Author Archives: admin

Сергій Жадан: Рекомендувати до прочитання книжки – справа невдячна

На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає Сергій Жадан.

– Що Ви читали останнім часом? Що сподобалося, а що – ні?

– Останнім часом із прочитаного сподобалась книга Ігоря Померанцева «КДБ та інші», передусім есеї. Сподобалося вибране Івана Малковича «Все поруч» – дуже добре, дбайливо й ретельно перебрані та оброблені вірші. Сподобалася нова книга Павла Коробчука.

З великим інтересом нині читаю, працюючи (чи працюю, читаючи), вірші молодих німецьких авторів – Уляни Вольф, Енн Котен, Гендріка Джексона та інших.

Дещо дивне враження справив роман Андрія Іванова «Путешествие Ханумана на Лолланд».

Ще більш дивне враження справляє остання книга Пєлєвіна.

– Що рекомендуєте почитати?

– О, нічого не рекомендую, це справа дуже невдячна. Слухайте вібрації свого серця, й читайте те, що воно вам підказує.

– Що збираєтесь прочитати найближчим часом?

– Класичну літературу – українську, європейську, російську. З часом з’являється все більше прочитаних книжок, які хочеться перечитати, і все більше книжок нечитаних, які читати чомусь не дуже хочеться.

Джерело: Буквоїд

Сергій Жадан: Медіа не цікавить література як така

– Сергію, письменник повинен бути публічним?

– Я би сказав, що письменник може бути публічним. А може й не бути. В будь-якому разі він нікому нічого не повинен, і в будь-якому разі публічність навряд чи впливає на якість написаного письменником.

Просто в українських умовах саме поняття публічності є доволі умовним та розмитим, і щонайменшим чином пов’язано саме з професійною діяльністю літератора. У нас письменників якщо й запрошують, скажімо, на телебачення, то хіба щоби поговорити про політику.

– Тоді навіщо письменнику публічність / слава? Які її переваги? Які її недоліки?

– Слава, мабуть, шкодить, навряд чи вона має якісь переваги. А що стосується публічності – іноді вона полегшує комунікування, позбавляючи тебе необхідності доводити своє право висловлюватись.

– Що краще для письменника: працювати в одній сфері чи в багатьох? Чому?

– Не знаю, мені особисто завжди цікаво було пробувати щось нове, суміщаючи різні сфери й види занять. У такому випадку з’являється значно більше можливостей проговорити й реалізувати щось важливе.

Хоча, гадаю, комусь достатньо просто писати ліричні вірші, аби повністю висловити своє ставлення до цього світу. Навряд чи тут можуть бути якісь універсальні моделі.

– Мене цікавить, як це відбулося? Як від писання віршів ти прийшов до музики, театру…

– Просто мені завжди йшлося не лише про писання якихось своїх речей, але й про створення певного контексту, певного середовища. Можливо, це була така форма виживання – у Харкові на початку 90-х ми з друзями-поетами просто не мали публіки.

Бути поетом без читача – не надто комфортно. Тому ми завжди намагалися заповнювати певні комунікативні пустоти, намагалися поєднати все, до чого мали доступ, залучаючи до процесу знайомих художників, музикантів, акторів, фотографів і так далі. Іноді (доволі часто) це переростало в окремі проекти.

Ну, ось так триває й дотепер. До деякої міри це від ландшафтної незаповненості, звичайно. Хоча не лише від неї.

– Сучасна українська література популярна? Чому?

– Ну, в певних колах, поза сумнівом, популярна. Просто кола ці достатньо вузькі, щоби говорити про повноцінну популярність у суспільстві. Але так чи інакше – частиною суспільства література затребувана, і кожен читач намагається віднайти необхідні йому тексти.

– Література взагалі повинна бути популярною? Чому?

– Краще, звісно, щоби література була справді популярною. Це би позитивно характеризувало суспільство. Все-таки краще, коли люди читають книги, аніж дивляться телебачення, так мені здається.

– Чому?

– Тому що читання в більшості випадків передбачає свободу вибору, збереження дистанції та внутрішній опір матеріалу. Тоді як телебачення, зазвичай, обмежується простим під’єднанням до сумнівних інформаційних каналів.

