Category Archives: інтерв’ю

Що робитиме Сергій Жадан, коли «стане старим маразматиком, і отримає Шевченківську премію»

Нещодавно поет, прозаїк, есеїст і перекладач Сергій Жадан чи не вперше приміряв на себе амплуа ведучогомасштабного кількаденного міжнародного фестивалю «Арт-Поле», що відбувся кілька тижнів тому в Унежі, Івано-Франківської області.

Фестиваль, як відомо, – це перш за все романтика і усі її складові, а саме: намети, їжа з казанків, алкоголь, і мінімум благ цивілізацій тому, свою розмову з Сергієм я вирішила розпочати саме з побутових нюансів.

– Побутових талантів у мене не спостерігається, – одразу попереджає Жадан, – Хіба посуд мити. Мене це заспокоює і налаштовує на творчість. Зате я вмію організувати процес. Це мені від тата передалось. Якщо треба щось зробити, то мій тато завжди все організує, а сам нічого робити не буде. Ось і я офіційно безробітний вже сім років…

І як живеться офіційному безробітному?

– Життя вчить займатися різними штуками. Це як користуватись велосипедом. Якщо ти катаєшся, то мусиш хоч мінімально вміти його поремонтувати. Ось у мене два велосипеди, і час від часу вони ламаються, тому доводиться…

– А як у Харкові з велодоріжками?

– Погано. Всюди в Україні погано. Велосипедна культура не розвинена, а в Харкові в принципі дороги погані. До того ж це місто доволі суворих чоловіків, і коли ці чоловіки на джипах їдуть, то вони ніколи не пропустять велосипедиста, бо це ж не по-пацанськи. Краще його задавити. Якось у нас там чи то чемпіона світу чи олімпійського чемпіона збили на трасі під час тренувань… Суворі звичаї, так би мовити.

– Чим живе зараз актуальний центр культури?

– Не так уже й багато заходів там відбувається. Хоча це несправедливо, бо публіки багато, музикантів і письменників, а ось на організаційному рівні якось погано все оформлено. Харків – потужний центр культури, безперечно. Але крім того, що є люди, які цю культуру продукують, мають бути і інституції, які б виступали продюсерськими центрами цієї культури. Є пару галерей, пару музеїв, кілька книгарень і клубів, але все це якісь локальні майданчики, навколо яких щось відбувається. А ось більш масштабні речі відбуваються вкрай рідко. Бо з нашою міською владою працювати просто западло, а приватних структур не так багато, вони не звикли працювати з актуальними мистецькими формами. Отакий ось парадокс – багато цікавих людей, але мало цікавих заходів. Тому ми вирішили спробувати щось організувати. 26-28 серпня, в приміщенні старого цирку відбуватиметься фестиваль «Акумулятор»: література, музика, візуальні всілякі штуки… Все це присвячено проблемам міста, процесам, які в них відбуваються, трансформаціям та розвитку урбаністичної культури, екології і так далі. Це така спроба поговорити про суспільні проблеми за допомогою мистецтва.

– Подейкують, восени на сцені одного з київських театрів за вашим сценарієм поставлять п’єсу…

– Спектакль називатиметься «Гімн демократичної молоді», це фактично перша історія з книги «Власник кращого клубу для геїв», але ми з режисером Юрієм Одиноким розробили цей матеріал. Доповнили, додали кілька сюжетних ліній, ввели кілька персонажів, взяли шматки з «Депеш Моду», зокрема, історію про преподобного Джонсон-і-Джонсона. Прописали йому біографію. Він у нас із Австралії. У нього було травматичне дитинство, бо батьки його кинули і він жив з дідусем на кенгурячій фермі. А оскільки жити доводилось серед кенгуру, він тепер не дуже довіряє людям. Його остання спроба врятувати душу і знайти себе – це переїзд в Україну, але з цього в нього нічого не вийшло. Отакий у нас горьківський персонаж, така трагічна постать. Зайва людина, як писав Подерв’янський. Театр планує поставити усе це діло на осінь. Наразі репетирують…

– А чому не у Харкові? Чи у вас із театром зле?

– У порівнянні з іншими містами – добре. У нас є харківський театральний центр, навколо якого кучкуються близько десятка, а то й більше, молодих незалежних театрів. Це така велика лабораторія, де багато всього відбувається, цікавого і не дуже. Але принаймні є якийсь рух, який має свого глядача. Щороку проходить фестиваль недержавних театрів «Курбалесія». Державні ж, стаціонарні театри, не думаю що сильно відрізняються від львівських скажімо..

– Що зараз пишете?

– Вірші пишу. Прозу думаю восени почати писати. Після «Ворошиловграда» мені здалось, що не треба надто часто писати прозу. Поспішати нікуди, попереду – вічність. Мені не ліньки, просто, як правило, досвід показує, що кількість обов’язково позначається на якості. Краще витримати паузу. Тому пишу зараз вірші. Один із нових – це така дискусія-розмова з Маяковським. У нього є вірш про афроамериканця, який живе на Кубі, і в якого великі сумніви стосовно класової боротьби чорношкірих мешканців Куби. Це такий діалог поколінь. Я давно почав його писати. І нарешті закінчив, перебуваючи в Унежі на фестивалі, де був ведучим.

У процесі розповіді Сергій дістав із наплічника чорний стильний блокнот, у якому записав вірш. Каже, в блокноті цьому є все – телефони, прізвища, вірші… Сергій зізнався, що усе створене пише в блокнот, бо переважно це відбувається в дорозі, а потім переписує в комп’ютер. «Все по чесному – редагую, креслю… Ось картинка якась і знову вірш» – показує розворот блокнота.

