, написані іншою людиною. Я тоді думав інакше і світ бачив не так як зараз. Хоча тепер готую до друку нову книжку. Там будуть і нові вірші, й старі.

– Відчуваєте зміни у своїй творчій манері, тематиці?

– Я став уважнішим до деталей, більш людяним стосовно персонажів. У мене з’явилося більше ніжності та співпереживання у ставленні до героїв. Це те, чого не було у першій прозі чи в ранніх віршах. Мене чимдалі більше цікавить сюжетність, можливість не просто зафіксувати якесь почуття, рефлексію, картинку, яку побачив, а спробувати вибудувати сюжет, показати героя, мотивувати його поведінку, вчинки. А потім вивести з усього цього якусь мораль.

– Мені видається, що ваша поезія і проза рухаються назустріч одна одній, і з кожним роком стають все подібнішими…

– Можливо, так і є. Писання для мене – створення одного мегатексту, який розбивається на шматки. Щось трансформується у вірші, щось – у прозу. Пишу багато – і це моя свідома позиція. Це ніби один наскрізний текст.

– Наскільки в літературі присутнє поняття моди на щось?

– У нас це не дуже проявлено, тому що в українській літературі процесу як такого нема. У нас слабке літературне середовище. Модні хвилі, тенденції у ньому фрагментарні. Час від часу з’являються всілякі штуки, які можна означити як тенденцію. Але вони швидко зникають.

– Можете спрогнозувати які нові “штуки” з’являться найближчим часом?

– Хочеться, щоб прийшла хвиля відвертості. Українській літературі потрібно, щоб після всього формалізму, крикливості, намагання звернути на себе увагу, з’явилася нарешті література, яка б з увагою ставилася до читача і героя. Літературі бракує героя, початок XXI ст. потребує нового, іншого героя. Він має зафіксуватися в літературі. Зараз українська проза у проміжному стані, вона ніби зависла. 90-ті вже закінчилися, але не всі це помітили. Триває дискурс кінця ХХ ст.: посттоталітарний, пострадянський. Продовжується гра в андеграунд, авангард чи постмодернізм, у протиставлення себе суспільству, поп-культурі. Але ж змінилося суспільство, статус літератури, читача. Письменники мають це відчути. Якщо ж ні, українська література далі існуватиме у вузькому сегменті, гетто, поза межі якого ніколи не вийде. Слід чекати якихось змін.

– Що потрібно зробити молодому письменнику, щоб стати популярним?

– Треба добре писати. Ось і все. Є багато конкурсів, переможцям яких друкують книги. Конкурси поезій “Смолоскип”, “Гранослов”. З прозою – ще простіше. Є кілька видавництв, які із задоволенням надрукують цікавий рукопис: “Фоліо”, “Факт”, “Нора-Друк”… Є ще “Коронація слова”. Інша справа, що у нас не так багато цікавих молодих письменників, які вартісно пишуть. Молоді можуть ображатися скільки завгодно, говорити про якісь замовчування, корупцію, літературну мафію, що їх відпихають, не пускають до годівниці, але це дурниці. Видавництва зацікавлені у появі нових імен. Доводиться чути нарікання, що на літературних зустрічах постійно виступають одні й ті самі люди. Але це не від доброго життя, просто запрошувати немає кого. Тому вони готові підтримати молодого талановитого письменника.

– Яких нових проектів можна чекати від вас найближчим часом?

– У серпні виходить книга поезій. Це мій спільний проект із Ігорем Нещеретом. Мої поезії, його 50 фотографій. Презентуватиму книжку у Львові на Форумі видавців. Також пишу новий роман, який, сподіваюся, вийде наступного року.

Автор: Оксана ЗЬОБРО
Джерело: http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=76183