Інакше кажучи, читання – процес, розрахований на активізацію твоєї індивідуальності, а телебачення спрямоване на позбавлення тебе цієї самої індивідуальності. Звісно, все це трішки наївно звучить, але я саме так це все розумію.

– Чи достатньо сучасну українську літературу представлено в медіа?

– В медіа її, наскільки я можу судити, дуже мало. Якщо вона там і з’являється, то хіба що в розділах новин, коли йдеться про якісь презентації, виступи, видання, чи в якості чергових політичних заяв українських письменників. Натомість тих-таки рецензій на нові видання з’являється надзвичайно мало.

Себто, література як така медіа не цікавить. Чому? Очевидно, це не узгоджується з редакційною політикою більшості засобів масової інформації.

– Чому досі немає якісного часопису про культуру? З іншого боку, можливо, такий часопис не потрібен?

– Потрібен, і то не один. Брак подібних видань дуже відчутний, оскільки наш літературний процес повноцінно не відслідковується, на жаль. У нас навіть інтернет-ресурсів, присвячених літературі чи культурі, загалом не так багато. Хоча це, здавалося б, не така затратна річ.

Мабуть, не вистачає людей, готових займатися цим у вітчизняних умовах. З іншого боку, літературні дискусії так чи інакше віртуалізуються, переходячи в мережу. А в мережі не так важливо – офіційний це часопис, чи приватний блог.

– Здається, літературний дискурс взагалі переходить у мережу. Чому, по-твоєму?

– По-перше, мережа позбавлена (більшою чи меншою мірою) цензури, для будь-якої дискусії це важливо. Хоча відразу ж виникає проблема неадекватності деяких учасників дискусії та потреби модераторства.

По-друге, мережа більш оперативна й позбавлена редакційної інерції. По-третє, виявилося, що вона значно доступніша за паперові носії. В цьому є як свої плюси, так і свої мінуси.

Скажімо, мені здається, саме мережа вбила українську літературну критику, але з іншого боку – лише мережа може відродити її в новій якості.

– Тоді інше запитання: що є джерелом інформації про актуальну українську літературу?

– Для мене особисто – інтернет. І сайти, і якісь приватні дописи, і новини, які надсилаються. Друковані видання сьогодні занадто громіздкі й неоперативні. Це, на жаль, не світова преса, яка вже у вечірніх випусках описує події минулого дня.

– Хто є головним споживачем (якщо це слово тут доцільно вжити) сучасного українського культурного продукту?

– Мені здається, доцільно, чому ні – цілком нормальне й коректне означення. Споживачі різні.

Спочатку хотів відповісти, що це здебільшого ті ж таки інтернет-користувачі, потім зрозумів, що це не зовсім точно – існує багато «споживачів» старшого віку, котрі споживають цей самий культурний продукт у доволі перевірений спосіб – через передплати нечисленних часописів та газет, через відвідування бібліотек тощо.

– Як на мене, є стереотип, що сучасна українська література – це всуціль щось погане / неякісне / непристойне / матюкливе / незрозуміле широкому загалу. Звідки цей стереотип узявся?

– Всі стереотипи походять від браку інформації та неперевіреності інформаційних джерел. Як будь-яка інша література, сучасна українська література не є явищем однорідним та однорівневим. У більшості випадків критики не надто обізнані з предметом своєї критики.

– Як сьогодні виглядає імідж, публічний образ сучасної української літератури?

– Ну, ось так, як ти змалювала це в попередньому питанні.

– Якби треба було створити імідж, публічний образ сучасної української літератури – яким би він був? Чому?

– Я би створював імідж молодої, надзвичайно перспективної й потенційної літератури, яка вдало користується досвідом своїх попередників для створення чогось нового, реформуючи мову й підіймаючи серйозні проблеми.

Хоча не певен, що в мене це вийшло б достатньо переконливо.

– Що варто змінити у ставленні широкого загалу до сучасної української літератури? Тут взагалі доцільно говорити про широкий загал?

– Та можна говорити, чому ні. Хоча так чи інакше – широкий загал книжок не читає, і не лише в Україні. Але відмовлятися від спроб зацікавити його – теж не потрібно.