– А попередній блокнот був із Далай Ламою…

– А він закінчився. У мене їх вдома цілий набір. Коли-небудь, коли стану старим маразматиком, і мені дадуть Шевченківську премію та звання заслуженого діяча мистецтв, – здам їх усі в літмузей.

– На «Форум видавців» у Львові щось нове привезете ?

– Привезу, не нове, але привезу. Ми з «Фоліо» робимо книжку вибраних оповідань «Біг Мак та інші історії», а ще одна книга, «Прощання слов’янки» – це всі мої вірші. А нове – це вже від «Клубу сімейного дозвілля». Робимо зараз антологію «Письменники про футбол», де 11 літераторів розкажуть щось про цю чоловічу гру. До презентації ми створюємо збірну України серед письменників з футболу. 16 вересня відбудеться перший матч. Збірна України гратиме проти збірної світу. За нас гратимуть Лазуткін, Ушкалов, Фоззі. Хоча хотілося б і більш старших побратимів по перу на поле витягти – Андруховича, скажімо, чи Винничука. Було б цікаво. Загалом є така ідея – наступного року зробити літературно-футбольний фестиваль. Німці б приїхали, росіяни вже погодились, і поляки або серби доєдналися б. Це були б матчі та літературні читання.

Джерело: УНІАН
Розмовляла: Божена Городницька

Жадан: Україна поки не тоталітарна держава

Харківський поет і письменник Сергій Жадан в інтерв’ю Deutsche Welle про 20 років незалежності, драконів сепаратизму, яких не варто будити, гарматне м?ясо останнього радянського покоління і його роль в Україні.

Deutsche Welle: Сергію, де ти був 24 серпня 1991 року в день ухвалення парламентом декларації про незалежність України? Пам’ятаєш цей день?

Сергій Жадан: Пам’ятаю, але не 24 серпня, я пам’ятаю початок путчу. Я був на колгоспній практиці (сміється). Я щойно вступив до педагогічного інституту, а нас ще у 1991-1992 роках возили на збирання яблук у радгосп «Перемога» у Харківській області. В один із днів нас застала ця звістка, і це викликало жваві дискусії.

– Про що говорили?

– Насправді мало хто знав, що там відбувалося. Тоді ж новини передавалися лише через телебачення та радіо, а в нас там нічого не було, ми жили в якихось бараках, і там нам переповідали через треті руки, що відбувається. Усе це закінчилося якимись сварками на політичні теми.

– А ти особисто що тоді думав?

– Я точно не пам’ятаю, але я послідовно виступав за незалежність України. Починаючи з 1989 року я регулярно був на мітингах у Харкові, які проводив Рух, українські демократичні сили. Для мене позиція була однозначна – що б там не сталося в Москві, Україна має отримати незалежність. Я тоді навіть не розумів, що це станеться так швидко.

– Тобто коли Україна проголосила незалежність, ти зрадів…

– Так. Але потім, грудень 1991, коли була ця «змова» в Біловезькій пущі, утворення СНД, ми з друзями це сприйняли як «два кроки назад». Нам здалося, що це якась зрада і боялися, що це якесь повернення Радянського Союзу і завуальована відмова від незалежності.

– Як так сталося, що в Харкові, який має імідж російського чи проросійського міста, з’явився україномовний поет Сергій Жадан, який ходив на мітинги Руху і підтримував незалежність?

– А чому це в Харкова імідж російського міста? Не має воно такого іміджу і ніколи не мало. І навіть те, що за цієї нової влади воно виконує функцію такого полігону, де випробовуються якісь абсурдні речі, на зразок підписання Харківських угод, чи богослужінь патріарха Кирила на площі з пам’ятником Леніну, все одно воно такого іміджу не має. Харків завжди мав імідж цілком інший. Він мав імідж демократичного міста. Власне на перших демократичних виборах в СРСР в Харкові перемогли «демократи». Крім того, в Харкові від 1989 року збиралися багатотисячні мітинги на підтримку демократичних реформ і перетворень. Те, що Харків російськомовний – так, але це інша річ. Там завжди були середовища, які говорили українською. Я пам’ятаю, як приїжджав і спілкувався з письменниками, музикантами, акторами – серед них було нормально говорити саме українською. Це були закриті групи, але вони існували.

– Якою ти хотів бачити Україну в 1991 і чи стала вона такою зараз?

– Я би зараз міг почати вигадувати, якою я хотів її бачити (сміється). 20 років тому мені було сімнадцять. Я був зовсім молодою людиною, і сказати, що в мене була якась чітка картина майбутнього, я не можу. Але оскільки я займався літературою, якимись мистецькими проектами, мені хотілося, щоб це була країна самодостатня в культурному плані, щоби її письменників читали, перекладали, щоб вона була такою, як яка-небудь Америка чи Іспанія, чи Італія. Були якісь романтичні абстрактні уявлення про те, якою має бути країна.

– Чи задоволений ти тим, якою Україна є зараз?

– Ні, я не задоволений, але я задоволений тим, що вона є, що вона не розпалася на якісь складові, що її не захопила яка-небудь країна, що вона існує в тих кордонах, в яких вона утворилася в 1991 році.

– А є зараз небезпека того, що Україна розпадеться?

– Складно сказати. Я просто боюся, що сказавши щось, я вербалізую якісь не надто позитивні речі…

– …Твій колега Юрій Андрухович з Івано-Франківська відносно недавно виступив з тезою, що, може, варто відокремити від України Крим і Донбас як регіони, які зовсім інші, які дивляться на Росію, не сприймають українське…

– Я живу якраз на тій території, якій Юрій хотів запропонувати в разі чого від’єднатись. Я швидше виступаю за те, щоби не давати таких можливостей, не треба цих драконів будити, не треба провокувати такі речі. Тому що насправді розвалити країну дуже легко. Два-три божевільних політика, а в нас їх значно більше, пару масових акцій, і все це може рушити в якийсь дуже негарний бік.
– А ти відчуваєш якісь такі настрої у Харкові?