В будь-якому разі примусово я би нічого не змінював, ясна річ. Просто якби в мене була можливість, я би спробував створити максимально сприятливі умови для того, щоби в «широкого загалу» виникла спокуса щось почитати. Через відкриття бібліотек та книгарень, через видавництва, книги поштою, рекламу в медіа й так далі.

Звісно, я кажу про пропагування не лише української літератури, я кажу про пропагування читання взагалі.

– Як просувати сучукрліт в Україні? За кордоном? Є якісь «фірмові рецепти» створення поля зацікавленості навколо певного культурного / літературного продукту?

– Відбувається це в найрізноманітніші способи – через приватні зв’язки (коли, наприклад, видавці просять порадити кого-небудь із українських авторів), через запрошення до участі в спільних проектах, через написання рекомендацій, через запрошення в Україну певних зацікавлених осіб.

Якихось фірмових рецептів немає, просто якщо ти можеш запропонувати щось цікаве – завжди знайдуться ті, хто цим зацікавиться.

Джерело: Телекритика
Автор: Ірина Славінська

Сергій Жадан: У “східняків” і “западенців” спільні проблеми

Це інтерв?ю – перш за все про роман “Ворошиловград”, який змушує читачів замислитися набагато більше, ніж усі попередні книжки Жадана. Когось нервує повчальний, проповідницький тон, несподіваний для Жадана, когось захоплює непохитна дружба немолодої “братви” східноукраїнського райцентру – але непрохані, неспокійні думки відігнати після прочитання важко.

Втім, для любителів “політичних рецептів від українських письменників” у цьому інтерв?ю також знайдеться пожива.

“Мої герої скептично ставляться до влади”

– У деяких читачів атмосфера східних містечок, яку ви описали у книзі “Ворошиловград”, викликає пригнічення. Інші – навпаки, відчувають до неї симпатію, радіють, що “пацани тримаються одне за одного”. А ви?

– Мені подобається, що солідарність і взаємопідтримка комусь симпатичні. Мені теж. Щоправда, у житті не надто часто доводиться з таким стикатися.

Хоча ось нещодавно бачив інформацію, що в моєму рідному Старобільську, про який, зрештою, і написано цю книгу, відбувся потужний виступ підприємців проти влади. Виходить певна матеріалізація написаного.

У будь-якому разі я дуже далекий від того, аби цю “атмосферу східних містечок” ідеалізувати, але й якогось страху, відрази чи пригнічення вона в мене теж не викликає.

Так чи інакше – в цих містечках живе значна частина населення нашої країни і від цієї частини так чи інакше багато чого залежить.

– Чим ваші герої відрізняються від інших таких самих людей, які живуть по той бік кордону? З чого можна точно сказати, що це – мешканці Східної України, а не Південної Росії?

– Я, насправді, погано знаю, що таке Південна Росія. Що таке Східна Україна – я більш-менш знаю, оскільки там виріс і живу дотепер.

Підозрюю, що нічим кардинально люди по обидва боки кордону між собою не різняться – вони переймаються передусім своїми особистими проблемами, своїми щоденними турботами, піклуються про себе та своїх близьких.

Але, разом з тим, існують якісь речі, котрі тримають їх саме з цього боку кордону і не дають перейти на той бік. Мабуть, це і є ментальні відмінності. І ці відмінності активізуються, виходять назовні лише в якихось надзвичайних ситуаціях, при певних соціальних, політичних чи економічних конфліктах. Тоді справді люди поводяться по-різному.

– У чому відмінність цінностей, за якими живуть ваші герої, від цінностей сучасного “путінського” мистецтва? Адже там теж популярна ідея солідарності “пацанів”.

– Мої герої, принаймні мої позитивні герої, доволі скептично ставляться до влади загалом, до будь-якої спроби підпорядкувати їх своїй владі. Можливо, з такої поведінки і можна зробити висновок, що це – мешканці саме Східної України. В них присутня ця стихійна автономність, яка може бути як надзвичайно симпатичною та конструктивною, так і суспільно шкідливою.

“У цій книзі геополітики немає, є геопоетика”

– Жителям яких регіонів “Ворошиловград” має більше прочистити мізки?