– Насправді, ні. Звичайно, є люди, які хочуть назад до Росії, назад у Радянський Союз, хочуть в Австро-Угорщину або ще куди – не харків’яни, а українці. Але більша частина громадян України, наскільки я бачу, не хоче державних переформатувань. Це якось втішає і заспокоює. Є настрої агресивні, але швидше спрямовані не на розшматування країни, а проти влади, проти політики в цілому. Але враховуючи те, яка політика проводилася останніми роками, це цілком виправдані настрої.

– Якщо говорити про зовнішню політику, де ти бачиш Україну – як окрему державу, в союзі з Росією чи у складі Європейського Союзу?

– В Україні зараз так багато внутрішніх проблем, що треба спочатку з ними розібратися, а потім уже визначатися з зовнішніми векторами, факторами і рухами. Тому що сьогодні будь-яке декларування зовнішнього вектора – чи то в західному напрямку, чи то в східному, обов’язково тягне за собою купу якихось протидій.

– А куди хочеш рухати Україну ти особисто?

– Я (сміється) її нікуди не хочу рухати, я хочу, щоб в Україні був лад, спокій, і вона була нормальним, соціально захищеним державним утворенням, щоб там людям було добре і комфортно. Я думаю, тоді само собою визначиться, в якому напрямку вона буде рухатися. Якщо говорити про геополітичні пріоритети, мені не дуже симпатичний ні рух на Захід, ні рух на Схід.

– Чому?

– У мене є певні упередження щодо обох варіантів. Я не геополітик, я це сприймаю на якомусь інтуїтивному рівні. Мені часто доводиться бувати в Шенгенській зоні, в країнах об’єднаної Європи, я, скажімо, бачу досвід Румунії, яку прийняли у «велику сім’ю народів» ЄС. Я бачив румунів, які на вокзалах Берліна грають на гармошках і намагаються заробити собі на харчі, або грають «у наперстки» на вулицях Барселони. Якийсь такий варіант євроінтеграції для України, по-моєму, доволі принизливий. А якийсь інший варіант за нинішніх умов мені видається просто нереальним. Ми зовсім в іншій позиції, ніж та ж Польща або Чехія.

– А чим Україна відрізняється?

– Ну, наприклад, рівнем корупції. Можна декларувати що завгодно, можна говорити про демократичні принципи, промовляти красиві слова, але це просто слова, за якими нічого не стоїть.

– Україна – це Європа чи щось інше ?

– Географічно, так. Але, очевидно, питання стосується метафізичного. В Україні дуже багато залишилося совкового, радянського. Починаючи від ментальності й закінчуючи культурою – політичною, поведінковою.

– Якщо говорити про твоє покоління українців, які ще пожили при СРСР і зараз живуть в Україні – чого вони прагнуть?

– Вони дуже різні. Україна – це такий великий казан, у якому вариться дуже багато всього. Це, з одного боку, дуже цікаво, тому ще немає якоїсь однорідності – не на рівні політичних симпатій чи мовної приналежності, чи конфесійної, а просто на рівні якихось бажань. Є люди, для яких найбільшим бажанням є – виїхати з цієї країни, просто отримати освіту бодай якусь і звалити.

– Кажуть, що таких побільшало після приходу до влади президента Віктора Януковича…

– …Я відчуваю такі настрої скоріше серед інтелігенції, серед тих, хто підтримував помаранчевих, і тут прийшли ті, проти кого вони голосували. За ними говорити про всю країну, очевидно, не можна. Їх меншість. Вони активно присутні в інтернеті й може здатися, що це – голос України. Насправді це голос лише цих інтелектуалів.

– У тебе особисто ніколи не було таких думок – емігрувати?

– Ні, не було, немає, і сподіваюся, ніколи не з’явиться. Мені в Україні подобається і я нікуди не хочу їхати. Мене там все, за великим рахунком, влаштовує. Проти того, що мене не влаштовує, я маю можливість виступати, протестувати і з цим якось боротися. Україна – це не Росія і не Білорусь. Це поки що не тоталітарна держава.

– А ти бачиш загрозу виникнення тоталітаризму в Україні?

– Чесно кажучи, не бачу. Доки є активна частина суспільства, молоді люди, які хочуть не виїжджати з України, а лишатися і боротися, скажімо, з міністром освіти, боротися з адміністрацією президента. Ці люди є і їх стає щоразу більше. Хоча якщо завтра студенти чи літні люди не вийдуть на мітинг проти якогось закону, післязавтра тоталітаризм може несподівано з’явитися.

– Окрім корупції, що би ти хотів, щоб змінилося в Україні?

– Соціальні стандарти – освіта, медицина, якісь соціальні гарантії для бюджетників, пенсійне забезпечення. У нас все це на якомусь феодальному рівні, а ті реформи, які започаткувала влада минулого року, вони не лише не вирішили цих проблем, вони їх поглибили.

– Скільки існує Україна, стільки тривають розмови про запровадження російської мови як другої державної чи надання їй якогось іншого схожого статусу. Як ти до цього ставишся?

– Обережно. Так чи інакше, двомовність в Україні присутня. Вона де-факто існує.

– Можливо, варто просто її закріпити?

– У принципі, якщо ми слідуємо якимось демократичним деклараціям, якщо ми хочемо буди «у великій сім’ї європейських народів», очевидно, ми мали би її затвердити. Але всім зрозуміло, що двомовність, яка існує де-факто, якщо завтра її затвердити де-юре, просто зникне. І буде одномовність. Російська. Сьогодні, попри те, що офіційною є українська, в інформаційному просторі, в системі освіти й у повсякденному житті російська всюди присутня. Я особливих утисків її не бачу… Мені здається, що на сьогоднішній момент – найкраще це питання просто заморозити доти, доки його можна буде вирішити без якогось політичного контексту. Тому що сьогодні, як тільки «мова заходить про мову», все перетворюється на політичні спекуляції як з одного, так і з іншого боку.

– Наскільки тобі як україномовному автору важко жити і працювати в Харкові?

– Мені дуже добре жити і працювати (сміється). Харків – толерантне місто і жодних проблем ні зі своєю українською, ні з російською своїх сусідів не бачу. Це надумана проблема. Я народився в одній країні, виріс в іншій країні в умовах двомовності. Мені здається, проблема виникає тоді, коли людина себе невпевнено почуває в своєму мовному просторі. Коли в неї якісь комплекси, якась невпевненість, в неї з’являється агресія.

– Наскільки міняється мовна ситуація в Харкові, ти це відчуваєш?

– Так. Харків – це ж не мономовне місто, воно не всуціль російськомовне. Заїздиш у приватний сектор, куди-небудь на передмістя, там не завжди говорять російською мовою. Там часто говорять або суржиком, або українською з великою кількістю російських слів. Або якщо це російська, то вона доволі страшна, там купа українських лексем. Я постійно бачу, як якісь бабусі сидять біля свого під’їзду і говорять між собою суржиком українським, а потім сідають у трамвай і переходять на російську. Є психологічний бар’єр, такий стереотип про те, що українська є хатньою, а публічною є російська, і користуватися в місті треба саме нею. Або багато україномовних людей із сіл приїздять до Харкова, і тут переходять на російську. У себе в родинах, вдома вони й далі говорять українською, а в магазинах, театрах і на вулиці – російською. Мовне поле Харкова дуже нерівне. Говорити, що це російськомовна пустеля, де немає українського слова, яке гноблять, це не зовсім справедливо і не зовсім об’єктивно. Хоча я пам’ятаю Харків на початку 1990-х. Тоді в частини городян справді було доволі агресивне ставлення до української. Але все змінилося. Цей злам відбувся на початку 2000-х.

– 20 років тому не лише утворилася незалежна Україна, а й розпався СРСР. Наскільки в Харкові відчувається туга за Союзом?

– На візуальному рівні час від часу доводиться бачити якихось водіїв, які їздять з прапорцями СРСР або портретами Сталіна. Наскільки сильна туга за СРСР – складно сказати. Очевидно, серед старших людей вона є. Натомість часто доводиться зустрічати якісь совково-ностальгійні настрої серед моїх однолітків. Як правило, ці люди намагаються аргументувати подібні настрої якимись конкретними речами – сильна економіка, система освіти, безкоштовна медицина, чого вони не бачать у сьогоднішній Україні. А молодші, я думаю, слабко собі уявляють, що таке Радянський Союз, хто такий Ленін. Серед школярів теж така дивна штука – можна зустріти людей, які є фанатами Росії або Путіна зокрема.

– Чому?

– Очевидно, вони з ранку до вечора дивляться російські телеканали, які присутні в українському телепросторі. Можливо, ці стереотипи батьки закладають у голову – «є сильна, потужна, квітуча Росія, і є Україна, де все так погано».

– Зараз виповнюється маже 20 років твоєї творчості як письменника. Наскільки це було важливо для тебе – починати працювати в незалежній Україні. Чи можеш ти собі уявити, що став би таким же поетом і письменником у СРСР?

– Я боюся, що я би став якимось секретарем Спілки письменників (сміється) – у піджаку з краваткою, нечищених черевиках… Хоча насправді мені складно це уявити. Коли я почав писати, це вже не був Радянський Союз. Що таке цензура, що таке літературна спілка як єдина можлива форма літературного існування, я собі не уявляю. Я членом спілки не був, кар’єру молодого радянського письменника не встиг зробити, за чим абсолютно не шкодую.

– Твоє покоління більше виграло чи програло від розвалу СРСР?

– Достатньо подивитися, скільки серед тих, кому зараз 35-40 років, мільйонерів або власників великого бізнесу. Ким би вони були за Радянського Союзу? Максимум – вони були б партійним керівниками районного масштабу або якими-небудь профспілковими діячами. Оцінювати загалом покоління, я би не взявся – лузерів серед нас так само багато. Хоча від капіталізму по-українськи теж багато хто виграв.

– Чи можна говорити про «втрачене покоління», що «загубилося» між СРСР і незалежною Україною?

– Термін «втрачене покоління» взагалі претензійний, він не зовсім відбиває стан мого покоління – останнього радянського покоління. У мене є книга «Гімн демократичної молоді». Мені йшлося про те, що ми, ті, хто народилися в 1970-х роках, були останнім поколінням радянської «демократичної» молоді й першим поколінням демократичної молоді незалежної України. Ми двічі були «демократичної молоддю» у взаємозаперечних політичних системах. Цікава доля цього покоління в 1990-х роках, коли воно потрапило як гарматне м’ясо в усі ці реформи, в умови виживання, в «дикі 1990-ті», і доля цього ж покоління в 2000-х, коли ті, хто вижив, хто «реалізувався», став визначати багато чого в житті країни. Тобто доля цього покоління неоднозначна. Тим більше, доля ця ще не закінчилася. Зараз мої однолітки починають складати середній клас – найбільш активний прошарок капіталістичного суспільства. Залежно від того, яку позицію вони займають, туди країна і рухається. Коли вони в 2004 року масово вийшли на Майдан, вони великою мірою і зумовили перемогу Віктора Ющенка. Коли вони на останніх виборах, підозрюю, масово не вийшли на вибори, тому що серед них було найбільше розчарування, вони теж цим спричинили результат президентських виборів. Я думаю, що зараз від них і молодших студентів великою мірою залежатиме, що буде далі. За кого голосуватимуть 30-річні та 40-річні, і чи прийдуть вони на вибори узагалі – це є найбільшою інтригою суспільства.