– Та не повинен він нікому чистити мізки. Для чого? Я такими речами не займаюсь. Мені цікаво мати справу з читачами, які самі дають собі раду зі своїми мізками і не потребують зовнішнього маніпулятора.

– Та я в хорошому розумінні слова. Книжка ж може допомогти щось переосмислити. Мабуть, такого кожен письменник прагне, принаймні – підсвідомо. Ні?

– Ну, в хорошому розумінні – безперечно. Але все-одно – складно виозначити цільову аудиторію, якій би я бажав прочищення мізків.

– Ну, гаразд, а хто мав би сильніше замислитися після вашої книжки: “східняки” чи “западенці”? Тобто ви, з одного боку, кажете своїм землякам: тримайтесь одне за одного, з іншого боку – перед любителями провокативних висловлювань Андруховича ви реабілітуєте Східну Україну.

– Я не кажу щось спеціально своїм землякам, себто “східнякам”. Я кажу якраз про те, що проблеми, які описуються в книзі, є спільними як для Сходу країни, так і для Заходу. Мені здавалось, це очевидно.

Книга саме про те, що триматись потрібно один за одного, виходячи не від приналежності до того чи іншого регіону, а, скоріше, від приналежності до того чи іншого соціального прошарку. Себто, що я хочу сказати – для мене в цьому випадку в принципі не йдеться про відмінність між “східняками” та “западенцями”.

– А мені насправді так не здалося. У книжці багато разів наголошується, який особливий східний регіон. Як усі там тримаються за свою землю, створюють Пастушкові труднощі, допомагають пресвітерові проміняти герич на Герича…

– Ну, регіон, безперечно, особливий. І люди особливі. А проблеми – подібні.

– Тобто, виходить, проблеми спільні, але у східняків є над западенцями перевага – в єдності?

– Бачите, ви все намагаєтесь підвести під це якісь політологічні реалії. Я їх туди, чесно кажучи, не закладав. Себто, в цій книзі геополітики немає, є геопоетика, про яку так любить говорити мій приятель Ігор Сід.

– Але ж ви все-таки намагаєтеся реабілітувати східний регіон, показуєте: чуваки, якщо ми від них відмовимось, як радить уже декілька письменників, то от яких чудових дружніх людей ми втратимо…

– Та ну, Артеме, це вже фантазії – я писав роман задовго до президентських виборів, коли ще жодних розмов про роз?єднання України не було. Не думаю, що східні регіони потребують реабілітації перед українськими письменниками.

– (іронічно) А хіба матч з газовиками не символізує перемоги східняків над западенцями?

– Угу, а сцена потоплення українськими контрабандистами російського колеги в спільному бензовозі символізує тоді новий вектор в українсько-російських відносинах? Ну, не йшлося мені про протиставлення східняків та западенців, принаймні – не в цій книзі.

“Болгарка як привіт із підсвідомого”

– Повернемось до соціальних прошарків. Виходить, проблеми і депресії Гери виникають через те, що він у Харкові жив у чужому для себе соціальному прошарку “незалежних експертів”, а мав би триматися за свою заправку? Ну, зовсім виходить Сковорода з його “сродною працею”.

– Зі Сковородою, до речі, цілком слушна думка. Мені ідея сродної праці завжди була близькою. Можливо, саме через неї я свого часу звільнився з педагогічного університету імені того ж таки Сковороди.

Щодо Германа… ну, мабуть, триматися він мав би не за заправку як таку, а за свій життєвий шлях, який через цю заправку так чи інакше пролягає.

– А ви самі в якій галузі є незалежним експертом?

– Я не є експертом, в жодній галузі. Більше того – доволі скептично ставлюсь до можливості виступати в чомусь експертом. У мене ж, власне, і посада ця в романі з?являється для того, аби показати, яким сумнівним життєвим шляхом рухається головний герой і як сильно потребує він змін у своєму житті.

– Чи є прообраз у Карпа з болгаркою?

– Там у всіх гравців цієї “команди молодості нашої” є прообрази. Тільки рівень їх біографічності є різним.

“Прообраз”, власне, Карпа з болгаркою, не грав у футбол із болгаркою в руках, це, звісно, витвір багатої авторської фантазії. Він користувався іншим предметом: у нього були надзвичайно міцні зуби.