– Через 10 років твоє покоління прийде до влади – якою буде їхня політика?

– Я думаю, що років через 5-10 вони навряд чи будуть проводити політику, яка буде кардинально відмінною від сьогоднішньої. Очевидно, це буде щось таке ліберально-демократичне за своїми деклараціями і порожнє за своєю суттю. Мені здається, що нова політика з’явиться трошки пізніше, коли до влади прийдуть сьогоднішні 20-літні, ті, хто виходить на вулиці протестувати проти міністра освіти; ті, хто приходить підтримувати ліві виступи на перше травня; ті, хто намагається знайти нову ідентифікацію українця без правих чи радянських кліше. Одним словом, коли до влади прийдуть нові ліві.

Розмовляли Леся Юрченко і Роман Гончаренко

Джерело: http://bukvoid.com.ua/digest/2011/07/01/112707.html

Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші

Його цікаво читати. І цікаво слухати, як він читає сам. Або шпурляє римами під життєрадісну музику ска. Там, де Жадан, постійно відбувається щось веселе, голосне, яскраве, справжнє, вільне. Цього разу це була анархічна арт-вечірка “Чорний Першотравень” в одному з клубів Харкова. Звісно, першого травня.

“Чорний, бо Першотравень, спочатку був встановлений як день пам’яті американських робітників-анархістів, що виступали за свої права ще в 1886 році в Чикаго та інших містах Америки”, – пояснює Жадан підтекст акції напередодні, поки його товариші поряд роздають запрошення перехожим, розмахуючи анархічним чорним прапором з черепом.

“А пізніше це стало більшовицьке свято. Ми хочемо повернути Першотравню його справжнє анархістське звучання”, – додає письменник.

“Ми” – це поети та музиканти з Луганська, Харкова та Києва, гурти “Калєкція-0, 5”, “Світер”, “Собаки в космосі”.

Вулиці міста напередодні концерту були безлюдними, наче перед бомбардуванням. Нічого дивного, Перше травня – традиційне радянське свято шашлику та горілки.

Біля невеличкого клубу – натовп. Різнобарвний, бурхливий, одягнутий здебільшого в тільники. Олег Коцарєв, Сашко Ушкалов, Дмитро Лазуткін, група “Стан” з Луганську, і Жадан – всі вже тут.

На сцені вірші про ментів, солідарність поетів та трудящих і чисту радість сексу змінювались космічними ритмами та шаленими співами про вільну Україну. Наприкінці Сергій Жадан гучно й нецензурно закликав діючу владу повернути робітникам заводів їх зароблені гроші.

Автор скористалася арт-нагодою, щоб розпитати головного Харківського культрегента анархізму.
“Держава виконує роль жандарма”

– Сергію, до чого нам зараз анархія? В Україні і так порядку нема, не зрозуміло на чому все тримається.

– Не слід анархію розуміти так, ніби це внесення якогось хаосу. Це такий радянський стереотип, ніби анархія – це розруха, безладдя, відсутність порядку. Анархія не обов’язково означає, що потрібно палити офіси й підривати джипи. Для мене в анархії навпаки йдеться про такі ось локальні автономні громадянські групи та ініціативи, коли люди об’єднуються з певною метою. Коли ініціатива йде від громадян.

Скажімо, є проблеми з ліфтами, з незаконними забудовами, зі знесенням старих будівель, з вирубкою зелених насаджень, і при цьому не пишеться лист меру, чи якійсь опозиційній партії, а збираються люди і якось намагаються це вирішити самостійно, скажімо, зупинивши екскаватори.

А починати можна з культурних ініціатив. Робити фестивалі, відкривати клуби, започаткувати акції. Мова йде про певні дії, незалежно від влади, незалежно від централізованих органів. Йдеться про зведення впливу держави на тебе до мінімуму.

Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші
Версія для друку Коментарі 2
04.05.2011
Альона Соколинська

Його цікаво читати. І цікаво слухати, як він читає сам. Або шпурляє римами під життєрадісну музику ска. Там, де Жадан, постійно відбувається щось веселе, голосне, яскраве, справжнє, вільне. Цього разу це була анархічна арт-вечірка “Чорний Першотравень” в одному з клубів Харкова. Звісно, першого травня.

“Чорний, бо Першотравень, спочатку був встановлений як день пам’яті американських робітників-анархістів, що виступали за свої права ще в 1886 році в Чикаго та інших містах Америки”, – пояснює Жадан підтекст акції напередодні, поки його товариші поряд роздають запрошення перехожим, розмахуючи анархічним чорним прапором з черепом.

“А пізніше це стало більшовицьке свято. Ми хочемо повернути Першотравню його справжнє анархістське звучання”, – додає письменник.

“Ми” – це поети та музиканти з Луганська, Харкова та Києва, гурти “Калєкція-0, 5”, “Світер”, “Собаки в космосі”.

Вулиці міста напередодні концерту були безлюдними, наче перед бомбардуванням. Нічого дивного, Перше травня – традиційне радянське свято шашлику та горілки.

Біля невеличкого клубу – натовп. Різнобарвний, бурхливий, одягнутий здебільшого в тільники. Олег Коцарєв, Сашко Ушкалов, Дмитро Лазуткін, група “Стан” з Луганську, і Жадан – всі вже тут.

На сцені вірші про ментів, солідарність поетів та трудящих і чисту радість сексу змінювались космічними ритмами та шаленими співами про вільну Україну. Наприкінці Сергій Жадан гучно й нецензурно закликав діючу владу повернути робітникам заводів їх зароблені гроші.

Автор скористалася арт-нагодою, щоб розпитати головного Харківського культрегента анархізму.
“Держава виконує роль жандарма”

– Сергію, до чого нам зараз анархія? В Україні і так порядку нема, не зрозуміло на чому все тримається.

– Не слід анархію розуміти так, ніби це внесення якогось хаосу. Це такий радянський стереотип, ніби анархія – це розруха, безладдя, відсутність порядку. Анархія не обов’язково означає, що потрібно палити офіси й підривати джипи. Для мене в анархії навпаки йдеться про такі ось локальні автономні громадянські групи та ініціативи, коли люди об’єднуються з певною метою. Коли ініціатива йде від громадян.

Скажімо, є проблеми з ліфтами, з незаконними забудовами, зі знесенням старих будівель, з вирубкою зелених насаджень, і при цьому не пишеться лист меру, чи якійсь опозиційній партії, а збираються люди і якось намагаються це вирішити самостійно, скажімо, зупинивши екскаватори.

А починати можна з культурних ініціатив. Робити фестивалі, відкривати клуби, започаткувати акції. Мова йде про певні дії, незалежно від влади, незалежно від централізованих органів. Йдеться про зведення впливу держави на тебе до мінімуму.

– А якщо людям цього не треба? Є такі, що самі хочуть, аби на них впливала держава.

– Звичайно, є різні люди. Але це їхні проблеми. Мені в більшості випадків моєї діяльності та життєдіяльності влада не потрібна. Я намагаюсь обходитися без неї, наскільки це можливо. Більшість життєвих процесів так чи інакше відбувається без участі держави – скажімо, твоє приватне життя чи творчість, шопінг, подорожі, спорт, любов, народжування дітей.

Держава виконує роль такого жандарма, менеджера, який хоче щось з тебе вибити, хоче тебе втиснути в формат якихось рамок. Але є, звісно, бюджетники, які й далі живуть за радянським принципом повного контролювання.

– …бо вони інакше не можуть.

– Вони не хочуть, скоріше. Як це не можуть? Ти завжди можеш відмовитись робити те, що не хочеш робити. Не йти на якісь примусові вибори, мітинги.

– Отже анархія в такому розумінні – конструктивна?

– Ну так.

– І в чому цей анархічний конструктив для України?

– В активізації суспільства, в активізації суспільних процесів. У нас суспільство надзвичайно пасивне, в нас недостатньо досвіду успішних суспільних рухів, компаній і ініціатив. Всі акції протесту – це як правило політичні акції, в нас дуже мало і дуже рідко коли виникають громадські “низові” локальні ініціативи. Хоча, бувають і винятки.

Скажімо те, що було в парку Горького минулого року, коли люди захищали парк від вирубки – це ж не було напряму пов’язане з політикою, особливо на початку. Це було дуже вірно і дуже потрібно, була громадська компанія, яка боролась саме за свої інтереси. І мені здається, що це саме те, чого Україні дуже бракує. Доки суспільство буде розділене за якимось прапорами, не буде жодних виходів з ситуації.

– Так і назву статтю – “Конструктивна анархія від Жадана” (сміємося). А ось якщо взяти Німеччину, в якій ти часто буваєш, і де є активне громадське суспільство – можна сказати, що воно живе за принципами анархії?

– Німеччина далеко не однорідна, в неї свої проблеми, тому говорити, що це анархічне суспільство – зовсім не вірно. Але там значно більший відсоток людей, які активно реагують на тиск із боку влади.

Скажімо, є якась загроза прийняття закону, чи якесь рішення місцевої влади, чи центральної влади – вони організовуються, виходять на мітинги, щоб захистити себе.

Починаючи від свого сквоту, своєї вулиці, закінчуючи якимось ядерними програмами уряду. Першого травня там виходять на вулицю тисячі активістів, багато радикалів, різні рухи, там є і марксисти, і старі соціалісти, і соціал-демократи, і зелені, і анархісти. А, скажімо, першого травня в Берліні кожного року влаштовуються просто величезні побоїща між анархістами і поліцією.

– Все ж таки анархія підходить лише для людини самостійної, яка живе своїм розумом.

– Так, анархічне світосприйняття – це світосприйняття активного члена суспільства, людини, яка готова брати участь в суспільному та громадському житті, яка відповідає за свої дії.

– Але ж таких у соціумі небагато, здається. Скільки їх по-твоєму?

– Я не знаю. Але це люди, яких я постійно зустрічаю – на фестивалях, на акціях, в якихось пікетах чи на демонстраціях. Як правило, це молодь.

“Є такі “верстви суспільства”, які, навіть не спробувавши, не заявивши, не запитавши, вже бояться”

– Вже писали про проблеми твоїх виступів навесні на Донбасі. Як ти сам гадаєш – це справді було блокування від влади, чи, може, просто збіг обставин?

– Я не знаю. Мої друзі, які організували цей тур, стверджують, що так, це було свідоме блокування. В Донецьку, де відмовив університет, студенти говорили, що їх викликали на розмову в ректорат. І їм казали, що це “неправильна і несвоєчасна ініціатива”.