І він робив так: у якій-небудь компанії, де його ще не знали, бився об заклад, що пройде певний шлях (найчастіше це був периметр футбольного поля) з конторським стільцем у зубах.

Стілець, зазвичай, був напоготові, ми, його приятелі, створювали “ефект недовіри”, кричали, що він цього не зможе зробити, і ті, хто його не знав, погоджувались і робили ставки. Він хапав стілець зубами і біг. Потім повертався і отримував свій виграш.

Себто, це справді був персонаж із предметом в руках чи навіть зубах. Болгарка в цьому випадку виступає скоріше певним заміщенням, привітом із підсвідомого.

– Чи правда, що Коча змальований з образу покійного Олеся Ульяненка, з яким ви дещо спілкувалися?

– Ні, не правда. Коча – персонаж минулого, він перегорів десь у вісімдесятих-дев?яностих, повністю там залишившись. Є така категорія людей, які, переживши певний, надзвичайно яскравий та емоційний для себе період життя, живуть далі енергетичним підхарчовуванням із цього періоду, живуть, фактично, минулим. Як правило, це люди достатньо поламані, хоча часто – позитивні.

Ось, скажімо, Коча. Так чи інакше, він випадає з реалій роману, причому в прямому сенсі цього слова – в якийсь момент він просто зникає з тексту, як зайвий персонаж, як персонаж, який не вписується в обставини.

Себто, нічого спільного з Уляном я, скажімо, не бачу. Улян, наскільки я його розумів і відчував, минулим ніколи не жив, хоча й багато про нього писав. Він не справляв враження людини, для якої все закінчилось. Скоріше, навпаки.

– Прилизаний чувак з літерного поїзду – то Пастушок Марлен Владленович, бос усіх кукурузників?

– Так, це він. Ви, здається, перший, хто це зрозумів.

– На обкладинці книжки написано, що вона – то соцреалізм. Хто ж ваші улюблені письменники-соцреалісти?

– З наших – Яновський, з росіян – Катаєв. Як на мене, їхній досвід показує, що навіть у межах такого доволі сумнівного напрямку, як соцреалізм, можна було писати велику літературу.

Але якщо це питання про соцреалізм загалом, то в мене до нього достатньо скептичне ставлення. І анотація – це, скоріше, такий подразник, котрий має акцентувати читацьку увагу на певних моментах. Скажімо, що в цьому романі є реалістична історія і що вона так чи інакше стосується соціальних проблем. Хоча до соцреалізму як такого ця книга, ясна річ, жодного стосунку не має.

– А критики підозрювали, що під соцреалізмом розуміється наявність в тексті оцієї нетипової раніше для вас повчальної складової. Взагалі, не страшно було так насичувати другу частину тексту “моралями”? Адже ваші читачі від цього відвикли, могли роздратуватися, це могло їм нагадати шкільний курс літератури…

– Ну, це ж добре, коли письменник здатен викликати роздратування. Гірше, коли він взагалі нічого не викликає. “Насичувати текст моралями” було не страшно, хоча зрозуміло було відпочатку, що багато хто цього не сприйме, якщо він відчитуватиме текст суто сюжетно – себто, сприймаючи подієвий ряд.

Мені цікаво було спробувати написати таку старозаповітну історію, з пророками і проповідниками, котрі тримаються неназваних земель і проповідують рибам, тваринам та деревам. Там, власне, вся метафорика на цьому побудована.

Зрозуміла річ, що проповідники повчають. Принаймні, для мене зрозуміла. Хоча згоден, це може дратувати. Що ж стосується читачів таких письменників, як я, то я таки сподіваюсь на їхню уважність та неупередженість.

– Про багатьох письменників відомо, якого вони віросповідання, а про вас – не відомо. Ви, схоже, таки з симпатією ставитеся до “штундів”, ні?

– Я з симпатією ставлюсь до людей, котрі зберігають свою віру і не намагаються нав?язувати її іншим.

– Чому Гера жив на заправці, якщо написано, що його брат мав квартиру у місті?

– Наскільки я пам?ятаю, в тексті написано, що він жив у місті, про його квартиру там, здається, нічого немає. Так само, як і про ключі, які він залишив, аби до цієї квартири хтось увійшов.