А в Луганську відмовив театр, вони сказали, що у них репетиції. В день, коли ми під театром проводили читання біля пам’ятника борцям за комунізм, вони одночасно влаштували навчання для пожежників. Про всяк випадок (сміється).

– Занадто багато збіглося, здається.

– Можливо. Потім в останній момент відмовив музей при аеродромі – сказали, що в них почався ремонт. Якраз за день до читань. З іншого боку – ніхто ж не чув телефонних розмов, наказів від голови обласної ради, отже, немає жодних доказів. Може, й справді збіг.

Але я був на луганському телебаченні, і журналіст мені сказав: “Я не впевнений, чи ця програма піде в ефір, оскільки з боку влади погане ставлення”. І в Харкові нещодавно запрошували виступити в один заклад – не хочу його називати, аби людям не зашкодити. Але потім сказали, що ні, мабуть, ми не будемо вас запрошувати, боїмося, бо у вас був конфлікт з харківською владою.

– Але ж в тебе не було відкритого прямого конфлікту?

– Ну, як сказати. Я дуже критично ставлюся до харківської влади, я ніколи цього не приховував, завжди про це говорив, багато про це писав. Чи можна це назвати конфліктом? При бажанні можна. Хоча, скоріше, це несприйняття їх позиції та методів.

Мені здається, що харківська влада – це взагалі щось за межею добра і зла. Але люди бояться. Виявляється, є такі “верстви суспільства”, які, навіть не спробувавши, не заявивши, не запитавши, вже бояться. Превентивно!

“Українському мистецтву, літературі перед усім, дуже бракує відображення реальності, роботи з реальністю”

– В творчості є така дивина – ось ти пишеш про щось своє, особисте, і раптом воно виявляється близьким для когось зовсім іншого, для багатьох людей. Як таке відбувається?

– Я пишу не про своє. Скажімо, “Ворошиловград” – це не автобіографія.

– Я не маю на увазі автобіографічне. Але ж це – саме твоє бачення, міркування, почуття, рефлексії? Чи ти, коли пишеш, стаєш стороннім дзеркалом?

– До певної міри так. Щоправда, не таким уже прямим дзеркалом, скоріше, дзеркалом із якимись затуманеннями. Це таке старе дзеркало, в якому місцями розмивається зображення. Мене ось ця функція літератури як певного віддзеркалення, відображення, дуже влаштовує.

– Мені завжди хотілось подивитися на світ твоїми очима. Ось, скажімо, ти йдеш вулицею, і що – ти все навкруги фіксуєш? Ти інколи розслабляєшся, чи завжди перебуваєш у такому режимі “он-лайн”?

– Я постійно фіксую, мені це дуже цікаво. І коли раптом бачиш якусь ситуацію, штуку, за якою стоїть певна метафора, образ – це страшенно тішить.

– Такий фотопринцип.

– Можливо. Ось чому мені, власне, дуже цікавий Борис Михайлов. З одного боку, це естетично самодостатньо, з іншого – це елемент документалістики, бо він фіксує час, який змінюється. Тому що українському мистецтву, літературі перед усім, як нам мене, дуже бракує відображення реальності, роботи з реальністю, з соціумом.

Бо в нас письменники – як правило вони ж переважно пишуть про якісь свої проблеми, фантазії, вигадки, про якісь внутрішні рефлексії. Це теж цікаво і потрібно. Але дуже часто цього недостатньо. Читач іноді хоче побачити життя, оцей оcь потік реальності, який навколо тебе відбувається, і який рідко можна знайти в українській літературі. Це можна розвинути в тему соціальної літератури.

– Хто зараз таке робить?

– Зараз багато хто таке робить, хоча це не завжди помітно. Щось подібне, але в іншій площині, робив Олесь Ульяненко. Його книги – це загалом такий аналіз суспільства, дуже нищівний і глибокий. Ульяненко і досі не зовсім оцінений, на нього навісили цей ярлик “порнографа”, який пише про бандитів і проституток. Але це спрощене розуміння, воно занадто дрібне для його романів.

“Я не вважаю, ніби те, що я написав, не підпадає під жодну критику”.

– Пам’ятаю, ти розповідав, як у 92-93 роках ти сам собі влаштовував читання, розвішував об’яви. Зараз у тебе є свої читачі, на вечірки збирається багато людей. Чи повинен митець сам себе піарити, аби донести своє бачення?

– По-різному може бути. Немає однієї стратегії, якоїсь універсальної технології. Іноді справді потрібно пробиватися, аби тебе почули. Якщо ти впевнений у тому, що ти робиш, що ти говориш, якщо тобі важливо, аби тебе зрозуміли – очевидно треба наполягати.

Я завжди наполягав і наполягаю, умовно кажучи, я й сьогодні ходжу й розклеюю афіші. Не фізично, але метафізично. Для мене справді важливо з кожним, хто зі мною не згоден, спробувати порозумітись. В мене немає якоїсь абсолютної самовпевненості, я й далі багато в чому сумніваюся.

– А що тобі закидають?

– Багато що закидають. Що би не говорив, що би не писав, завжди знайдеться певна кількість людей, які це сприймають, і частина людей, які це абсолютно не сприймають.

– Чи ти береш до уваги чужі зауваження?

– Так, звісно. З останнього запам’яталося таке. Є в мене вірш, в якому згадуються шахтарі Краматорська. І мені на якийсь форум написав читач, “Сергію, в Краматорську шахтарів немає. Але я вам раджу поставити замість Краматорська Українськ. За ритмом підходить, і там є шахтарі”.

А я чому, власне, написав “шахтарі Краматорська”, тому що там була шахта до 41 року. Її затопили перед війною. Я цю інформацію знав і автоматично написав. А потім перевірив – справді немає там жодних шахтарів, лажа виходить. І в новому виданні вже виправив.