Себто, де і з ким він жив – із коханкою в її помешканні, сам, знімаючи квартиру, з друзями в захопленому будинку – не говориться. А враховуючи, що їхнього тата, військового, перевели з одного міста до іншого, можна вже домислити, що стару квартиру в них просто забрали. У нас із військовими, зазвичай, так і відбувалось.

В будь-якому разі, думаю, навіть якби в нього ця квартира була – Герман туди навряд чи пішов би, для нього ж це була певна скаутська пригода, він же про це постійно говорить. Це таке дитяче бажання спати влітку на подвір?ї чи ходити вночі на цвинтар.

“Видавати російською в Україні – ризиковано”

– От ви запевняєте, що вкласти українську мову у вуста ваших героїв – це дає такий ловкий художній ефект.

– Так, це питання для мене справді надзвичайно цікаве й важливе – як передати в українській літературі мову російськомовних міст. Думаю, що вирішивши це питання, українська проза вирішить для себе дуже багато проблем.

– А з іншого боку, вас весь час дістають питаннями, навіщо ви пишете з матюками.

– Ну, так – дістають, причому надзвичайно вперто й наполегливо.

– Так, може, змусити їх говорити без матюків – і текст став би іще “просунутішим”?

– Мені здається, це взагалі ознака поганого стилю – коли письменник змушує до чогось своїх героїв. Це означає, що автор знаходиться з героями в певному конфлікті, в певному нерозумінні і несприйнятті їхньої природи. Я своїх героїв люблю і з повагою ставлюсь як до особливостей їхньої поведінки, так і до особливостей їхньої мови. Змушувати їх до чогось вважаю некоректним.

– Але ж українською їх говорити змушуєте! То чому такий самий прийом не спрацює з вилученням матюків?

– Ну, змушую, згоден. Але справді намагаюсь робити це максимально коректно. Знову ж таки – це, як на мене, найбільший конфлікт української прози, який не можна оминути і не можна цілком проігнорувати. Одним словом, я вам намагаюсь пояснити, що взагалі не вважаю “матюки” проблемою і справді дивуюсь, чому всі про це говорять. Я ж не оперую ненормативною лексикою, я оперую лексикою взагалі, ви ж це, напевне, розумієте.

– Ви досить поблажливо ставитеся до того, що ваші тексти перекладають російською без зазначення того, що то переклад…

– Ні, я до цього ставлюсь негативно. Та й було таке лише одного разу – з російським виданням “Депеш Мод”. Надалі видавництво подібних ляпів не припускалось.

– Ну або коли видавництво наполягає на виданні російського перекладу в Україні…

– До цього скептичне ставлення. Мені здається, що всі, хто захоче, в Україні можуть прочитати цю книгу українською. Але забороняти видавати російською в Україні – теж невірно, як на мене. Хай спробують – зрештою, вони ризикують, не я.

– Для вас ці питання – просто не такі принципові, як, наприклад, для Василя Шкляра, чи ви готові поступитися принципами заради більшої уваги до ваших творів?

– Та ні – російськомовні переклади, видані в Україні, жодної додаткової уваги не дають, себто, тут немає заради чого поступатись принципами.

Але якщо мова йде загалом про переклади з української на російську чи з російської на українську – я до цього ставлюсь із великим інтересом: у нас різні літератури, ми мало в цьому плані знаємо один про одного, між нами купа різних ідеологічних та політичних бар?єрів. Найкраще в цьому випадку – перекладати й читати один одного.

Ось видавництво “Фоліо” переклало Сорокіна українською: по-моєму, це прекрасно. Навіть якщо сьогодні в Україні всі можуть прочитати його російською – це вірний і розумний хід, як мені здається.

– А вони не пояснювали, чому це роблять? Може, наводили приклади перекладів інших письменників? Ну, тобто, може у них “Тайна” чи “Сёмга” якось дуже класно продавалися?

– Наскільки я знаю, російськомовні видання українських авторів в Україні продаються погано. Але, можливо, я чогось не знаю.

– Хто, як ви прогнозуєте, переможе цього разу у “Книжці року за версією Бі-Бі-Сі”?

– Оксана Забужко.

– Ви вже її читали?

– Так.

Джерело: Українська правда
Автор: Артем Захарченко