– Отже ти реагуєш на конкретну критику?

– Так, на конструктивну реагую, чому ж. Я не вважаю, ніби те, що я написав, не підпадає під жодну критику.

– А якщо хтось взагалі каже, що в тебе погані вірші?

– Ну, це складніше. Світоглядно впливати на поета складно, бо в мене своє бачення світу, в читача своє, тут дискутувати просто сенсу немає. Але в цілому мені важливо бачити якийсь відгук.

Для мене література – завжди була і є до сьогодні – важлива як спосіб комунікації, спосіб певного перебування в соціумі. Коли ти спілкуєшся з багатьма людьми, є причетним до певних якихось моделей. Якась аудиторія з’являється, якась зникає, хтось підходить, хтось відходить. Це такий живий постійний процес.

– Здається, ти щаслива людина – бо живеш в тому, що тебе найбільш цікавить. Ти втілюєш таку модель щастя, яку люди намагаються винайти тисячі років.

– Так, я займаюся тим, що люблю, спілкуюся з людьми, яких люблю, хоча природно виникають і різні, не надто приємні моменти, і спілкуватися доводиться з різними людьми. Але так чи інакше, можеш назвати це інтерв’ю – “Література як модель щастя” (сміється).

– А в тебе є вороги?

– Та ні. Вороги – це активне протистояння, це боротьба. Є люди, яких я не приймаю і не сприймаю. Але їх навіть ворогами назвати не можна.

– А як ти ставишся до “гарячих прихильників”? Є такі, що кажуть: “Ви перевернули мій світ своїми віршами”? Ти відчуваєш за них відповідальність чи що?

– Краще до таких речей ставитись обережно. Оскільки одразу виникає спокуса кимось стати для цієї людини, якось на неї впливати.

Мені загалом здається, що краще особисто не спілкуватися з людьми, які тобі подобаються як “митці”. Краще не знайомитися з улюбленими музикантами, художниками та письменниками – тому що ти сам собі створюєш якийсь образ, і в реальності він дуже часто не відповідає твоїм уявленням.

Краще триматись від автора подалі. Тому я особисто намагаюсь читачам не нав’язуватись.

“Добре, коли на книгах пишуть “Увага! Ненормативна лексика”, а на телеканалах є маркування”

– Я не можу не спитати про “х**”. Багато хто сприймає нецензурну лексику, як “бруд”, “погані слова”, вимагають їх заборонити.

– Ситуація з ненормативною лексикою взагалі не стосується літератури, вона стосується скоріше читачів, себто це такі позалітературні чинники. Коли людина через своє особисте несприйняття певної лексики починає вимагати заборон і введення цензури – ну, це не проблема літератури, це проблема цієї людини. Не подобається тобі така література – не читай.

В нас і досі немає розуміння, що тобі ж ніхто нічого не нав’язує. Не радянська система. Ти ж сам вибираєш книжки і сам їх читаєш. Просто на книгах, можливо, варто писати “Увага! Ненормативна лексика”. А маркування на телеканалах сьогодні й так є.

– Часто кажуть, що мат – це ознака низької культури, лексика “соціальних низів”.

– По-моєму, це снобізм, який мало чим підкріплений. Мені здається, це все один лексичний пласт, один масив мови, все це є в словниках, все це є предметом вивчення мовознавства. Література ж не займається пропагандою, вона, скоріше, займається аналізом.

Я нещодавно виступав у своєму рідному Старобільську, і там на зустріч прийшла одна тітонька. І коли почалася традиційна інтелектуальна дискусія на тему ненормативної лексики, мовляв, можна чи не можна вживати слово “х**”, вона сказала: “Ось я читала ваш роман. До чотирнадцятої сторінки мені страшенно заважав мат. Але потім мені так стало шкода цих героїв, цих пацанів, які живуть в таких умовах, я стала за них переживати, і мені мат абсолютно не заважав, я на його не звертала уваги. Бо справа ж не в маті, а в тому, що вони роблять, як і чому вони це роблять”.

Ось через таку реакцію я дуже люблю “творчі зустрічі з письменниками”.

– А ще посилаються на те, що не треба боротись проти НЕК (скасований минулого року – ред..), бо подібні установи є в Європі.

– Ну і що, що є в Європі? В Європі і фашизм був. Я не хочу, аби цензура, зокрема мовна, існувала в Україні. Тому цей аргумент доволі непереконливий.

– Як повинне відбуватися етичне регулювання?

– В тій таки Європі є механізми, завдяки яким у друк не пройде ні пропаганда нацизму, ні ксенофобія. Для цього не потрібно жодних регулюючих репресивних органів, просто жоден нормальний редактор цього ніколи не пропустить. І посилатися на те, що коли є в них, то має бути і в нас – це просто популізм. Бо якщо вже переймати європейську модель, то починати слід, очевидно, не з цензури, а, скажімо, з прозорості та контрольованості влади.

Мені здається, це такі тоталітарні штуки з минулого століття – щось заборонити, поділити на дозволене та недозволене. Все ж залежить від тебе, від твого вибору. Як писала Ліна Василівна Костенко: “Шукайте цензора в собі”. Людина сама для себе визначає міру дозволеного, і навряд чи хто має право робити це за неї.

– Чого від тебе чекати в близькому майбутньому?

– Віршів насамперед. Я зараз пишу вірші. А восени, сподіваюсь, почну писати новий роман. А ще ми з “Собаками в космосі” новий альбом робимо, там є, скажімо, пісня, присвячена нашому губернатору (сміємося).

Автор: Альона Соколинська
Джерело: http://life.pravda.com.ua/interview/2011/05/4/78148/